GАUDІUM ЕT ЅРЕЅ
Павло, єпископ,
слуга слуг Божих,
спільно з Отцями Священного Собору
на вічний спомин про справу
ДУШПАСТИРСЬКА КОНСТИТУЦІЯ
ПРО ЦЕРКВУ В СУЧАСНОМУ СВІТІ[1]
Вступ
(Про тісний зв’язок Церкви з усією сім'єю народів)
1. РАДІСТЬ І НАДІЯ, смуток і тривога сучасних людей - особливо бідних і стражденних - є радістю й надією, смутком і тривогою Христових учнів, і немає нічого по-справжньому людського, що не знаходило б відгуку в серцях. Адже їхня спільнота складається з людей, об'єднаних у Христі, яких у їхньому паломництві до Царства Отця провадить Святий Дух і які прийняли благовість спасіння, щоб донести її до всіх. Тому ця спільнота почуває себе справді тісно пов'язаною з усім людським родом і з його історією.
(До кого ж промовляє Собор)
2. Тому Другий Ватиканський Собор, глибоко дослідивши таїнство Церкви, без вагання звертається вже не до одних лише синів Церкви і до тих, що призивають ім'я Христа, а й до всіх людей загалом, бажаючи пояснити всім своє розуміння присутності й діяльності Церкви в сучасному світі.
Отже, Собор має на увазі світ людей, або всю людську сім'ю загалом з усіма реаліями, серед яких вона живе, - світ як театр історії людського роду, позначений його працею, поразками й перемогами; світ, який, як вірять християни, був створений з любові Творця й оберігається Ним; і хоча світ цей упав, щоправда, в неволю гріха, але був визволений розіп'ятим і воскреслим Христом, який зруйнував владу Лукавого, щоб світ преобразився згідно із задумом Божим і досяг свого звершення.
(Про належне служіння людині)
3. В наші дні людство, захоплене власними відкриттями і власною силою, усе ж таки часто порушує тривожні питання про нинішній розвиток світу, про місце і завдання людини у всесвіті, про сенс своїх індивідуальних та колективних зусиль і, врешті, про остаточну мету людей та речей. Тому Собор, засвідчуючи й викладаючи віру всього зібраного Христом воєдино Народу Божого, не може красномовніше показати свій зв'язок з усією людською сім'єю, до якої він належить, свою пошану і любов до неї, як тільки встановлюючи з нею діалог про ті різні проблеми, вносячи євангельське світло й наповнюючи вдосталь людський рід спасенними силами, що їх сама Церква під проводом Святого Духа отримує від свого Засновника. Бо людська особа потребує спасіння, а людське суспільство - оновлення. Тому осереддям усього нашого викладу буде людина - у своїй єдності й у своїй цілості: з тілом і душею, із серцем та сумлінням, з розумом і волею.
Отже, Священний Собор, визнаючи найвище покликання людини і стверджуючи закладене в ній божественне начало, пропонує людству щиру співпрацю Церкви для встановлення такого загального братерства, яке відповідало б цьому покликанню. Церква не керується жодною земною амбіцією, а прагне лише одного - під проводом Духа-Утішителя продовжувати справу самого Христа, який прийшов у світ, щоб свідчити істину[2], щоб спасти світ,а не судити, і не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити[3].
Про становище людини в сучасному світі
(Про надію і тривогу)
4. Щоб виконати завдання, що його Церква ставить перед собою, вона повинна постійно розпізнавати знаки часу і пояснювати їх у світлі Євангелія, щоб відповідно до ментальності кожного покоління відповідати людям на їхні споконвічні питання про сенс нинішнього життя і прийдешнього та про взаємне відношення між ними. Для цього треба пізнавати й розуміти сподівання і прагнення, а часто й трагічний характер світу, в якому ми живемо. Деякі з найголовніших рис сучасного світу можна визначити таким чином.
Сьогодні людство переживає новий період своєї історії, в якому глибокі та швидкі зміни поступово поширюються на весь світ. Викликані людським розумом і творчою діяльністю людини, вони позначаються на самій людині, на її судженнях, на особистих і колективних бажаннях, на її способові мислення й дії - як щодо матеріяльного світу, так і щодо інших людей. Таким чином, мова йде вже про справжні соціальні та культурні перетворення, які впливають також на релігійне життя.
Як буває при будь-якій кризі зростання, ці перетворення приносять чималі труднощі. Наприклад, коли людина так інтенсивно розширює свою могутність, вона не завжди вміє поставити її собі на службу; коли людина намагається щораз більше проникати в найпотаємніші глибини свого єства, вона часто виглядає ще більш непевною в собі; коли вона відкриває крок за кроком закони соціального життя, тоді вагається щодо напряму, якого слід йому надати.
Ніколи ще рід людський не мав у своєму розпорядженні такого достатку, багатства, можливостей і такої економічної потужності, однак досі значна частина мешканців земної кулі страждає від голоду та злиднів, а величезні маси людей є цілковито неграмотними. Ніколи ще в людей не було настільки гострого відчуття свободи, як тепер, і водночас щоразу з'являються нові види соціального та психічного поневолення. В той час, як світ настільки активно відчуває свою єдність, а також взаємну залежність людей та потребу в необхідній солідарності, його роздирають суперечливі сили, що жорстоко борються між собою. Далі тривають гострі політичні, соціальні, економічні, расові та ідеологічні суперечності, й не усунуто небезпеку війни, що загрожує зруйнувати все дотла. Зростає обмін ідеями, але самі слова, якими люди виражають найважливіші поняття, набувають у різних ідеологіях дуже різного значення. Нарешті, старанно ведуться пошуки матеріяльного вдосконалення земного ладу, але поряд з цим не відбувається духовного зростання.
Багатьом нашим сучасникам, на яких впливають такі складні обставини, дуже важко пізнавати вічні цінності і правильно узгоджувати їх з нововідкритими цінностями; тому, борсаючись між надією та журбою, запитуючи самих себе про те, куди йде світ, вони охоплені тривогою. Ця ситуація спонукає і навіть примушує людей шукати відповідь.
(Про глибоку зміну обставин)
5. Нинішнє сум'яття умів і зміна умов життя пов'язані із ширшими перетвореннями, які призводять до того, що в інтелектуальному формуванні дедалі більшого значення набувають математичні та природничі науки, а то й науки, які вивчають саму людину, а в практичній діяльності зростає вагомість технічних здобутків, що випливають зі згаданих наук. Такий науковий склад розуму створює зовсім інакші, ніж раніше, культуру та спосіб мислення. Техніка заходить уже так далеко, що змінює обличчя землі й навіть намагається підпорядкувати собі космічний простір.
Людський розум певною мірою поширює своє панування навіть над часом: над минулим - завдяки історичним дослідженням, над майбутнім — своїм умінням передбачати і планувати. Розвиток біологічних, психологічних та соціальних наук не тільки допомагає людині краще пізнати саму себе, а й дає їй можливість прямо впливати на життя суспільства, вдаючись до технічних методів. І водночас людство дедалі більше задумується над тим, як передбачати і регулювати своє демографічне зростання.
Сама історія настільки прискорила свій плин, що люди ледве встигають за нею. Доля людського суспільства стає єдиною і вже не розпадається на різні, начебто окремі, історії. Таким чином, людський рід переходить від більш статичного уявлення про порядок речей до більш динамічного й еволюційного, а звідси виникає і новий комплекс надзвичайно складних проблем, що вимагає нового аналізу й нового синтезу.
(Зміни у громадському порядкові)
6. Внаслідок усього цього такі традиційні місцеві спільноти, як патріархальні сім,ї, клани, племена, села, різні групи, а також громадські взаємозв’язки з кожним днем переживають щораз глибші зміни.
Поступово поширюється індустріальний тип суспільства, що веде деякі народи до економічного достатку й цілковито змінює поняття і умови соціального життя, що складалися століттями. Так само зростає захоплення міським життям і розвивається урбанізація: або через зростання кількості міст і їхніх мешканців, або через поширення міського способу життя серед мешканців сіл.
Нові, досконаліші засоби соціальної комунікації сприяють тому, щоб дуже швидко дізнаватись про події й поширювати різні погляди та переконання, викликаючи тим самим багато ланцюгових реакцій.
Важливо й те, що багато людей з різних причин змушені мігрувати, тим самим змінюючи свій спосіб життя.
Так зв’язки людей із собі подібними стають дедалі тіснішими, та сама соціалізація встановлює нові зв'язки, хоч і не завжди розвиває відповідну зрілість особи та справжні особисті відносини (персоналізація).
Такого роду еволюція виразніше проявляється в тих народів, які вже користуються вигодами економічного й технічного прогресу, але вона хвилює також народи, які досі перебувають на дорозі до прогресу і прагнуть здобути для своїх країн переваги індустріалізації та урбанізації. Ці народи, які особливо твердо тримаються давніх традицій, разом з тим відчувають потяг до зрілішого й більш особистого користування свободою.
(Психологічні, моральні й релігійні зміни)
7. Зміна поглядів і структур часто ставить під сумнів успадковані цінності, особливо серед молодих людей, які часом стають нетерпеливими й навіть бунтівними через внутрішній неспокій. Усвідомлюючи своє значення в суспільному житті, вони бажають якнайшвидше взяти в ньому участь. Тому батьки та вихователі щораз частіше переживають великі труднощі у виконанні своїх обов'язків.
Створюється враження, що успадковані від предків суспільні установи, закони, а також спосіб мислення і відчування, не завжди можна належним чином пристосувати до сучасного стану речей; звідси виникає явне замішання у способі поведінки та в самих її нормах.
Нарешті, нові обставини позначаються й на релігійному житті. З одного боку, здатність до більш критичного мислення очищає його від магічного розуміння світу і від поширених досі забобонів та з кожним днем вимагає більш особистого й діяльного сприймання віри, завдяки чому багато людей приходять до щораз живішого відчуття Бога. З іншого боку, дедалі більші маси народу практично відходять від релігії. На відміну від минулих часів, не є вже чимось надзвичайним і винятковим - заперечувати Бога та релігію або ж не зважати на них; тепер це нерідко виставляється як вимога наукового прогресу або ж якогось нового гуманізму. Все це в багатьох країнах не тільки виражається у філософських судженнях, а й широко позначається на літературі, мистецтві, на розумінні гуманітарних наук та історії й навіть на цивільних законах, так що багатьох охоплює сум'яття.
(Про розлад у сучасному світі)
8. Такі швидкі й часто безладні зміни, а ще більше - гостре усвідомлення розбіжностей, які панують у світі, породжують або підсилюють суперечності й розлад.
В самій людині щораз частіше виникає розлад між сучасним практичним розумом та способом теоретичного мислення, яке вже неспроможне ні оволодіти сукупністю знань, ні упорядкувати їх у відповідні синтези. Так само постає розлад між турботою про практичний успіх та моральними вимогами сумління, а часто-густо - між обставинами колективного життя і вимогами особистого мислення та світогляду. Нарешті, виникає розлад між спеціалізацією людської діяльності й цілісним баченням дійсності.
Розлад виникає і в сімії: або через важкі демографічні, економічні та соціальні умови; або внаслідок труднощів, які з'являються між поколіннями, що змінюють одне одного; або через нові соціальні відносини між чоловіками й жінками.
Значні суперечності виникають і між расами, а також між різними верствами суспільства, між народами багатими, менш заможними й бідними; нарешті, між установами міжнародними, що виникли з прагнення народів до миру, і спробами окремих націй чи інших спільнот поширювати свою власну ідеологію й задовольняти свій колективний егоїзм.
Звідси - взаємна недовіра й ворожнеча, конфлікти й лиха, де сама людина є і причиною, і жертвою.
(Про універсальні сподівання людського роду)
9. Тим часом зростає переконання, що людство може і повинне не тільки щораз більше зміцнювати свою владу над створінням, а й, крім цього, встановити такий політичний, соціальний та економічний лад, який дедалі успішніше служив би людині й допомагав окремим особам та громадам утверджувати і розвивати власну гідність.
Тому багато людей рішуче вимагає певних благ, гостро усвідомлюючи, що вони позбавлені їх внаслідок несправедливості або нерівного розподілу. Народи, що стали на шлях прогресу, а також ті, що недавно здобули незалежність, бажають долучитися до благ сучасної цивілізації в царині не тільки політичній, а й економічній, і безперешкодно відігравати свою роль у світі. Однак при цьому щораз більшає відставання їх від інших, багатших народів, які швидше розвиваються, а разом з тим найчастіше зростає і їхня залежність від цих народів, у тому числі економічна. Народи, які страждають від голоду, змушені апелювати до заможніших народів. Жінки вимагають для себе юридичної й фактичної рівноправності з чоловіками там, де вони її ще не домоглися. Робітники і селяни хочуть не тільки здобувати собі все необхідне для життя, а й своєю працею розвивати особисті дарування - мало того, брати участь у впорядкуванні життя в його економічній, соціальній, політичній та культурній сферах. Тепер, уперше в історії людства, всі народи вже переконані в тому, що культурні блага можуть і повинні бути справді доступними для всіх.
А за всіма цими вимогами криються глибші й загальніші сподівання: окремі особи і цілі спільноти прагнуть повного та вільного життя, гідного людини, бажають поставити собі на службу всі блага, що їх сучасний світ може їм так щедро надати. Крім того, народи докладають щораз більших зусиль, щоб утворити якусь всесвітню спільноту.
Таким чином, сучасний світ постає одночасно могутнім і безсилим, здатним чинити як найкращі, так і найгірші речі, й перед ним відкривається шлях на вибір: до свободи чи неволі, до прогресу чи регресу, до братерства чи ненависті. Окрім цього, людина починає усвідомлювати, що її завдання - це правильно керувати тими силами, що їх вона сама розбудила до життя і які можуть або пригнічувати її, або служити їй. Ось чому вона ставить сама собі ці питання.
(Про глибші питання людського роду)
10. Насправді це порушення рівноваги, від якого страждає сучасний світ, пов'язане з іншим, глибшим розладом, що має своє коріння в людському серці. Бо в самій людині ведуть між собою боротьбу багато чинників. З одного боку, вона, як створіння, має досвід своєї всебічної обмеженості, а з іншого - відчуває себе необмеженою у своїх бажаннях і покликаною до вищого життя. Зваблювана багатьма благами, вона постійно повинна вибирати якісь одні й відмовлятися від інших. Мало того: немічна і грішна, нерідко вона робить те, чого не бажає, а що бажала б зробити - не робить[4]. Тому вона страждає від розладу в самій собі, а від цього також виникають численні і значні незгоди в суспільстві. Щоправда, є чимало людей, життя яких заражене практичним матеріялізмом, тож вони закривають очі на драматизм такого становища; інші ж, пригнічені нуждою, не в стані замислитись над ним як слід. Багато хто вважає, що знайшов спокій у різних запропонованих їм тлумаченнях дійсності. Дехто очікує, що справжнє і повне звільнення людського роду здійсниться лише людськими зусиллями, і переконаний, що майбутнє царство людини на землі виповнить усі бажання її серця. Не бракує й таких, які, втративши надію віднайти сенс життя, виправдовують зухвальство тих людей, які вважають людське існування позбавленим будь-якого сенсу, а тому силкуються надати йому всю повноту значення, спираючись лише на власний розум. Але все ж завдяки сьогоднішній еволюції світу дедалі більше стає таких людей, які або починають ставити собі засадничі питання, або відчувають їх з новою силою: Що таке людина? Яким є сенс страждання, зла та смерті, що й далі існують, попри такий значний прогрес? Навіщо всі ці здобутки, досягнуті такою високою ціною? Що людина може дати суспільству, і чого вона може від нього очікувати? Що настане після цього земного життя?
Церква ж вірує в те, що Христос, який помер за всіх і воскрес[5], через свого Духа дає людині світло та силу, щоб вона змогла гідно відповідати своєму найвищому покликанню, і що немає під небесами іншого Імені, даного людям, в якому могли б вони знайти спасіння[6]. Так само вірує вона в те, що ключ, центр і мета всієї людської історії перебувають у її Господа і Вчителя. До того ж Церква стверджує: у всіх змінах є чимало незмінного, що має свою основу в Христі, який є той самий вчора, сьогодні й навіки[7]. Отож у світлі Христа, який є образом невидимого Бога і “первородним усякого створіння”, Собор має намір звернутися до всіх людей, щоб пролити світло на таїнство, яким є людина, і взяти участь у пошуках відповіді на найважливіші питання нашого часу.
Частина І
ПРО ЦЕРКВУ І ПОКЛИКАННЯ ЛЮДИНИ
(Спонукам Духа слід відповідати)
11. Народ Божий, - спонукуваний вірою в те, що його веде Дух Господній, який наповнює всю землю, - старається розпізнати в подіях, потребах і прагненнях нашої епохи, до яких він причетний разом з іншими людьми, справжні ознаки присутності Бога або його провидіння. Бо віра освітлює всі речі новим світлом і виявляє Божий план щодо цілісного покликання людини, тим самим спрямовуючи розум до справді людських розв’язок.
Передусім Собор має намір у цьому світлі висловити своє судження про ті цінності, що їх сьогодні ставлять понад усе, і співвіднести їх із їхнім божественним джерелом. Адже ті цінності виникають із людського творчого духу, Богом даного, тому вони дуже добрі; але через зіпсованість людського серця вони нерідко відхиляються від свого належного призначення, а отже - потребують очищення.
Що Церква думає про людину? Що слід порадити для побудови нинішнього суспільства? Яким є остаточне значення людської діяльності у світі? Ці питання очікують на відповідь. Тоді стане яснішим, що Народ Божий і людство, до якого він належить, можуть послужити одне одному, і тим самим місія Церкви покаже свій релігійний, а тим самим найвищою мірою людський, характер.
- Глава І -
Про гідність людської особи
(Про людину, створену на образ Божий)
12. За майже одностайним розумінням віруючих і невіруючих, все, що є на землі, призначене для людини, як для центру і вершини всього створеного.
Але що ж таке людина? Сама вона вже висловила і далі висловлює багато різноманітних і навіть суперечливих думок про себе, в яких часто або звеличує саму себе як абсолютний критерій, або принижує саму себе до розпачу, тому сумнівається і непокоїться. Церква ж, глибоко відчуваючи ці труднощі й навчена Божим об'явленням, може дати на них відповідь, яка визначає справжнє становище людини, пояснює її немочі й дає можливість правильно пізнати її гідність і покликання.
Адже Святе Письмо вчить, що людина була створена “на образ Божий” що вона здатна пізнавати й любити свого Творця, який поставив її володарем над усім земним творінням[9], щоб вона керувала й користувалась ним, прославляючи Бога[10]. “То що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш. Мало чим зменшив єси його від ангелів, славою й честю увінчав його. Поставив його володарем над творами рук твоїх, усе підбив йому під ноги” (Пс. 8:5-7).
Але Бог не створив людину самотньою, бо вже від початку “чоловіком і жінкою сотворив їх” (Бут. 1:27), а їхній союз являє собою першу форму спільноти людських осіб. Бо людина в глибині своєї природи є суспільною істотою і без стосунків з іншими людьми не може ні жити, ні розвивати своїх обдарувань.
Отже, Бог, як ми знову читаємо в Святому Письмі, побачив “усе, що створив: і воно було дуже добре” (Бут. 1:31).
(Про гріх)
13. Однак людина, поставлена у стані праведності Богом, за підмовою Лукавого вже на початку історії погано скористалася своєю свободою, протиставивши себе Богові й бажаючи досягти своєї мети поза Ним. Хоч люди пізнали Бога, але не прославили Його як Бога, а притемнилось їхнє нерозумне серце, і вони почали служити більше створінню, ніж Творцеві[11]. Те, що нам відомо з Божого об'явлення, відповідає й самому досвідові. Бо коли людина дивиться у своє серце і бачить там схильність до зла й до поринання в різні пороки, то розуміє, що це не може походити від її доброго Творця. Часто людина відмовляється визнати Бога своїм началом і тим самим руйнує належне ставлення до своєї остаточної мети, а також збурює усе впорядковане налаштування щодо себе самої, щодо інших людей та усього творіння.
Отож людина глибоко поділена у самій собі. Тому все життя людей - чи то індивідуальне, чи колективне - являє собою драматичну боротьбу між добром і злом, між світлом і темрявою. Мало того, людина бачить, що вона не здатна успішно подолати лише власними силами наступи зла, тому кожен відчуває себе неначе зв'язаним кайданами. Але сам Господь прийшов, щоб звільнити і зміцнити людину та відновити її зсередини, викидаючи геть “князя цього світу” (Йо. 12:31), який тримав її в неволі гріха[12]. А гріх принижує людину і стримує її від досягнення нею своєї повноти.
У світлі цього Об'явлення знаходить своє остаточне пояснення і високе покликання людини, і її глибоке безсилля.
(Про людську природу)
14. Людина - це єдність тіла й душі, і завдяки своєму тілесному складові вона збирає в собі елементи матеріяльного світу, так що через неї досягають вони своєї вершини і долучають свій голос до вільного прославляння Творця[13]. Тож людині не слід знецінювати своє тілесне життя; навпаки, вона повинна вважати своє тіло добрим і гідним пошани, бо його створив Бог і воскресить його в останній день. Однак вона, зранена гріхом, відчуває ворожі поривання тіла. Сама гідність людини вимагає того, щоб вона прославляла Бога у своєму тілі[14] й не допускала, щоб воно було поневоленим хибними нахилами її серця.
Людина справді не помиляється, коли вважає себе вищою за тілесні речі, а не тільки часткою природи чи безіменним елементом людського суспільства. Своїм внутрішнім світом людина перевершує всесвіт речей, а досягає вона цих внутрішніх глибин, коли входить у своє серце, де очікує на неї Бог, який “вивідує серце”[15], і де вона під оком Божим вирішує власну долю. Отож, коли людина пізнає в собі духовну і безсмертну душу, тоді не дозволить обманювати себе фікцією, що виникає з фізичних та соціальних обставин; навпаки, тоді вона досягає істинної суті речей.
(Про гідність розуму, про правду і мудрість)
15. Людина справедливо вважає, що вона, наділена участю у світлі Божого ума, перевищує своїм розумом світ речей. Невтомно вправляючи свій творчий дух протягом століть, людина, без сумніву, досягла успіхів у емпіричних науках, техніці та мистецтві. А в наші часи вона дійшла до видатних досягнень, особливо в досліджуванні й підпорядкуванні собі матеріяльного світу. Завжди, однак, вона шукала глибшу правду і знаходила її. Адже розум не обмежується лише пізнанням зовнішніх явищ, а здатний досягти справжньої достовірності в розумінні суті речей, хоча внаслідок гріха він частково затемнений і ослаблений.
Нарешті, інтелектуальна природа людської особи вдосконалюється і має вдосконалюватись завдяки мудрості, яка ласкаво спрямовує розум людини на те, щоб він шукав і полюбив усе, що правдиве та добре. Сповнена цієї мудрості, людина доходить через видимі речі до невидимого.
Наша ж епоха більше, ніж у минулі часи, потребує саме такої мудрості, щоб стали гуманнішими нові винаходи людини. Адже майбутній долі світу загрожує небезпека, якщо люди не стануть мудрішими. До того ж слід зазначити, що багато народів, які володіють меншими економічними благами, але багатші мудрістю, можуть принести іншим надзвичайно велику користь.
Завдяки даруванню Святого Духа, людина доходить через віру до споглядання й розуміння таїнства Божого промислу[16].
(Про гідність морального сумління)
16. У глибинах своєї свідомості людина відкриває закон, - що його сама собі не встановлює, але якому повинна коритися, - голос якого завжди кличе її любити і творити добро та уникати зла. Цей голос звучить, коли треба, у глибині її серця як наказ: роби це, а того стережися. Бо має людина у своєму серці Богом записаний закон, слухатись якого для неї - честь, і за ним вона буде суджена[17]. Сумління є найпотаємнішим осердям і святилищем людини, де вона перебуває наодинці з Богом, голос якого промовляє у глибинах її душі[18]. Через сумління дивовижним чином відкривається той закон, що його виконують у любові до Бога і до ближнього[19]. Через вірність голосові сумління християни єднаються з іншими людьми у пошуках правди й розв’язуванні у правді численних моральних проблем, які виникають як у житті окремих людей, так і в житті громадському. І що більше перемагає праве сумління, то більше окремі особи і групи людей уникають сліпої сваволі й намагаються дотримуватись об'єктивних моральних норм. Та нерідко буває так, що сумління помиляється внаслідок неподоланного незнання, хоч і тоді не втрачає своєї гідності. Але цього не можна сказати у випадку, коли людина мало дбає про пошуки правди і добра, а її сумління від звички до гріха поступово майже замовкає.
(Про велич свободи)
17. Людина може схилятись до добра тільки вільною волею; тому цілком слушно наші сучасники так високо цінують свободу і так палко її бажають. Але нерідко вони неправильно розуміють її як можливість робити все, що завгодно, для свого задоволення - навіть зло. А тим часом справжня свобода - це особливий знак Божого образу в людині. Адже Бог побажав залишити людину “в руці її власного рішення”[20], щоб вона шукала свого Творця за власним бажанням і, тримаючись Його, добровільно доходила до повної та благословенної досконалості. Отож гідність людини вимагає, щоб вона діяла за свідомим і добровільним вибором, тобто особисто, за внутрішнім поштовхом та переконанням, а не через якийсь сліпий інстинкт чи суто зовнішнє приневолення. А такої гідності людина досягає тоді, коли, звільнившись від усякого поневолення пристрастями, прямує до своєї мети, вільно вибираючи добро та уважно й успішно добираючи для цього відповідних засобів. Свобода людини, ураженої гріхом, може здійснити цю спрямованість до Бога лише за допомогою Божої благодаті. Але кожному доведеться дати звіт про своє життя перед судом Божим відповідно до того, що саме творив: добро чи зло[21].
(Про таїнство смерті)
18. Загадка людського існування постає найясніше перед лицем смерті. Людина терзається не тільки болями і поступовим розладнанням тіла, а й - навіть ще більше - страхом перед остаточним зникненням. Але за спонукою свого серця вона судить правильно, коли, жахаючись цілковитого зруйнування й остаточного зникнення своєї особистості, відкидає це. Зародок вічності, що його людина має в собі, не можна звести лише до матерії, і він повстає проти смерті. Всі зусилля техніки, хоч і дуже корисні, не здатні заспокоїти тривогу людини, бо довголіття, досягнуте біологічним шляхом, не може задовольнити того бажання прийдешнього життя, яке нездоланно діє в її серці.
Коли перед лицем смерті будь-яка уява є безсилою, Церква, навчена Божим об'явленням, стверджує, що людина була створена Богом для блаженної мети поза межами земної недолі. Крім того, християнська віра вчить, що тілесна смерть, - від якої людина була б вільна, якби не згрішила[22], - буде переможена, коли всемогутній і милосердний Спаситель поверне людині спасіння, втрачене нею з власної провини. Адже Бог покликав і кличе людину, щоб вона усім своїм єством приєдналась до Нього у вічному сопричасті нетлінного божественного життя. Цю перемогу здобув Христос, що воскрес до життя, своєю смертю звільнивши людину від смерті[23]. Тому кожній мислячій людині добре обґрунтована віра дає відповідь на її тривогу щодо своєї майбутньої долі. Водночас вона дає можливість спілкуватись у Христі з возлюбленими братами, яких забрала смерть, бо віра подає надію на те, що вони віднайшли у Бога справжнє життя.
(Про форми і коріння атеїзму)
19. Найглибша основа людської гідності полягає в тому, що людина покликана до спільності з Богом. Вже від самого початку свого існування вона запрошена до розмови з Ним - адже існує тільки тому, що Бог сотворив її в любові і з любов’ю завжди оберігає її. І повною мірою згідно з правдою живе людина лише тоді, коли добровільно визнає цю любов і віддає себе своєму Творцеві. Однак багато сучасних людей зовсім не розуміють цей глибокий життєвий зв’язок із Богом або відкрито відкидають його, тому безбожність слід зарахувати до найсерйозніших явищ сьогодення і розглянути його якнайретельніше.
Словом “атеїзм” позначають явища, які дуже відрізняються одне від одного. Одні люди відверто заперечують існування Бога; інші вважають, що людина взагалі нічого певного про Нього не може сказати; ще інші вдаються до таких методів розгляду питання про Бога, що воно виглядає взагалі позбавленим сенсу. Багато хто, неподобним чином переступаючи межі позитивних наук, намагаються пояснити все тільки за допомогою наукового дискурсу або ж, навпаки, взагалі не визнають існування жодної абсолютної істини. Дехто настільки підносить людину, що віра в Бога стає наче порожньою; причому вони, схоже, більше схильні до звеличування людини, ніж до заперечування Бога. Інші ж уявляють собі такого Бога, який жодною мірою не є Богом Євангелія, і цей їхній власний витвір вони ж самі відкидають. Ще інші навіть не ставлять питання про Бога, оскільки, мабуть, не відчувають релігійного неспокою й не розуміють, навіщо вони мали б думати про релігію. Крім того, нерідко атеїзм виникає або з пристрасного протесту проти зла у світі, або ж із неслушного приписування значення абсолюту деяким людським благам, що їх ставлять на місце Бога. Та й сама сучасна цивілізація часто може ускладнювати доступ до Бога - не стільки сама по собі, скільки радше тому, що вона занадто заклопотана земними справами.
Звичайно, ті, що зумисно намагаються не пустити Бога у своє серце й уникають релігійних питань, не є вільними від провини, бо не слухають голосу свого сумління. Однак часто й самі віруючі несуть за це певну відповідальність. Адже атеїзм, коли розглядати його загалом, не є чимось самобутнім, а виникає в силу різних причин, до яких належить також критичне ставлення до релігії, зокрема в деяких країнах - до християнської релігії. Тому у виникненні атеїзму немалу роль можуть відігравати віруючі, коли скоріше затемнюють, аніж показують справжнє обличчя Бога, занедбуючи своє зростання у вірі, неправильно викладаючи віровчення або ж маючи хиби у своєму релігійному, моральному й суспільному житті.
(Про системний атеїзм)
20. Сучасний атеїзм часто проявляється також у формі системи, яка, крім інших причин, так далеко заводить людину в її прагненні до автономності, що це заважає їй визнати будь-яку залежність від Бога. Визнавці такого атеїзму стверджують, що свобода полягає в тому, щоб людина була сама для себе метою, єдиним ковалем і творцем своєї власної історії. Вони гадають, що це неможливо узгодити з визнанням Господа - Творця і Мети усіх речей - або, щонайменше, вважають таке визнання зовсім зайвим. Такій позиції може сприяти й оте відчуття могутності, що його дає людині сучасний технічний прогрес.
Серед форм сьогоднішнього атеїзму не можна не згадати про ту, адепти якої очікують визволення людини передусім через її економічне та соціальне визволення. Вони стверджують, що релігія стоїть на заваді цьому через саму свою природу, оскільки збуджує надію людини на якесь оманливе прийдешнє життя і тим самим відвертає її від побудови земного суспільства. Отож коли вони приходять до влади в державі, то люто борються проти релігії й поширюють атеїзм, особливо у справі виховання молоді, застосовуючи при цьому всі засоби тиску, які є в розпорядженні державної влади.
(Про ставлення Церкви до атеїзму)
21. Церква, щиро віддана Богові й людям, не може не засуджувати — хоч із болем, але рішуче, як вона й досі засуджувала, - ті згубні вчення та дії, які суперечать розумові й загальнолюдському досвідові та відбирають у людини її природжену гідність[24].
Однак вона намагається зрозуміти причини заперечення Бога, які криються в мисленні атеїстів, тому, - усвідомлюючи вагомість питань, що їх вони піднімають, і керуючись любов'ю до всіх людей, - вважає, що ці питання слід поважно і глибше розглянути.
Церква вчить, що визнання Бога жодним чином не суперечить гідності людини, оскільки ця гідність має свою основу й завершення в самому Богові. Адже Бог-Творець помістив людину в суспільство як істоту розумну і вільну. Та передусім, як дитина Божа, вона покликана до спільності з Богом і до участі в його блаженстві. Крім того, Церква вчить, що есхатологічна надія не применшує значення земних завдань - скоріше, підтримує виконання їх новими стимулами. І навпаки, за відсутності Божої основи й надії на вічне життя гідність людини порушується, як сьогодні це часто буває, а загадки життя і смерті, провини і страждання залишаються без вирішення, тож люди нерідко впадають у зневіру.
А втім, кожна людина сама для себе так і залишається нерозв'язаним ї не зовсім виразно усвідомленим питанням. Бо ніхто не може у певні моменти, а особливо в найважливіших подіях життя, цілком його уникнути. Вичерпну і цілковито певну відповідь на нього дає лише один Бог, який кличе людину до глибших роздумів і смиренніших пошуків.
Зцілення від атеїзму слід сподіватися за належного викладання церковного вчення і за бездоганного життя всієї Церкви та її членів. Адже завдання Церкви - робити присутнім і неначе видимим Бога-Отця та його воплоченого Сина, безнастанно оновлюючи й очищаючи себе під проводом Святого Духа[25]. Передусім це досягається через свідчення живої та зрілої віри, підготовленої до того, що вона могла ясно бачити труднощі й перемагати Яскраве свідчення такої віри подали і подають чимало мучеників. Ця віра має виявляти свою плідність, пронизуючи собою все життя вірних, навіть мирське, спонукаючи їх до справедливості й любові, особливо щодо знедолених. Проявити присутність Бога найбільше допомагає братня любов між вірними, які однодушно змагаються за євангельську віру[26] і являють собою знамено єдності.
Хоч Церква цілковито відкидає атеїзм, однак щиро визнає, що всі люди, віруючі й невіруючі, мають співпрацювати у правильній побудові цього світу, в якому вони спільно живуть, а це вочевидь не може відбуватися без щирого і мудрого діалогу. Тому Церква глибоко сумує через те розрізнення між віруючими й невіруючими, що його несправедливо вводять деякі правителі держав, які не визнають основних прав людини. Для віруючих Церква вимагає реальної свободи, щоб вони могли вільно будувати в цьому світі також і храм Божий. Атеїстів вона щиро запрошує з відкритим серцем роздумувати над Євангелієм Христовим.
Церква чітко знає, що її благовість відповідає найглибшим прагненням людського серця, бо вона захищає гідність людського покликання, повертаючи надію тим, хто вже зневірився у величі свого призначення. Її послання жодною мірою не применшує людину, а несе світло, життя і свободу для її подальшого розвитку, і ніщо інше не може задовольнити людського серця: “Ти створив нас для Себе, Господи, і неспокійне серце наше, доки не спочине в Тобі”[27].
(Про Христа - нову Людину)
22. Справді, таїнство людини істинно прояснюється лише через таїнство воплоченого Слова. Бо Адам, перша людина, був прообразом Того, хто мав прийти[28], а саме Христа-Господа. Христос, новий Адам, в об'явленні таїнства Отця та його любові повною мірою розкриває, ким є людина, і показує їй високе її покликання. Тому не дивно, що вищезгадані істини знаходять у Христі своє джерело і в Ньому досягають вершини.
Той, хто є “образом невидимого Бога” (Кол. 1:15)[29], є досконалою Людиною, яка повернула синам Адама божественну подобу, що була спотворена першим гріхом. Оскільки людська природа, яку Він прийняв, у Ньому не зникла[30], тим самим вона і в нас була піднесена до найвищої гідності. Бо Він, Син Божий, через своє воплочення певним чином зієднався з кожною людиною. Людськими руками працював, людським розумом мислив, людською волею діяв[31], людським серцем любив. Народжений від Діви Марії, Він справді став одним із нас, у всьому подібний до нас, окрім гріха[32].
Непорочний Агнець своєю добровільно пролитою кров’ю заслужив нам життя, в Ньому Бог примирив нас із Собою та одне з одним[33] і звільнив нас від рабства в диявола та гріха. Тому кожен з нас може сказати разом з Апостолом, що Син Божий “полюбив мене і видав себе за мене” (Гал. 2:20). Страждаючи за нас, Він не тільки дав нам приклад, щоб ми йшли слідом за Ним[34], а й проклав нам шлях: якщо ми йдемо цим шляхом, життя і смерть освячуються і набувають нового значення.
Отже, у християнинові, коли він стає подібним до образу Сина, який є первородним між багатьма братами[35], починає діяти Святий Дух (пор. Рим. 8:23), і завдяки цьому він стає здатним виконувати новий закон любові[36]. Через цього Духа, який є “завдатком нашої спадщини” (Еф. 1:14), вся людина внутрішньо оновлюється аж до “визволення нашого тіла” (Рим. 8:23): “І коли Дух того, хто воскресив Ісуса з мертвих, мешкає у вас, то той, хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом своїм, що живе у вас” (Рим. 8:11)[37]. Безперечно, християнин мусить і зобов'язаний боротися проти зла, зазнаючи багатьох страждань і навіть смерті; але, приєднаний до пасхального таїнства, уподібнений до Христа померлого і зміцнений надією, він дійде до воскресіння”.
Це має значення не тільки для християн, а й для всіх людей доброї волі, в серцях яких діє невидимим чином благодать[39]. Оскільки Христос помер за всіх[40], і оскільки остаточна мета людини є справді одна, тобто божественна, то ми повинні вірити, що Святий Дух дає можливість усім - у спосіб, відомий лише Богові, - долучитися до цього пасхального таїнства.
Ось таке, настільки велике, є таїнство людини, яке через християнське об'явлення осяває віруючих. Отож через Христа і у Христі прояснюється загадка страждання і смерті, яка поза його Євангелієм пригнічує нас. Христос воскрес, своєю смертю смерть подолав і життя нам дарував[41], щоб ми, як сини у Сині, кликали в Дусі: 'Авва, Отче!”[42].
- Глава ІІ -
Про людську спільноту
(Про наміри Собору)
23. До важливих явищ сьогоднішнього світу належить збільшення взаємозв'язків між людьми, якому найбільше сприяє сучасний технічний прогрес. Однак братнє спілкування між людьми здійснюється не завдяки тим досягненням, а глибше, завдяки спільності осіб, яка вимагає взаємної та повної поваги до їхньої духовної гідності. Християнське об’явлення вельми допомагає розвиткові такого справжнього спілкування між особами, а тим самим веде нас до глибшого розуміння законів суспільного життя, що їх вписав Творець у духовну й моральну природу людини.
Оскільки видані останнім часом документи Учительства Церкви вже широко виклали християнське суспільне вчення[43], Собор нагадує лише про деякі найголовніші істини й викладає їхні основи у світлі Об'явлення. Далі він наголошує на деяких висновках, які для наших днів мають важливіше значення.
(Про суспільний характер людського покликання у Божому задумі)
24. Бог, який по-батьківськи піклується про всіх, побажав, щоб усі люди творили одну сім'ю і ставились одне до одного по-братерському. Адже всі вони створені на образ Бога, який створив “з одного ввесь рід людський, щоб він жив по всій земній поверхні” (Ді. 17:26), і всі покликані до однієї й тієї самої мети, тобто до самого Бога.
Тому любов до Бога і до ближнього є першою і найвищою заповіддю. Святе Письмо повчає нас, що любов до Бога не можна відділяти від любові до ближнього: “...І всякі інші заповіді містяться у цьому слові: «Люби твого ближнього, як себе самого››... Любов, отже, - виконання закону” (Рим. 13:9-10; пор. 1 Йо. 4:20). Для людей, що з кожним днем щораз більше залежать одне від одного, і для світу, який щораз тісніше об'єднується, це є річ надзвичайної важливості.
Мало того, коли Господь Ісус молиться до Отця, “щоб усі були одно... як і ми одно” (Йо. 17:21-22), Він відкриває просто незбагненні для людського розуму перспективи і вказує на деяку подібність між єдністю Божих Осіб і єдністю синів Божих у правді та любові. Ця подібність показує людині, що вона - єдине створіння на землі, що його Бог створив задля неї самої, і не може вона повною мірою віднайти себе, як тільки через щире дарування себе самої[44].
(Про взаємозалежність між особою і суспільством)
25. Із суспільного характеру людини випливає, що успішний поступ людської особи й розвиток самого суспільства залежать одне від одного. Бо початком, суб’єктом і метою всіх громадських установ є і повинна бути людська особа, тому що вона за своєю природою має абсолютну потребу суспільного життя[45]. Оскільки життя в суспільстві не є для людини чимось випадковим, то саме завдяки спілкуванню з іншими, виконанню взаємних обов'язків і діалогові з братами вона зростає у всіх своїх даруваннях і може відповісти своєму покликанню.
Із суспільних зв'язків, які необхідні для розвитку людини, деякі - як, наприклад, сім'я і політична спільнота - більш безпосередньо відповідають її внутрішній природі, а інші випливають радше з її вільної волі. В наші часи з різних причин збільшуються з кожним днем взаємозв'язки і взаємозалежності, а тому виникають різні товариства й установи чи то громадського, чи то приватного характеру. Це явище, назване “соціалізацією” хоч і не позбавлене небезпек, однак приносить чималу користь для зміцнення й розвитку здібностей людської особи та захисту її прав[46].
Але хоч це суспільне життя чимало дає людям, щоб вони могли виконати своє призначення, в тому числі релігійне, однак не можна заперечувати, що тих самих людей соціальні умови, в яких вони живуть і перебувають уже з самого дитинства, часто стримують від того, щоб чинити добро, і підштовхують до лихих дій. Безперечно, що заворушення, які так часто бувають у суспільному житті, відбуваються частково внаслідок самого напруження в економічних, політичних і соціальних структурах. Однак при глибшому розгляді стає ясно, що в основі виникнення їх - людська гординя та егоїзм, які викликають замішання також і в суспільній площині. А там, де суспільні умови зіпсовані через наслідки гріха, людина, яка від народження схильна до злого, знаходить нові стимули до гріха, що їх неможливо побороти без величезних зусиль, підтримуваних Божою благодаттю.
(Про сприяння спільному благові)
26. Внаслідок щораз тіснішої взаємозалежності, яка поступово поширюється на весь світ, виникає те, що спільне благо - тобто сукупність тих умов суспільного життя, які дають можливість і спільнотам, і їхнім окремим членам повніше та швидше досягати власної досконалості, - стає сьогодні дедалі більше загальним, охоплюючи права та обов'язки, що стосуються всього людства. Кожна спільнота повинна брати до уваги потреби і законні прагнення інших спільнот, навіть спільне благо всієї людської сім”ї[47].
Одночасно зростає й усвідомлення надзвичайної гідності, що належить людській особі, бо вона перевершує всі інші речі, а її права та обов'язки є загальними й непорушними. Тому слід надати людині все необхідне, щоб вона могла вести справді людське життя: їжу, одяг, житло, право вільно вибирати життєвий стан і створювати сім'ю, право навчатися, працювати, право на добре ім'я, на пошану, на отримання необхідної інформації, право діяти згідно з правильними засадами свого сумління, право на захист приватного життя і на слушну свободу, в тому числі релігійну.
Отже, суспільний лад і його поступ мають постійно служити на благо осіб, тому що порядок речей повинен підкорятися порядкові осіб, а не навпаки. На це вказує й Господь, кажучи, що субота встановлена для людини, а не людина для суботи[48]. Цей порядок потребує постійного розвитку: його слід спирати на правду, будувати на справедливості й оживляти любов’ю; у свободі ж треба знаходити щораз гуманнішу рівновагу[49]. А для досягнення цього необхідно оновити спосіб мислення і впровадити масштабні зміни в суспільстві.
Дух Божий, що чудесним провидінням керує плином часу й оновлює лице землі, сприяє цій еволюції. А євангельська закваска розбудила і надалі збуджує в серці людини нестримну потребу власної гідності.
(Про пошану до людської особи)
27. Переходячи до практичних і найбільш невідкладних висновків, Собор наполегливо підкреслює потребу поваги до людини: кожен повинен сприймати ближнього, без жодного винятку, як “другого себе” передусім маючи на увазі його життя і засоби, необхідні для гідного проживання[50], щоб не бути подібним до того багатія, який нітрохи не подбав про бідного Лазаря[51].
Особливо сьогодні стає невідкладним наш обов’язок стати ближнім для будь-якої людини і служити ділом кожному, кого зустрічаємо на нашому шляху: чи це буде всіма покинута старша людина, чи несправедливо зневажений іноземний робітник, чи вигнанець, чи позашлюбна дитина, що незаслужено страждає через не скоєний нею особисто гріх, чи голодний, що звертається до нашої совісті, нагадуючи слова Господа: “Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, - ви мені зробили” (Мт. 25:40).
Крім того, ганебним є все, що спрямоване проти самого життя: всякого роду вбивства, геноцид, аборти, евтаназія й навіть добровільне самогубство; все, що порушує цілість людської особи: калічення, тілесні чи моральні катування, спроби поневолити сам дух людини; все, що ображає людську гідність: нелюдські умови життя, свавільні ув'язнення, депортації, рабство, проституція, торгівля жінками та підлітками; а також ганебні умови праці, коли до робітників ставляться, як до звичайного інструменту наживи, а не як до вільних і відповідальних осіб. Все це й подібне до цього є справді ганебним, тому що отруює людську цивілізацію; воно ганьбить скорше тих, хто так чинить, ніж тих, хто терпить несправедливість, і є найвищою мірою зневаженням Творця.
(Про пошану і любов до противників)
28. Пошану й любов треба поширювати також на тих, хто в суспільних, політичних або навіть релігійних питаннях думає чи діє інакше, ніж ми. Якщо ми будемо ставитися до них з більшою людяністю й любов'ю і глибше старатимемося зрозуміти спосіб мислення, то легше зможемо встановити з ними діалог.
Звичайно, ця любов і прихильність у жодному разі не повинні робити нас байдужими до істини й добра. Навіть більше, ця любов спонукає Христових учнів проповідувати спасенну істину всім людям. Але слід відрізняти помилку яку завжди треба відкидати, від людини, яка помиляється, бо вона завжди зберігає за собою гідність особи, навіть у тому випадку, коли заразилась хибними чи не досить точними релігійними поглядами[52]. Один тільки Бог є суддею і знавцем сердець, тому Він забороняє нам судити про чиюсь внутрішню провину[53].
Вчення Христа вимагає, щоб ми вибачали також кривди[54] і поширювали на всіх ворогів заповідь любові, яка є заповіддю Нового Закону: “Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого і ненавидь ворога свого. А я кажу вам: Любіть ворогів ваших, робіть добро тим, хто вас ненавидить, і моліться за тих, що гонять і обмовляють вас” (Мт. 5:43-44 лат.).
(Про засадничу рівність усіх людей і соціальну справедливість)
29. Оскільки всі люди володіють розумною душею і створені на образ Божий, то вони мають одну й ту саму природу і одне й те саме походження; й оскільки їм, що були ізбавлені Христом, властиве одне й те саме покликання і божественне призначення, то слід щораз більше визнавати засадничу рівність між усіма людьми.
Безперечно, не всі люди рівні між собою, з огляду на різні фізичні здібності й на розмаїття інтелектуальних і моральних можливостей. Слід, однак, долати й усувати будь-яку форму дискримінації щодо основних прав людської особи - чи то в соціальній, чи то в культурній сфері: з огляду на стать, расу, колір шкіри, соціальне становище, мову або релігію, - бо така дискримінація суперечить Божому задумові. Звичайно, дуже прикро, що ці основні права особи досі не скрізь гарантовані. Так буває, коли жінку позбавляють права добровільного вибору чоловіка або життєвого статусу чи не допускають до отримання освіти і культурних благ на рівних правах з мужчинами.
Крім того, хоч серед людей є слушні відмінності, однак рівна гідність осіб вимагає, щоб для всіх були створені більш гуманні та справедливі умови життя. Адже занадто велика економічна й суспільна нерівність серед членів єдиної людської сім'ї чи цілих народів викликає обурення і суперечить соціальній справедливості, рівності перед законом, гідності людської особи, а також миру в суспільстві й між народами.
Людські ж установи - як приватні, так і державні - нехай стараються служити гідності й меті людини, рішуче поборюючи суспільне та політичне поневолення, й захищати основні права людей за всякого політичного режиму. До того ж годиться, щоб такого роду установи поступово приступали й до духовних справ, які перевищують усі інші, навіть якщо для досягнення бажаної мети буде потрібно досить багато часу.
(Про необхідність долати індивідуалістичну етику)
30. Глибока і швидка зміна дійсності невідкладно вимагає, щоб не було таких людей, які, не звертаючи уваги на хід подій чи закостенівши в бездіяльності, поводилися б лише за суто індивідуалістичною етикою. Обов'язок справедливості й любові виконується щораз більше, коли кожен, відповідно до власних здібностей і зважаючи на потреби інших людей, є причетним до плекання спільного блага, допомагає розвивати громадські або приватні установи, які служать поліпшенню життєвих умов людей. Однак є й такі люди, які, хоч і мають високі та шляхетні погляди, насправді живуть так, ніби їх зовсім не турбують потреби суспільства. Навіть більше, багато хто в різних країнах нехтує суспільними законами та приписами. Чимало є й таких, що не вагаються за допомогою різних обманів і хитрощів ухилятися від слушних податків або інших обов'язків перед суспільством. Інші легковажать певними нормами суспільного життя, наприклад правилами охорони здоров’я чи дорожнього руху, не звертаючи уваги на те, що через таке недбальство наражають на небезпеку своє життя і життя інших.
Нехай для всіх людей буде святою справою думати про солідарність у суспільстві й дотримуватись її засад як одного з найголовніших обов'язків сучасної людини. Бо що тісніше світ об'єднується, то стає ясніше, що обов'язки людей виходять за межі окремих груп і поступово поширюються на весь світ. Але статися це може лише тоді, коли окремі люди чи цілі спільноти будуть виховувати в собі моральні й суспільні чесноти і поширювати їх у суспільстві, щоб тим самим, за необхідною допомогою Божої благодаті, з'явилися справді нові люди і будівничі нового людства.
(Про відповідальність і співучасть)
31. Для того щоб кожна людина ретельніше виконувала свій обов'язок сумління, - чи перед собою, чи перед різними спільнотами, членом яких вона є, - слід її дбайливо виховувати у широкій духовній культурі, використовуючи величезні можливості, які сьогодні є в розпорядженні людства. Передусім треба так виховувати молодь, незалежно від її соціального походження, щоб сформувати чоловіків і жінок, які були б не лише освіченими людьми, а й великодушними, тому що наш час украй цього вимагає.
Але до цього відчуття відповідальності людина приходить лише тоді, коли умови життя дають їй можливість усвідомити свою гідність і відповісти на своє покликання, присвячуючи себе служінню Богові та ближнім. Адже людська свобода часто зникає там, де людина впадає у крайню нужду; так само свобода знецінюється тоді, коли людина, надмірно поринаючи в легке життя, немовби замикається в якійсь золотій самотності. І навпаки, свобода зміцнюється, коли людина відгукується на неминучі потреби суспільного життя і різноманітні вимоги людської солідарності й зобов’язується служити спільноті.
Тому треба заохочувати усіх людей до бажання брати участь у спільних заходах. Заслуговує на схвалення спосіб дії тих народів, у яких якнайбільша частина громадян в умовах справжньої свободи бере участь у громадських справах. Треба, однак, враховувати реальні обставини життя кожного народу і необхідну дієвість державної влади. Але для того, щоб усі громадяни були готові до участі в житті різних груп, з яких складається суспільний організм, треба, щоб вони могли у тих групах знайти такі цінності, які їх притягували б і схиляли до служіння іншим. Слушно можна вважати, що майбутня доля людства знаходиться в руках тих, хто здатний передати майбутнім поколінням засади життя і надії.
(Воплочене Слово і людська солідарність)
32. Бог створив людей не для усамітненого життя, а задля створення суспільної єдності. Так само Йому подобалось “освятити і спасти людей не поодинці, без жодного зв'язку між ними, а звести їх у народ, який пізнавав би Його у правді і служив би Йому у святості”[55]. Вже від самого початку історії спасіння Він обрав людей не тільки як окремих осіб, а й як членів певної спільноти. І тих обраних Бог, відкриваючи їм свій задум, назвав “своїм народом” (Вих. 3:7-12), з яким Він уклав союз на Синаї[56].
Цей суспільний характер досягає своєї досконалості і звершується завдяки діянню Ісуса Христа. Адже саме воплочене Слово забажало стати учасником людського суспільства. Ісус брав участь у весіллі в Кані, відвідав дім Закхея, їв з митарями та грішниками. Він об'явив людям любов Отця і високе покликання людини, згадуючи про повсякденні справи суспільства та використовуючи вислови й образи, взяті зі щоденного побуту. Добровільно підкорившись законам своєї батьківщини, Він освятив людські стосунки, передусім сімейні, з яких виникають суспільні взаємини. Він побажав вести життя ремісника притаманне його часові та його країні.
У своєму проповідуванні Він виразно наказував дітям Божим, щоб вони ставились одне до одного як брати. У своїй молитві Він просив, щоб усі його учні були “одне” Навіть більше, Він, як Ізбавитель усіх, сам віддав Себе в жертву аж до смерті заради всіх. “Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає” (Йо. 15:13). А апостолам наказав проповідувати євангельську благовість усім народам, щоб людський рід став Божою сім'єю, в якій повнотою закону була б любов.
Первородний між багатьма братами, після своєї смерті й воскресіння Він через дар Святого Духа заснував між усіма людьми, які приймають Його у вірі й любові, нову братерську спільноту, тобто спільність у його Тілі, яким є Церква. У цій спільноті всі, будучи одне для одного членами, повинні служити одне одному відповідно до отриманих ними різних дарів.
Цю солідарність треба постійно нарощувати аж до того дня, коли досягне вона своєї повноти і коли люди, спасенні благодаттю, віддадуть Богові досконалу хвалу як сім'я, возлюблена Богом і Христом, нашим братом.
- Глава ІІІ -
Про людську діяльність у всьому світі
(Постановка проблеми)
33. Своєю працею та винахідливістю людина завжди намагалася щораз більше розширити рамки свого життя. Сьогодні ж, особливо завдяки науці й техніці, вона поширила й далі поширює своє панування майже на всю природу. Так, передусім завдяки збільшенню кількості всіляких засобів спілкування між народами, людська сім'я поступово усвідомлює себе єдиною спільнотою у всьому світі і творить таку спільноту. Тому сьогодні людина власними зусиллями забезпечує себе багатьма благами, яких до того очікувала насамперед від вищих сил.
Разом з цим величезним змаганням, що охопило вже весь людський рід, постають серед людей такі запитання: Якими є сенс і вартість усієї тієї діяльності? Як користуватися всіма тими речами? До якої мети спрямовані всі зусилля як окремих людей, так і громад? Хоча Церква, що береже депозит Божого слова, з якого вона черпає засади релігійного й морального порядку, не завжди має готову відповідь на окремі питання, вона все ж бажає поєднати світло Об’явлення із загальним досвідом усіх людей, щоб освітити шлях, на який недавно ступило людство.
(Про цінність людської діяльності)
34. Віруючі впевнені, що індивідуальна і колективна людська діяльність - тобто ті величезні зусилля, докладаючи яких люди намагаються протягом століть поліпшити умови свого існування, - взята сама по собі, відповідає Божому задумові. Адже людина, створена на образ Божий, отримала наказ, щоб, підпорядковуючи собі все, що є на землі, керувати світом у справедливості й святості[57] і щоб, визнаючи Бога Творцем усього, підносити себе і всі речі до Нього, щоб через підкорення всього людині подиву гідним було ім'я Боже на всій землі[58].
Це стосується і цілком повсякденних справ. Чоловіки й жінки, які забезпечують умови життя собі та своїм сім'ям і виконують свої завдання таким чином, щоб належно служити суспільству, можуть справедливо вважати, що своєю працею продовжують діло Творця, задовольняють потреби своїх братів і роблять особистий внесок у здійснення в історії Божого задуму[59].
Нехай християни не вважають, що ті діла, які постали завдяки винахідливості й умінню людей, суперечать Божій могутності або що розумне створіння стає немовби суперником Творця; навпаки, нехай вони будуть переконані в тому, що перемоги людства є знаком величі Бога і плодом його невимовного задуму. Та що більше зростає могутність людей, то ширше сягає відповідальність як окремих осіб, так і спільнот. Звідси випливає, що християнська наука не відмовляє людей від будування світу і не заохочує їх занедбувати благо своїх ближніх, а радше більше й наполегливіше зобов’язує їх працювати задля того[60].
(Про внесення порядку в людську діяльність)
35. Людська діяльність як від людини походить, так і на людину спрямована. Бо коли людина працює, вона не тільки змінює речі та суспільство, а й удосконалює сама себе: багато вчиться, розвиває свої здібності, виходить поза свої обмеження і перевершує саму себе. Якщо правильно розуміти це зростання, то воно є ціннішим від накопичення лише зовнішніх багатств. Цінність людини визначається скорше тим, ким вона є, ніж тим, що вона має[61]. Так само ціннішим, ніж технічний прогрес, є все те, що люди роблять задля досягнення більшої справедливості, повнішого братерства і гуманнішого ладу в суспільних відносинах. Адже цей прогрес може надати лише деяку матеріяльну базу для вдосконалення людини, але сам по собі він аж ніяк це вдосконалення не здійснить.
Звідси випливає таке правило людської діяльності: вона повинна, згідно з Божими задумом і волею, відповідати справжньому благові людського роду й давати людині - чи особисто, чи об'єднаній у спільноту - можливість розвивати і виконувати своє покликання у всій його повноті.
(Про слушну автономію земних речей)
36. Однак чимало сучасних людей, мабуть, побоюються, щоб від тіснішого поєднання людської діяльності з релігією не виникли перешкоди для автономії людей, спільнот і наук.
Якщо під автономією земних речей розуміти, що все створене, зокрема й суспільства, має власні закони та цінності, що їх людина повинна поступово пізнавати, застосовувати і впорядковувати, тоді потреба в такій автономії є цілком слушною: вона узгоджується не тільки з вимогами людей нашого часу, а й з волею Творця. Адже, якщо виходити зі стану самого творіння, всі створені речі мають властиву їм міцність, істинність, добротність, свої власні закони й порядок, що їх людина повинна шанувати, визнаючи методи, властиві науці й техніці. Тому, якщо методичні дослідження в усіх наукових дисциплінах проводяться справді науковим способом і згідно з моральними нормами, вони ніколи не будуть суперечити вірі, оскільки мирські діла та діла віри походять від одного й того самого джерела - Бога[62]. Навіть більше: хто смиренно і наполегливо намагається дослідити таємницю речей, того, хоч він цього й не усвідомлює, мовби веде рука Бога, який, підтримуючи все своє творіння, робить його тим, чим воно є. У зв'язку з цим хай нам буде дозволено висловити жаль з приводу відомих умонастроїв, які побутували колись у середовищі самих християн і внаслідок не досить чіткого розуміння слушної автономії науки викликали суперечки й нелади та довели багатьох людей до думки, що віра і наука суперечать одна одній[63].
Однак, якщо під словами “автономія земних речей” мається на увазі, що творіння не залежить від Бога і що людина може ним користуватись, не співвідносячи його з Творцем, то кожен, хто визнає Бога, усвідомлює, наскільки хибними є такі погляди. Адже без Творця творіння стає нічим. Втім усі віруючі, хоч яку релігію вони сповідують, завжди чули в мові створінь голос Бога і бачили його прояви. Мало того, коли створіння забуває про Бога, воно само затьмарюється.
(Про людську діяльність, зіпсовану гріхом)
37. Святе Письмо навчає людську сім'ю - і це знаходить своє підтвердження у досвіді століть, - що людський прогрес, який є для людства великим благом, несе, однак, із собою чималу спокусу, бо якщо порушити порядок цінностей і перемішати зло з добром, тоді окремі люди та цілі громади дбають лише про себе, а не про інших. У результаті світ більше не є місцем справжнього братерства, а примножена сила людства вже загрожує знищенням самого людського роду.
Адже вся історія людей пройнята запеклою боротьбою проти сил темряви - боротьбою, що розпочалась від створення світу і, за словами Господа, триватиме до самого останнього дня[64]. Вступивши в цю боротьбу, людина має постійно змагатися за те, щоб триматися добра й дійти внутрішньої згоди із собою, а цього вона зможе досягти тільки своєю наполегливою працею та з поміччю Божої благодаті.
Ось чому Церква Христова, довіряючи задуму Творця і визнаючи, що людський прогрес може служити справжньому щастю людей, все ж не може не згадати слова Апостола: “Не вподібнюйтеся до цього світу” (Рим. 12:2), тобто до того духу марноти й лукавства, який людську діяльність, призначену для служіння Богові та людині, перетворює у знаряддя гріха.
Отже, якщо хто-небудь запитає, яким чином можна подолати цей плачевний стан, то християни скажуть, що всяку діяльність людини, якій щодня загрожують гординя й неподоланне себелюбство, треба очищувати і вдосконалювати Христовим хрестом та воскресінням. Бо людина, Христом ізбавлена і Святим Духом перетворена у нове створіння, може й повинна любити все, що створив Бог. Вона приймає все це від Бога, розглядає і пошановує як те, що немовби спливає з Божої руки. Дякуючи за нього Благодавцеві й користуючись його творінням у дусі вбогості та свободи, людина приходить до справжнього володіння світом: ніби нічого не має, але всім володіє[65]. “Усе ваше, ви ж Христові, а Христос - Божий (1 Кор. 3:22-23).
(Про людську діяльність, доведену в пасхальному таїнстві до досконалості)
38. Слово Боже, яким усе постало, саме стало плоттю й оселилось між людьми на землі[66], увійшовши в історію світу як досконала Людина, приймаючи й завершуючи цю історію в Собі[67]. Христос відкриває нам, “що Бог є любов” (1 Йо. 4:8), і водночас вчить нас, що основним законом людської досконалості й відповідно преображення світу є нова заповідь любові. Тому тих, хто вірує в Божу любов, Він запевняє, що шлях любові відкритий для всіх людей і що старання для встановлення загального братерства не є марними. Разом з тим, Він нагадує, що цієї любові слід дотримуватися не лише у великих справах, а й передусім в умовах звичайного життя. Вистраждавши смерть за всіх нас, грішників[68], своїм прикладом Він вчить нас, що треба й нам нести той хрест, що його плоть і світ накладають на плечі тих, хто прагне миру та справедливості. Христос, якого Бог, воскресивши, поставив Господом і дав йому всю владу на небі і на землі[69], силою свого Духа вже діє в серцях людей, не тільки запалюючи в них прагнення майбутнього світу, а й оживотворяючи, очищуючи і зміцнюючи ті шляхетні бажання, за допомогою яких людська родина прагне зробити своє життя гуманнішим і підпорядкувати цій меті всю землю. Та різними є дари Духа: одних Він закликає, щоб вони давали явне свідчення свого прагнення до небесної оселі та зберігали це прагнення живим у людській родині; інших закликає присвятити себе служінню людям на землі, готуючи тим самим ґрунт для Небесного Царства. Врешті-решт, Він визволяє усіх від себелюбства, щоб вони задіяли всі земні сили на користь людського життя, налаштували себе на таке майбутнє, в якому саме людство стане офірою, милою Богові[70].
А завдаток цієї надії та напутню поживу Господь залишив своїм вірним у тому Таїнстві віри, в якому природні складники, що їх виготовили люди, перетворюються у преславні Тіло і Кров, у трапезу братерської спільності і в передсмак небесного бенкету.
(Нова земля і нове небо)
39. Ми не знаємо пори, коли земля і людство підійдуть до свого завершення[71], не знаємо, яким чином відбудеться преображення всесвіту. Бо проминає образ цього світу, спотворений гріхом[72], але ми навчені, що Бог приготовляє нову оселю й нову землю, де живе справедливість[73] і блаженство якої задовольнить усі жадання миру, що їх плекають людські серця, та перевершить їх[74]. Тоді, після перемоги над смертю, воскреснуть діти Божі у Христі; те, що було посіяне в немочі і тлінні, зодягнеться в нетління[75]; залишиться любов та її діла[76], і все творіння, яке Бог створив задля людини, визволиться від рабства марноти[77].
Отож ми попереджені, що людина не матиме ніякої користі від того, що здобуде увесь світ, коли при цьому себе саму погубить[78]. Та очікування нової землі має не послаблювати, а радше посилювати турботу про доглядання цієї землі, де зростає те тіло нової людської сім'ї, яке вже може дати деякі зариси нового світу. Тому, хоч треба старанно розрізняти земний прогрес і зростання Царства Христового, все ж - оскільки цей прогрес веде до кращого влаштування людського суспільства - він має велике значення для Царства Божого[79].
Адже всі блага людської гідності, братньої спільноти і свободи (тобто всі добрі плоди нашої природи й наших зусиль), - після того як ми їх поширимо по всій землі в Дусі Господньому і згідно з його заповідями, - всі ці блага ми згодом знову віднайдемо, але вже очищеними від усякої нечистоти, прославленими і преображеними, коли Христос передасть Отцеві “царство вічне і загальне: царство істини й життя, царство святості і благодаті, царство справедливості, любові та миру”[80]. На цій землі оте Царство вже таїнственно присутнє, а його повне довершення настане з пришестям Господа.
- Глава ІV -
Завдання Церкви в сучасному світі
(Про взаємини між Церквою і світом)
40. Все, що ми сказали про гідність людської особи, про людське суспільство і про глибокий сенс людської діяльності, творить основу взаємин між Церквою та світом, а також базу для їхнього взаємного діалогу[81]. Тому в цій главі, беручи до уваги те, що Собор уже сказав про таїнство Церкви, слід розглянути все, що стосується Церкви: як вона існує в цьому світі, з ним живе і в ньому діє.
Поставши з любові предвічного Отця[82], будучи заснованою в часі Христом-Ізбавителем і зібраною у Святому Духові[83], Церква має спасенну й есхатологічну мету, яку повною мірою можна буде осягнути лише в майбутньому світі. Сама ж Церква вже присутня тут, на землі; складається вона з людей, які, будучи членами земного суспільства, покликані творити в історії людського роду сім'ю дітей Божих, що має постійно зростати аж до приходу Господа. Об'єднана заради небесних благ і ними збагачена, ця сім'я була Христом “встановлена в цьому світі як упорядкована спільнота”[84] і забезпечена “гожими засобами для видимої й суспільної єдності”[85]. Таким чином, Церква, водночас “видиме зібрання - і духовна спільнота”[86], крокує разом з усім людством і зазнає спільної з ним земної долі, будучи немовби закваскою і душею людського суспільства[87], щоб його оновити у Христі й перетворити в сім'ю Божу.
Це взаємне проникання обох градів - земного й небесного - можна збагнути лише вірою; мало того, воно залишається таїнством людської історії, хід якої, аж до повноти явління слави дітей Божих, буде порушуватися гріхом. Отже, Церква, переслідуючи свою спасенну мету, не тільки уділяє людині участь у Божому житті, а й розливає на весь світ те світло, що його це життя випромінює, - передовсім завдяки тому, що вона зцілює й підносить гідність людської особи, зміцнює згуртованість людського суспільства і наповнює глибшим змістом та значенням повсякденну діяльність людей. Тому Церква вірить, що таким чином - через кожного з її членів і через усю свою спільноту - вона може вельми посприяти більшій гуманізації людства та його історії.
Крім того, Католицька Церква охоче і високо цінує все те, що для виконання цього завдання внесли і далі вносять спільними зусиллями інші християнські Церкви та церковні спільноти. Водночас вона глибоко переконана в тому, що і світ може великою мірою й різним чином - через дарування й діяльність як окремих людей, так і всього людського суспільства - сприяти тому, щоб підготувати шлях для Євангелія. А щоб правильно розвивати цю взаємну співпрацю і взаємодопомогу у тих ділянках, які є певною мірою спільними і для Церкви, і для світу, нижче подаються деякі загальні засади.
(Про допомогу, яку Церква намагається надати кожній людині)
41. Сучасна людина перебуває на шляху до повнішого розвитку своєї особистості, а також до більшого розкриття й утвердження своїх прав. А оскільки Церкві доручено відкривати таїнство Бога, який є остаточною метою людини, то вона одночасно відкриває людині сенс її існування, тобто найглибшу правду про людину. Церква справді знає, що тільки Бог, якому вона служить, відповідає на найглибші бажання людського серця, що його земні блага ніколи до кінця не наситять. Крім того, вона знає, що людина, яку постійно спонукає Дух Божий, ніколи не буде цілком байдужою до питання релігії, що підтверджується не тільки досвідом минулих століть, а й численними свідченнями нашого часу. Бо людина завжди бажатиме, хоч би й невиразно, знати, яким є сенс її життя, її діяльності та її смерті. Вже сама присутність Церкви нагадує їй про ці питання. Але один лише Бог, який створив людину на свій образ та ізбавив її від гріха, дає на ці питання найповнішу відповідь і здійснює це через об’явлення у Христі, своєму Синові, який став людиною. Кожен, хто йде за Христом - досконалою Людиною, той і сам більше стає людиною.
Силою цієї віри Церква може захистити гідність людської природи від усіляких хитань у поглядах, наприклад на людське тіло, коли його занадто принижують або надмірно звеличують. Жоден людський закон не може краще забезпечити особисту гідність і свободу людини, ніж Євангеліє Христове, довірене Церкві. Адже це Євангеліє сповіщає і проголошує свободу дітей Божих, відкидає різного роду рабство, яке є остаточним результатом гріха[88], свято пошановує гідність сумління та його свободу приймати рішення, постійно закликає примножувати всі людські таланти для служіння Богові й на благо людей; і нарешті - заповідає усім любити всіх[89]. Це відповідає основному законові християнського устрою. Бо хоч той самий Бог є Творцем і Спасителем, Господом історії людства й історії спасіння, проте в цьому Божому ладі його створіння, а тим більше людина, не тільки не позбавлені слушної автономії, а радше відновлюють свою гідність і утверджуються в ній.
Отож Церква, в силу довіреного їй Євангелія, проголошує права людей, а також визнає і високо цінує сучасний динамізм, із яким ці права всюди поширюються. Однак цей рух слід наповнювати духом Євангелія і захищати від усякого роду хибної автономії. Бо нас нині спокушає думка, що наші особисті права лише тоді цілком забезпечені, коли звільнені від будь-яких засад Божого закону. Та на цьому шляху гідність людської особи прямує скоріше до загибелі, ніж до спасіння.
(Про допомогу, яку Церква намагається надати людському суспільству)
42. Єдність людської сім’ї зміцнюється й забезпечується єдністю сім'ї дітей Божих, основаною у Христі[90].
Адже притаманна Церкві місія, яку Христос їй доручив, не має політичного, економічного чи соціального характеру: мета, яку Він для неї визначив, належить до релігійного порядку[91]. Але саме з цієї релігійної місії випливають завдання, світло і сила, що здатні послужити встановленню й утвердженню людської спільноти згідно з засадами Божого закону. Також там, де це буде потрібно, і залежно від обставин часу та місця, Церква може й навіть повинна засновувати установи для служіння всім людям, передусім бідним, зокрема благодійні та подібні до них.
Крім того, Церква визнає все те благо, що його несе сучасний соціальний динамізм: передусім розвиток у напрямі до єдності, процес здорової соціалізації, а також громадського й економічного об'єднування. Адже плекання єдності глибоко пов’язане з місією Церкви, яка сама є “у Христі немовби Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду”[92]. Таким чином Церква показує світові, що справжня зовнішня суспільна єдність випливає з єдності умів і сердець, тобто з тієї віри й любові, на яких у Святому Духові основана її нерозривна єдність. Бо та сила, яку Церква може влити в сучасне людське суспільство, полягає у вірі та любові, насправді втілених у життя, а не в якому зовнішньому пануванні, здійсненому суто людськими засобами.
Крім того, оскільки в силу своєї місії та згідно зі своєю природою Церква не пов'язана з жодною окремою формою людської культури або з політичною, економічною чи суспільною системою, то вона може, завдяки цій своїй універсальності, являти собою найміцніший зв’язок між різними людськими спільнотами та народами - тільки б вони їй довіряли і на ділі визнавали її справжню свободу, необхідну для виконання її місії. Тому Церква заохочує і своїх дітей, і всіх людей, щоб вони в такому родинному дусі дітей Божих долали всі суперечності між народами та расами й додавали внутрішньої міцності слушним людським об'єднанням.
Собор з великою пошаною ставиться до всього, що є правдивим, добрим і справедливим у всіляких установах, що їх людський рід собі заснував і далі засновує. Крім того, він заявляє, що Церква бажає допомагати всім таким інституціям та підтримувати їх у їхньому розвитку такою мірою, якою це від неї залежить і узгоджується з її місією. Сама ж Церква нічого палкіше не прагне, як того, щоб у своєму служінні для блага всіх вона могла вільно розвиватися за будь-якої влади, яка визнає основні права особи та сім'ї й вимоги спільного блага.
(Про допомогу, яку Церква через християн прагне надати людській діяльності)
43. Собор закликає християн як громадян обох градів - небесного й земного, щоб вони намагалися вірно виконувати свої земні обов'язки, керуючись духом Євангелія. Відступають від істини ті, які, знаючи, що “ми не маємо тут постійного міста, а майбутнього шукаєм”[93], вважають, що вони можуть нехтувати своїми земними обов'язками, не розуміючи, що сама віра ще більше зобов’язує їх ці обов’язки виконувати, відповідно до того покликання, що дається кожному[94]. Але не менше помиляються й ті, які, навпаки, вважають, що можуть зовсім поринути в земні справи, немовби вони є цілком чужими для релігійного життя, думаючи, що воно полягає лише у здійснюванні культу й виконанні деяких моральних обов'язків. Цей розлам у багатьох людей між вірою, яку вони сповідують, і повсякденним життям належить до найтяжчих помилок нашого часу. Це згіршення вже у Старому Завіті дуже гаряче викривали пророки[95], а в Новому Завіті сам Ісус Христос ще більше грозив за це тяжкими карами[96]. Нехай, отже, ніхто не протиставляє між собою професійну й соціальну діяльність, з одного боку, та релігійне життя - з іншого. Християнин, який занедбує свої земні обов'язки, тим самим занедбує свої обов'язки щодо ближнього і навіть щодо самого Бога та ставить під загрозу своє вічне спасіння. Наслідуючи приклад Христа, який був ремісником, нехай християни радіють з того, що вони можуть робити всі свої земні справи, поєднуючи в одну життєву синтезу людські, сімейні, професійні, наукові чи технічні зусилля з релігійними благами, під найвищим проводом яких усе складається на Божу славу.
Саме мирянам, хоч не лише їм, властиво виконувати мирські обов’язки і завдання. Тому, коли вони діють як громадяни світу, - чи то поодинці, чи спільно, - їм слід не тільки дотримуватися законів кожної сфери діяльності, а й намагатися здобути справжню професійність у кожній з них. Отже, вони повинні охоче співпрацювати з людьми, які прямують до тих самих цілей. Визнаючи вимоги віри та скріплені її силою, нехай вони там, де це потрібно, й без вагань задумують нові починання і втілюють їх у життя. Завданням для їхнього правильно сформованого сумління є дбати про те, щоб Божий закон був вписаний у життя земного граду. А від священиків миряни нехай очікують світла і духовної сили. Однак нехай не думають, що їхні пастирі є завжди такими досвідченими у всьому, щоб на кожне порушене питання, навіть складне, мати відразу готове конкретне рішення або що в цьому полягає їхня місія; скорше нехай миряни, просвічені християнською мудрістю і пильно зважаючи на вчення Учительства[97], самі беруть на себе питому для них відповідальність.
Часто сам християнський погляд на речі підкаже їм точне рішення в тих чи інших обставинах. Але також буває, - і то цілком слушно, - що інші вірні з не меншою щирістю можуть думати інакше про одну й ту саму справу. Хоч запропоновані таким чином рішення - навіть попри наміри тієї чи іншої сторони - багато людей легко пов’язують з євангельською благовістю, та нехай ці люди пам'ятають про те, що в таких випадках нікому не дозволено посилатися на авторитет Церкви для підтвердження своєї власної думки. Тому нехай вони намагаються у щирій розмові одне одного просвітити, зберігаючи взаємну любов і піклуючись насамперед про спільне благо.
Миряни, які беруть активну участь у житті Церкви, не тільки зобов'язані наповнювати світ християнським духом, а й покликані до того, щоб в усьому бути свідками Христа, причому в самій гущі людського суспільства.
А єпископи, яким доручено обов'язок керувати Божою Церквою, нехай разом зі своїми пресвітерами так проповідують Христову науку, щоб світло Євангелія проникало у всю земну діяльність вірних. Крім того, нехай усі пастирі пам'ятають про те, що своєю щоденною поведінкою і дбайливістю[98] вони показують світові обличчя Церкви, з якого люди судять про силу і правду християнської благовісті. Нехай вони разом із ченцями та своїми вірними свідчать життям і словом про те, що вже самою своєю присутністю Церква з усіма її дарами є невичерпним джерелом тих чеснот, яких сучасний світ надзвичайно потребує. Пильним вивченням наук їм треба відповідно підготуватися, щоб виконати свою роль у встановленні діалогу зі світом і з людьми різних поглядів. Але насамперед нехай вони зберігають у серці слова цього Собору: “Оскільки нині людський рід дедалі тісніше зливається у громадянську, економічну та суспільну єдність, то священикам тим паче належить, під проводом єпископів і Верховного Архиєрея, спільними зусиллями і стараннями усувати всяку причину розбрату, щоб весь людський рід згромадити в одну сім'ю Божу”[99].
Хоч силою Святого Духа Церква залишається вірною Невістою Господа і ніколи не перестане бути знаком спасіння у світі, проте вона добре знає, що серед її членів[100] - чи то духовних осіб, чи мирян - не бракувало протягом багатьох століть таких, що не були вірними Божому Духові. Та й у наші часи Церква добре знає, наскільки іноді розбігається благовість, яку вона проголошує, з людською слабкістю тих, кому довірено Євангеліє. І хоч як судитиме ці прогріхи історія, ми повинні їх усвідомлювати й рішуче з ними боротися, щоб вони не завдавали шкоди поширенню Євангелія. Церква також свідома того, наскільки вона сама повинна, використовуючи досвід віків, постійно дозрівати у формуванні свого ставлення до світу. Церква-Мати, ведена Святим Духом, невпинно “закликає своїх дітей до очищення й оновлення, щоб знамено Христове ще ясніше сяяло на обличчі Церкви”[101].
(Про допомогу, яку Церква приймає від сучасного світу)
44. Як в інтересах світу є визнати Церкву за суспільну реальність історії та її закваску, так і сама Церква усвідомлює, скільки вона отримала від історії та розвитку людства.
Досвід минулих століть, науковий прогрес, багатства, закладені в різних формах людської культури, через які повніше проявляється природа самої людини й відкриваються нові шляхи до істини, - це все приносить користь і Церкві. Адже вона від самого початку своєї історії навчилася виражати Христову благовість, використовуючи поняття і мови різних народів, а крім того, старалася пояснювати її за допомогою мудрості філософів, щоб пристосувати Євангеліє, наскільки можливо, як до розуміння загалу, так і до потреб мудреців. І таке пристосоване до здібностей різних людей проповідування об'явленого слова має залишатися правилом усякої євангелізації. Бо таким чином у кожному народі прокидається здатність по-своєму виражати Христову благовість, а разом з тим розвивається живе спілкування між Церквою і культурами різних народів[102]. Щоб це спілкування зростало, - насамперед у наші часи, коли швидко змінюються обставини, а особливо міняється спосіб мислення, Церква потребує допомоги тих людей, віруючих чи невіруючих, які живуть у світі, знають різні його інститути й системи і розуміють їхню внутрішню суть. Завдання усього Божого Народу, передусім пастирів і богословів, - з допомогою Святого Духа прислухатися до різних голосів сучасності, розпізнавати й пояснювати їх, а також оцінювати їх у світлі Божого слова, щоб об'явлену Правду можна було глибше сприйняти, краще зрозуміти і більш відповідно подавати.
Оскільки Церква має видиму суспільну структуру, яка є знаком її єдності у Христі, вона може збагачуватись і фактично збагачується також завдяки розвиткові суспільного життя людини, - але не тому, що чогось бракує в її устрої, даному їй Христом, а щоб можна було глибше цей устрій пізнати, краще його виявити й успішніше пристосувати до нашого часу. Церква вдячно визнає, що вона - і загалом як спільнота, і в окремих своїх синах - отримує різного роду допомогу від людей будь-якого звання і становища. Бо кожна людина, яка, згідно з Божим задумом, докладає зусиль для розвитку людського суспільства у сімейній, культурній, економічній, соціальній та політичній сферах життя, - однаково, чи на державному, чи міжнародному рівні, - дуже допомагає також церковній спільноті там, де та залежить від зовнішніх умов. Мало того, Церква визнає, що вона вже чималу користь отримала й може ще отримати навіть від опозиції тих людей, які протистоять їй або її переслідують[103].
(Про Христа - Альфу і Омегу)
45. Церква, допомагаючи світові й сама багато від нього отримуючи, прагне лише одного - щоб прийшло Царство Боже і здійснилося спасіння усього людського роду. Справді, всяке благо, що його Народ Божий може принести людству під час свого земного паломництва, випливає з того, що Церква є “вселенським Таїнством спасіння”[104], бо відкриває і водночас звершує таїнство любові Бога до людини.
Адже Слово Боже, яким усе постало, стало плоттю для того, щоб, як досконала Людина, усіх спасти й усе в Собі об'єднати. Господь є метою людської історії, точкою, до якої спрямовуються прагнення історії та цивілізації, осердям людського роду, радістю всіх сердець і сповненням усіх бажань[105]. Він Той, кого Отець воскресив із мертвих, возніс і посадив праворуч Себе, встановлюючи Його суддею живих і мертвих. Оживотворені й об’єднані в його Духові, ми йдемо як паломники до завершення людської історії, що цілком відповідає задумові його любові - “об'єднати все у Христі: небесне й земне” (Еф. 1:10).
Бо й сам Господь каже: “От, приходжу скоро, і відплата моя при мені, щоб віддати кожному, яка робота його. Я - Альфа і Омега, початок і кінець, перший і останній” (Од. 22:12-13).
Частина ІІ
ПРО ДЕЯКІ НЕВІДКЛАДНІШІ ПРОБЛЕМИ
(Вступ)
46. Виклавши науку про гідність людини, а також про особисті та суспільні завдання, що їх людина покликана виконати в усьому світі, тепер Собор у світлі Євангелія й людського досвіду звертає увагу всіх на деякі найбільш нагальні питання нашого часу й дуже відчутні потреби людства.
Серед багатьох речей, які сьогодні звертають на себе загальну увагу, слід насамперед розглянути такі: подружжя та сім'я, людська культура, соціально-економічне й політичне життя, солідарність у сім'ї народів і мир. При розгляді кожного з цих питань треба висвітлити засади і вказівки, що походять від Христа, щоб ними керувалися вірні Христові й були осяяні всі, хто шукатиме вирішення своїх дуже складних проблем.
- Глава І -
Про належну підтримку гідності подружжя і сім'ї
(Про подружжя та сім'ю в сучасному світі)
47. Спасіння людини і людського та християнського суспільства тісно пов'язане з добрим становищем подружньої й сімейної спільноти. Тому християни разом з усіма, кому дорога ця спільнота, щиро радіють різноманітній підтримці, яку люди нині виявляють їй щораз більше, щоб плекати цю спільноту любові, сприяти їй у житті й допомагати членам подружжя та батькам у виконанні їхнього величного завдання. Мало того, християни очікують від цього ще більших благ і прагнуть також самі їх створювати.
Не всюди, однак, гідність цього інституту сяє однаковим блиском, тому що його затьмарюють полігамія, пошесть розлучень, так звана “вільна любов” та інші спотворення. Крім того, подружня любов щораз частіше зазнає профанації через себелюбство, нахил до розкошування та недозволені дії проти зачаття. Далі, сучасні економічні, соціально-психологічні та суспільні обставини призводять до серйозних ускладнень у сім'ї. Нарешті, в деяких країнах світу ми не без журби спостерігаємо проблеми, що виникли внаслідок демографічного зростання. Усвідомлення цього всього пригнічує сумління людей. Однак сила і міцність інституту подружжя та сім’ї проявляються ще й у тому, що глибокі зміни в сучасному суспільстві, попри труднощі, що їх вони породжують, дедалі частіше різним чином розкривають справжню суть цього інституту.
Тому Собор, висвітлюючи докладніше деякі положення церковного вчення, має намір просвітити й укріпити християн та всіх людей, які намагаються зберігати й розвивати первісну гідність подружнього стану і його виняткову, священну цінність.
(Про святість подружжя і сімї)
48. Глибока спільність життя й подружньої любові, яку встановив Творець, наділивши її власними законами, твориться через подружній союз, тобто невідкличною особистою згодою. Таким чином через людський акт, яким члени подружжя взаємно віддають самих себе і приймають одне одного, постає - також і перед суспільством - інститут подружжя, який, згідно з Божою волею, є непорушним. Цей священний зв'язок задля блага як подружжя й дітей, так і суспільства, не залежить тільки від людської волі. Адже сам Бог є творцем подружжя, наділеного різними благами і цілями[106]: всі вони є надзвичайно важливими для продовження людського роду, для особистого вдосконалення та вічної долі окремих членів сім'ї, для гідності, стабільності, миру й добробуту самої сім'ї і всього людського суспільства. А за своєю природною суттю сам інститут шлюбу і подружня любов скеровані до народження та виховання дітей, які є немовби їхньою вершиною й вінцем. Отож чоловік і жінка, які в подружньому союзі “не будуть більше двоє, лиш одне тіло” (Мт. 19:6), надають взаємну допомогу і служать одне одному завдяки найглибшій згуртованості своїх особистостей та своєї діяльності, мають відчуття єдності і з кожним днем його поглиблюють. Це глибоке єднання і взаємодарування двох людей, а також благо дітей нагально вимагають від подружжя повної вірності одне одному й нерозривної єдності[107].
Христос-Господь щедро поблагословив цю багатогранну любов, що виникла з божественного джерела любові й була встановлена на зразок єдності Його з Церквою. Як колись Бог першим уклав зі своїм народом союзом любові та вірності[108], так і тепер Спаситель людства і Жених Церкви[109] виходить назустріч християнським подругам через святе таїнство Подружжя. І надалі перебуває з ними, щоб у подружжі чоловік та жінка любили одне одного у взаємодаруванні й непроминальній вірності, - так, як Він сам полюбив Церкву і віддав Себе за неї[110]. Справжня подружня любов поєднується з любов'ю до Бога, підтримується і збагачується силою Христового ізбавління та спасительною діяльністю Церкви, щоб успішно провадити пбдругів до Бога, надаючи їм допомогу та втіху в їхньому високому служінні батька і матері[111]. Тому, відповідно до завдань і гідності їхнього стану, християнське подружжя зміцнюється й немовби освячується[112] окремим святим Таїнством. Виконуючи в силу цього Таїнства своє подружнє та сімейне служіння, перейнявшись духом Христовим, який наповнює все їхнє життя вірою, надією й любов'ю, подружжя щораз більше підноситься до своєї власної досконалості та взаємного освячення - а відтак і до спільного прославляння Бога.
Так, ідучи за прикладом і сімейною молитвою своїх батьків, діти, а то й усі, хто проживає в колі сім'ї, легше знайдуть шлях до гуманності, спасіння та святості. А члени подружжя, прикрашені гідністю й покликанням батьківства та материнства, сумлінно виконуватимуть обов’язок виховання, особливо релігійного, що його передусім на них покладено.
Як активні члени сім'ї, діти по-своєму сприяють освяченню батьків. Вони вдячно, віддано й довірливо відповідатимуть на благодіяння батьків і по-синівськи допомагатимуть їм у труднощах і самотності похилого віку. Вдівство, мужньо прийняте як продовження подружнього покликання, нехай буде всіма пошановане[113]. Сім'я хай щедро ділиться своїми духовними багатствами з іншими родинами. Тоді християнська сім'я, - оскільки вона виникає з подружжя, яке є образом союзу любові між Христом і Церквою[114] й бере участь у цьому союзі, - розкриватиме всім живу присутність Спасителя у світі і справжню природу Церкви. Це вона робитиме як через любов подружжя, його щедру плідність, єдність та вірність, так і через дружню співпрацю всіх її членів.
(Про подружню любов)
49. Багато разів Слово Боже закликає наречених і членів подружжя до того, щоб вони у заручинах плекали чисте кохання, а в подружжі підтримували неподільну любов[115]. Багато наших сучасників також високо цінує справжню любов між чоловіком і жінкою, яка проявляється по-різному, відповідно до здорових звичаїв народів і часів. Адже ця любов, - як найвищою мірою людська дія, бо спрямовується схильністю волі від особи до особи, - є благом для всіх аспектів людської особи, оскільки може надати особливу гідність усім її тілесним та душевним проявам, а також ошляхетнити їх як складові частини й особливі ознаки подружньої приязні. Цю любов Господь благоволив зцілити, вдосконалити і звеличити особливим даром благодаті й милосердя. Така любов, поєднуючи одночасно людське і божественне, веде подружжя до добровільного та взаємного дарування себе одне одному, що проявляється в ніжних почуттях і ділах та пронизує все їхнє життя[116]. Мало того, через такі щедрі вияви ця любов вдосконалюється та зростає, тому вона набагато перевершує звичайний еротичний потяг, який швидко і жалюгідно зникає, бо виплеканий на егоїзмі.
Ця любов особливо виражається і звершується притаманною подружжю дією. Тому акти, якими члени подружжя інтимно і цнотливо поєднуються між собою, є чесними та гідними. Коли вони здійснюються справді по-людському, ці акти означають і підтримують взаємне дарування, яким чоловік і жінка радо та вдячно збагачують одне одного. Ця любов, підтверджена взаємною довірою, а насамперед освячена Христовим святим Таїнством, залишається, у щасті й нещасті, нерозривно вірною тілесно та духовно, а тому для неї є чужими всякий перелюб і розлучення. Подружня єдність, підтверджена Господом, виразно проявляється також у рівній особистій гідності жінки та чоловіка, яку слід визнавати у їхній взаємній і повній любові. Але для тривалого здійснення обов'язків, що випливають із цього християнського покликання, потрібна визначна чеснота. Тому подружжя, зміцнене благодаттю для того, щоб вести святе життя, старанно плекатиме в собі міцність у любові, великодушність і дух жертовності, випрошуючи їх молитвою.
Справжню подружню любов більше цінуватимуть, і буде складено про неї здорову громадську думку, якщо християнські подружжя даватимуть свідчення вірності й гармонії в їхній любові, дбатимуть про виховання дітей і братимуть участь у необхідному культурному, психологічному та суспільному оновленні на користь подружжя і сім'ї. Молодь слід відповідно і вчасно, передусім у колі самої родини, навчити гідності, обов’язків і виявів подружньої любові, щоб вони, виховані в пошані до цнотливості, у відповідному віці змогли перейти від благочестивих заручин до одруження.
(Про плідність подружжя)
50. Шлюб і подружня любов за своїм характером скеровані до народження і виховання дітей. Діти справді є найціннішим даром шлюбу і приносять своїм батькам найбільше благо. Бо сам Бог, - який сказав: “Не добре чоловікові бути самому” (Бут. 2:18) і від початку створив людину “чоловіком і жінкою” (Мт. 19:4), бажаючи дати їй особливу співучасть у своєму ділі творіння, - благословив чоловіка і жінку, кажучи: “Будьте плідні і множтеся” (Бут. 1:28). Тому справжнє плекання подружньої любові та весь устрій сімейного життя, що випливає з неї, спрямовані до того, щоб подружжя, не забуваючи про інші цілі шлюбу, були готові до відважної співпраці з любов'ю Творця і Спасителя, який через них постійно збільшує та збагачує свою сім'ю.
Нехай чоловік та жінка знають, що через обов'язок передавання людського життя і виховання, що його слід вважати їхньою особливою місією, вони є співпрацівниками й немовби тлумачами любові Бога-Творця. Тому нехай виконують своє завдання з людською і християнською відповідальністю, нехай зі слухняною повагою до Бога, у взаємній згоді стараються виробити для себе правильне рішення, прагнучи як свого власного блага, так і блага дітей, уже народжених чи ще сподіваних, враховуючи при цьому матеріяльні й духовні обставини часу та свого життєвого становища і, нарешті, пильнуючи благо сімейної спільноти, земного суспільства та самої Церкви. Остаточно таке рішення чоловік і жінка повинні приймати самі перед Богом. Нехай, отже, члени християнського подружжя усвідомлюють, що у своїй поведінці вони не можуть діяти самовільно, а повинні завжди керуватися узгодженою з Божим законом совістю і виявляти послух щодо Учительства Церкви, яке достовірно пояснює цей закон у світлі Євангелія. Цей Божий закон повною мірою виявляє значення подружньої любові, захищає її та спонукає до справжньої людської досконалості. Так християнські подружжя, довіряючись Божому Провидінню та плекаючи дух жертовності[117], прославляють Творця і прагнуть досконалості у Христі, коли виконують обов'язок народжування зі шляхетним почуттям людської та християнської відповідальності. Серед подружжів, що таким чином виконуіоть доручені їм Богом обов'язки, слід особливо згадати тих, які за розсудливою і взаємною згодою великодушно приймають і належно виховують навіть численніше потомство[118].
Але шлюб установлений не лише для народжування, бо сам характер цього нерозривного союзу між двома особами, а також благо потомства вимагають, щоб взаємна любов членів подружжя проявлялась, розвивалася й дозрівала належним чином. Тому, якщо навіть бракує потомства, якого часто так сильно бажають, шлюб усе ж таки триває як тісне єднання і спільнота усього життя, зберігаючи й тоді свою цінність і нерозривність.
(Про узгодження подружньої любові зі збереженням людського життя)
51. Собор знає, що деякі обставини сучасного життя часто перешкоджають членам подружжя гармонійно влаштувати своє подружнє життя, і вони можуть перебувати в таких умовах, коли кількість дітей, принаймні певний час, не може збільшитися. Тому зберігати вірну любов і плекати повну життєву спільноту їм доводиться не без труднощів. Якщо інтимне подружнє життя припиняється, тоді нерідко подружня вірність може наразитися на небезпеку, а благо дітей - зазнати шкоди, бо при цьому під загрозою опиняється як виховання вже наявних дітей, так і відвага народжувати нових нащадків.
Є й такі люди, які наважуються приймати негідне рішення щодо згаданої проблеми і навіть не відчувають відрази до вбивства. Але Церква нагадує, що не може бути реальної суперечності між Божими законами про передавання життя і плеканням справжньої подружньої любові.
Адже Бог, Господь життя, доручив людям високе служіння, мета якого - оберігати життя, і його треба виконувати гідним людини чином. Тому життя вже від самого зачаття слід берегти з найбільшою турботою. Аборт і дітовбивство є мерзенним злочином. Статевий характер людської природи і людська здатність до розмноження дуже перевершують усе те, що існує на нижчих рівнях життя; тому до властивих подружньому життю актів, які здійснюються відповідно до справжньої людської гідності, треба ставитися з великою пошаною. Отож моральний характер поведінки в тих справах, коли йдеться про поєднання подружньої любові з відповідальним передаванням життя, не залежить лише від щирого наміру та оцінки мотивів, а має бути визначений об'єктивними критеріями, які випливають із природи особи та її вчинків і зберігають повне значення самодарування й людського передавання життя у контексті справжньої любові. А це можливо лише тоді, коли зі щирим серцем підтримують чесноту подружньої цнотливості. Дітям Церкви, які спираються на ці засади, не дозволено у плануванні народження дітей вступати на шляхи, що їх Учительство Церкви, пояснюючи Божий закон, засуджує[119].
Нехай усім буде відомо, що людське життя й обов'язок його передавання не обмежуються лише цим світом, тому не можна їх розуміти і приміряти лише до цього світу, бо вони завжди стосуються також вічного призначення людини.
(Про необхідність загального піклування про шлюб та сім'ю)
52. Сім’я - це своєрідна школа більшої людяності. А щоб вона могла досягти повноти свого життя і місії, потрібні доброзичливі одностайність і однодумність подружньої пари, а також старанна співпраця батьків у вихованні дітей. Активна присутність батька вельми допомагає у цьому вихованні, але й домашня турбота матері, якої передусім потребують молодші діти, також має бути їм забезпечена; при цьому не слід нехтувати законним суспільним розвитком жінки. Дітей треба так виховувати, щоб вони згодом, у зрілому віці, змогли з повним усвідомленням своєї відповідальності піти за своїм покликанням, у тому числі священичим, та обрати для себе такий життєвий стан, у якому, якщо одружаться, могли б створити власну сім'ю у сприятливих для цього моральних, соціальних і економічних умовах. До обов'язку батьків чи опікунів належить стати провідниками для молодих людей у створенні їхньої сім'ї своїми розсудливими порадами, до яких молодим слід охоче прислухатись, проте нехай батьки утримуються від прямого чи непрямого примушування молодих людей до одруження або ж до вибору чоловіка чи жінки.
Таким чином, сім'я, в якій різні покоління об'єднуються, допомагають одне одному набути повнішої життєвої мудрості й узгодити особисті права з іншими вимогами суспільного життя, становить фундамент суспільства. Тому всі, хто має вплив на суспільство і соціальні групи, повинні ефективно співпрацювати у плеканні інституту подружжя та сім'ї. Нехай державна влада вважає своїм священним обов'язком визнавати їхню справжню природу, захищати й розвивати їх, берегти громадську мораль і сприяти сімейному добробутові. Слід захищати право батьків на народжування потомства й виховання його в колі сім'ї. Дбайливим законодавством і різними заходами треба також захищати тих, хто, на жаль, позбавлений сімейного блага, й надавати їм належну допомогу.
Християни, використовуючи час і нагоду[120] й відрізняючи вічне від проминущих форм, нехай старанно сприяють благові подружжя і сім’ї - як свідченням власного життя, так і узгодженими діями з людьми доброї волі. Так, долаючи труднощі, вони задовольнять потреби сім'ї й забезпечать її всіма благами, що відповідають новим часам. Для досягнення цієї мети великою підмогою будуть християнські почуття вірних, належне моральне сумління людей, а також мудрість і досвід тих, хто обізнаний у священних науках.
Також і вчені, особливо біологи, лікарі, соціологи та психологи, можуть дуже послужити благові подружжя й сім'ї та спокійному сумлінню, якщо за допомогою спільних досліджень намагатимуться виразніше пояснити різні умови, що сприятимуть гідному та впорядкованому народжуванню дітей.
Священикам належить, після отримання потрібних знань про сімейні справи, плекати покликання подружньої пари в їхньому подружньому та сімейному житті, використовуючи різні душпастирські засоби, проповідування слова Божого, літургійне богослужіння та іншу духовну допомогу, а також лагідно й терпеливо зміцнювати їх у труднощах і з любов’ю втішати, - щоб таким чином поставали сім’ї, які випромінюють справжнє щастя.
Різні організації, передусім об’єднання сімей, нехай стараються словом та ділом підтримувати молодь і подружні пари, особливо щойно повінчані, й виховувати їх для сімейного, суспільного та апостольського життя.
Нарешті, самі подруги, - створені на образ Бога живого й наділені справжньою гідністю осіб, - нехай будуть з'єднані одним почуттям, подібним думанням і взаємним освяченням[121], щоб, ідучи за Христом, началом життя[122], у радощах і жертвах свого покликання, через свою вірну любов, вони стали свідками того таїнства любові, що його Господь відкрив світові через свою смерть і своє воскресіння[123].
- Глава ІІ -
Про належне сприяння культурному прогресові
(Вступ)
53. Характерним для людської особи є те, що вона досягає справжньої та повної людськості тільки через культуру, тобто розвиваючи природні блага і цінності. Отже, всюди, де йдеться про людське життя, природа і культура тісно між собою пов'язані.
Словом “культура” у загальному розумінні позначається все те, завдяки чому людина вдосконалює і розвиває різноманітні здібності своєї душі й тіла, намагається своїми знаннями та працею підпорядкувати своїй владі весь світ, робить суспільне життя гуманнішим - як у сім'ї, так і в усій державі — через розвиток звичаїв та інститутів; нарешті, впродовж століть виражає і зберігає у своїх ділах великий духовний досвід та прагнення й ними обмінюється, щоб вони послужили на користь багатьом, а то й усьому людству.
Звідси випливає, що людська культура обов'язково має історичний та суспільний аспекти, а слово “культура” часто набуває соціологічного й навіть етнологічного значення. У цьому сенсі йдеться про множинність культур. Адже з різних способів використання речей, виконання праці, самовираження, плекання релігійності, формування звичаїв, встановлення законів та юридичних інститутів, розвитку наук і мистецтв, а також відчування краси - виникають різні уклади суспільного життя і різні форми ставлення до життєвих благ. Так із переданих звичаїв постає власна спадщина, характерна для кожної людської спільноти. Ось так і створюється певне історичне середовище, в яке входить людина будь-якого народу та часу і з якого черпає вона блага для людського та суспільного розвитку.
І. Про стан культури в сучасному світі
(Про нові форми життя)
54. Обставини життя сучасної людини із суспільної та культурної точок зору настільки глибоко змінилися, що можна говорити про нову епоху людської історії[124]. Звідси відкриваються нові шляхи для вдосконалення й поширення культури, що їх підготували великий розвиток природничих, гуманітарних і суспільних наук, зростання технічних можливостей, а також поступ у виготовленні та правильному розподілі тих засобів, за допомогою яких люди між собою спілкуються. Тому для сучасної культури характерні такі особливі ознаки: так звані точні науки максимально розвивають критичний погляд; новітні дослідження в галузі психології глибше пояснюють людську діяльність; історичні дисципліни дуже сприяють тому, щоб розглядати всі речі з точки зору їхньої змінності й розвитку; спосіб життя і звичаї дедалі більше стають однаковими; індустріалізація, урбанізація та інші чинники, що сприяють життю у спільнотах, створюють нові форми культури (мас-культуру), з яких виникають нові способи мислення, діяння та розваг. І водночас пожвавлення відносин між різними народами та різними верствами суспільства ширше відкриває всім і кожному скарби різних форм культури; так поступово визріває більш універсальна форма людської культури, яка тим краще розвиває і виражає єдність людського роду, чим краще зберігає особливості різних культур.
(Людина - творець культури)
55. В будь-якому суспільстві чи країні з кожним днем збільшується кількість чоловіків та жінок, які усвідомлюють себе діячами і творцями культури свого суспільства. У всьому світі дедалі більше зростає відчуття автономності й разом з тим відповідальності, що для духовної та моральної зрілості людського роду є надзвичайно важливим. Це стане ще очевиднішим, якщо ми пам'ятатимемо про єднання світу і про покладене на нас завдання: збудувати кращий світ, оснований на правді та справедливості. Таким чином, ми є свідками народження нового гуманізму, в якому людина визначається насамперед своєю відповідальністю перед своїми братами і перед історією.
(Труднощі й обов’язки)
56. Не дивно, що в цих умовах людина, яка усвідомлює свою відповідальність за прогрес культури, живе великими сподіваннями, але при цьому з душевною тривогою бачить численні суперечності, що їх вона повинна розв’язати:
Що треба робити, щоб щораз більший культурний обмін, який мав би привести до справжнього і плідного діалогу між різними спільнотами й народами, не викликав розладу в житті спільнот, не спотворював мудрість предків, не загрожував характерним особливостям народів?
Як сприяти динамізмові й поширенню нової культури, щоб при цьому жива вірність успадкованим традиціям не загинула? Це особливо важливо там, де культура, яка виникає внаслідок величезного прогресу науки і техніки, має поєднуватися з тією культурою духу, що живиться вивченням класичної спадщини, властивої різним традиціям.
Як можна погодити це швидке і нестримне поширення вузьких наукових дисциплін з необхідністю творити їхній синтез, а також зберегти у людей спроможність до споглядання й подиву, що веде до мудрості?
Що робити для того, щоб усі люди у світі були причетні до культурних благ, коли культура спеціалістів стає щораз витонченішою і складнішою?
Як, нарешті, визнати законною ту автономію, якої вимагає для себе культура, щоб вона не перетворилася на суто земний гуманізм, а тим більше не стала ворожою до релігії?
Отже, треба сьогодні розвивати людську культуру посеред цих антиномій таким чином, щоб вона належно ошляхетнювала цілісну людську особистість і допомагала людям у обов’язках, до виконання яких покликані всі люди, по-братерському об'єднані в одну людську сім'ю, а насамперед християни.
ІІ. Про деякі засади належного розвитку культури
(Віра і культура)
57. Вірні Христові, як паломники до небесного граду, повинні шукати того, що вгорі, й думати про це[125]; однак при цьому ніяк не применшується, а, навпаки, зростає важливість їхнього обов’язку співпрацювати з усіма людьми на землі для побудови гуманнішого світу. І справді, таїнство християнської віри дає їм чудові спонуки й допомогу для ретельнішого виконання цього обов'язку, і передусім для повнішого розуміння сенсу такої праці, завдяки якій людська культура займає виняткове місце в цілісному покликанні людини.
Адже коли людина працею своїх рук чи за допомогою техніки обробляє землю, щоб та приносила плоди і стала гідною домівкою для всієї людської сім'ї, а також коли свідомо бере участь у житті соціальних груп, тим самим здійснює вона об'явлений на початку часів Божий задум[126], що людина повинна підпорядковувати собі землю та вдосконалювати все творіння, і разом з тим сама ошляхетнюється. Водночас людина виконує велику заповідь Христа про посвячення себе на служіння братам.
Крім того, розвиваючи різні філософські, історичні, математичні та природознавчі дисципліни чи займаючись мистецтвом, людина може вельми посприяти тому, щоб людство піднялось до розуміння вищих понять правди, добра і краси, а також до вміння судити про речі універсальної цінності, тим самим щораз більше просвітлюючись дивовижною Мудрістю, яка від віків була з Богом, усе з Ним створюючи, звеселяючись усім світом, втішаючись перебуванням із людськими синами[127].
Отож що більше людський дух звільниться від служіння матерії, то швидше може піднятися до споглядання і прославляння Творця. Мало того, за спонукою благодаті він налаштовується на прийняття Божого Слова, яке, перш ніж стало плоттю, щоб усіх спасти і в Собі все об'єднати, вже було у світі: “Справжнє то було світло - те, що просвітлює кожну людину” (Йо. 1:9-10)[128].
Безперечно, що сучасний прогрес науки і техніки, які за своєю методологією неспроможні проникнути в найглибшу сутність речей, може сприяти певному феноменалізмові й агностицизмові, коли методи дослідження, що застосовуються в цих дисциплінах, незаслужено вважаються найвищим правилом відкривання повної істини. Мало того, існує небезпека, що людина, занадто покладаючись на сучасні винаходи, вважатиме себе самодостатньою і не шукатиме більше вищих речей.
Однак ці несприятливі явища не обов’язково випливають із сучасної культури і не повинні вводити нас у спокусу не визнавати її позитивних якостей. А до цих останніх належать: відданість наукам і ревна вірність істині в наукових дослідженнях; потреба співпраці з іншими в різних технічних об’єднаннях; почуття міжнародної солідарності; щораз живіше усвідомлення відповідальності вчених перед людьми, які потребують допомоги й навіть захисту; прагнення покращити умови життя для всіх, а передусім для тих, хто ще не має можливості діяти відповідально чи потерпає від культурної вбогості. Все це може являти собою певну підготовку до прийняття євангельської благовісті й бути довершене божественною любов'ю Того, хто прийшов спасти світ.
(Про різноманітні зв’язки між Христовою благовістю і людською культурою)
58. Між благовістю спасіння і людської культурою існують численні зв'язки. Адже Бог, об'являючи Себе своєму народові аж до повної своєї появи у воплоченому Синові, промовляв до людей відповідно до культури різних епох.
Так само й Церква, що живе протягом століть у різних обставинах, користувалася досягненнями різних культур, щоб своїм проповідуванням поширити Христову благовість серед усіх народів, щоб досліджувати її та глибше зрозуміти і щоб краще виразити її в літургійному служінні й у житті різноманітних громад вірних.
Разом з тим Церква, яка послана до всіх народів будь-якої епохи і країни, не пов’язана виключно і нерозривно з жодною расою чи народом, з жодним окремим способом життя, з жодним старим чи новим звичаєм. Тримаючись своєї власної традиції й водночас усвідомлюючи свою всесвітню місію, вона може входити у спілкування з різними формами культури, від чого збагачуються і різні культури, й сама Церква.
Благовість Христова безнастанно оновлює життя і культуру грішної людини, поборює й усуває помилки та зло, що їх породжує постійна небезпека спокушення гріхом. Вона невпинно очищує і вивищує звичаї народів. Небесними скарбами вона немовби ізсередини запліднює, утверджує, доповнює та оновлює у Христі[129] духовні цінності й дарування будь-якого народу і будь-якої епохи. Таким чином Церква, виконуючи властиве їй завдання[130], вже тим самим пробуджує й розвиває культуру людини і суспільства, а своїми діями, в тому числі літургійним служінням, вона виховує людину для внутрішньої свободи.
(Про різні способи належного узгодження форм людської культури)
59. З вищезгаданих причин Церква нагадує всім, що культуру слід співвідносити з цілісним удосконаленням людської особи, з благом суспільства й усього людства. Тому треба так виховувати дух, щоб розвивалася здатність дивуватися, бачити вглиб, споглядати, а також формувати особисту думку і плекати релігійне, моральне та суспільне почуття.
Оскільки культура безпосередньо випливає з розумної й суспільної природи людини, вона постійно потребує для свого розвитку належної свободи і законної можливості діяти незалежно, на властивих їй засадах. Тому вона справедливо вимагає поваги до себе і користується певною недоторканністю, зберігаючи, звичайно, права людини та спільноти - як якоїсь конкретної, так і всесвітньої - у межах спільного блага.
Нагадуіочи про те, чого навчав Перший Ватиканський Собор, цей Священний Собор заявляє, що слід розрізняти “подвійний порядок пізнання” тобто пізнання вірою та розумом, і що Церква, зрозуміло, не забороняє, щоб “культура мистецька й культура наукова користувалися, кожна у своїх межах, властивими їм методами і ґрунтувалися кожна на своїх засадах” Тому, “визнаючи цю справедливу свободу” Церква утверджує законну автономію людської культури, а передусім науки[131].
Це все вимагає також, щоб людина, зберігаючи моральний лад і спільне благо, могла вільно шукати правду, висловлювати свою думку й поширювати її, а також займатися будь-яким видом мистецтва; і щоб вона, нарешті, отримувала правдиву інформацію про події в суспільстві[132].
Державна влада не повинна визначати характер різних форм людської культури, але їй належить створювати умови і забезпечувати всіма допоміжними засобами для того, щоб усім можна було плекати культурне життя, в тому числі національним меншинам будь-якої країни[133]. Тому слід передусім наполягати на тому, щоб культура служила властивій їй меті, а не була змушена прислужувати політичній чи економічній владі.
ІІІ. Про деякі нагальніші обов'язки християн щодо культури
(Право на культурні блага слід визнати для всіх і забезпечити його)
60. Оскільки тепер з'являється можливість звільнити багатьох людей від лиха незнання, то найбільш відповідним для нашої епохи завданням, передусім для християн, є старанно працювати над тим, щоб - як в економічній, так і в політичній сферах, як на національному, так і на міжнародному рівнях - були прийняті засадничі рішення, завдяки яким всюди було б визнане і здійснюване право всіх людей на особисту й громадську культуру, яка відповідає гідності особи, без дискримінації з огляду на расу, стать, національність, релігію або суспільне становище. Тому слід забезпечити всіх достатньою кількістю культурних благ, особливо тих, які становлять так звану основну культуру, щоб маси людей через неписьменність або відстороненість від відповідальної діяльності не були позбавлені можливості брати участь у справжній людській співпраці задля спільного блага.
Отож треба старатися, щоб ті люди, яким це дозволяє їхня розумова спроможність, могли мати доступ до вищої освіти, щоб у міру можливості вони могли виконувати в суспільстві завдання, обов’язки та служіння, які відповідатимуть як вродженим здібностям, так і набутим ними знанням[134]. Таким чином кожна людина і кожна суспільна група будь-якого народу зможуть досягти повного розвитку свого культурного життя відповідно до своїх дарувань та традицій.
Слід також наполегливо працювати над тим, щоб усі люди усвідомили і своє право на культуру, і свій обов’язок удосконалювати самих себе й допомагати в цьому іншим. Бо обставини життя і праці деколи є такими, що заважають культурним прагненням людей, а то й відбивають у них будь-яку схильність до культури. Це питання є надзвичайно важливим для селян і робітників: їм треба створити такі умови праці, які не перешкоджали б зростанню їхньої людської культури, а, навпаки, розвивали її. Жінки вже працюють майже у всіх сферах життя, тому годиться, щоб вони могли повною мірою, відповідно до власних здібностей, відігравати в них свою роль. Усім слід подбати, щоб була визнана й підтримана питома і необхідна участь жінки в культурному житті.
(Про цілісне культурне виховання людини)
61. Сьогодні важче, ніж будь-коли, творити синтез різних наукових дисциплін та мистецтв. Бо коли зростає кількість і розмаїття складників, які творять культуру, одночасно зменшується для окремих людей можливість сприйняти їх і органічно пов'язати між собою, тому тип “універсальної людини” дедалі більше безповоротно зникає. Проте в кожної людини залишається обов’язок брати до уваги всю повноту людської особистості, в якій на перший план виступають цінності розуму, волі, сумління і братерства, що мають свою основу в Богові-Творцеві, а в Христі були чудесно оздоровлені й вивищені.
Сім’я є передусім ніби матір'ю та годувальницею такого виховання, де діти, зігріті любов'ю, легше засвоюють собі правильні поняття про речі, а кращі форми людської культури майже природно переливаються в душі молодого покоління.
В сучасному суспільстві існують можливості для такого виховання, передусім завдяки більшому поширенню книжок і нових засобів культурного та суспільного спілкування, які можуть сприяти загальній культурі. Разом із поступовим скороченням робочого часу всюди з дня на день збільшуються корисні можливості для багатьох людей. Дозвілля слід правильно використати для духовного відпочинку і зміцнення психічного та фізичного здоров’я; завдяки вільнішому доступові до навчання й улюблених занять, поїздкам в інші країни (туризму) ошляхетнюється дух людини, а люди внутрішньо збагачуються, знайомлячись одне з одним. Те саме можна сказати про спортивні виступи і змагання, які сприяють підтриманню духовної рівноваги, в тому числі у масштабах суспільства, та встановленню братерських відносин між людьми різних соціальних станів, націй чи рас. Тому нехай вірні Христові співпрацюють задля того, щоб культурні явища та колективна діяльність, властиві нашій епосі, були пронизані гуманним і християнським духом.
Однак усі ці вигоди неспроможні виховати людину в цілісній культурі, якщо при цьому залишається без уваги глибоке питання про значення культури і науки для людської особистості.
(Про належне поєднання культури з християнським вихованням)
62. Хоч Церква вельми посприяла прогресові культури, однак відомо з досвіду, що внаслідок випадкових причин узгодження культури з християнським вченням не завжди відбувається без труднощів.
Ці труднощі не обов'язково завдають шкоду для життя у вірі; навпаки, вони можуть спонукати дух до ґрунтовнішого і глибшого розуміння віри. Бо останні наукові дослідження й відкриття у природознавстві, а також в історії та філософії, ведуть до висновків, важливих і в практичному житті, й вимагають нових пошуків, зокрема від богословів. Крім того, богослови покликані до того, щоб, дотримуючись методів і вимог, властивих богословській науці, постійно шукати відповіднііпого способу, щоб подати віровчення людям свого часу; бо одна річ - сам депозит віри, тобто правди віри, а інша - це спосіб їхнього вираження, хоч їхні значення і суть мають в обох випадках лишатися тими самими[135]. У душпастирській праці слід визнавати і застосовувати не тільки богословські засади, а й, достатньою мірою, відкриття світських наук, насамперед психології та соціології, щоб і віруючих допровадити до чистішого й більш зрілого життя у вірі.
Література й мистецтво по-своєму також є надзвичайно важливими для життя Церкви. Адже вони прагнуть вивчати особливу природу людини, її проблеми й досвід у пізнанні та вдосконаленні самої себе і світу, розкрити її становище в історії та у всесвіті й пояснити біди та радощі, потреби та можливості людини, а також накреслити для неї кращу долю. Таким чином, література й мистецтво можуть підносити людське життя, що проявляється у різних формах залежно від певного часу та регіону.
Тому треба старатися, щоб художники відчували прихильність до своєї діяльності з боку Церкви і щоб, користуючись належною свободою, вони легше могли налагодити свої стосунки з християнською спільнотою. Нехай Церква визнає також нові форми мистецтва, що відповідають людям нашого часу, залежно від характеру різних націй і країн. Нехай вони будуть також прийняті до храму, якщо відповідним і пристосованим до літургійних вимог способом вираження підносять людський дух до Бога[136].
Так пізнання Бога стає виразнішим, а проповідування Євангелія - зрозумілішим для розуму людей і начебто закорінюється в обставинах їхнього життя.
Отож нехай вірні живуть у найтіснішій єдності з іншими людьми свого часу й намагаються повною мірою зрозуміти їхній спосіб мислення та відчування, який проявляється в їхній духовній культурі. Віруючим слід поєднувати обізнаність у нових науках і теоріях та найновіших винаходах із християнськими звичаями і положеннями християнського віровчення, щоб їхня релігійна культура й моральна доброчесність розвивались у них на одному рівні з їхніми науковими знаннями та з невпинним технічним прогресом, щоб завдяки цьому вони змогли оцінити й пояснити всі речі цілком у християнському дусі.
Ті, що займаються богословськими науками в семінаріях та університетах, нехай стараються співпрацювати з людьми, обізнаними в інших галузях науки, поєднуючи з ними свої зусилля і досвід. Богословські дослідження нехай будуть спрямовані до глибшого пізнання об'явленої правди й водночас не нехтують зв'язком зі своїм часом, щоб допомогти людям, обізнаним у різних науках, повніше пізнати віру. Ця співпраця вельми допоможе у вихованні таких священнослужителів, які зможуть краще пояснити нашим сучасникам вчення Церкви про Бога, людину і світ, - так, щоб ті охочіше сприймали їхнє слово[137]. Мало того, бажано, щоб і багато мирян отримали належну освіту в царині богословських наук і щоб немало з них ці знання діяльно плекали й поглиблювали. А для того, щоб вони могли сповнити свій обов'язок, слід визнати за віруючими - як клириками, так і мирянами - слушну свободу в дослідженнях та мисленні, а також право смиренно й водночас відважно висловлювати свої погляди в тих справах, у яких вони компетентні[138].
- Глава ІІІ -
Про соціально-економічне життя
(Про деякі аспекти економічного життя)
63. В соціально-економічному житті також слід пошановувати й розвивати гідність людської особи, її цілісне покликання і благо всього суспільства. Бо людина є творцем, осереддям та метою всього соціально-економічного життя.
Сучасна економіка, як і інші ділянки соціального життя, відзначається щораз більшим пануванням людини над природою, тіснішими й інтенсивнішими взаємовідносинами між громадянами, спільнотами і народами, їхньою сильнішою взаємозалежністю, а також частішим втручанням політичної влади. Водночас прогрес у сферах виробництва, обміну благами та послугами зробив економіку зручним інструментом для того, щоб краще подбати про щораз більші потреби людства.
Проте не бракує й підстав для занепокоєння. Чимало людей, передусім в економічно розвинених країнах, схоже, настільки підкоряються пануванню економіки, що майже все їхнє особисте й суспільне життя ніби просякнуте якимось духом економізму; це стосується як тих народів, що підтримують колективну економіку, так і інших. У той час, коли зростання економічного життя, якщо його розумно й гуманно спрямовувати і координувати, могло б пом'якшити соціальну нерівність, - воно, навпаки, щораз частіше призводить до загострення її, а подекуди навіть до погіршення соціального становища незаможних і до зневажання бідних. Коли безліч людей досі гостро потребують найнеобхідніших речей, інші, навіть у менш розвинених країнах, живуть у багатстві або марнують добро. Розкіш і злидні існують поруч. У той час як жменька людей користується повною владою у прийнятті рішень, багато інших майже позбавлені можливості проявити власну ініціативу й діяти відповідально, а часто живуть і працюють у таких умовах, які не відповідають гідності людської особи.
Подібну нерівність у соціально-економічній царині можна бачити як у рівнях розвитку сільського господарства, промисловості та сфери послуг, так і в різних регіонах однієї й тієї самої держави. З кожним днем загострюються суперечності між країнами, економічно більш розвиненими, та іншими країнами, а це може навіть наразити на небезпеку мир у всьому світі.
Наші сучасники дедалі гостріше усвідомлюють ці прояви нерівності. Вони глибоко переконані в тому, що більші технічні та економічні можливості, якими володіє сучасний світ, можуть і повинні виправити це несприятливе становище. Але для цього потрібні численні реформи в соціально-економічному житті, а також загальна зміна способу мислення та поведінки. Задля цього Церква протягом століть викладала у світлі Євангелія і проголошувала - особливо в останні часи - засади справедливості й рівності, яких вимагає здоровий глузд, як в особистому та суспільному житті, так і в міжнародних відносинах. Священний Собор має намір підтвердити ці засади відповідно до обставин нашої епохи і подати деякі вказівки, передусім щодо вимог економічного прогресу[139].
І. Про економічний прогрес
(Про економічний прогрес, що служить людині)
64. Сьогодні більше, ніж будь-коли раніше, звертають слушну увагу на зростання виробництва сільськогосподарської та промислової продукції, а також на вдосконалення сфери громадського обслуговування, щоб подбати про населення, кількість якого дедалі збільшується, і задовольнити щораз вищі потреби людства. Тому слід підтримувати технічний прогрес, дух новаторства, прагнення відкривати й розширювати підприємства, удосконалювати методи виробництва, а також неослабні зусилля всіх, хто задіяний у виробництві, - тобто всі складники, що служать цьому прогресові. Але основною метою виробництва є не просте збільшення продукції, не прибуток чи панування, а служіння людині, причому у всій її повноті. При цьому необхідно брати до уваги як її матеріяльні потреби, так і вимоги її інтелектуального, морального, духовного та релігійного життя. Повторюємо: йдеться про служіння будь-якій людині й будь-якій спільноті людей, хай до якої раси вони належать чи хай у якій країні світу вони живуть. Тому економічна активність має, відповідно до властивих їй методів і законів, здійснюватися в межах моральних норм[140], щоб виповнився Божий задум щодо людини[141].
(Про контроль людини над економічним прогресом)
65. Економічний прогрес має перебувати під контролем людини. Але не можна його полишати на свавілля кількох людей чи груп, що володіють надмірною економічною силою, чи лише одної політичної спільноти, чи кількох могутніших націй. Навпаки, необхідно, щоб на будь-якому рівні якомога більше людей брали активну участь у керуванні прогресом, а коли йдеться про міжнародні відносини - то всі народи. Слід також координувати спонтанні ініціативи окремих людей і вільних об'єднань із намірами державної влади та вдало й органічно їх поєднувати.
Економічне зростання не можна полишати ані на один лише ніби механічний перебіг економічної діяльності окремих осіб, ані на одну лише державну владу. Тому слід засуджувати як помилкові ті доктрини, які під прикриттям фальшивої свободи чинять опір необхідним реформам, а також ті, що нехтують основними правами окремих людей і громад задля колективної організації виробництва[142].
Крім того, громадянам слід пам'ятати про те, що їхні право й обов'язок, які повинна визнавати за ними і державна влада, полягають у тому, щоб у міру своїх можливостей сприяти справжньому прогресові свого власного суспільства. Серйозно наражають на небезпеку спільне благо - передусім в економічно менш розвинених країнах, де треба невідкладно вжити всіляких засобів для розвитку, - ті люди, які свої багатства тримають невикористаними або, хоч за ними і зберігається особисте право на еміграцію, позбавляють тим самим своє суспільство тих матеріяльних і духовних засобів, яких воно потребує.
(Про необхідність усунення величезних соціально-економічних нерівностей)
66. Щоб задовольнити вимоги справедливості й рівності перед законом, треба всіляко намагатися, - зберігаючи права окремих осіб і властивий кожному народові характер, - якнайскорше усунути величезні наявні та щораз більші економічні нерівності, часто пов'язані з індивідуальною й соціальною дискримінацією. Так само в багатьох країнах необхідно, з огляду на особливі труднощі у виробництві та збуті сільськогосподарських продуктів, допомагати селянам збільшувати виробництво і продавати продукцію, а також засвоювати технічні досягнення та нововведення й отримувати справедливі прибутки, щоб вони, як це часто буває, не залишались у становищі громадян нижчого рівня. Зі свого боку, селяни, особливо молоді, нехай усіляко намагаються вдосконалювати свій професійний досвід, без якого поступ сільського господарства є неможливим[143].
Справедливість і рівність вимагають також, щоб змінність, яка є неминучою в економічному розвиткові, була впорядкована таким чином, щоб життя окремих людей та сімей не стало хитким і непевним. Що стосується робітників, які, походячи з іншого народу чи регіону, своєю працею сприяють економічному розвиткові певної країни чи місцевості, слід старанно уникати будь-якої дискримінації щодо умов їхньої праці, проживання та оплати. Крім того, всі люди, а передусім державна влада, не повинні бачити в них лише свого роду інструменти виробництва; нехай поводяться з ними як з особистостями і допомагають їм, щоб вони могли запросити до себе свою сім’ю й забезпечити собі пристойне житло. Також треба сприяти їхньому включенню в суспільне життя країни чи регіону, що їх приймає. Однак усе-таки краще, якщо можливо, створювати робочі місця у власних країнах.
У тих сферах економіки, які сьогодні переживають зміни, - йдеться про нові форми індустріального суспільства, де розвивається, наприклад, автоматизація, - треба подбати, щоб кожен був забезпечений відповідною працею, а також мав можливість отримати відповідну технічну та професійну освіту. Крім того, необхідно забезпечити кожному гідне людини проживання - насамперед тим, хто через хворобу або старість зазнає великих труднощів.
ІІ. Про деякі загальні засади керування всім соціально-економічним життям
(Про працю, її умови та про дозвілля)
67. Людська праця, яка полягає у створенні благ і в обміні ними або у наданні економічних послуг, є вищою за інші елементи економічного життя, що мають лише інструментальний характер.
Адже праця, незалежно від того, як людина її здійснює: за власним почином чи під керівництвом працедавця, - походить безпосередньо від людини, яка немовби залишає на природі свій відбиток і підпорядковує її своїй волі. Своєю працею людина зазвичай підтримує своє життя і життя своїх рідних, поєднується зі своїми братами та служить їм, може виявляти справжню любов і сприяти вдосконаленню Божого творіння. Мало того, ми вважаємо, що через працю, присвячену Богові, людина приєднується до самого спасительного діла Ісуса Христа, який, трудячись у Назареті власними руками, надав праці таку високу гідність. Звідси випливає для кожного й обов'язок чесно трудитися, і право на працю. А суспільство, зі свого боку, в міру можливості, залежно від наявних у ньому обставин, має допомагати громадянам знаходити відповідну для них працю. Нарешті, працю треба так винагороджувати, щоб людина була спроможна вести гідне в матеріяльному, суспільному, культурному й духовному плані життя - своє власне і своїх рідних; при визначенні розміру оплати праці слід брати до уваги обов’язки і продуктивність кожного працівника, а також умови місця праці та спільне благо[144].
Оскільки економічна діяльність зазвичай здійснюється спільною працею людей, було б несправедливим та негуманним так її організовувати і спрямовувати, щоб вона будь-кому з працівників була на шкоду. Але часто буває, навіть у наші дні, що робітники стають начебто невільниками своєї праці. Цього жодною мірою не можна виправдати так званими економічними законами. Тому весь процес плідної праці має бути пристосований до потреб особи і до її способу життя - насамперед сімейного життя (особливо це стосується матерів), з урахуванням при цьому статі й віку. Крім того, робітникам треба надати можливість розвивати свою кваліфікацію та свою особистість у процесі самої трудової діяльності. Віддаючи своєму заняттю з належною відповідальністю свій час і сили, вони повинні мати також у своєму розпорядженні досить часу для відпочинку й дозвілля, а також для розвитку сімейного, культурного, суспільного та релігійного життя. Мало того, нехай їм буде надано можливість вільно розвивати ті свої сили і здібності, яких вони не можуть удосконалювати у професійній праці.
(Про співучасть у різних починах і в загальній організації економічної
справи та про трудові конфлікти)
68. В економічних починах об’єднуються особи, тобто вільні та незалежні люди, створені на образ Божий. Тому, беручи до уваги обов’язки кожного - як власників, так і підприємців, як керівників, так і робітників, - а також дотримуючись необхідної єдності в керуванні підприємством, слід сприяти активній співучасті всіх в управлінні ним згідно з правилами, встановленими належним чином[145]. Але оскільки часто рішення щодо економічних і соціальних справ, від яких залежить майбутня доля робітників та дітей, приймають не на самому підприємстві, а в установах вищого рівня, то робітники мають брати участь і у винесенні тих рішень - чи то особисто, чи через вільно обраних представників.
До основних прав людської особи слід віднести право робітників вільно засновувати спілки, які могли б належно представляти їхні інтереси і сприяти правильній організації економічного життя, а також їхнє право вільно брати участь у діяльності цих спілок - без загрози репресій. Завдяки такій упорядкованій співучасті, поєднаній із підвищенням рівня економічної та соціальної освіти, у всіх людей щораз більше зростатиме усвідомлення своїх завдань і обов'язків. При цьому всі поступово прийдуть до того, що кожен з них відчує себе, відповідно до своїх здібностей і можливостей, співучасником усього економічного та соціального розвитку, а також творцем спільного блага всіх.
А коли виникають соціально-економічні конфлікти, тоді треба добиватися мирного вирішення Хоч у першу чергу завжди слід вдаватися до довірчих переговорів між сторонами, однак припинення роботи, тобто страйк, у сучасних умовах також може залишатися необхідним, хоч і крайнім, засобом захисту прав трудящих і задоволення справедливих вимог. Але треба якомога швидше шукати шляхів до відновлення переговорів і до примирення.
(Про призначення земних благ для всіх людей)
69. Землю і все, що її наповнює, Бог призначив для вжитку всіх людей і народів; тому створені блага мають бути в користуванні всіх рівною мірою, за засадою справедливості, у супроводі любові[146]. Хоч які існують форми власності, що відповідають законним установам різних народів залежно від різних змінних обставин, завжди слід мати на увазі це загальне призначення благ. Тому людина, користуючись цими благами, повинна вважати матеріяльні речі, якими вона законно володіє, не лише своєю власністю, а й спільним добром - у тому сенсі, що вони мають приносити користь не тільки їй, а й іншим[147]. До того ж усі люди мають право володіти частиною благ, достатньою для них самих і для сімей. Так мислили Отці й Учителі Церкви, які вчили, що люди зобов'язані допомагати бідним, причому не тільки з надлишку[148]. А той, хто живе у крайній нужді, має право взяти те, що йому необхідне, з багатства інших людей[149]. Оскільки у світі так багато людей страждає від голоду, Священний Собор закликає всіх - як окремих людей, так і державну владу, - щоб вони, пам'ятаючи слова Отців: “Нагодуй умираючого з голоду, бо якщо ти його не нагодував, то убив його”[150], в міру можливості справді ділилися своїм добром і роздавали його, виявляючи підтримку як окремим людям, так і цілим народам, причому насамперед такими засобами, завдяки яким ті можуть допомагати самим собі й розвиватися далі.
У суспільствах зі слаборозвиненою економікою часто принцип призначення земних благ усім людям якоюсь мірою здійснюється завдяки звичаям і традиціям цих суспільств, згідно з якими кожен їхній член має бути забезпечений найнеобхіднішими благами. Треба, однак, остерігатися того, щоб вважати деякі звичаї непорушними, якщо вони вже не відповідають новим вимогам сучасності. З іншого боку, не слід нерозважливо виступати проти добрих звичаїв, якщо вони належно пристосовані до сучасних обставин і не перестали бути корисними. Подібним чином у країнах із високорозвиненою економікою певна мережа соціальних установ, зайнятих страхуванням та соціальним забезпеченням, може також у міру своїх сил реалізувати оте загальне призначення земних благ. Слід і далі підтримувати сімейні та соціальні служби, особливо ті, які сприяють культурі та освіті. Однак при заснуванні всіх цих установ треба пильнувати, щоб громадяни не ставали бездіяльними щодо суспільства, не відмовлялися від виконання взятих на себе обов'язків і не ухилялись від громадського служіння.
(Про капіталовкладення і гроші)
70. Капіталовкладення також слід спрямовувати на те, щоб творити сприятливі умови для праці й забезпечення прибутків, потрібних як сучасному поколінню, так і майбутньому. Всі, хто приймає рішення щодо капіталовкладень і організації економічного життя: чи це будуть окремі люди, чи групи, чи державна влада, - повинні враховувати саме цю мету й усвідомлювати свій нелегкий обов'язок: з одного боку, пильнувати, щоб і окремі особи, і суспільство загалом були забезпечені всім необхідним для гідного життя, а з іншого - передбачати майбутнє і встановлювати справедливу рівновагу між потребами сучасного індивідуального й колективного споживання та вимогами капіталовкладень для наступного покоління. Слід також завжди мати на увазі невідкладні потреби народів і країн, економічно менш розвинених. А що стосується грошової системи, то необхідно остерігатися всього, що могло б зашкодити добробутові свого народу та народів інших країн. Крім того, слід подбати про те, щоб слабші економічно не зазнали несправедливих збитків при зміні вартості грошей.
(Про доступ до власності й володіння приватним майном
та про великі земельні володіння)
71. Оскільки власність та інші форми приватного володіння матеріяльними благами сприяють самовираженню особистості і, крім того, надають їй можливість відігравати свою роль у суспільстві та економіці, дуже важливо сприяти тому, щоб окремі особи чи групи мали доступ до різних форм володіння матеріяльними благами.
Приватна власність чи якась інша форма володіння матеріяльними благами забезпечують кожній людині необхідний простір для особистої та сімейної незалежності, тому їх треба розглядати як розширення людської свободи. Врешті, оскільки вони спонукають до виконання обов’язків і повинностей, вони становлять одну з передумов громадянських свобод[151].
Форми такого володіння чи власності є сьогодні різними і з дня на день щораз більше урізноманітнюються. Але всі вони, поряд із соціальним забезпеченням, правами і послугами, що їх надає суспільство, залишаються значним джерелом забезпеченості. Це слід сказати не тільки про матеріяльну власність, а й про нематеріяльні блага, якими є професійні здібності.
Право на приватну власність не суперечить тому праву, яке лежить в основі різних форм державної власності. Однак передачу майна у державну власність може здійснити тільки повноважна влада згідно з вимогами спільного блага і в його межах, надаючи справедливу компенсацію. Крім того, державна влада повинна не допускати, щоб хтось зловживав приватною власністю на шкоду спільному благові[152].
За самою своєю природою приватна власність має суспільний характер, який ґрунтується на законі призначення благ усім людям[153]. Якщо цей суспільний характер знехтувано, то часто буває, що власність стає причиною зажерливості й серйозних безпорядків, - настільки, що опоненти отримують слушний привід оспорювати саме право на неї.
У багатьох економічно слаборозвинених країнах існують просторі й навіть величезні земельні володіння, що їх мало обробляють чи заради зиску лишають без будь-якої обробки, тоді як більша частина населення або не має землі, або ж володіє лише невеликими ділянками; а при цьому, з іншого боку, існує очевидна й нагальна потреба у зростанні сільськогосподарської продукції. Нерідко ті, що наймаються на роботу до власників чи на основі договору оренди обробляють частину земель, отримують такий заробіток чи прибуток, який не відповідає гідності людини; при цьому вони не мають пристойного житла, і до того ж їх визискують посередники. Позбавлені будь-якого забезпечення, вони живуть у такій особистій залежності, що позбавлені й будь-якої можливості діяти самостійно та відповідально. Вони не мають доступу до культурного розвитку та до будь-якої участі у громадському й політичному житті. Тому, залежно від різних обставин, необхідно ввести реформи, щоб збільшити прибутки, поліпшити умови праці, надійніше забезпечити роботою і надати стимул до самостійної діяльності. Крім того, треба розподілити ті землі, що їх мало обробляють, між тими людьми, які могли б зробити їх родючими. В такому разі їх слід забезпечити матеріялами й необхідними засобами, передусім поміччю у професійному вишколі й можливостями для організації слушної кооперативної співпраці. Але кожного разу, коли спільне благо вимагатиме вилучення власності, необхідно, зваживши всі обставини, визначити розміри справедливої компенсації.
(Про соціально-економічну діяльність і про Царство Христове)
72. Християни, які беруть активну участь у сучасному соціально-економічному розвиткові й борються за справедливість і любов, нехай будуть переконані в тому, що вони можуть чимало посприяти добробутові людства та мирові у світі. Цю діяльність їм - чи як окремим людям, чи як спільнотам - слід осявати власним прикладом. Здобувши собі необхідні знання та досвід, нехай вони зберігають у своїй земній діяльності належний лад у вірності Христові та його Євангелію, щоб усе їхнє життя - як особисте, так і громадське - було наповнене духом євангельських блаженств, зокрема духом убогості.
Кожен, хто слухає Христа, той шукає передусім Царства Божого, з чого й черпає сильнішу та чистішу любов, щоб допомагати всім своїм братам і здійснювати діла справедливості в дусі любові[154].
- Глава ІV -
Про життя політичної спільноти
(Про сучасне громадське життя)
73. У наші часи спостерігаються глибокі зміни в устрої життя й установах різних народів, що є наслідком культурного, економічного та суспільного розвитку. Ці зміни мають великий вплив на життя політичної спільноти - особливо в тому, що стосується до прав і обов'язків усіх людей щодо користування громадянською свободою і досягнення спільного блага, а також упорядкування стосунків громадян між собою та з державною владою.
Гостріше усвідомлення людської гідності породжує в різних країнах світу намагання встановити такий політико-правовий лад, за якого в суспільному житті були б надійніше захищені права особи, тобто права вільно збиратись, об'єднуватися, висловлювати власні думки та приватно і публічно сповідувати релігію. Бо захист прав особи є необхідною умовою, щоб громадяни - чи кожен окремо, чи разом - могли брати активну участь у житті держави і в управлінні нею.
В ході культурного, економічного та суспільного прогресу у багатьох людей зміцнюється бажання брати дедалі більшу участь в організації життя політичної спільноти. У свідомості багатьох зростає прагнення дотримуватись прав меншин у тій чи іншій країні, але так, щоб і самі меншини при цьому не нехтували своїми обов'язками щодо політичної спільноти. Крім того, з дня на день зростає пошанування людей, які висловлюють іншу думку чи визнають іншу релігію. Водночас налагоджується ширша співпраця задля того, щоб усі громадяни, а не тільки окремі привілейовані особи, могли справді користуватись особистими правами.
Тому нехай будуть засуджені ті форми політичного устрою, що панують у деяких країнах, які перешкоджають громадянській чи релігійній свободі, збільшують кількість жертв зажерливості й політичних злочинів, а діяльність влади відвертають від досягнення спільного блага на користь якоїсь політичної партії або самих правителів.
Для справді гуманного політичного життя немає нічого кращого за те, щоб плекати в народі почуття справедливості й доброзичливості, прагнення служити спільному благові, щоб утверджувати основні погляди на справжню природу політичної спільноти і її мету, на належну діяльність і межі державної влади.
(Про природу і мету політичної спільноти)
74. Люди, сім'ї та різні об’єднання, які становлять політичну спільноту, усвідомлюють, що самі вони неспроможні налагодити повною мірою гуманне життя, а тому відчувають потребу ширшої спільноти, де всі люди щодня докладали б зусиль до кращого забезпечення спільного блага[155]. Тому вони встановлюють різні форми політичної спільноти. Отож політична спільнота існує задля того спільного блага, в якому вона знаходить своє повне виправдання й сенс і з якого виводить своє первісне та властиве їй право. Спільне благо охоплює сукупність тих соціальних життєвих умов, за яких люди, сім'ї й об'єднання можуть повніше і швидше досягти своєї досконалості[156].
Проте в політичній спільноті співіснують багато людей, які є різними, і вони на законних підставах можуть схилятися до різних думок. Тому, щоб політична спільнота не розпалася через те, що кожен буде триматися тільки своєї думки, потрібна влада, яка спрямовувала б сили всіх громадян на спільне благо, - не механічно й не деспотично, а насамперед як моральна сила, що спирається на свободу і на усвідомлення кожним прийнятих на себе обов'язків та своєї відповідальності.
Отже, є очевидним, що політична спільнота і державна влада притаманні людській природі, а тому належать до порядку, встановленого Богом, хоч визначення форми правління і обрання правителів надається вільній волі громадян[157].
З цього випливає також, що здійснення політичної влади - чи в суспільстві як такому, чи в установах, які представляють державу, - завжди має перебувати в межах морального ладу, для забезпечення спільного блага (в динамічному його розумінні), згідно з правопорядком, який був законно встановлений або якого слід встановити. Тоді громадяни зобов’язані сумлінно підкорятися[158]. Звідси випливає, якими мають бути відповідальність, гідність і вага тих, хто поставлений правити.
Але коли державна влада, перевищуючи свої повноваження, утискує громадян, їм усе ж не слід відмовлятися від виконання об'єктивних вимог спільного блага; та нехай їм буде дозволено захищати свої права і права своїх співгромадян від зловживань цієї влади, дотримуючись при цьому меж, окреслених природним та євангельським законом.
Що ж до конкретних способів, якими політична спільнота встановлює свій устрій і належний порядок здійснення державної влади, то вони можуть бути різними, залежно від різних характерів народів та від історичного розвитку. Однак вони завжди мають служити вихованню людини культурної, миролюбної й доброзичливої до всіх, на користь усього людства.
(Про співпрацю всіх людей у державному житті)
75. Людській природі повною мірою відповідає наявність таких політико-правових структур, які здатні щораз успішніше та без будь-якої дискримінації забезпечити всім громадянам реальну можливість вільно й діяльно брати участь як у встановленні правових основ політичної спільноти, так і в управлінні державою, як у визначенні сфери діяльності й мети різних установ, так і у виборі правителів[159]. Тож нехай усі громадяни пам’ятають, що вони мають право й водночас зобов'язані використовувати своє право голосу для сприяння спільному благові. Церква визнає гідною похвали та пошани працю тих людей, які присвячують себе державним справам, щоб послужити людям, і беруть на себе відповідальність за це служіння.
Щоб співпраця громадян, поєднана з усвідомленням відповідальності, могла успішно здійснитися в повсякденному житті держави, потрібен позитивний правопорядок, за якого має бути встановлено належний розподіл обов'язків уряду та установ державної влади і водночас ефективний захист прав громадян, не залежний ні від кого. Слід визнавати, захищати й поширювати[160] права всіх осіб, сімей та об'єднань, а також дотримання цих прав, нарівні з обов'язками, що їх повинні виконувати всі громадяни. Серед них треба згадати обов’язок надавати державі матеріяльні й особисті послуги, яких вимагає спільне благо.
Правителі ж нехай остерігаються забороняти сімейні, соціальні чи культурні об'єднання, посередницькі організації та установи; хай не заважають їхній законній і успішній діяльності, а радше стараються охоче й послідовно їх підтримувати. А громадяни - як кожен окремо, так і спільно - нехай остерігаються надавати державній владі надмірні повноваження, але також хай не висувають їй недоречних вимог, очікуючи від неї занадто великих пільг та послуг і сподіваючись полегшити тягарі обов'язків, що їх мають нести окремі особи, сім'ї та суспільні групи.
Через дедалі складніші обставини нашого часу державна влада вважає потрібним щораз частіше втручатися в соціальні, економічні та культурні справи, щоб створити сприятливіші умови, які допомагали б громадянам та їхнім об'єднанням вільніше й успішніше домагатися людського блага в усій його повноті. Хоча, залежно від умов різних регіонів і рівня розвитку народів, можна по-різному розуміти співвідношення між соціалізацією[161] й автономією та розвитком особи. В будь-якому разі, там, де задля спільного блага були введені тимчасові обмеження щодо дотримання прав людини, - як тільки обставини зміняться, слід якомога швидше відновити свободу. Адже коли політична влада набуває тоталітарних або диктаторських форм, які порушують права особи чи суспільних верств, - це не по-людському.
Нехай громадяни великодушно і віддано плекають любов до батьківщини, однак при цьому хай уникають вузькоглядності; тобто вони мають завжди прагнути до блага всієї людської сім'ї, яка складається з рас, народів і націй, поєднаних між собою різноманітними узами.
Всі християни нехай відчувають своє особливе, властиве їм покликання у політичній спільноті. Вони мають освітлювати її власним прикладом відповідального служіння спільному благові, щоб на ділі показати, як слід поєднувати владу зі свободою, особисту ініціативу із солідарністю й потребами всього суспільного організму, необхідну єдність із корисною різноманітністю. У справах земного устрою християнам слід визнавати слушні, хоч і супротивні їм, погляди й шанувати тих громадян, зокрема об’єднаних між собою, які чесно захищають ці погляди. Політичні партії повинні підтримувати те, що, на їхню думку, потрібне для спільного блага; але хай вони ніколи не ставлять власну користь вище від спільного блага.
Громадянське й політичне виховання сьогодні найвищою мірою необхідне народові, особливо молоді, щоб усі громадяни могли відігравати свою роль у житті політичної спільноти. Ті люди, які є здатними або ж можуть бути здатними до політичної діяльності - важкої й водночас благородної[162], - нехай готуються до цієї праці і стараються її виконувати, не думаючи про власну вигоду та матеріяльну користь. Нехай вони чесно і розсудливо виступають проти всякої несправедливості й тиску, проти диктатури й нетерпимості - чи то однієї людини, чи то політичної партії; нехай щиро і справедливо, навіть більше - з любов'ю та політичною мужністю, присвячують себе благові всіх людей.
(Політична спільнота і Церква)
76. Дуже важливо - особливо у плюралістичних суспільствах - встановити належне уявлення про відносини між політичною спільнотою і Церквою: важливо чітко розрізняти те, що віруючі - кожен окремо чи об'єднані між собою - роблять від свого імені як громадяни, керуючись християнським сумлінням, і те, що вони роблять від імені Церкви разом зі своїми пастирями.
Церква, яка з огляду на своє завдання та свої повноваження жодним чином не змішується з політичною спільнотою й не пов'язує себе з жодною політичною системою, є водночас знаком і захистом трансцендентності людської особистості.
Політична спільнота і Церква, кожна у площині своєї діяльності, є автономними й незалежними одна від одної. Однак обидві, хоч і на різних підставах, служать особистому та суспільному покликанню одних і тих самих людей. Це служіння задля блага всіх вони здійснюватимуть тим успішніше, чим краще плекатимуть здорову співпрацю між собою, беручи до уваги обставини місця і часу. Адже людина не обмежується одним лише земним виміром - живучи в людській історії, вона повною мірою зберігає своє вічне покликання. Церква ж, заснована на любові Ізбавителя, сприяє тому, щоб як у межах одного народу, так і між різними народами ширше панували справедливість і любов. Проповідуючи євангельську правду і просвітлюючи всі сфери людської діяльності своїм вченням та свідченням християнського життя своїх вірних, вона й політичну свободу та відповідальність громадян поважає і підтримує.
Апостоли, їхні наступники й помічники, послані у світ проповідувати людям Христа, Спасителя світу, у своєму апостольстві спираються на могутність Бога, який дуже часто являє силу Євангелія в немочі тих, хто про нього свідчить. Бо кожний, хто присвячує себе служінню Божому Слову, має користуватися шляхами і засобами, властивими Євангелію, які багато в чому відрізняються від засобів земної держави.
Земні речі й те, що в людському житті перевищує цей світ, тісно пов'язані між собою, тому Церква користується земними речами, наскільки цього вимагає її місія: Але вона не покладає своїх надій на привілеї, що їх надає державна влада; мало того - вона зречеться від деяких законно отриманих прав, якщо виявиться, що користування ними може поставити під сумнів щирість її свідчення, і якщо нові умови життя вимагатимуть іншого правопорядку. Проте нехай вона завжди і всюди має можливість справді вільно проповідувати віру, викладати своє соціальне вчення, безперешкодно здійснювати своє служіння серед людей і давати свою моральну оцінку також у справах, що стосуються політичного правопорядку, коли того вимагають основні права особи або спасіння душі, використовуючи при цьому всі - і лише ті - засоби, які відповідають Євангелію та благові всіх, залежно від часу чи наявних умов.
Вірно дотримуючись Євангелія і здійснюючи свою місію у світі, Церква, завданням якої є плекати й підносити все, що в людській спільноті є правдивим, добрим та гарним[163], зміцнює мир між людьми на славу Божу[164].
- Глава V -
Про плекання миру і сприяння міжнародній спільноті
(Вступ)
77. У наші часи, коли людей далі терзають тяжкі лиха і тривоги, які виникають через війни, що нині лютують, або через воєнну загрозу, увесь людський рід у процесі свого розвитку підійшов до вирішального моменту. Поступово збираючись докупи і вже дедалі чіткіше усвідомлюючи повсюди свою єдність, він зможе виконати своє завдання, тобто побудувати справді гуманний світ для всіх людей по всій землі, лише тоді, коли кожна людина з оновленим духом обернеться до справжнього миру. Звідси випливає, що євангельська благовість, яка відповідає вищим прагненням та сподіванням людства, сьогодні сяє новим світлом, проголошуючи миротворців блаженними, “бо вони синами Божими назвуться” (Мт. 5:9).
Тому Собор, роз'яснивши справжню і шляхетну суть миру й засудивши нелюдськість війни, має намір гаряче закликати всіх християн до того, щоб вони з допомогою Христа, творця миру, співпрацювали з усіма людьми задля зміцнення між ними миру у справедливості й любові, а також задля пошуків засобів до встановлення миру.
(Про природу миру)
78. Мир - це не просто відсутність війни; не зводиться він також лише до встановлення рівноваги між протиборчими силами і не виникає з деспотичного панування, а справедливо й точно визначається як “діло справедливості” (Іс. 32:17). Мир - це плід порядку, що його встановив божественний Засновник у людському суспільстві, і втілювати його в життя повинні люди, що завжди прагнуть повнішої справедливості. Хоча спільне благо людства керується передусім вічним законом, проте в тому, що стосується до його конкретного втілення, воно з плином часу зазнає безнастанних змін, тому мир неможливо здобути раз і назавжди: його треба постійно творити. А оскільки людська воля, крім того, є мінливою й заражена гріхом, турбота про мир вимагає від кожної людини постійного приборкування своїх пристрастей, а від законної влади — пильності.
Однак і цього не досить. Такого миру на землі неможливо досягти, якщо не буде забезпечене благо особисте і якщо люди не будуть добровільно й довірливо обмінюватися одне з одним багатствами свого духу та розуму. Для творення миру вкрай необхідні тверде рішення поважати інших людей, інші народи та їхню гідність, а також братерська поведінка. Таким чином, мир - це також плід любові, яка перевершує все, що може дати справедливість.
Мир на землі, який постає з любові до ближнього, є образом і плодом миру Христового, що струменіє від Бога-Отця. Бо сам воплочений Син, Князь миру, через свій хрест примирив усіх людей з Богом і, відновивши єдність усіх в одному Народі й одному Тілі, у власній плоті “убивши ворожнечу”[165], прославлений своїм воскресінням, влив у серця людей Духа любові.
Тому всіх християн наполегливо закликають чинити правду в любові (пор. Еф. 4:15 лат.) й об’єднуватися зі справді миролюбними людьми, щоб вимолити і встановити мир.
Ведені тим самим духом, ми не можемо не хвалити тих, хто, відмовляючись від насильства при обстоюванні своїх прав, вдається до тих засобів захисту, які доступні й найслабшим, - якщо тільки це можна здійснити без порушення прав і обов'язків інших людей чи всього суспільства.
Оскільки люди є грішними, їм завжди загрожує небезпека війни, і ця загроза триватиме аж до приходу Христа. Але оскільки вони, об'єднані в любові, долають гріх, то долатимуть і насильство, аж поки не здійсниться сказане: “Вони перекують свої мечі на рала, а списи свої на серпи. Народ на народ не буде меча підіймати, і не вчитимуться більше воювати” (Іс. 2:4).
І. Про запобігання війні
(Про дикість воєн, які слід угамовувати)
79. Хоч останні війни завдали нашому світові дуже тяжких матеріяльних і моральних втрат, війна досі продовжує щодня сіяти спустошення в різних частинах земної кулі. Мало того, сьогодні використовують уже науково розроблену зброю, і це загрожує тим, що протиборчі сторони можуть дійти до такого варварства, яке може значно перевершити варварство минулих часів. До того ж складність сучасного становища і труднощі в міжнародних відносинах спричиняються до того, що безкінечно тривають замасковані війни з використанням нових підступних та руйнівних методів. У багатьох випадках новим способом ведення війни вважається використання терористичних актів.
Споглядаючи цей сумний стан людства, Собор передусім має намір нагадати про непроминаюче значення природного права, яке стосується народів, і його універсальних засад. Та й сама свідомість людства щораз рішучіше проголошує ці засади. Тому дії, які свідомо їм суперечать, а також накази здійснювати такі дії вважаються злочинними, і сліпий послух не виправдовує тих, хто виконує ці накази. До таких дій треба віднести передусім ті, що спрямовані на систематичне знищення якогось народу, нації чи етнічної меншини, і їх треба рішуче засудити як жахливі злочини. І навпаки, слід найвищою мірою схвалювати мужність людей, які не бояться відкрито чинити опір тим, хто віддає такі накази.
Існують різні міжнародні угоди щодо ведення війни, підписані багатьма народами задля того, щоб воєнні дії та їхні наслідки були менш жорстокими: угоди щодо поранених і полонених воїнів тощо. Їх слід дотримуватися; мало того - всі, а особливо правителі держав та військові експерти, зобов'язані докласти всіх зусиль для вдосконалення таких угод, щоб вони краще й успішніше служили угамуванню дикості воєн. Крім того, буде справедливо, якщо гуманними законами подбати про тих людей, які за мотивами сумління відмовляються застосовувати зброю, але погоджуються на якусь іншу форму служіння людській спільноті.
Очевидно, що в нишніх умовах існування людства війна ще не викорінена. Отож, доки існуватиме загроза війни і не буде повноважної міжнародної влади, забезпеченої достатніми силами, не можна відмовити урядам у праві на законну оборону, якщо всі засоби мирних переговорів уже вичерпані. Тому на правителів держав і на інших людей, які несуть відповідальність за державні справи, покладається обов'язок захищати безпеку доручених їм народів, серйозно ставлячись до таких важливих питань. Але одна справа - вести воєнні дії для того, щоб справедливо обороняти свій народ, і зовсім інша - мати бажання поневолити інші народи. Військова потуга сама по собі не надає законності будь-якому її використанню для воєнної чи політичної мети. Тому якщо війна, на жаль, уже вибухнула, не все дозволено втягнутим у неї сторонам.
Ті, що присвячують себе служінню батьківщині в лавах армії, нехай вважають себе слугами безпеки та свободи народів. Вірно виконуючи свій обов’язок, вони справді сприяють зміцненню миру.
(Про тотальну війну)
80. Жахіття і потворність війни сьогодні безмежно зростають через наукове вдосконалення зброї. Адже воєнні дії із застосуванням такої зброї можуть заподіяти величезні руйнування без розбору, тому виходять далеко за межі законної самооборони. Мало того, якби ті засоби, які вже є в арсеналах заможних країн, були застосовані без усяких обмежень, це призвело б до майже повного взаємного знищення супротивників, не кажучи вже про численні спустошення й подальші згубні для всього світу наслідки застосування такого роду зброї.
Все це змушує нас розглядати війну в цілком новому світлі[166]. Нехай сучасні люди знають, що їм доведеться дати суворий звіт про їхні воєнні дії. Адже від нинішніх рішень багато в чому залежить перебіг майбутніх часів.
З огляду на це, Священний Собор, приєднуючись до того засудження тотальної війни, що його вже проголосили останні Вселенські Архиєреї[167], заявляє:
Будь-яка воєнна дія, спрямована на суцільне знищення цілих міст чи великих регіонів разом з їхнім населенням, є злочином проти Бога і проти людства - злочином, який підлягає рішучому й негайному засудженню.
Особлива небезпека сучасної війни полягає в тому, що вона, можна сказати, дає нагоду тим, хто володіє новітньою науковою зброєю, чинити подібні злочини і через невідворотну пов'язаність подій може підштовхнути людську волю до найжахливіших рішень. А щоб цього ніколи в майбутньому не сталося, єпископи, що зібралися воєдино з усього світу, заклинають усіх, особливо правителів держав та військових керівників, постійно пам'ятати про свою величезну відповідальність перед Богом і всім людством.
(Про гонку озброєнь)
81. Відомо, що науково розроблена зброя накопичується не тільки для того, щоб застосовувати її під час війни. Оскільки вважається, що обороноздатність тієї чи іншої сторони залежить від її спроможності блискавично завдати противникові відповідного удару, то це нагромадження зброї, яке щороку зростає, начебто парадоксальним чином служить для відлякування можливих ворогів. Багато хто вважає це найефективнішим засобом, яким можна сьогодні забезпечити хоч якийсь мир між народами.
Та хоч яким виглядає цей спосіб запобігання війні, нехай люди будуть переконані, що гонка озброєнь, до якої вдається досить багато країн, не є безпечним шляхом до тривалого збереження миру, а так звана рівновага сил, що випливає з цієї гонки, не є міцним і справжнім миром. Бо цим не тільки не усуваються причини війни, а навпаки, створюється загроза поступового загострення. У той час як на виготовлення найновіших видів зброї витрачаються величезні багатства, не знаходиться достатньо коштів для того, щоб упоратися зі стількома лихами сучасного світу. Роздори між різними країнами, з причинами яких треба було б раз і назавжди по-справжньому покінчити, заражають інші частини світу. Тому слід обрати нові шляхи, які починаються з оновлення духу, щоб позбутися цього каменя спотикання й повернути справжній мир усьому світові, звільненому від тривоги, яка його пригнічує.
Тому слід знову заявити: гонка озброєнь є одним з найтяжчих лих для людства і завдає нестерпної шкоди бідним. Треба надзвичайно остерігатися того, щоб ця гонка, якщо вона триватиме й далі, не призвела до всіх тих згубних зіткнень, засоби для яких вона вже готує.
Отримавши пересторогу щодо тих лих, що їх сьогодні людство зробило можливими, скористаймося наданою нам згори передишкою, якою ми зараз тішимося, щоб, глибше усвідомлюючи власну відповідальність, шукати шляхи полагодження наших незгод найбільш гідним людини способом. Боже Провидіння наполегливо вимагає від нас, щоб ми самі себе звільнили від споконвічного поневолення війною. А якщо ми відмовимося зробити таке зусилля, то навіть не уявляємо, куди допровадить нас ця погана дорога, на яку ми ступили.
(Про повну заборону війни і про міжнародну співпрацю щодо її уникнення)
82. Отже, очевидно, що ми повинні всіма силами намагатися підготувати той час, коли за спільною згодою всіх народів можна буде цілковито заборонити будь-яку війну. Зрозуміло, що це потребує встановлення якоїсь всесвітньої громадської влади, визнаної всіма, яка володіла б дієвою силою, щоб забезпечити для всіх безпеку, справедливість і пошанування прав. А поки ця бажана влада не встановлена, треба, щоб нинішні міжнародні організації найвищого рівня присвятили себе старанному пошукові успішніших засобів для досягнення загальної безпеки. Оскільки мир радше має народитися зі взаємної довіри між народами, ніж бути їм нав’язаний страхом перед збройними силами, всі повинні співпрацювати для того, щоб нарешті покласти край гонитві озброєнь і почати процес їхнього скорочення. Роззброєння має відбуватися не в односторонньому порядкові, а одночасно з обох сторін, згідно з досягнутою угодою, й бути захищене справжніми та дієвими гарантіями[168].
А тим часом не слід недооцінювати вже здійснених зусиль і тих, яких зараз докладають до того, щоб відвернути небезпеку війни. Радше треба підтримувати добру волю тих багатьох провідників, які намагаються покінчити з ненависною війною. Хоч вони й переобтяжені непомірними турботами, пов’язаними з їхніми найвищими посадами, все ж, попри складність цієї справи, діють, спонукувані усвідомленням покладеного на них величезного обов'язку. Отож треба ревно молити Бога, щоб Він дав їм силу рішуче починати і наполегливо довершувати ту справу найвищої любові до людей, якою є мужнє будування миру. Поза всяким сумнівом, сьогодні ця справа вимагає від них, щоб розумом і духом вони сягнули поза межі власної країни, щоб позбулися національного егоїзму й усяких амбіцій щодо панування над іншими народами, а також плекали глибоку повагу до всього людства, яке, хоч і з труднощами, вже наближається до більшого свого єднання.
Наради з проблем миру та роззброєння, що вже проводилися енергійно й наполегливо, а також міжнародні конгреси, що займалися цією справою, слід розглядати як перші кроки до вирішення таких важливих питань, і в майбутньому треба їх ще енергійніше підтримувати, щоб досягти практичних результатів. Проте нехай люди остерігаються покладатись виключно на зусилля якихось інших людей, не дбаючи при цьому про власний стан духу. Адже правителі народів, які мають дбати про спільне благо свого народу і водночас сприяти благові всього світу, вельми залежать від поглядів і настроїв людей. Не буде ніякої користі з їхніх наполегливих старань будувати мир, поки ворожість, презирство й недовір'я, расизм та вперті ідеологічні погляди розділяють людей і протиставляють їх одне одному. Звідси постає велика потреба перевиховання умів та прокладання нових орієнтирів для громадської думки. Ті, хто присвячує себе справі виховання, особливо молоді, чи формує громадську думку, нехай вважають своїм важливим обов'язком дбати про те, щоб формувати в умах всіх людей новий, миролюбний спосіб мислення. Та й усі ми мусимо змінити наші серця, обернувши свій погляд на весь світ і на ті завдання, що їх ми можемо спільно виконувати задля того, щоб людський рід міг дійти до кращого завтра.
І нехай не вводить нас в оману якась фальшива надія. Бо якщо ми не відкинемо ворожнечу й ненависть, не укладемо чесні і тверді угоди про загальний мир у майбутньому, тоді людство, - яке вже тепер перебуває під серйозною загрозою, хоч і володіє чудовими здобутками науки, - може дійти до такої згубної години, коли не знайде вже іншого миру, крім того жахливого миру, що його приносить смерть. Проте коли Церква Христова, сама перебуваючи серед тривог сьогодення, сповіщає про це, вона все ж таки не перестає плекати якнайтвердішу надію. Вона прагне знову і знову, вчасно чи невчасно, проголошувати людям нашої доби апостольське послання: “Ось тепер - час сприятливий” для того, щоб змінилися серця; “ось тепер - день спасіння”[169].
ІІ. Про побудову міжнародної спільноти
(Про причини конфліктів і засоби подолання їх)
83. Щоб установити мир, насамперед слід викоренити причини розбратів між людьми, з яких виникають війни, передусім усунути несправедливість. Найчастіше вона породжується надмірною економічною нерівністю й запізненням заходів для виправлення такої ситуації. В інших випадках несправедливість постає з бажання панувати із погорди до людей, а також - якщо дошукуватися глибших причин - з людських заздрощів, недовіри, гордині та інших егоїстичних пристрастей. Оскільки людина не може переносити такого порушення порядку, то світ постійно отруюється суперечками між людьми та насильством - навіть якщо при цьому не лютує війна. Ті самі прояви зла мають місце і у відносинах між народами, тому необхідно, щоб для подолання їх чи запобігання їм, а також для угамування розперезаного насильства рішучіше діяли й тісніше співпрацювали міжнародні установи. Треба постійно заохочувати до створення організацій, які сприяли б справі миру.
(Про спільноту народів і міжнародні установи)
84. Для того щоб сьогодні, коли зміцнюються зв'язки між усіма громадянами та всіма народами світу, належно шукати й успішно досягати спільного блага, вже стає необхідним встановлення спільнотою народів такого порядку, який відповідав би сучасним завданням, передусім щодо тих численних регіонів, які дотепер страждають від нестерпної бідності.
Для досягнення цієї мети міжнародні установи повинні в міру своїх можливостей дбати про задоволення різних потреб людей - як у соціальній сфері, до якої належать умови проживання, охорона здоров’я, освіта і праця, так і в особливих обставинах, які можуть будь-де виникнути. Йдеться, наприклад, про потребу сприяти всебічному зростанню країн, що розвиваються, зарадити бідуванню розсіяних по всьому світові біженців чи допомогти емігрантам та їхнім сім'ям.
Безперечно, що всесвітні чи регіональні міжнародні установи, які вже існують, мають чималі заслуги перед людством. Вони є першими спробами закласти міжнародні основи всієї людської спільноти для того, щоб вирішити найважливіші проблеми сучасності, сприяти світовому прогресові й запобігати будь-якій формі війни. У всіх цих сферах Церква радіє тому духові справжнього братерства, що панує між християнами й нехристиянами, та щораз інтенсивнішим старанням для полегшення великої світової нужди.
(Про міжнародну співпрацю в галузі економіки)
85. Сучасна взаємозалежність людського роду вимагає також налагодження кращої міжнародної співпраці в економічній сфері. Бо хоч майже всі народи стали незалежними, проте їм ще далеко до того, щоб звільнитися від надмірної нерівності й будь-якої форми несправедливої залежності і щоб уникнути будь-якої загрози тяжкої внутрішньої кризи.
Розвиток кожного народу залежить від його людських і фінансових ресурсів. Отож громадян будь-якої країни треба готувати до виконання різних обов'язків в економічному й суспільному житті шляхом освіти і професійної підготовки. А для цього потрібна поміч іноземних фахівців, які, надаючи її, повинні поводитись не як володарі, а як помічники та співпрацівники. Матеріяльну ж допомогу країнам, що розвиваються, неможливо буде надавати, якщо методи сучасної світової торгівлі не зазнають глибоких змін. Крім того, розвинені країни мають надавати також допомогу у вигляді пожертвувань, позик або інвестицій. Одна сторона нехай дає це щедро й без зажерливості, а друга - приймає з цілковитою чесністю.
Щоб установити справді всесвітній економічний порядок, слід позбутися надмірної жадоби наживи, національних амбіцій, прагнення політичного панування, мілітаристських розрахунків, а також підступних прийомів з метою поширення і нав'язування своєї ідеології. Існують різні економічні та соціальні системи; бажано, щоб фахівці відшукали в них спільні основи здорового світового товарообміну. А цього легше буде досягти, якщо кожен відмовиться від своїх упереджень і виявить готовність вести щирий діалог.
(Про деякі слушні засади співпраці)
86. Для цієї співпраці виглядають слушними такі засади:
а). Країни, що розвиваються, нехай бачать своє першочергове завдання в тому, щоб виразно й рішуче прагнути до повного людського розвитку своїх громадян - як до мети прогресу. Нехай пам'ятають, що прогрес виникає і прискорюється передусім завдяки праці й талантам самих народів, адже він має спиратися не лише на допомогу з-за кордону, а й насамперед на свої власні засоби, які треба розкрити повною мірою, а також на власний характер і традиції, які слід розвивати. Необхідно, щоб у цій справі подавали приклад ті, хто має найбільший вплив на інших.
б). Найважливіший обов'язок розвинених країн полягає в тому, щоб допомагати країнам, які перебувають у стадії розвитку, вирішувати згадані вище завдання. Тому нехай вони стараються вдосконалити свої інтелектуальні та матеріяльні засоби, потрібні для встановлення такої всесвітньої співпраці. Так, ведучи справи зі слабшими й біднішими країнами, нехай вони дбайливо зважають на їхнє благо, адже прибутки, що їх отримують ті країни від продажу своїх товарів, необхідні для їхнього існування.
в). Завдання ж міжнародної спільноти - налагоджувати й підтримувати цей розвиток, але так, щоб призначені для цього засоби розподіляти якомога успішніше та справедливіше. Ця спільнота повинна також - звичайно, дотримуючись принципу субсидіарності, - керувати економічними відносинами у всьому світі таким чином, щоб вони розвивалися за нормами справедливості. Нехай будуть створені відповідні установи для розвитку та впорядкування міжнародної торгівлі, особливо з менш розвиненими країнами, і для компенсації нестатків, що виникають через надмірну майнову нерівність між різними країнами. Такого роду впорядкування, поєднане з технічною, культурною та фінансовою допомогою, має надати країнам, які прагнуть до прогресу, необхідні засоби, щоб вони досягли відповідного розвитку своєї економіки.
г). У багатьох випадках існує нагальна потреба перегляду економічних та соціальних структур. Проте слід остерігатися незрілих технічних рішень, передусім тих, які, надаючи людині матеріяльні вигоди, суперечать її духовній природі та духовному розвиткові. Бо “чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих” (Мт. 4:4). Кожна частина людського роду носить у собі та своїх кращих традиціях якусь частку духовного скарбу, даного людству Богом, хоч багато хто і не знає про джерело, з якого цей скарб походить.
(Про міжнародну співпрацю щодо вирішення демографічної проблеми)
87. Міжнародна співпраця стає вкрай необхідною щодо тих народів, які сьогодні, крім інших численних труднощів, часто обтяжені ще й тими, що виникають зі швидкого зростання кількості населення. Існує гостра потреба в тому, щоб у широкій та інтенсивній співпраці всіх, а особливо заможніших країн, дослідити, яким чином можна виготувати те, що є необхідним для прожитку й належної освіти людей, і поділитися цим з усім людством. Адже де-які народи могли б значно поліпшити умови свого життя, якби, належно навчені, перейшли від застарілих методів рільництва до нових здобутків техніки, розсудливо використовуючи їх відповідно до своїх обставин, і, крім того, встановили кращий соціальний лад, справедливіше розподіливши земельні володіння.
Що ж стосується проблеми населення в кожній окремій країні, то їхні уряди в межах своїх повноважень мають певні права й обов'язки, зокрема у справах соціального та сімейного законодавства, переселення селян до міст, інформації про стан і потреби нації. Сьогодні ця проблема так гостро непокоїть людський розум, що бажано також, щоб фахівці-католики, насамперед в університетах, старанно продовжували й ширше розвивали свої дослідження і починання в цій царині.
Оскільки багато хто стверджує, що зростання населення у світі або принаймні в деяких країнах слід ґрунтовно зменшувати усіма засобами, в тому числі втручанням державної влади, то Собор закликає всіх остерігатися таких розв'язок, - поширюваних офіційно чи приватно, а іноді й накинутих у примусовому порядкові, - бо вони суперечать моральному законові. Адже, відповідно до невід’ємного права людини на створення подружжя і народження потомства, рішення про кількість дітей у сім'ї залежить від розумного судження батьків і жодним чином не може бути довірене державній владі. А оскільки судження батьків припускає наявність правильно виробленого сумління, то надзвичайно важливо, щоб усім було надано можливість виплекати в собі правильну і справжню людську відповідальність, яка, беручи до уваги обставини місця та часу, зважає на Божий закон. Для цього треба всюди змінити на краще педагогічні й соціальні умови, а передусім - надати можливість отримувати релігійне або принаймні бездоганне моральне виховання. Крім того, людей слід розумно ознайомлювати з результатами наукових досліджень щодо пошуку методів, здатних допомогти подружжю регулювати кількість дітей, якщо ці методи було ретельно перевірено і встановлено, що вони відповідають моралі.
(Про обов’язок християн надавати дієву допомогу)
88. Нехай християни радо і з повною посвятою сприяють встановленню міжнародного порядку, що його слід творити зі справжньою повагою до законної свободи всіх і з приязним братерством. Адже більша частина світу досі страждає від такої великої нужди, що, здається, через бідних сам Христос голосно закликає своїх учнів до діяльної любові. Нехай не стане для людей причиною згіршення те, що деякі народи, в яких часто більшість громадян називає себе християнами, втішаються великими достатками, коли інші не мають життєво необхідних речей і страждають від голоду, хвороб та різних лих. Адже дух убогості й любові є славою і свідченням Церкви Христової.
Тому гідними похвали й підтримки є ті християни, особливо молоді, які добровільно присвячують себе тому, щоб допомагати іншим людям та народам. Мало того, за словом і прикладом єпископів весь народ Божий повинен у міру своїх сил полегшувати скрутне становище людей нашого часу, причому, за давнім звичаєм Церкви, уділяючи не тільки зі свого надлишку, а й із життєво необхідних речей.
Збирання і розподіл допомоги треба здійснювати в єпархіях, країнах та у всьому світі належним чином, хоч не обов'язково офіційно і за однаковим зразком, - причому скрізь, де це здається доречним, дії католиків слід поєднувати з діями інших братів-християн. Адже дух любові не тільки не забороняє дбайливо і впорядковано здійснювати соціальні та благодійні акції, а навіть вимагає цього. Тому тих, хто має намір присвятити себе служінню народам, що розвиваються, треба добре підготувати у відповідних установах.
(Про дієву присутність Церкви в міжнародній спільноті)
89. Коли Церква відповідно до своєї божественної місії проповідує всім людям Євангеліє і щедро роздає скарби благодаті, вона сприяє утвердженню миру по всій землі й закладенню твердої основи для братньої спільноти людей та народів. А цією основою є пізнання Божого і природного закону. Тому Церква неодмінно має бути присутня в міжнародній спільноті, щоб заохочувати всіх людей до співпраці і сприяти їй - як через свої громадські установи, так і завдяки повній та щирій співпраці християн, яка надихається єдиним бажанням: послужити всім людям.
Цього можна буде досягти успішніше, якщо самі вірні, усвідомлюючи свою людську і християнську відповідальність, старатимуться - хоча б кожен у своєму середовищі - будити бажання охоче співпрацювати з міжнародною спільнотою. Особливу увагу в цьому плані треба приділити як релігійному, так і громадянському вихованню молоді.
(Про участь християн у міжнародних установах)
90. Без сумніву, чудовою формою міжнародної діяльності християн є спільні справи, що їх вони - поодинці або об'єднані - здійснюють у тих установах, які вже створені для розвитку міжнародної співпраці або які слід створити. Крім того, плеканню спільноти народів у мирі та любові можуть багатьма способами послужити різні міжнародні католицькі асоціації, які слід зміцнювати, збільшуючи кількість добре підготовлених працівників, надаючи потрібні їм засоби й відповідно координуючи їхні зусилля. Адже в наш час і успіх діяльності, й потреба діалогу вимагають спільних починань. Крім того, такі асоціації чимало сприяють вихованню відчуття вселенськості, яке, без сумніву, личить католикам, а також формуванню усвідомлення справді загальної солідарності й відповідальності.
Бажано, нарешті, щоб для належного виконання своєї ролі в міжнародній спільноті католики намагалися діяльно й позитивно співпрацювати як з відділеними від нас братами, які разом з католиками сповідують євангельську любов, так і з усіма людьми, що жадають справжнього миру.
З огляду на величезні масштаби бідувань, які й нині пригнічують більшу частину людства, Собор вважає, що для підтримання всюди справедливості й водночас Христової любові до бідних вельми доречним було б створити у вселенській Церкві певний орган, що спонукав би католицьку спільноту сприяти розвиткові бідних країн та соціальній справедливості у відносинах між народами.
Закінчення
(Про обов’язок кожного вірного і партикулярних Церков)
91. Те, що цей Священний Собор викладає зі скарбниці церковного вчення, має на меті допомогти всім нашим сучасникам - вірують вони в Бога чи визнають Його невиразно, - щоб вони, ясніше усвідомлюючи повноту свого покликання, краще пристосовували світ до високої гідності людини, прагнули до загального та міцніше обґрунтованого братерства і, спонукувані любов'ю, великодушними та спільними зусиллями подбали про невідкладні потреби нашої доби.
Зрозуміло, що з огляду на величезне розмаїття життєвих обставин і форм людської культури цей виклад у багатьох своїх частинах свідомо носить лише загальний характер. Мало того, хоч у ньому подається вчення, вже прийняте в Церкві, його слід розширити і поглибити, оскільки часто мова йде про справи, що підлягають постійному розвиткові. Але ми сподіваємося, що багато з того, що ми виклали, спираючись на слово Боже і дух Євангелія, може принести всім чималу допомогу, особливо коли християни під керівництвом своїх пастирів відшукають належний підхід до різних народів та менталітетів.
(Про діалог між усіма людьми)
92. Церква в силу своєї місії, що наказує їй осявати весь світ євангельським світлом і зібрати в одному Духові всіх людей, будь-якого народу, раси або культури, є знаком такого братерства, яке робить можливим і зміцнює щирий діалог.
Однак для цього треба, щоб ми передусім у самій Церкві плекали взаємну повагу, пошанування і згоду, визнаючи кожну законну різноманітність, щоб налагоджувати дедалі успішніший діалог між усіма людьми, які становлять один Народ Божий, - чи це пастирі, чи інші віруючі. Бо важливішим є те, що вірних єднає, ніж те, що їх роз'єднує: нехай у необхідних речах буде єдність, у спірних - свобода, а в усьому — любов[170].
Водночас нашою думкою ми обіймаємо тих братів, які ще не живуть у повній єдності з нами, а також їхні спільноти, з якими, однак, ми єднаємося через сповідування віри в Отця, і Сина, і Святого Духа й через узи любові, пам'ятаючи, що єдності християн очікують і бажають сьогодні навіть багато тих, що не вірять у Христа. Бо що більше зростатиме ця єдність у правді та любові при всемогутній силі Святого Духа, то більше буде вона для всього світу провісником єдності й миру. Тому, поєднуючи свої зусилля і використовуючи форми, щораз більше підхожі в наші дні для успішного досягнення цієї славної мети, стараймося, з кожним днем дедалі більше узгоджуючись із Євангелієм, по-братерськи співпрацювати, щоб краще послужити людству, яке в Христі Ісусі покликане стати сім'єю дітей Божих.
Звертаємо наші думки також до всіх, хто визнає Бога і зберігає у своїх традиціях дорогоцінні релігійні та людські елементи, тому що бажаємо, щоб відкритий діалог допоміг усім нам вірно прийняти й радо здійснити спонукання Духа.
Бажаючи такого діалогу, який мотивований лише любов’ю до істини, - звісно, з дотриманням належної розсудливості, - ми, зі свого боку, готові вести його з кожним: і з тими, хто, плекаючи високі блага людського духу, ще не визнає їхнього справжнього Творця, і з тими, хто протиставляється Церкві та всіляко її поборює. Оскільки Бог-Отець є началом і метою усього, всі ми покликані бути братами. Тому, маючи одне й те саме людське і божественне покликання, ми можємо і повинні, не вдаючись до насильства та підступів, співпрацювати задля творення у світі справжнього миру.
(Про будування світу і досягнення його мети)
93. Найсильнішим бажанням християн, які пам’ятають про слова Господа: “З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати” (Йо. 13:35), - може бути лише одне: завжди служити людям сучасного світу, щораз великодушніше й успішніше. Тому вони, - вірно тримаючись Євангелія, втішаючись його силою, об'єднуючись із усіма, хто любить справедливість і дотримується її, - зобов'язались виконати на цій землі величне завдання, про що їм доведеться дати звіт Тому, хто судитиме всіх в останній день. Не кожний, хто промовляє “Господи, Господи!” увійде в Царство Небесне, а лише той, хто виконує волю Отця[171] і рішуче береться за справу. Бо Отець бажає, щоб ми визнавали у всіх людях Христа, брата нашого, й діяльно любили Його - як словом, так і ділом, даючи таким чином свідчення про Істину й причащаючись разом з іншими людьми таїнства любові Небесного Отця. Йдучи цим шляхом, люди у всьому світі запалюватимуться живою надією, яка є даром Святого Духа, що вони колись таки будуть прийняті в мирі й найвищому блаженстві у тій батьківщині, де сяє слава Господня.
“А тому, хто може зробити куди більше за те, чого ми просимо або що ми розуміємо за діючою в нас силою, - йому слава в Церкві та у Христі Ісусі по всі роди на віки вічні. Амінь” (Еф. 3:20-21).
***
Все викладене в цій душпастирській Конституції й кожне з викладеного зокрема було до вподоби Отцям Священного Собору. І Ми апостольською владою, даною Нам Христом, разом із Високодостойними Отцями у Святому Духові це схвалюємо, вирішуємо і постановляємо; і те, що було соборно постановлено, наказуємо для Божої слави оприлюднити.
Рим, при соборі св. Петра,
7 грудня 1965 року.
Я, Павло, Єпископ Католицької Церкви
(Далі йдуть підписи Отців Собору)
ПРИМІТКИ
(1/334) [1] Хоч “Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі” складається з двох частин, вона становить одне ціле. “Душпастирською” називається вона тому, що, спираючись на доктринальні основи, прагне виразити ставлення Церкви до світу і до сучасних людей. Тому ані в першій частині не бракує душпастирського аспекту, ані в другій - доктринального. У першій частині Церква розвиває своє вчення про людину і світ, у якому людина перебуває, та про своє ставлення до них. У другій - детальніше розглянуто різні аспекти нинішнього життя і людського суспільства, зокрема ті питання і проблеми, які в цій сфері здаються в наш час особливо невідкладними. Звідси випливає, що тема другої частини, хоч і підпорядкована доктринальним основам, складається з елементів не лише сталих, а й змінних. Отже, Конституцію слід пояснювати згідно із загальними нормами богословського інтерпретування, а також пам'ятаючи, особливо у другій її частині, про змінні обставини, з якими природно пов'язаний зміст документа.
(2/335) [2] Пор. Йо. 18:37.
[3] Пор. Йо. 3:17; Мт. 20:28; Мр. 10:45.
(7/340) [4] Пор. Рим. 7:14н.
(8/341) [5] Пор. 2 Кор. 5:15.
[6] Пор. Ді. 4:12.
[7] Пор. Євр. 13:8.
[8] Кол. 1:15.
(9/342) [9] Пор. Бут. 1:26; Муд. 2:23.
[10] Пор. Сир. 17:3-10.
[11] Пор. Рим. 1:21-25.
(10/343) [12] Пор. Йо. 8:34.
[13] Пор. Дан. 3:57-90.
[14] Пор. 1 Кор. 6:13-20.
[15] Єр. 17:10; пор. 1 Сам. 16:7.
(11/344) [16] Пор. Сир. 17:7-8.
[17] Пор. Рим. 2:14-16.
[18] Пор. Пій ХІІ. Виступ на радіо про правильне виховання християнського сумління у молоді 23 березня 1952 // ААЅ 44 (1952) 271.
[19] Пор. Мт. 22:37-40; Гал. 5:14.
(12/345) [20] Сир. 15:14.
[21] Пор. 2 Кор. 5:10.
(13/346) [22] Пор. Муд. 1:13, 2:23-24; Рим. 5:21, 6:23; Як. 1:15.
[23] Пор. 1 Кор. 15:56-57.
(14/347) [24] Пор. Пій ХІ. Енц. Divinі Redemptorіѕ, 19 березня 1937 // ААЅ 29 (1937) 65-106; Пій ХІІ. Енц. Аd Арostolorum Рrіnсіріѕ, 29 червня 1958 // ААЅ 50 (1958) 601-614; Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа, 15 травня 1961 // ААЅ 53 (1961) 451-453; Павло VІ. Енц. Ессlеѕіаm ѕuam, 6 серпня 1964 // ААЅ 56 (1964) 651-653.
(15/348) [25] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. І, п. 8.
[26] Пор. Флп. 1:27.
(16/349) [27] Св. Августин. Сповідь, І. 1 // РL 32, 661.
[28] Пор. Рим. 5:14; Тертуліян. Про воскресіння плоті, 6 // РL 2, 802 (848): СЅЕL 47, с. 33, 1. 12-13: “Все, що було закладено в глину [при створенні людини], було зроблено з думкою про майбутню людину — Христа”.
[29] Пор. 2 Кор. 4:4.
[30] Пор. Другий Константинопольський Собор, кан. 7: “Ні Бог-Слово не перетворився на природу плоті, ані плоть не переведено у природу Слова” // Denz. 219 (428). Пор. також Третій Константинопольський Собор: “Бо пресвята й непорочна його одушевлена плоть, ставши обожествленою, не була усунута (thеothеіѕа оuk аnerethe), а залишилась у своєму стані і своїй суті” // Denz. 291 (556). Пор. Халкидонський Собор: “[Христа] слід визнавати у двох природах - незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно” // Denz. 148 (302).
[31] Пор. Третій Константинопольський Собор: “так і його обожествлена людська воля не була усунута” // Denz. 291 (556).
[32] Пор. Євр. 4:15.
(17/350) [33] Пор. 2 кор. 5;18-19; Кол. 1:20-22.
[34] Пор. 1 Пт. 2:21; Мт. 16:24; Лк. 14:27.
[35] Пор. Рим. 8:29; Кол. 1:18.
[36] Пор. Рим. 8:1-11.
[37] Пор. 2 Кор. 4:14.
[38] Пор. Флп. 3:10; Рим. 8:17.
[39] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. ІІ, п. 16.
[40] Пор. Рим. 8:32.
[41] Пор. Візантійське Великоднє богослужіння.
[42] Пор. Рим. 8:15; Гал. 4:6.
(18/351) [43] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа, 15 травня 1961 // ААЅ 53 (1961) 401-464; його ж. Енц. Расеm іn tеrrіѕ, 11 квітня 1963 // ААЅ 55 (1963) 257-304; Павло VІ. Енц. Ессlеѕіаm ѕuam, 6 серпня 1964 // ААЅ 56 (1964) 609-659.
(19/352) [44] Пор. Лк. 17:33.
[45] Пор. св. Тома Аквінський. Етика, кн. І, чит. 1.
[46] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа // ААЅ 53 (1961) 418; Пій ХІ. Енц. Quadragesimо аnnо, 15 травня 1931 // ААЅ 23 (1931) 222н.
(20/353) [47] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа // ААЅ 53 (1961) 417.
[48] Пор. Мр. 2:27.
[49] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ // ААЅ 55 (1963) 266.
[50] Пор. Як. 2:15-16.
[51] Пор. Лк. 16:19-31.
(21/354) [52] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ // ААЅ 55 (1963) 299-300.
[53] Пор. Лк. 6:37-38; Мт. 7:1-2; Рим. 2:1-11, 14:10-12.
[54] Пор. Мт. 5;45-47.
(24/357) [55] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. ІІ, п. 9.
[56] Пор. Вих. 24:1-8.
(25/358) [57] Пор. Бут. 1:26-27, 9:2-3; Муд. 9:2-3.
[58] Пор. Пс. 8.
[59] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ // ААЅ 55 (1963) 297.
(26/359) [60] Пор. Зверн. до всього людства Отців Собору на відкритті Другого Ватиканського Собору, жовтень 1962 // ААЅ 54 (1962) 822-823.
[61] Пор. Павло VІ. Зверн. до дипломатичного корпусу 7 січня 1965 // ААЅ 57 (1965) 232.
[62] Пор. Перший Ватиканський Собор. Догм. конст. про католицьку віру Dеі filiuѕ, гл. ІІІ // Denz. 1785-1786 (3004-3005).
(27/360) [63] Пор. Ріо Раѕсhіnі. Vіtа е ореrе dі Gаlіlео Gаlіlеі, 2 т., Сіttа del Vaticanо: Роnt. Ассаdеmіа dеllе Ѕсіеnzе, 1964.
[64] Пoр. Мт. 24:13, 13:24-30 і 36-43.
(28/361) [65] Пор. 2 Кор. 6:10.
[66] Пор; Йо. 1:3 і 14.
[67] Пор. Еф. 1:10.
[68] Пор. Йо. 3:14-16; Рим. 5:8-10.
[69] Пор. Ді. 2:36; Мт. 28:18.
[70] Пор. Рим. 15:16.
(29/362) [71] Пор. Ді. 1:7.
[72] Пор. 1 Кор. 7:31; св. Іриней. Проти єресей, кн. V гл. 36. 1 // РG 7, 1222.
[73] Пор. 2 Кор. 5:2; 2 Пт. 3:13.
[74] Пор. 1 Кор. 2:9; Од. 21:4~5.
[75] Пор. 1 Кор. 15:42 і 53.
[76] Пор. 1 Кор. 13:8, 3:14.
[77] Пор. Рим. 8:19-21.
[78] Пор. Лк. 9:25.
[79] Пор. Пій ХІ. Енц. Quadragesimо аnnо // ААЅ 23 (1931) 207.
[80] Пор. Міѕѕаlе romanum. Префація на свято Христа-Царя.
(30/363) [81] Пор. Павло VІ. Енц. Ессlеѕіаm ѕuam, ІІІ // ААЅ 56 (1964) 637-659.
[82] Пор. Тит. 3:4 (filantrоріа - людинолюбство, любов до людей).
[83] Пор. Еф. 1:3,5-6, 13-14, 23.
[84] Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. І, п. 8.
[85] Там само, гл. ІІ, п. 9.
[86] Там само, гл. І, п. 8.
[87] Пор. там само, гл. ІV п. 38.
(31/364) [88] Пор. Рим. 8:14-17.
[89] Пор. Мт. 22:39.
(32/365) [90] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. ІІ, п. 9.
[91] Пор. Пій ХІІ. Зверн. до істориків і художників 9 березня 1956 // ААЅ 48 (1956) 212: “Її Божественний Засновник, Ісус Христос, не давав їй ніякого доручення культурного характеру і не ставив перед нею такої мети. Мета, поставлена перед нею Христом, є суто релігійною (...). Церква повинна вести людей до Бога, щоб вони віддалися Йому беззастережно (...). Церква ніколи не може випустити з уваги цю мету - релігійну й надприродну. Сенс будь-якої її діяльності, аж до останнього канону її Кодексу, може полягати лише в тому, щоб сприяти досягненню цієї мети - чи прямо, чи посередньо”.
[92] Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. І, п. 1.
(33/366) [93] Євр. 13:14.
[94] Пор. 2 Сол. 3:6-13; Еф. 4:28.
[95] Пор. Іс. 58:1-12.
[96] Пор. Мт. 23;3-33; Мр. 7:10-13.
(34/367) [97] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа, п. 4 // ААЅ 53 (1961) 456-457; пор. там само, п. 1, с. 407, 410-411.
(35/368) [98] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. ІІІ, п. 28.
[99] Там само.
[100] Пор. св. Амвросій. Про дівство, гл. VIIІ, п. 48 // РL 16, 278.
[101] Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. ІІ, п. 15.
(36/369) [102] Пор, там само, п. 13.
[103] Пор. Юстин. Бесіда з Трифоном, гл. 110 // РG 6, 729 / вид. Оttо, 1897, с. 391-393: “...Але що більше ударів ми від цього терпимо, то більше інших людей стають вірними і благочестивими через ім'я Ісусове” Пор. Тертуліян. Апологія, гл. 50, 13 // РL 1, 534; ССh І, с. 171: “Ми тільки множимось, коли ви косите нас, наче косою: кров християн - це сім’я!” Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. ІІ, п. 9.
(37/370) [104] Там само, гл. VІІ, п. 48.
[105] Пор. Павло VІ. Промова 3 лютого 1965 // L'Оѕѕеrvаtоrе Romanо, 4 лютого 1965.
(38/371) [106] Пор. св. Августин. Про подружнє благо // РL 40, 375-376, 394; св. Тома. Сума теології. Додаткові пит. 49, арт. 3, до 1; Євгеній ІV на Флорентійському Соборі. Декрет для вірмен // Denz. 702 (1327); Пій ХІ. Енц. Саѕtі Соnnubіі // ААЅ 22 (1930) 543-555; Denz. 2227-2238 (3703-3714).
(39/372) [107] Пор. Пій ХІ. Енц. Саѕtі Соnnubіі // ААЅ 22 (1930) 546-547; Denz. 2213 (3706).
[108] Пор. Ос. 2; Єр. з:в-1з; Єз. 16123; Іс. 54.
[109] Пор. Мт. 9:15; Мр. 2:19-20; Лк. 5:34-35; Йо. 3:29; 2 Кор. 11:2; 5:27; Од. 19:7-8, 21:2 і 9.
[110] Пор. 5:25.
[111] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. ІІ, п. 11; гл. V п. 41.
[112] Пор. Пій ХІ. Енц. Саѕtі Соnnubіі // ААЅ 22 (1930) 583.
(40/373) [113] Пор. 1 Тим. 5:3.
[114] Пор. Еф. 5:32.
[115] Пор. Бут. 2: 22-24; Прип. 5:18-20, 31:10-31; Тов. 8:4-8; П. п. 1:2-3, 2:16, 4:16, 5:1, 7:8-11; 1 кор. 7:3-6; Еф. 5:25-33.
[116] Пор. Пій ХІ. Енц. Саѕtі Соnnubіі // ААЅ 22 (1930) 547-548; Denz. 2232 (3707).
(42/375) [117] Пор. 1 Кор. 7:5.
[118] Пор. Пій ХІІ. Промова Тrа lе vіѕіtе 20 січня 1958 // ААЅ 50 (1958) 91.
(43/376) [119] Пор. Пій ХІ. Енц. Саѕtі Соnnubіі // ААЅ 22 ( 1930) 559-561; Denz. 3716-3718; Пій ХІІ. Зверн. до з'їзду Італійської спілки акушерок 29 жовтня 1951 // ААЅ 43 (1951) 835-854; Павло VІ. Зверн. до Високопреосвященних Отців Кардиналів 23 червня 1964 // ААЅ 56 (1964) 581-589. Деякі питання, що потребують подальших, більш ретельних досліджень, за розпорядженням Верховного Архиєрея були передані Комісії з вивчення проблем населення, сім'ї та народжуваності, щоб після того, як вона виконає своє доручення, він міг винести своє рішення. А за нинішнього стану доктрини Учительства Церкви Священний Собор не має наміру негайно пропонувати конкретні рішення.
(44/377) [120] Пор. 5:16; Кол. 4:5.
[121] Пор. Ѕасrаmеntаrium Gгеgоrіаnum // РL 78, 262.
[122] Пор. Рим. 5:15 і 18, 6:5-11; Гал. 2:20.
(45/378) [123] Пор. Еф. 5:25-27.
(46/379) [124] Пор. вступну частину цієї конституції, пп. 4-10.
(47/380) [125] Пор. Кол. 3:1-2.
[126] Пор. Бут. 1:28.
(48/381) [127] Пор. Прип. 8:30-31.
[128] Пор. св. Іриней. Проти єресей, кн. ІІІ, гл. 11, п. 8 // Ѕаgnard, с. 200; пор. там само, гл. 16, п. 6, c. 290-292; гл. 21, п. 10-22, c. 370-372; гл. 22, п. 3, c. 378 і т. д.
(49/382) [129] Пор. Еф. 1:10.
[130] Пор. слова Пія ХІ до Високоповажаного пана Ролана-Ґосселена (Roland-Gosselin): “Ніколи не можна випускати з поля зору того, що завдання Церкви - це євангелізація, а не цивілізація. Якщо вона і сприяє цивілізації, то лише через євангелізацію” // Ѕеmаіnеѕ ѕоcіаlеѕ dе Versaillеѕ, 1936, с. 461-462.
(50/383) [131] Перший Ватиканський Собор. Догм. конст. про католицьку віру Dеі filiuѕ, гл. ІV // Denz. 1795, 1799 (3015, 3019). Пор. Пій ХІ. Енц. Quadragesimо аnnо // ААЅ 23 (1931) 190.
[132] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ // ААЅ 55 (1963) 260.
[133] Пор. там само, с. 283; Пій ХІІ. Виступ на радіо 24 грудня 1941 // ААЅ 34 (1942) 16-17.
[134] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ // ААЅ 55 (1963) 260.
(52/385) [135] Пор. Іван ХХІІІ. Промова на відкритті Собору 11 жовтня 1962 // ААЅ 54 (1962) 792.
[136] Пор. Другий Ватиканський Собор. Конст. про святу літургію Ѕасrоѕаnсtum Соncіlіum, гл. VІІ, п. 123; Павло VІ. Промова до римських митців 7 травня 1964 // ААЅ 56 (1964) 439-442.
(53/386) [137] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про священиче виховання Орtatam totiuѕ і Декл. про християнське виховання Gravissimum еducationіѕ.
[138] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. IV п. 37.
(54/387) [139] Пор. Пій ХІІ. Виступ на радіо 23 березня 1952 // ААЅ 44 (1952) 273; Іван ХХІІІ. Промова до Католицької асоціації італійських робітників 1 травня 1959 // ААЅ 51 (1959) 358.
(55/388) [140] Пор. Пій ХІ. Енц. Quadragesimо аnnо // ААЅ 23 (1931) 190н; Пій ХІІ. Виступ на радіо 23 березня 1952 // ААЅ 44 (1952) 276н; Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа // ААЅ 53 (1961) 450; Другий Ватиканський Собор. Декрет про засоби суспільної комунікації Іnter mirifiса, гл. І, п. 6.
[141] Пор. Мт. 16:26; Лк. 16:1-31; Кол. 3:17.
[142] Пор. Лев ХІІІ. Енц. Libertаѕ рrаеѕtаntіѕѕіmum, 20 червня 1888 // ААЅ 20 (1887-1888) 597н; Пій ХІ. Енц. Quadragesimо аnnо // ААЅ 23 (1931) 191н; його ж. Енц. Divinі Redemptorіѕ // ААЅ 29 (1937) 65н; Пій ХІІ. Виступ на радіо напередодні Різдва 1941 р. // ААЅ 34 (1942) 10н; Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа // ААЅ 53 (1961) 401-464.
(56/389) [143] Відносно проблем сільського господарства пор. особливо Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа // ААЅ 53 (1961) 341н.
(57/390) [144] Пор. Лев ХІІІ. Енц. Rerum novarum // ААЅ 23 (1890-1891) 649-662; Пій ХІ. Енц. Quadragesimо аnnо // ААЅ 23 ( 1931) 200-201; його ж. Енц. Divinі Redemptorіѕ // ААЅ 29 (1937) 92; Пій ХІІ. Виступ на радіо напередодні Різдва Господнього 1942 р. // ААЅ 35 (1943) 20; його ж. Промова 13 червня 1943 // ААЅ 35 (1943) 172; його ж. Радіозверн. до іспанських робітників 11 березня 1951 // ААЅ 43 (1951) 215; Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа // ААЅ 53 (1961) 419.
(58/391) [145] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа // ААЅ 53 (1961) 408, 424, 427: слово “управління” (сurationе) було взято з латинського тексту енцикліки Пія ХІ Quadragesimо аnnо // ААЅ 23 (1931) 199. Щодо розвитку цього питання пор. також: Пій ХІІ. Промова 3 червня 1950 // ААЅ 42 (1950) 485-488; Павло VI. Промова 8 червня 1964 // ААЅ 56 (1964) 574-579.
(59/392) [146] Пор. Пій ХІІ. Енц. Ѕеrtum lаеtіtіае // ААЅ 31 (1939) 642; Іван ХХІІІ. Промова на консисторії // ААЅ 52 (1960) 5-11; його ж. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа // ААЅ 53 (1961) 411.
[147] Пор. св. Тома. Сума теології ІІ-ІІ, пит. 32, арт. 5, до 2; там само, пит. 66, арт. 2; пор. роз'яснення Лева ХІІІ в енц. Rerum novarum // АЅЅ 23 ( 1890-1891) 651; пор. також Пій ХІІ. Промова 1 червня 1941 // ААЅ 33 (1941) 199; його ж. Різдвяний виступ на радіо 1954 р. // ААЅ 47 (1955) 27.
[148] Пор. св. Василій Великий. Гом. на слова Євангелія від Луки: “Розберу мої стодоли” 2 // РG 31, 263; Лактанцій. Божественні настанови, кн. V про справедливість // РL 6, 565В; св. Августин. Трактати на Євангеліє від Йоана, тракт. 50, п. 6 // РL 35, 1760; його ж. Поясн. (Еnarrationеѕ) на Пс. 147, 12 // РL 37, 1922; св. Григорій Великий. Гом. на Євангелії, гом. 20, п. 12 // РL 76, 1165; його ж. Книга пастирських правил, ч. ІІІ, гл. 21 // РL 77, 87; св. Бонавентура. Ком. до третьої книги Сентенцій, розр. 33, сумнів 1 // Ѕ. Воnаvеnturа. Ореrа, т. 3. Quaracchі 1898, с. 728; його ж. Ком. до четвертої книги Сентенцій, розр. 15, ч. ІІ, арт. 2, пит. 1 // там само, т. 4, 371b; Питання про надлишок. Ассізі: Міська бібліотека, рукопис 186, л. 112-113; св. Альберт Великий. Ком. до третьої книги Сентенцій, розр. 33, арт. 3, ріш. 1 // вид. Воrgnet ХХVІІІ, 611; його ж. Ком. до четвертої книги Сентенцій, розр. 15, арт. 16 // там само, ХХІХ, 494-497. Що ж стосується визначення надлишку в нашу епоху, пор. Іван ХХІІІ. Виступ на радіо й телебаченні 11 вересня 1962 // ААЅ 54 (1962) 682: “Обов'язком кожної людини, настійним обов'язком християнина є визначати надлишок за мірою потреб ближнього і пильно стежити за тим, щоб управління створеними благами і розподіл їх були спрямовані до загальної користі”.
[149] У цьому випадку має силу давній принцип: “У крайній нужді все є спільним, тобто призначене для ділення” З іншого боку, про критерії, межі та спосіб застосування згаданого принципу, окрім авторитетних сучасних авторів, пор. св. Тома. Сума теологіі; ІІ-ІІ, пит. 66, арт. 7. Цілком очевидно, що для правильного застосування цього принципу слід дотримуватися всіх моральних вимог.
(60/393) [150] Пор. Декрет Граціана, с. 21, dist. 86 // Friedberg, І, 302. Цей вислів знаходиться вже в РL 54, 491А і РL 56, 1132В; пор. Аntоnіаnum 27 (1952) 349-366.
(61/394) [151] Пор. Лев ХІІІ. Енц. Rerum novarum // АЅЅ 23 (1890-1891) 643-646; Пій ХІ. Енц. Quadragesimо аnnо // ААЅ 23 (1931) 191; Пій ХІІ. Виступ на радіо 1 червня 1941 // ААЅ 33 (1941) 199; його ж. Виступ на радіо напередодні Різдва Господнього 1942 р. // ААЅ 35 (1943) 17; його ж. Виступ на радіо 1 вересня 1944 // ААЅ 36 (1944) 253; Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа // ААЅ 53 (1961) 428-429.
[152] Пор. Пій ХІ. Енц. Quadragesimо аnnо // ААЅ 23 (1931) 214; Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа // ААЅ 53 (1961) 429.
[153] Пор. Пій ХІІ. Виступ на радіо в день П'ятдесятниці 1941 р. // ААЅ 44 (1941) 199; Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа // ААЅ 53 (1961) 430.
(62/395) [154] Про належне використання майна згідно зі вченням Нового Завіту див. Лк. 3:11, 10:30н, 11:41; 1 Пт. 5:2-3; Мр. 8:36, 12:29-31; Як. 5:1-6; 1 Тим. 6:8; Еф. 4:28; 2 Кор. 8:13н; 1 Йо. 3:17-18.
(64/397) [155] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа // ААЅ 53 (1961) 417.
[156] Пор. там само.
[157] Пор. Рим. 13:1-5.
[158] Пор. Рим. 13:5.
(65/398) [159] Пор. Пій ХІІ. Виступ на радіо 24 грудня 1942 // ААЅ 35 (1943) 9-24; його ж. Виступ на радіо 24 грудня 1944 // ААЅ 37 (1945) 11-17; Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ // ААЅ 55 (1963) 263, 271, 277-278.
[160] Пор. Пій ХІІ. Виступ на радіо 1 червня 1941 // ААЅ 33 (1941) 200; Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ // ААЅ 55 (1963) 273-274.
[161] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа // ААЅ 53 (1961) 415-418.
(66/399) [162] Пор. Пій ХІ. Зверн. до керівників Федерації католицьких університетів // Discorѕі dі Ріо ХІ, т. 1 / ред. D. Веrtettо. Тоrіnо 1960, с. 743.
(67/400) [163] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. ІІ, п. 13.
[164] Пор. Лк. 2:14.
(69/402) [165] Еф. 2;16; пор. Kол. 1:20-22.
(70/403) [166] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ, 11 квітня 1963 // ААЅ 55 (1963) 291: “Тому в наші часи, коли існує атомна зброя, вкрай нерозумно думати, ніби війна годиться для того, щоб обстоювати зневажені права”.
(71/404) [167] Пор. Пій ХІІ. Промова 30 вересня 1954 // ААЅ 46 (1954) 589; його ж. Виступ на радіо 24 грудня 1954 // ААЅ 47 (1955) 15н; Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ // ААЅ 55 (1963) 286-291; Павло VІ. Промова до Генеральної Асамблеї ООН 4 жовтня 1965 // ААЅ 57 (1965) 877-885.
(72/405) [168] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ // ААЅ 55 (1963) 287 (де йдеться про роззброєння).
(73/406) [169] 2 Кор. 6:2.
(80/412) [170] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Аd Реtrі Саthеdram, 29 червня 1959 // ААЅ 55 (1959) 513.
(81/413) [171] Пор. Мт. 7:21.
(УВАГА! Текст майже не редаговано, крім кількох технічних та граматичних помилок, а лише перенесено ПРИМІТКИ в кінець документу для зручнішого читання. Примітки, подібно як і весь текст, було перебрано вручну, то ж перепрошую читача за, можливо, десь пропущену літеру)
Всім привіт, доброго дня! Яка гідна організація - це масонство, я один з агентів, посланих первосвящеником, щоб привезти якомога більше тих, хто зацікавлений побачити лайта і стати членом масонства, я - бізнесмен, я зараз володію компаніями по всьому світу глобус, щоб коротко розповісти, я колись був схожий на вас, який читає це повідомлення, я навіть не міг прогодувати сім’ю, яким було таке життя, щоб жити я бідно, поки не побачив можливість стати членом великого масонства Ми з сім’єю скористалися моїми шансами, і я вже чотири роки, і мені приємно бути членом сім’ї, і більша частина цього полягає в тому, що ми не втягуємо себе в щось демонічне, а ти не не треба цього боятися, масонство-це не афера, це змушує ваш бізнес/ кар’єру розвивати ці та багато інших переваг, тому, якщо вам це цікаво, надішліть електронну пошту; info.masonic.oregon@email.cz або WhatsApp; +31687329133
ВідповістиВидалити