DOMINUM VIVIFICANTEM
ЕНЦИКЛІКА ВСЕЛЕНСЬКОГО АРХИЄРЕЯ
ІВАНА ПАВЛА ІІ
«ГОСПОДА ЖИВОТВОРЯЩОГО»
про Святого Духа в житті Церкви й світу
Преподобні Брати, дорогі Сини й Дочки,
привіт Вам і Апостольсъке Благословення
ВСТУП
1. – Церква ісповідує свою віру в Святого Духа, як Того, що є „Господом Животворящим“. Вона це вчиняє словами Символу Віри, званого Нікейсько-констянтинопільським від імені двох Соборів – Нікейського (325 р.) і Константинопільського (381 р.), – на яких він був укладений і проголошений. Там же додається, що Святий Дух „говорив через пророків“.
Це ті слова, що їх Церква прийняла із самого джерела своєї віри – Ісуса Христа. Справді бо, згідно з Євангелією святого Івана, Святий Дух був нам даний з новим життям, як сповістив і обіцяв Ісус урочистого свята Кучок: „Коли спраглий хтось, нехай прийде до мене і п'є! Хто вірує в мене, як каже Писання, то ріки води живої з нутра його потечуть“(1). Євангелист подає: „Так Він про Духа казав, що Його мали прийняти ті, які увірували в Нього“(2). Символ води, схожість води знайшла свій вираз також у розмові з Самарянкою, коли Христос говорить про „джерело такої води, яка струмує в життя вічне“(3), і в розмові з Никодимом, в якій заявляє необхідність нового народження „з води та Духа”, щоб увійти у Царство Боже“(4).
Отож, Церква, навчена словом Христа, черпаючи з досвіду П'ятидесятниці та з власного апостольського досвіду, від самих початків проголошує свою віру в Святого Духа, як у Того, що подає життя, через Якого незбагненний Триєдиний Бог уділяється людям, прищеплюючи їм запоруку вічного життя.
2. – Цю віру, постійно ісповідувану Церквою, треба завжди оживлювати й поглиблювати в свідомості Народу Божого. В останньому сторіччі це зроблено багато разів: від Льва ХІІІ, що видав Енцикліку „Божого 3авдання“ (1897 р.), повністю присвячену Святому Духові, до Пія ХІІ, який в Енцикліці ,,Таїнственного Тіла" (1943 р.) звернувся до Святого Духа, як до життєдайного джерела Церкви, в якій Він діє в єдності з Головою Таїнственного Тіла, Христом(5); до Вселенського Собору Ватиканського ІІ, який заторкує потребу оживлення вчення про Святого Духа, як це підкреслив Павло VІ: „Після христології, а особливо еклезіології Собору, повинні наступати нові дослідження й новий культ про Святого Духа, власне як необхідне доповнення вчення Собору“(6).
Отак в нашій добі ми знову покликані відвічною і завжди новою вірою Церкви, щоб наблизитися до Святого Духа як Того, що подає життя. З допомогою і заохоченням приходить нам також спільна спадщина з Східними Церквами, які вірно зберегли надзвичайні багатства вчення Отців про Святого Духа. З тієї причини можемо також сказати, що однією з найважливіших церковних подій останніх років була 1600 річниця І Вселенського Константинопільського Собору, одночасно відзначена в Константинополі й у Римі під час П'ятидесятниці 1981 року. Тоді, під час роздумування про таїнство Церкви, ми краще пізнали Святого Духа, як Того, що вказує шляхи, які ведуть до єдності християн; що більше, як найголовніше джерело тієї єдності, що походить від самого Бога, і яку святий Павло висловив особливими словами, якими дуже часто розпочинається євхаристійна літургія: „Благодать Господа нашого Ісуса Христа й любов Отця та причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами“(7).
Від цього заклику, якоюсь мірою, взяли початок і натхнення попередні Енцикліки ,,Відкупитель Людини“ і „Багатий Милосердям“, в яких прославляється діло нашого спасіння, що його довершив Син, посланий Отцем у світ, ,,щоб ним світ спасти“(8), і ,,щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця“(9). З цього самого заклику зроджується оця Енцикліка про Святого Духа, Який походить від Отця і Сина, Який з Отцем і Сином приймає поклін і прославлення: як Божа особа, Він перебуває в осередку християнської віри і є джерелом та динамічною силою обновлення Церкви(10). Вона походить з глибини спадщини Собору. Справді бо, соборні тексти, задля їхнього вчення про Церкву саму в собі й про Церкву в світі, заохочують нас дедалі більше проникнути в таїнство Триєдиного Бога, йдучи шляхом Євангелія, Писань Святих Отців, Літургії: до Отця – через Сина – в Святому Дусі.
Таким чином Церква відповідає також на деякі глибокі прагнення, які читає в серцях сучасних людей: як потребу повного відкритгя Бога в Його надприродній дійсності безмежного Духа, як Його Христос представляє Самарянці; потреба поклонятися Йому „в дусі й правді“(11); надія знайти в Ньому таємницю любові й сили „нового сотворіння“(12): так, власне Він є Той, що дає життя.
Церква відчуває покликання до посланництва звіщати Святого Духа, коли вона разом з сім'єю всіх людей наближається до кінця другого тисячоріччя після Христа. На тлі неба й землі, які ,,проминають“, вона добре знає, що ,,слова, які не проминають(13), набувають особливої вимовності. Це Христові слова про Святого Духа, невичерпне джерело ,,води, яка струмує в життя вічне“(14), як правда і як спасенна благодать. Церква бажає роздумувати над цими словами, бажає проголосити ці слова для віруючих і для всіх людей під час приготувань до урочистих святкувань великого Ювілею – який своєчасно буде оголошений – щоб відзначити перехід від другого до третього Тисячоріччя християнства.
Очевидно, ці міркування не наміряють повністю вичерпати таку пребагату доктрину про Святого Духа, ані подавати конкретні розв'язки якогось дотепер відкритого питання: вони мають на головній меті спричинитися до зросту усвідомлення в Церкві, що „Дух Святий покваплює її до співпраці, щоб успішно сповнився Божий замисел, який вчинив Христа джерелом спасіння для всього світу“(15).
ЧАСТИНА ПЕРША
ДУХ ОТЦЯ І СИНА, ДАНИЙ ЦЕРКВІ
1. Обітниця й об'явлення Ісуса на Тайній Вечері
3. – Коли для Ісуса наближався час покинути цей світ, Він оповістив Апостолам „іншого Утішителя“(16). Євангелист Іван, що був там присутній, пише, що під час пасхальної Вечері, напередодні Своїх страждань і смерті, Ісус звернувся до них такими словами: ,,Все, що попросите в моє ім'я, те вчиню, щоб Отець у Сині прославився... І проситиму я Отця, і дасть Він вам іншого Утішителя, щоб з вами був повіки“(17).
Власне цього Духа Істини Ісус називає ,,Параклітос“, а ,,Параклітос“ означає ,,Утішитель“, а також „Заступник“, або ,,Оборонець“. Він каже, що це ,,інший“ Утішитель, тобто другий, бо Він сам, Ісус Христос, є першим Утішителем”, носієм і давцем Доброї Новини. Святий Дух приходить після Нього і задля Нього, щоб продовжувати в світі, через Церкву, діло Доброї Новини спасіння. Про те продовження свого діла Святого Духа Ісус кількаразово згадує в тій самій своїй прощальній промові, підготовляючи Апостолів, зібраних на Тайній Вечері, до свого відходу через страждання й смерть на Хресті.
Слова, до яких будемо тут відкликатися, містяться в Євангелії Івана. Кожне з цих слів додає якогось нового змісту до цього оповідання й обітниці. Водночас вони внутрішньо пов'язані між собою не тільки в перспективі таїнства Отця, Сина й Святого Духа, яке, мабуть, в ніякому іншому місці Святих Писань не знаходить такого особливого вислову, як саме тут.
4. – Зараз після вищезгаданого оповідання Ісус додає: „А Утішитель, Святий Дух, якого Отець зішле в моє ім'я, Той навчить вас усього і все вам нагадає, що я сказав вам“(19). Святий Дух, отже, буде Утішителем апостолів і Церкви, як завжди присутній посеред них – хоч і невидимий – як учитель тієї ж Доброї Новини, що її звістив Христос. Оте ,,навчить“ і ,,нагадає“ означає не тільки, що Він, властивим собі способом, буде спонукувати до поширення Євангелія спасіння, але також буде допомагати, щоб правильно зрозуміти значення змісту Христової благодаті; Він буде запевняти тривалість та ідентичність розуміння серед змінливих умов і обставин. Святий Дух, отже, вчинить, що в Церкві буде перебувати та сама Істина, яку Апостоли прийняли від свого Вчителя.
5. – В проповідуванні Доброї Новини Апостоли будуть особливим способом з'єднані з Святим Духом. Ось що далі мовить Ісус: „Як прийде Утішитель, якого зішлю вам від Отця, Дух Істини, який від Отця походить, то Він і свідчитиме за мене. Та й ви свідчитимете: ви бо зо мною від початку“(20).
Апостоли були безпосередніми наочними свідками. Вони ,,чули“ і „бачили власними очима“, вони ,,оглядали“, а навіть ,,доторкалися власними руками“ Христа, як про те висловлюється в іншому місці той же євангелист Іван(21). Оте їхнє людське, наочне та ,,історичне“ свідчення про Христа відноситься до свідчення Святого Духа: „Він і свідчитиме за мене“. У свідченні Святого Духа Істини людське свідчення Апостолів знайде свою найвищу підтримку. А згодом в Ньому також знайде внутрішню основу свого продовжування серед наступаючих після них протягом віків поколінь учнів та ісповідників Христа.
Коли ж сам Ісус Христос є найвищим і найповнішим об'явленням Бога людству, то свідчення Святого Духа вчиняє точним переказ об'явлення в повчанні й творах Апостолів(22), і є для цього переказу натхненням та забезпечує його, тоді як свідчення Апостолів запевнює йому людський вислів у Церкві і в історії людства.
6. – Це виявляється також із дальшого Іванового тексту, що є у тісному зв'язку із змістом і наміром вищезгаданого оповіщення й обітниці: „Багато ще я маю вам повідати, та не перенесли б ви нині. Тож коли зійде той, Дух Істини, Він і наведе вас на всю правду, – Він бо не промовлятиме від себе, лише буде повідати, що вчує, і звістить те, що настане“(23).
В попередніх словах Ісус представляє Утішителя, Духа Істини, як Того, що ,,навчить“ і ,,нагадає“ і як Того, що ,,свідчитиме за Нього”. Тепер же каже про Нього: „Він наведе вас на всю правду“ тому, що Апостоли ,,не перенесли б нині“, а воно відноситься до приниження Христа в стражданнях і смерті на хресті, яка тоді, коли Він промовляв, була вже дуже близько.
Однак потім стає ясним, що те ,,наведе на всю правду“ відноситься, не тільки до „спокуси Хреста", але до всього того, що Христос „робив і навчав“(24). Справді бо, таїнство Христа в своїй суцільності вимагає віри, бо це власне вона впроваджує людину в дійсність об'явленого Таїнства. Оте „навести на всю правду“ здійснюється, отже, у вірі й через віру, а це є діло Духа Істини та плід Його дії в людині. Дух Святий повинен бути в тому найвищим провідником людини, світлом людського духа. Це відноситься до Апостолів, що з початку були наочними свідками, а потім мали нести всім людям звістування того, – що Христос „робив і навчав“, а особливо Його Хреста й Його Воскресіння. В далекосяглій перспективі це відноситься також до всіх поколінь учнів та ісповідників Учителя, які мають прийняти з вірою та плідно ісповідувати таїнство Божої дії в історії людства, таїнство об'явлення, яке пояснює остаточний сенс цієї історії.
7. – Отак то між Святим Духом і Христом існує найтісніша єдність у ділі спасіння, згідно з яким Дух діє в історії людини як „інший Утішитель“, забезпечуючи тривале передання і поширення Доброї Новини, яку об'явив Ісус з Назарету. Завдяки тому, у Святому Дусі Утішителеві, який в таїнстві та діяльності Церкви постійно продовжує історичну присутність Відкупителя на землі і Його спасенне діло, ясніє слава Христа, як про це свідчать наступні слова Іванового запису: „Він (тобто Дух) мене прославить, бо з мого візьме і звістить вам“(25). Ці слова ще раз підтверджують те все, що було сказано попередньо ,,навчить... нагадає,.. свідчитиме...“. Найвище й найповніше самооб'явлення Бога, довершене в Христі, засвідчене проповіддю Апостолів, буде далі об'являтись у Церкві посланництвом невидимого Утішителя: Духа Істини. Як тісно це посланництво буде пов'язане з посланництвом Христа, якою повнотою воно звершуватиме посланництво Христа, зміцнюючи й розвиваючи в історії свої спасенні плоди, це визначується словом ,,взяти“: ,,з мого візьме і звістить вам“, щоб таким чином пояснити слово ,,взяти“, унаявнюючи Божу й триєдину єдність джерела, Ісус додає: ,,Усе, що Отець має – моє. Тим-то й сказав я вам, що Він з мого візьме і звістить вам“(26). Беручи з ,,мого“, тим самим ,,бере“ з того, що має Отець.
В світлі того ,,візьме“, отже, можна пояснити також інші слова про Святого Духа, які сказав Ісус на Тайній Вечері перед Пасхою, як от: „Ліпше для вас, щоб я відійшов, бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде. Якщо ж відійду, – пришлю його до вас. І коли прийде він, то переконає світ у грісі, у справедливості, і в засуді“(27). Але до цих слів нам доведеться ще окремо повернутись.
2. Отець, Син і Святий Дух
Особливістю Іванового тексту є те, що Отець, Син і Святий Дух виразно названі як Особи, перша відмінна від другої й третьої, а ті одна від одної. Ісус говорить про Духа Утішителя, часто вживаючи особового займенника ,,Він“, а водночас, в прощальній промові, виявляє зв'язки, що взаємно єднають Отця і Сина й Утішителя. Так ото, ,,Дух... який від Отця походить“(28), і Отець, що ,,дає“ Духа(29). Отець ,,посилає“ Духа в ім'я Сина(30), і Дух ,,свідчить“ про Сина(31). Син просить Отця, щоб послав Духа Утішителя(32), – але також, у зв'язку із своїм відходом через Хрест, заявляє і обіцяє: ,,Якщо ж відійду – пришлю його до вас“(33). Отож, Отець посилає Святого Духа владою Свого батьківства, як послав Сина(34). Одночасно посилає Його завдяки відкупленню, що його довершив Христос – і в цьому значенні Святий Дух посланий також Сином: ,,Пришлю його до вас“.
Тут слід відмітити, що, коли всі інші обітниці, зроблені під час Тайної Вечері, що звіщали прихід Святого Духа після відходу Христа, то передвіщення, що міститься в тексті св. Івана, виразно також підкреслює зв'язок і залежність, сказати б, причинного характеру між першою і другою появою: „Якщо ж відійду – пришлю його до вас“. Святий Дух прийде, коли Христос відійде через Хрест: прийде не тільки в послідовності, але з причини відкуплення, довершеного Христом, з волі й силою Отця.
9. – Отак у пасхальній прощальній промові знаходимось на вершині об'явлення Триєдиного Бога. Водночас же знаходимось на початку остаточних подій і найпіднесеніших слів, які остаточно висловлюють місійне посланництво, скероване до Апостолів, а через них до Церкви: ,,Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи“, посланництво, яке вміщає в собі триєдину формулу хрищення: ,,Христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа“(35). Ця формула виявляє внутрішнє таїнство Бога, Божого життя. Це життя – це Отець, Син і Святий Дух – Божа єдність Пресвятої Тройці. Останню промову Ісуса можна вважати особливою підготовкою до цієї тринітарної формули, в якій висловлюється силу Тайни, яка вчиняє учасниками життя Триєдиного Бога, бо подає освятну ласку, як надприродний дар людині. За допомогою цієї ласки людина покликана і стає ,,здатною“ брати участь в невимовному Божому житті.
10. – В своєму внутрішньому житті Бог, це ,,любов“(36), любов істотна, спільна трьом Божим Особам: особова любов – Дух Святий, як Дух Отця і Сина, тому Він ,,досліджує глибини Божі“(37), як Любов – дар несотворений. Можна сказати, що в Святому Дусі внутрішнє життя Триєдиного Бога стає повним даром, обміном взаємної любові між трьома Божими Особами, і що в Святому Дусі Бог ,,існує“ у виді дару. Дух Святий є особовим виразом такого давання самого себе того буття-Любові(38). Він є ОсобоюЛюбов'ю. Він є Особою-Даром. Маємо тут незглибиме багатство дійсності й невимовне поглиблення поняття Особи в Бозі, що його можемо пізнати тільки завдяки Об'явленню.
Водночас Святий Дух, як співістотний Отцеві й Синові в Божестві, є Любов'ю і Даром (несотвореним), з якого, як з джерела (Fonѕ vivuѕ) випливає кожне дарування для сотворінь (дар сотворений): обдарування існуванням всіх речей через сотворення; дарування людини ласкою в усьому спасенному Божому замислі. Як пише Апостол Павло: „Любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний“(39).
3. Бог дається на спасіння в Святому Дусі
11. – Остання промова Христа під час Тайної Вечері особливим способом відноситься до того ,,дарування“ і ,,віддання“ Святого Духа. В Євангелії Івана виявляється найглибша ,,логіка“ таїнства Спасіння, відвічних задумів Бога, що є невимовною Єдністю спілкування Отця, Сина і Святого Духа. Це Божа ,,логіка“, яка від Таїнства Пресвятої Тройці веде до таїнства Відкуплення світу в Ісусі Христі. Відкуплення, здійснене Сином у вимірах земної історії людини – здійснене Його ,,відходом“ через Хрест і Воскресіння – було одночасно в усій своїй спасенній силі передане Святому Духові, як Тому, що ,,з мого прийме“(40). Слова Іванового тексту вказують, що згідно з Божим задумом, ,,відхід“ Христа становить необхідну умову ,,послання“ і приходу Святого Духа, але вони також одночасно вказують на новий початок спасенного спілкування Бога в Святому Дусі.
12. – Це новий початок у відношенні до першого, й одночасно первісного початку спасенного Божого дарування Себе самого, що сполучається із самим таїнством Сотворення. Ось що читаємо вже в перших словах Книги Буття: ,,На початку сотворив Бог небо й землю... і Дух Божий (ruah Elohim) ширяв над водами“(41). Це біблійне поняття сотворення означає не лише покликання до існування самого буття всесвіту, тобто обдарування існуванням, але це також означає присутність Божого Духа при сотворенні, тобто початок спасенного Божого дарування Себе самого тому, що Він сотворив. А це передусім відноситься до людини, яку Він сотворив на Свій образ і подібність: ,,Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу“(42). ,,Сотворімо“: чи можна отже думати, що множина, яку тут уживає Творець, говорячи про Себе, до якоїсь міри вже піддає думку про Таїнство Пресвятої Тройці, присутність Тройці в ділі сотворення людини? Читач християнин, який уже знає про об'явлення цього таїнства, може знайти його відгук також у тих словах. В кожному випадку, контекст Книги Буття дозволяє нам спостерегти в сотворенні людини сам початок спасенного Божого дарування Себе самого мірою „образу і подібності“ до Себе, що Він подав людині.
13. – Здається, отже, що слова Ісуса, які Він сказав в Своїй останній промові, треба розуміти у відношенні до того так далекого, але одночасно первісного й основного ,,початку“, про який знаємо з Книги Буття. „Коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде. Якщо ж відійду, – пришлю Його до вас“. Подаючи Свій ,,відхід“, як умову ,,приходу“ Утішителя, Христос з'єднує новий початок спасенного Божого дарування Себе самого людям в Святому Дусі з таїнством Відкуплення. Це, отже, новий початок, передусім тому, що між першим початком і всією історією людини – починаючи від первородного упадку – вмішався гріх, що ставить опір присутності Божого Духа в сотворіннях, а особливо є ставленням опору спасенному Божому даруванню Себе самого. Пише св. Павло, що власне через гріх ,,сотворіння було підпорядковане суєті... понині стогне і страждає у тяжких муках... та нетерпляче очікує виявлення синів Божих“(43).
14. – Тому Ісус Христос на Тайній Вечері мовив: ,,Ліпше для вас, щоб я відійшов. Коли ж відійду – пришлю його до вас“(44). ,,Відхід“ Ісуса через Хрест, – має силу Відкуплення, а це також означає нову присутність Духа Божого в сотворінні: новий початок Божого дарування Себе самого людині в Святому Дусі – „А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина свого, який взиває Авва, Отче!" – напише Ап. Павло в Листі до Галатів“(45). Дух Святий ,,це Дух Отця“, як свідчать слова прощальної промови Ісуса на Тайній Вечері. Він водночас є Духом Сина: є Духом Ісуса Христа, як свідчили апостоли, зокрема Павло з Тарсу(46). Посилаючи цього Духа ,,в серця наші“, починається здійснювати оте, що ,,сотворіння нетерпляче очікує“, як читаємо в Листі до Римлян.
Дух Святий приходить ціною ,,відходу“ Христа. Якщо ж цей ,,відхід“ викликає смуток Апостолам(47), а той смуток мав досягти своєї вершини під час страждань і смерті у Велику П ятницю, то в свою чергу ,,журба ваша в радощі обернеться“(48). Справді бо, Христос включає в свій спасенний ,,відхід“ славу воскресіння і вознесіння до Отця. Тим-то смуток, просвічений радістю, припадає Апостолам в рамках ,,відходу“ їхнього Вчителя, отже ,,потрібний“ відхід, бо завдяки йому, мав прийти інший ,,Утішитель“(49). Ціною Хреста, яким довершується відкуплення, силою всього пасхального таїнства Ісуса Христа, Святий Дух приходить, щоб від дня П'ятидесятниці перебувати з Апостолами, залишатися з Церквою і в Церкві, а через Неї – у світі. Таким чином остаточно здійснюється цей новий початок дарування самого Триєдиного Бога в Святому Дусі через Ісуса Христа, Спасителя людини й світу.
4. Месія, помазаний Духом Святим
Отак до кінця здійснюється посланництво Месії, тобто Того, який отримав повноту Святого Духа для вибраного Божого Народу і для всього людства. ,,Месія“ означає ,,Христос“, тобто ,,Помазаний“, а в історії спасіння ,,помазаний Духом Святим“. Такою була пророча традиція Старого Завіту. Ідучи за тією традицією, Симон Петро мовив у домі Корнилія: „Ви знаєте, що сталося в Юдеї... після хрищення, що проповідував Іван: про Ісуса з Назарету, якого Бог помазав Святим Духом і силою“(50).
Від цих слів Петра – та багатьох інших подібних – треба передусім звернутися до пророцтва Ісаї, іноді званого ,,п'ятим Євангелієм" або ,,Євангелієм Старого Завіту“. Звіщаючи прихід таємничої особи, яку новозавітнє об'явлення утотожнює з Ісусом, Ісая сполучає Його Особу і Його посланництво з окремим діянням Божого Духа – Духа Господнього. А ось слова Пророка:
„І вийде паросток із пня Єссея,
і вітка виросте з його коріння.
Дух Господній спочине на ньому,
дух мудрости й розуму, дух ради і кріпости,
дух знання й страху Господнього.
Він дихатиме страхом Господнім“(52).
Цей текст важливий в усій пневматології Старого Завіту, бо він становить неначе поміст між давнім біблійним поняттям ,,духа“ в розумінні передусім як ,,харизматичного подиву“, і ,,Духом“, як Особою і як даром, даром для особи. Месія з роду Давида (,,із пня Єссея“), це власне та Особа, на якій ,,спочине“ Дух Господній. Очевидно, в цьому випадку ще не можна говорити про об'явлення Утішителя, все ж таки цей неясний натяк на постать майбутнього Месії відкриває, так би мовити, шлях для повного об'явлення Святого Духа в єдності Тринітарного Таїнства, яке об'явиться в Новому Завіті.
16. – „Месія“ – це власне та дорога. В Старому Завіті помазання було зовнішним символом дару Духа. Месія, понад усіх інших, що були помазані в Старому Завіті, є тим єдиним великим Помазаним самим Богом. Він є помазаним у значенні, що посідає повноту Божого Духа. Він же буде посередником в подаванні цього Духа всьому людству. А ось інші слова Пророка:
„Дух Господа Бога на мені,
бо Господь мене помазав.
Він послав мене, щоб принести благу вість убогим,
лікувати скрушених серцем,
проголосити невольникам свободу,
ув'язненим відкрити очі,
проголосити рік Господнього благовоління“(53).
Помазаний був посланий також „з Духом Господнім“:
„Тепер же Господь Бог і Його Дух мене посилає“(54).
Згідно з Книгою Ісаї Помазаний і Посланий з Духом Господнім, це одночасно вибраний Слуга Господній, на якому спочиває Дух Божий:
„Ось мій Слуга, якого я підтримую,
мій вибраний, якого вподобало моє серце.
Я поклав на нього дух мій“(55).
Відомо, що Слуга Господній представлений в Книзі Ісаї, як справжній чоловік болів: Месія страждаючий за гріхи світу“(56). Він же й є якраз Той, чиє посланництво принесе всьому людству справжні плоди спасіння:
„Він сповістить народам правду“(57);
Він буде ,,поставлений, як завіт людові, світло народам“(58);
,,щоб моє спасіння дійшло до кінців світу"(59).
Бо „Дух мій, що на тобі,
і слова мої, що я вклав тобі в уста,
не відступлять від моїх уст
і від уст твоїх потомків
і від уст потомків твоїх потомків, –
слово Господнє, – віднині й повіки“(60).
Наведені пророчі тексти треба читати в світлі Євангелія, як у свою чергу Новий Завіт набирає особливої ясності завдяки предивному світлу, яке вміщується в старозавітніх текстах. Пророк представляє Месію, як Того, що приходить в Святому Дусі; як Того, що має повноту цього Духа в собі, а водночас для інших, для всіх народів, для всього людства. Повнота Духа Божого приходить з різноманітними дарами, блага спасіння, особливо призначені для бідних і страждаючих, для всіх тих, що відкривають свої серця для тих дарів – дуже часто через болючий досвід власного існування, але передусім через ту внутрішню готовість, яку зроджує віра. Це передчув старець Симеон, „чоловік праведний і побожний“, на якому „був Дух Святий“, коли Ісуса жертвувано в храмі, в якому спостеріг „спасіння приготоване перед усіма народами“ ціною великого страждання – на Хресті – що його мав прийняти разом з своєю Матір'ю(61). Ще краще це передчула Пречиста Діва Марія, яка „почала від Духа Святого“(62), коли роздумувала в своєму серці ,,таїнства“ Месії, з яким була з'єднана(63).
17. – Тут слід підкреслити, що „Дух Господній“, який ,,спочив“ на Месії, який має прийти, є виразним даром Божим, насамперед, особи Слуги Господнього. Але він не є окремою Особою, бо діє з волі Бога, силою Його рішення чи вибору. Хоч у світлі текстів Ісаї, спасенне діяння Месії, Слуги Господнього, включає діяння Духа, яке Він виконує через Нього, то, однак, старозавітний контекст не дозволяє відрізняти підмети, а чи Божі Особи, які перебувають у тринітарному таїнстві, і які були потім об'явлені в Новому Завіті. Як в Ісаї, так і в усьому Старому Завіті Особа Духа Святого залишається зовсім затаєна: прихована в об'явленні єдиного Бога, як також в передсказанні майбутнього Месії.
18. – До цього передсказання Ісус Христос відкликається на початку своєї месіянської діяльності. Станеться це в тім самім Назареті, в якому Він провів тридцять років життя в домі Йосифа, теслі, разом з Марією, своєю дівственною Матір'ю. Того дня, коли Він міг уже промовляти в синагозі, розгорнувши Книгу Ісаї, натрапив на місце, де було написано: ,,Господній Дух на мені, бо він мене помазав“, а прочитавши цей уривок, мовив до присутніх: ,,Сьогодні збулось це писання у вухах ваших“(64). Таким способом Він визнав й одночасно оповістив, що Він є Тим, що „був помазаний“ Отцем, щоб бути Месією, тобто Христом, в якому перебував Святий Дух, як дар самого Бога, який має повноту того ж Духа; який призначує „новий початок“ дарування Бога людству в Святому Дусі.
5. Ісус з Назарету ,,піднесений“ в Святому Дусі
19. – Хоч у рідному Назареті Ісуса не прийняли як Месію, то, однак, на початку прилюдної діяльності, Його месіянське посланництво в Святому Дусі було об'явлене всьому народові Іваном Христителем. Іван – син Захарія і Єлисавети, над Йорданом звіщав прихід Месії та уділяв хрищення покаяння. Він мовив: „Я вас хрищу водою, але йде сильніший від мене, якому я негідний розв'язати ремінь від взуття. Той буде вас христити Духом Святим і вогнем“(65).
Іван Христитель звіщає Месію-Христа, що не тільки ,,приходить“ у Святому Дусі, але також ,,приносить“ Святого Духа, як це ще повніше об'явить Ісус під час Тайної Вечері. Тут Іван є тільки вірною луною слів Ісаї, однак, з тим, що слова Пророка відносились до майбутності, а вчення Івана над Йорданом становить безпосереднє введення до нової месіянської дійсності. Іван є не тільки пророком, але також посланцем: він є Предтечею Христа. Те, що він звіщає здійснюється на очах усіх. Ісус з Назарету приходить над Йордан, щоб також прийняти хрищення покаяння. Побачивши Ісуса, що наближався, Іван мовив: „Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає“(66). Так він сказав під натхненням Святого Духа(67), щоб засвідчити здійснення пророцтва Ісаї. Одночасно він визнає віру в відкупительне посланництво Ісуса з Назарету. ,,Агнець Божий“ на устах Івана Христителя є не менш радикальним визнанням істини про Спасителя як „Слуга Господній“, що його вживає Ісая.
Отак за свідченням Івана над Йорданом, Ісус з Назарету, Якого не прийняли Його земляки, був піднесений в очах Ізраїля, як Месія, тобто ,,Помазаний“ Духом Святим. Свідчення Івана Христителя було підтверджене ще іншим, багато вищим свідченням, про яке говорять всі три Синоптики. Справді бо, коли ввесь люд христився, і коли Ісус охристившись, молився, ,,відкрилось небо, і Святий Дух у тілеснім вигляді, немов голуб, зійшов на нього“(68), та одночасно залунав голос з неба: „Ти – мій Син любий, Тебе я вподобав“(69).
Про піднесення Христа, при хрищенні Ісуса в Йордані свідчить також Богоявлення триєдиного Бога, яке не тільки підтверджує свідчення Івана Христителя, але відкриває ще глибший вимір істини про Ісуса з Назарету, як Месії. Цей бо Месія є улюбленим Сином Отця. Його урочисте піднесення не обмежується тільки месіянським посланництвом „Слуги Господнього“. В світлі Богоявлення над Йорданом, те підняття досягає самої особи Месії. Він піднесений, бо є Сином Божого уподобання. Голос з висот каже: „Ти – Син мій“.
20. – Богоявлення над Иорданом тільки мимохідь відкриває таїнство Ісуса з Назарету, уся діяльність Якого відбудеться в активній присутності Святого Духа(70). Таїнство оте Ісус мав поступово об'являти і потверджувати тим усім, що Він „робив і навчав“(71). Йдучи шляхом цього навчання і месіянських знаків, що їх робив Ісус, дійдемо до прощальної промови під час Тайної Вечері, знаходимо події і слова, які становлять особливо важливі моменти цього поступового об'явлення. Отак євангелист Лука, який уже представив Ісуса „повного Святого Духа“, Якого „Дух повів в пустиню“(72), розповідає нам, що після повороту сімдесятидвох учнів з місії дорученої їхнім Учителем(73), коли вони повні радості розповідали про плоди їхньої праці, „того часу Ісус зрадів Святим Духом і промовив: „Я прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти втаїв це від мудрих та розумних і відкрив немовляткам. Так, Отче, бо так Тобі одобалося“(74). Ісус радіє Божим батьківством. Він радіє, що Йому дано об'явити це батьківство. Він радіє нарешті тим, що це Боже батьківство розтягається на ,,немовляток“. А все євангелист окреслює тим ,,зрадів Святим Духом“.
Така радість, до певної міри, покваплює Ісуса, щоб сказати дещо більше. Отож чуємо: „Все передав мені Отець мій, і ніхто не знає, хто є Син, крім Отця, і хто є Отець, крім Сина, та кому Син схоче відкрити“(75).
21. – Те, що під час Богоявлення над Йорданом прийшло, так би мовити, ,,із-зовні“, з висот, тут приходить „із нутра“, тобто з глибин Того, Ким є Ісус. Це нове об'явлення Отця і Сина, з'єднаних у Святому Дусі. Ісус говорить тільки про Боже батьківство і про Своє синівство; не говорить прямо про Духа, що є любов'ю, і тому спільністю Отця і Сина. А проте, що Він каже про Отця і про Себе – Сина, випливає з тої повноти Духа, яка є в Ньому і яка проникає на Його серце. Звідти ота „радість у Святому Дусі“. З'єднання Христа з Святим Духом, яке Він повністю усвідомлює, висловлюється цією ,,радістю“ і, таким чином, Його приховане джерело стає ,,відчутним“. Це становить особливе об'явлення і піднесення, яке властиве Синові Чоловічому, Христові-Месії, людська природа Якого належить до Особи Божого Сина, що перебував в істотній єдності Божества з Святим Духом.
В тому величному визнанні Божого батьківства, Ісус з Назарету одночасно об'являє Себе самого, Своє Боже ,,Я“: Він бо є Сином ,,співістотним“, і тому „ніхто не знає, хто є Син, крім Отця, ані хто є Отець, крім Сина“. Той власне Син „задля нас людей і нашого ради спасіння“ став чоловіком з Духа Святого – і народився з Діви, ім'я якій Марія.
6. Воскреслий Христос каже: „Прийміть Духа Святого“
22. – Євангелист Лука своєю розповіддю, можливо, найбільше наближає нас до всього того, що стане головним предметом прощальної мови Христа під час Тайної Вечері. Ісус з Назарету, ,,піднесений“ у Святому Дусі, під час своєї промови, що є одночасно й розмовою, виявляє себе як Того, що ,,приносить“ Духа. Як Того, що має Його принести і ,,дати“ Апостолам і Церкві ціною свого „відходу“ через Хрест.
Слово ,,принести“ тут означає передусім ,,об'явити“. В Старому Завіті, починаючи від Книги Буття, Божий Дух був представлений насамперед, як Божий ,,подих“, що дає життя, як надприродний ,,життєдайний подих“. В Книзі Ісаї він представлений, як ,,дар“ для особи Месії, як Той, що на Нього сходить, щоб із нутра керувати всією спасительною діяльністю ,,Помазаного“. Передвіщення Ісаї над Йорданом прибрало конкретної форми: „Ісус з Назарету це Той, що приходить у Святому Дусі, і Його приносить як дар Своєї власної Особи, щоб уділити Його через Свою людську природу: „Він вас христитиме Духом Святим“(76).
В Євангелії св. Луки це об'явлення Святого Духа, як внутрішнього джерела життя і месіянської дії Ісуса Христа, стає підтвердженням і збагаченням.
В світлі того, що Ісус говорить про Святого Духа в своїй прощальній промові під час Тайної Вечері, Він був об'явлений новим і повнішим способом. Дух Святий є не тільки даром для Особи (для Особи Месії), але Особою-Даром. Ісус оповіщає Його прихід як „іншого Утішителя“, який, будучи Духом Істини, наведе Апостолів і Церкву „на всю правду“(77). Це здійсниться силою особливої злуки між Святим Духом і Христом: „бо з мого візьме і звістить вам“(78). Оця злука має своє остаточне джерело в Отцеві: ,,Усе, що Отець має – моє. Тим-то й сказав я вам, що Він з мого візьме і звістить вам“(79). Походячи від Отця, Дух Святий є посланий Отцем(80). Святий Дух насамперед був посланий як дар Синові, який став чоловіком, щоб виконати Своє месіянське посланництво. Після ,,відходу“ Христа-Сина, згідно з текстом св. Івана, Дух Святий безпосередньо ,,прийде“ з новим завданням, щоб доповнити діло Сина. Таким чином Він доведе до завершення нової ери історії спасіння.
23. – Знаходимось на порозі пасхальних подій. Нове й остаточне об'явлення Святого Духа, як Особи, що є даром, завершується власне в цьому моменті. Пасхальні події – страждання, смерть і воскресіння Христа – становлять водночас час нового приходу Святого Духа, як Утішителя та Духа Істини. Це час „нового початку“, в якому Триєдиний Бог уділяється людству в Святому Дусі, за діянням Христа Спасителя. Цей новий початок становить відкуплення світу: „Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав“(81). Вже в ,,поданні“ Сина, в дарі з Сина виявляється найглибша істота Бога, що, як Любов, є невичерпним джерелом щедрого обдарування. В дарі Сина доповнюється об'явлення відвічної Любові: Святий Дух, що в непроникних глибинах Божества є Особою-Даром, за діянням Сина, тобто через пасхальне таїнство, новим способом був даний Апостолам і Церкві, а через них, людству й усьому світові.
24. – Це знаходить свій остаточний вислів у день Воскресіння. Того дня Ісус з Назарету, що „народився тілом із сімені Давида, – як пише Апостол Павло – був установлений Сином Божим у силі, Духом святості, через воскресіння мертвих“(82). Можна, отже, сказати, що месіянське ,,піднесення“ Христа в Святому Дусі осягає свою найвищу точку у Воскресінні. Одночасно Він також об'являється як Божий Син, „повний сили“. А ця сила, джерело якої випливає з незбагненного тринітарного спілкування, передусім об'являється в тому, що воскреслий Христос, з одного боку сповнює Божу обітницю, вже висловлену Пророком: „Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро... дух мій“(83), з другого боку сповнює свою власну обітницю, дану Апостолам словами: „Якщо ж відійду, – пришлю його до вас“(84). Це Він – Дух Істини, Утішитель, посланий воскреслим Христом, щоб перемінити нас на Свою подібність(85).
А ось: „Як звечоріло, того самого дня, першого в тижні, а двері ж були замкнені там, де перебували учні: страхались бо юдеїв, увіходить Ісус, став посередині та й каже їм: 'Мир вам!' Це промовивши, показав їм руки й бік. І врадувалися учні, побачивши Господа. І ще раз Ісус їм каже: “Мир вам! Як мене послав Отець, так я посилаю вас”. Це промовивши, дихнув на них і каже їм: 'Прийміть Духа Святого'“(86).
Всі особливості цього ключового тексту Євангелії св. Івана є дуже промовисті, особливо, коли їх читається у стосунку до слів, які були сказані під час Тайної Вечері на початку пасхальних подій. Ці пасхальні події: Свята Триднівка (Triduum Ѕасrum) Ісуса, Якого Отець освятив помазанням і послав у світ, добігають кінця. Христос, що на Хресті „віддав духа“(87), як Син Чоловічий і Агнець Божий, після Воскресіння приходить до Апостолів, щоб ,,дихнути на них" силою, про яку читаємо в Листі до Римлян(88). Прихід Господа сповняє присутніх радістю: „їхня журба в радощі обернулася“(89), як Він сам їм обіцяв перед Своїми Стражданнями. Але передусім здійснюється головна обітниця, дана в прощальній промові: воскреслий Христос „приносить” апостолам Святого Духа, починаючи нове сотворення. Приносить його ціною свого ,,відходу“: подає їм Духа неначе в ранах Свого розп'яття: ,,Показав їм руки й бік“. І силою цього розп'яття Воскреслий мовив до них: „Прийміть Духа Святого“.
Отак встановляється тісний зв'язок між посланням Сина і посланням Святого Духа. Тому немає послання Святого Духа (після упадку в первородний гріх) без Хреста й Воскресіння: „Коли не відійду, то Утішитель до вас не прийде“(90). Встановляється також тісне з'єднання між посланництвом Святого Духа і посланництвом Сина в ділі Відкуплення. Посланництво Сина якоюсь мірою звершується у Відкупленні. Посланництво Духа Святого ,,черпає“ з Відкуплення: „з мого візьме і звістить вам“(91). Відкуплення було повністю довершене Сином, як Помазаним, який прийшов і діяв силою Святого Духа, жертвуючи вкінці Себе самого на Хресному дереві. Одночасно ж Відкуплення постійно звершується в подіях світу – Святим Духом, що є „іншим Утішителем“.
7. Дух Святий і Час Церкви
25. – „Після того, як звершилось діло, що його Отець доручив Синові звершити на землі (пор. Ів. 17,4), в дні П'ятидесятниці був посланий Святий Дух, щоб постійно освячував Церкву та щоб таким чином віруючі мали через Христа в одному Дусі доступ до Отця (пор. Еф. 2,18). Він є Духом життя, тобто джерелом води, що струмує в життя вічне (пор. Ів. 4,14; 7,38-39); через нього Отець оживляє людей, умерлих гріхом, аж поки їхні смертні тіла не воскресить у Христі“ (пор. Рим. 8,10-11)(92).
Таким чином ІІ Ватиканський Собор говорить про народження Церкви в дні П'ятидесятниці. Ця подія становить остаточне об'явлення того, що довершилося в тій самій Світлиці в неділю Пасхи. Воскреслий Христос прийшов і ,,приніс“ Апостолам Святого Духа. Він Його їм дав, мовлячи: „Прийміть Духа Святого“. Те, що сталося тоді в утаєнні Світлиці Тайної Вечері „при замкнених дверях“, пізніше, в дні П'ятидесятниці, об'являється також назовні, перед людьми. Відкриваються двері Світлиці і Апостоли виходять до мешканців і прочан, зібраних в Єрусалимі з нагоди празника, щоб свідчити про Христа силою Духа Святого. Таким способом звершується заповіт: „Він свідчитиме за мене; та й ви свідчитиме, бо ви зо мною від початку“(93).
Читаємо в іншому документі Ватиканського ІІ: „Без сумніву, що Дух Святий діяв вже у світі ще й перед прославленням Христа. Але в день П'ятидесятниці Він зійшов на учнів, щоб перебувати з ними повіки; тоді Церква об'явила себе привселюдно серед народу і, через проповідь Божого слова почалось поширення Євангелія між народами“(94).
Час Церкви почався з ,,приходом“, тобто зісланням Святого Духа на Апостолів, зібраних в Єрусалимській Світлиці разом з Марією, Матір'ю Господа(95). Час Церкви розпочався тоді, коли обітниці й передвіщення, які так виразно відносилися до Утішителя, Духа Істини, розпочали здійснюватися в усій повноті й очевидності на Апостолах, визначуючи народження Церкви. Про це обширно читаємо в багатьох місцях Діянь Апостолів. З них виникає, що, згідно з свідомістю першої спільноти, віру якої висловлює св. Лука, Дух Святий взяв невидимий, але до певної міри ,,відчутний“ провід тих, які після відходу Господа глибоко переживали сирітство. З приходом Святого Духа вони відчули себе здатними виконати доручене їм посланництво. Відчули себе мужніми. Це власне вчинив у них Святий Дух і це Він постійно вчиняє в Церкві за посередництвом їхніх наступників. Благодать Святого Духа бо, яку Апостоли уділили своїм помічникам покладенням рук, постійно передається в єпископській хіротонії. Пізніше єпископи, уділяючи тайну Священства, вчиняють учасниками цього духовного дару священиків і дбають, щоб через тайну Миропомазання були скріплені всі, що відродились з води і Святого Духа; таким чином, можна сказати, в Церкві постійно триває благодать П'ятидесятниці.
Каже Собор: ,Дух мешкає в Церкві і в серцях вірних немов у храмі (пор. І Кор. 3,16; 6,19), в них Він молиться і дає свідчення усиновлення дітей (пор. Гал. 4,6; Рим. 8,15-16.26). Він наводить Церкву на всю правду (пор. Ів. 16,13), та в спілкуванні (in communione) й взаємопослузі, наділяє її різними ієрархічними й харизматичними даруваннями та за їх допомогою Нею керує, прикрашаючи своїми плодами (пор. Еф. 4,11-12; І Кор. 12,4; Гал. 5,22). Силою Євангелія втримує Церкву в постійній молодості та безупинно Її оновлює та веде до повного з'єднання з Обручником“(96).
26. – Наведені цитати з соборної Конституції „Світло Народів“ говорять нам, що з приходом Святого Духа розпочався час Церкви. Водночас вони нам кажуть, що цей час, час Церкви, триває. Він триває протягом сторіч і поколінь. В нашому сторіччі, в якому людство наблизилося до кінця другого тисячоріччя після Христа, цей час Церкви знайшов свій вислів в особливий спосіб через Собор Ватиканський ІІ, як собор нашого сторіччя. Відомо, що він особливим ладом був собором ,,еклезіологічним“; собором на тему Церкви. Одночасно вчення цього собору є в своїй основі ,,пневматологічним“: пройнятим правдою про Святого Духа, як душі Церкви. Можна сказати, що в своїм багатім навчанні Собор Ватиканський ІІ вміщає власне все, ,,що Дух говорить Церквам“(97) на сучасному етапі історії спасіння.
Ідучи за проводом Духа Істини і даючи разом з Ним свідчення, Собор став особливим підтвердженням присутности Святого Духа Утішителя. Він став у нашій важкій епосі подекуди Його новим ,,уприсутненням“. В світлі цього переконання краще розуміємо велике значення усіх починань, що прямують до здійснення Ватикану ІІ, його повчань та його пастирських й екуменічних вказівок. В цьому значенні також заслуговують на особливе підкреслення наступні Збори Синоду Єпископів, що прямують до того, щоб плоди правди й любові – справжні плоди Святого Духа – стали тривалим добром Народу Божого в його земній мандрівці протягом віків. Ця праця Церкви є доконечна, бо вона прямує до здійснення й утривалення спасенних плодів Духа, які стали часткою Собору. З цією метою треба докладно їх ,,відрізняти“ від того всього, що може походити насамперед від „князя цього світу“(98). Ця відмінність головно потрібна у здійсненні справи Собору, який так широко відкрився для сучасного світу, як про це свідчать основні Конституції Собору „Радість і Надія“ та „Світло Народів“.
Читаємо в душпастирській Конституції: ,,Їхня спільнота (тобто учнів Христових) складається з людей, з'єднаних у Христі, які в своїй мандрівці до Царства Отця керуються Святим Духом, і які прийняли благовість спасіння, щоб її усім передати. Тому Вона відчуває себе насправді тісно з'єднаною усім людським родом та його історією“(99). „Церква добре знає, що тільки єдиний Бог, якому Вона служить, відповідає найглибшим прагненням людського серця, яке ніколи повністю не насичується земними благами“(100). „Дух Божий, дивним провидінням керує бігом часу й оновлює обличчя землі“(101).
ЧАСТИНА ДРУГА
ДУХ, ЩО ПЕРЕКОНУЄ СВІТ У ГРІСІ
1. Гріх, справедливість і суд
27. – Коли Христос, у своїй прощальній промові під час Тайної Вечері обіцяв прихід Святого Духа ,,ціною“ Свого відходу, тоді ж обіцяв: „Якщо ж відійду – пришлю його“, – і зараз, у тому ж контексті додає: „І коли прийде Він, то переконає світ у грісі, у справедливості, і в засуді“(102). Той же Утішитель і Дух Істини, що був обіцяний, як Той, що ,,навчить“ і що ,,нагадає“, як Той, що ,,свідчитиме“ і що ,,наведе на всю правду“, – у вищенаведених словах – був обіцяний, як Той, що ,,переконає світ у грісі, у справедливості, і в засуді.
Знаменним є також контекст. Христос поєднує обітницю Святого Духа з словами в яких вказує на Свій ,,відхід“ через Хрест, що більше, підкреслюють потребу такого ,,відходу“: „Ліпше для вас, щоб я відійшов, бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде“(103).
Найзнаменішим однак, є пояснення, яке сам Христос додає до цих трьох слів: гріх, справедливість, засуд. Він бо мовить: ,,Він переконає світ у грісі, у справедливості, і в засуді: щодо гріха – бо не вірують у мене; щодо справедливості – бо йду до Отця мого, і ви мене вже не побачите; щодо засуду – бо князь цього світу засуджений“(104). В розумінні Христа гріх, справедливість і засуд мають точно визначене значення, відмінне від того, що його ми були б схильні приписати цим словам, незалежно від пояснення того, хто їх вимовив. Це пояснення вказує, крім того, як треба розуміти оте ,,переконає світ“, що належить до посланництва Святого Духа. Тут треба брати під увагу так значення поодиноких слів, як рівно ж ту обставину, що Ісус їх злучив в одному реченні.
,,Гріх“, на цьому світі, означає невірство, що його зустрінув Ісус серед ,,своїх“, починаючи від рідного міста Назарету. Означає відкинення Його посланництва, яке доводить людей до видачі на Нього засуду смерті. Коли ж говорить про ,,справедливість“, виглядає, що Ісус має на думці оту остаточну справедливість, яку виявить Йому Отець, оточуючи свого Сина славою воскресіння і вознесіння на небо: „Іду до Отця“. В такрму розумінні ,,гріха“ і ,,справедливості“, з черги ,,засуд“ означає, що Дух Істини буде виявляти провину ,,світу“ в засуді Ісуса на смерть на Хресті. Христос, однак, не приишов на світ, щоб цей світ тільки осудити й засудити: Він прийшов, щоб світ спасти(105). Переконання про гріх і про справедливість має на меті спасіння світу, спасіння людей. Власне ця істина підкреслює ствердження, що ,,засуд“ відноситься тільки до „княдзя світу цього“, тобто до Сатани, який від самого початку використовує діло сотворення проти спасіння, проти примирення і з'єднання людини з Богом: він „уже засуджений“ від самого початку. Коли ж Дух-Утішитель має переконати світ в засуді, то власне з тією метою, щоб у ньому продовжувати Христове діло спасіння.
28. – Далі зосередимось передусім над цим посланництвом Святого Духа, що полягає на ,,переконуванні світу в грісі“, мусимо, однак, зберегти новий контекст цього вислову під час Тайної Вечері. Святий Дух, приймаючи від Сина діло відкуплення світу, тим самим приймає завдання спасенного ,,переконування про гріх“. Оте переконування залишається в постійному відношенні до ,,справедливості“, тобто остаточного спасіння в Бозі, до сповнення задуму, остаточним і сталим центром якого є Христос розп'ятий й прославлений. Цей спасенний Божий задум, до певної міри відокремлює людину від ,,засуду“, тобто від прокляття, яким був уражений гріх Сатани, „князя цього світу“, який своїм гріхом став ,,правителем цього світу темряви“(106). Одночасно ж через таке відношення до ,,засуду“, відкриваються широкі горизонти для зрозуміння ,,гріха“, як також ,,справедливості“. Дух Святий, вказуючи на основі Христового Хреста на гріх в спасенному Божому замислі (можна б сказати: ,,спасенний гріх“), дозволяє зрозуміти як Його посланництво стосується також того гріха, який вже був остаточно засуджений (,,гріх засуджений“).
29. – Всі слова, які Спаситель сказав під час Тайної Вечері напередодні своїх страстей, вписуються в час Церкви: передусім слова про Духа Святого як Утішителя й Духа Істини. Вони вписуються в час Церкви завжди наново, в кожнім поколінні, в кожній епосі. Підтвердження цього – коли йдеться про наше сторіччя – знаходимо в сукупності повчання Собору Ватиканського ІІ, особливо в пастирській Конституції „Радість і Надія“. В багатьох місцях цього документу виразно вказано, що Собор, піддаючись світлу Духа Істини, висловлюється як справжній зберігач звістувань і обітниць, які Христос дав Апостолам і Церкві в своїй прощальній промові. Особливо оповіщення, згідно з яким Дух Святий має „переконати світ у грісі, у справедливості, і в засуді“.
На це вказує вже той текст, в якому Собор пояснює, як він розуміє ,,світ“: „Собор має перед очима світ людей, тобто всю людську сім'ю, в сукупності всіх речей, серед яких живе; світ, як арена історії людського роду, позначений пам'ятниками його зусилля, поразками й перемогами; світ, який – як вірять християни – виник та існує з любові Творця; і хоча він потрапив у неволю гріха, проте Христос, зламавши владу Лихого, визволив його своїм розп'яттям і воскресінням, щоб, по волі Божій, зазнав переміни й осягнув повноту досконалості“(107). У стосунку до цього, дуже синтетичного тексту, слід прочитувати в душпастирській Конституції багато інших місць, які намагаються з усім реалізмом віри вказати ситуацію гріха в сучасному світі, а також пояснити його істоту, виходячи з різних точок зору(108).
Коли Христос, напередодні Пасхи, говорить про Святого Духа, як Того, що ,,переконає світ у грісі“, то, з одного боку Його словам треба надати можливо найширший обсяг, вказуючи на сукупність гріхів в історії людства. З другого ж боку, коли Ісус пояснює, що той гріх полягає в тому, що „не вірують в Нього“, отже відноситься до тих, які відкинули месіянське посланництво Сина Чоловічого, засуджуючи Його на смерть на Хресті. Важко однак не завважити, що отой ,,вузький“ та історично окреслений обсяг значення гріха поширюється аж до всесвітнього обширу з причини загальності Відкуплення, яке було довершене через Хрест. Об'явлення таїнства Відкуплення відкриває шлях до такого розуміння, в якому кожний гріх, будь-де й будь-коли вчинений, має відношення до Хреста Христового, отже й посередньо також до гріха тих, що „не повірили в Нього“, засуджуючи Ісуса з Назарету на смерть на Хресті.
Тому то потрібно спочатку повернутися до подій П'ятидесятниці.
2. Свідчення дня П'ятидесятниці
30. – В день П'ятидесятниці знайшли своє найближче й безпосереднє підтвердження оповіщення Христа, які Він зробив в своїй прощальній промові, а зокрема заява, про яку тут говорили: ,,Утішитель... переконає світ у грісі“. Того дня, на Апостолів зібраних на молитві разом з Марією, Матір'ю Ісуса, в тій самій Світлиці, зійшов обіцяний Святий Дух, як читаємо в Діяннях Апостолів: „Усі вони сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти“(109), ,,доводячи таким чином до єдності розсіяні народи і жертвуючи Отцеві первістки всіх народів“(110).
Зв'язок між оповіщенням і обітницею Христа, а цією подією виразний. Попросту ми є свідками першого і основного звершення обітниці Утішителя. Він сходить – післаний Отцем – ,,після“ відходу Христа, та ,,ціною“ того відходу. Це здійснилося насамперед відходом через смерть на Хресті, згодом же, сорокового дня після воскресіння, через Христове вознесіння на небо. Ще в моменті вознесіння Христос наказав Апостолам: „Єрусалиму не кидати, але чекати обітниці Отця“, бо „будете хрищені по кількох цих днях Святим Духом“, „коли ж Дух Святий зійде на вас, ви приймете Його силу, і будете моїми свідками в Єрусалимі, в усій Юдеї та Самарії й аж до краю землі“(111).
Ці останні слова є тільки відлунням або пригадуванням передвіщення, зробленого під час Тайної Вечері. В день П'ятидесятниці ця Обітниця здійснюється з усією точністю. Отож, діючи під впливом Святого Духа, що Його Апостоли отримали під час молитви в Світлиці, Петро виступає перед зібраним на свято різномовним народом, і промовляє. Він проповідує те, чого напевно раніше не наважився б сказати: ,,Мужі ізраїльські!... Ісуса Назарянина, якого Бог засвідчив серед вас силою, чудами і знаками, що їх Бог зробив між вами через Нього, як ви самі знаєте, Того (Ісуса), згідно з визначеною постановою і передбаченням Божим, ви видали й вбили руками беззаконних, прибивши до хреста; Бог Його воскресив, порвавши окови смерті, бо неможливо було, щоб вона держала Його в своїй владі“(112).
Ісус провістив і обіцяв: ,,Він свідчитиме за мене; та й ви свідчитимете“. В першій проповіді Петра в Єрусалимі оте ,,свідчення“ має свій виразний початок: воно є свідченням про Христа розп'ятого й воскреслого. Свідченням Духа-Утішителя і Апостолів. Одночасно ж, змістом цього першого свідчення, Дух Істини устами Петра „переконує світ у грісі“: насамперед у тому грісі, яким є відкинення Христа аж до засуду на смерть, аж до Хреста на Голготі. Проголошення аналогічного змісту повторюється, згідно з Діянням Апостолів, при інших нагодах і в різних місцях(113).
31. – Починаючи, отже, від свідчення в Єрусалимі в день П'ятидесятниці, діяння Духа Істини, який „переконує світ у грісі“ відкинення Христа, органічно пов'язане зі свідченням про пасхальне таїнство: таїнство Розп'ятого і Воскреслого. В цьому зв'язку саме оте ,,переконування у грісі“ виявляє свій спасенний вимір. Бо ,,переконування“ оте має на меті не саме оскарження світу, ані, тим менше, його засудження. Ісус Христос не прийшов у світ, щоб його судити й засудити, але щоб його спасти(114). Це стає наявним вже в тій першій проповіді, коли Петро піднесеним голосом заявляє: ,,Нехай, отже, ввесь дім Ізраїля напевно знає, що Бог зробив Господом і Христом оцього Ісуса, якого ви розіп'яли“(115). З черги, коли присутні запитали Петра й Апостолів: „Що ж нам робити, мужі брати?“, чують відповідь: ,,Покайтеся, і нехай кожний з вас охриститься в ім'я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете дар Святого Духа“(116).
Таким чином „переконання у грісі“ стає, водночас, переконуванням про відпущення гріхів силою Святого Духа. Ап. Петро в своїй проповіді в Єрусалимі закликає до навернення так, як Ісус закликав своїх слухачів на початку своєї месіянської діяльності(117). Навернення вимагає переконання у грісі. Воно містить у собі внутрішній суд совісті, а суд цей, будучи здійсненням діяння Духа Істини внутрі людини, одночасно стає новим початком обдарування людини ласкою і любов'ю: ,,Прийміте Духа Святого“(118). Отак то в цьому ,,переконуванні у грісі“, відкриваємо подвійне обдарування: дар правди сумління і дар впевненості Відкуплення. Дух Істини є Утішителем.
Переконування у грісі, за посередництвом апостольської проповіді на початку існування Церкви, стосується – під натхненням духа, даного в день П'ятидесятниці – до відкупительної сили Христа розп'ятого й воскреслого. Таким чином звершуються слова висловлення про Святого Духа перед Пасхою: ,,з мого візьме і звістить вам“. Коли, отже, під час подій П'ятидесятниці Петро говорить про гріх тих, які ,,не увірували“(119), та які видали на ганебну смерть Ісуса з Назарету, то його слова є одночасно свідченням перемоги над гріхом. Перемоги, яка довершилась, до певної міри, за посередництвом власне того найбільшого гріха, що його вчинила людина: вбивство Ісуса, Сина Божого, співістотного з Отцем! Однак, як смерть Сина Божого перемагає смерть людини: “Ero mors tua, o mors“(120), так гріх за розп'яття Сина Божого ,,перемагає“ гріх людини! Гріх, який стався в Єрусалимі у Велику П'ятницю – а також кожний людський гріх. Справді бо тому, що з боку людини було найбільшим гріхом, в серці Спасителя відповідає жертва найвищої любові, яка перевищає злобу всіх людських гріхів. На цій власне основі Церква не вагається, в римській літургії, в навечір'я Пасхи повторити: “О felix culpa!”, коли диякон звіщає воскресіння, співаючи: “Exѕultet”.
32. – Про ту невимовну правду, однак, ніхто не може „переконати світ“: людину, людське сумління, ніхто інший, як тільки Він сам, Дух Істини. Він є Дух, що „досліджує глибини Божі“(121). Перед таємницею, якою є гріх, потрібно досліджувати „глибини Божі“ аж до кінця. Не вистачить досліджувати людське сумління, як внутрішню таємницю людини, але внутрішню Таємницю Бога, ,,глибини Божі“, що можна коротко охопити: до Отця – в Сині – через Святого Духа. Власне цей Святий Дух „досліджує“ їх і з них виводить Божу відповідь на людські гріхи. Цією відповіддю замикається процес ,,переконування у грісі“, як про те свідчить подія П'ятидесятниці.
Переконуючи ,,світ“ у грісі Голготи, у смерті невинного Агнця, як це збулося в день П'ятидесятниці, Святий Дух переконує заразом у кожному грісі, будь-де й будь-коли вчиненому в історії людини: Він бо вказує його зв'язок з Христовим Хрестом. ,,Переконування“ є доказом злоби гріха, кожного гріха, у стосунку до Христового Хреста. Гріх, представлений у такому стосунку, буде пізнаний в повному вимірі злоби, яка є йому притаманна, буде утотожнений в повному вимірі ,,тайни беззаконня“ (mysterium iniquitatis)(122), яку в собі містить і таїть. Людина не знає цього виміру – абсолютно не знає – поза Христовим Хрестом. Тому й не може бути у ньому ,,переконання“, як тільки Святим Духом: Духом Істини, заразом же й Утішителем.
Одночасно ж гріх, вказаний у стосунку до Христового Хреста буде утотожнений в повному вимірі ,,тайни побожності“ “mysterium pietatis”(123), як це вказано після Синоду в Апостольському повчанні ,,Примирення і Покаяння“ (“Reconciliatio et Paenitentia”)(124). Також і цього виміру гріха людина не знає – абсолютно не знає – поза Христовим Хрестом. Тому й у ньому вона не може бути ,,переконана“, як тільки Святим Духом: Тим, що „досліджує глибини Божі“.
3. Свідчення початку: Первородний вимір гріха
33. – Первородний вимір гріха знаходимо в свідченні початку, записаному в Книзі Буття(125). Йдеться про гріх, який згідно з об'явленим Словом Божим, становить початок і корінь усіх інших. Йдеться про вимір первородного гріха в історії людини, а водночас про цілість задуму спасіння. Можна сказати, що в цьому грісі має свій початок „тайна беззаконня“ (“mysterium iniquitatis“), але заразом, що це гріх, стосовно до якого спасительна сила ,,тайни побожності“ (“mysterium pietatis”) стає особливо ясною і успішною. Це висловлює св. Павло, коли ,,непослухові“ першого Адама протиставить ,,послух“ Христа, другого Адама: ,,Послух аж до смерті“(126).
За свідченням початку, гріх у своїм первороднім вимірі, формується у волі – водночас же й у совісті – людини передусім, як ,,непослух“, тобто як опір волі людини Божій волі. Цей первородний непослух закладає відкинення, а що найменш відсунення від правди, що міститься в Слові Божім, яке сотворило світ. Це є заразом Слово, що „споконвіку було з Богом“, і яке „було Бог“, без якого ,,ніщо, що постало, не постало без нього“, бо „світ ним виник“(127). Це є Слово, що є також споконвічним Законом, джерелом усякого закону, який править світом, а особливо людськими вчинками. Коли ж Христос, напередодні Своїх страждань, говорить про гріх тих, котрі ,,не увірували в Нього“, то в цих словах, повних болю, міститься немов далеке відлуння того гріха, який своєю первородною формою понуро вписується в таємницю сотворення. Бо так мовить не тільки Син Чоловічий, але одночасно Той, що є ,,первородним усякого сотворіння“, „бо в Ньому все було сотворене... все було Ним і для Нього сотворене“(128). В світлі цієї правди зрозуміємо, що ,,непослух“ закладає в таємницю початку декуди ту саму ,,невіру“, те саме „не увірували", що повториться у стосунку до пасхальної таємниці. Бо воно означає відкинення, а принаймні відсунення правди, яка вміщається в Слові Отця. Це відкинення виражається у вчинках ,,непослухом“, довершеним внаслідок спокуси, що походить від „батька брехні“(129). Отож, в корені людського гріха лежить брехня як радикальне відкинення істини, яка міститься в Слові Отця, через яке висловлюється ласкава всемогутність Творця. Це всемогутність і заразом любов „Бога Отця, Творця неба й землі“.
34. – ,,Дух Божий“, що, згідно з біблійною розповіддю про сотворення ,,ширяв над водами“(130), вказує того самого ,,Духа, що досліджує глибини Божі“: досліджує глибини Отця і Слова-Сина в таємниці сотворення. Він не тільки є безпосереднім свідком їхньої взаємної любові, з якої бере початок сотворення, але Він сам є тією Любов'ю. Він сам, як Любов, є вічним і нествореним Даром. В Ньому міститься джерело і початок усякого обдарування сотворінь. Свідчення початку, яке знаходимо в усьому Об'явленні, а насамперед в Книзі Буття, в цьому однозначне. Сотворити – означає покликати з нічого до існування; отже, сотворити означає обдарувати існуванням. Коли ж видимий світ був сотворений для людини, то це означає, що світ був даний для людини(131). Одночасно ж та сама людина, в своїй людській природі, одержує в дарі особливий „образ і подібність" до Бога. Це означає не тільки розум і свободу, як складові властивості людської природи, але також, від самого початку, здатність спілкування з Богом, як ,,я“ і ,,ти“ означає також здатність вступати в союз, який повинен сформуватись разом із спасительним передаванням Бога людині. На основі „образу і подібності“ до Бога, „дар Духа“ означає, нарешті, покликання до приязні, в якій надприродні „глибини Божі“ до певної міри стають гостинно відкритими для людини. Собор Ватиканський ІІ навчає: „Цим об'явленням невидимий Бог (пор. Кол. 1,15; І Тим. 1,17) з повноти своєї любові звертається до людей як до приятелів (пор. Вих. 33,11; Ів. 15,14-15), і з ними перебуває (пор. Вар. 3,28), щоб їх запросити й прийняти до спільності з собою“(132).
35. – Отож, Дух, який „досліджує все, навіть глибини самого Бога“, знає від початку „таємниці людини“(133). І також тому тільки Він єдиний може повністю „переконати у грісі“ людського початку, в тому грісі, який є коренем усіх інших і водночас невгасаючим вогнищем гріховності людини на землі. Дух Істини знає первородний вимір гріха, спричинений у волі людини діянням „батька брехні“, того, що „вже засуджений“(134). Дух Святий, отже, переконує світ у грісі у зв'язку з цим ,,засудом“, але також постійно ведучи до ,,справедливості“, що була об'явлена людині разом з Христовим Хрестом: вона була об'явлена ,,послухом аж до смерті“(135).
Тільки Дух Святий може переконати в грісі людського початку, бо власне Він є Любов'ю Отця і Сина, бо Він є даром, а гріх людського початку полягає в брехні й відкиненні Дару й Любові, які вирішують про початок світу й людини.
36. – Згідно зі свідченням початку, про яке дізнаємось з усього св. Письма і св. Традиції, знаходячи його перший (й одночасно найдокладніший) опис у Книзі Буття, гріх у своєму первородному значенні треба розуміти як ,,непослух“, який означає прямо й безпосередньо переступлення Божої заборони(136). Але одночасно в світлі усього контексту стає наявним, що коріння цього непослуху глибоко сягають в усі дійсні обставини людини. Покликання до існування людини – чоловіка і жінки – є сотворінням. „Образ Божий“, що полягає на розумності й свободі, вказує на велич і гідність людського підмета, яка є особою. Але цей особовий підмет є тільки сотворінням: в своєму існуванні й у своїй істоті залежить від Творця. Згідно з Книгою Буття „дерево пізнання добра й зла“ мало на меті вказувати й постійно пригадувати людині на „межу“, якої сотворена істота не може переступити. В такому значенні треба розуміти Божу заборону: Творець забороняє чоловікові й жінці їсти плоди з дерева пізнання добра й зла. Слова намови, тобто спокуси, як вони записані в біблійному тексті, схиляють переступити цю заборону – тобто переступити цю ,,межу“: „Коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог (,,як боґи“), знаючи добро й зло“(137).
,,Непослух“, отже, означає переступлення цієї межі, якої людина, як істота сотворена, своєю волею і свободою не може переступати. Бо тільки Бог-Творець є єдиним і остаточним джерелом морального ладу в світі, що його Він сотворив. Людина не може сама від себе вирішувати, що є добре й зле – не може „пізнати добра й зла, як Бог“. У сотворенім світі Бог залишається першим і найвищим джерелом вирішення про добро й зло через внутрішню істину буття, що є відбитком Слова, що є співістотним і вічним Сином Отця. Людину, сотворену на образ Божий, Святий Дух обдаровує совістю, щоб образ вірно віддзеркалював свій Первообраз, який є заразом Мудрістю і відвічним Законом, джерелом морального ладу в людині й у світі. ,,Непослух“, як вимір первородного гріха, означає, отже, відштовхування цього джерела, щоб людина сама стала незалежним і виключним джерелом рішення про те, що є добре, а що зле. Дух, який „досліджує глибини Божі“, Він, що одночасно є світлом для людського сумління і джерелом морального ладу, – найглибше пізнає цей вимір гріха, що записаний в таємниці людського початку. Він також не перестає про нього „переконувати світ“ у відношенні до Христового Хреста на Голготі.
37. – Згідно зі свідченням початку, в таємниці сотворення Бог об'явив себе самого, як Всемогутність, яка є Любов'ю. Одночасно Він об'явив людині, що вона як „образ і подібність“ свого Творця, покликана до участі в правді й любові. Ця участь означає життя в з'єднанні з Богом, який є „життям вічним“(138). Людина, однак, під впливом „батька брехні“, відірвалась від цієї участі. До якої міри? З певністю не є це міра гріха чистого духа, міра гріха Сатани. Людський дух не спроможний досягги такої міри(139). З розповіді Книги Буття легко спостерегти різницю масштабу між ,,подувом зла“ з боку того, що ,,грішить (тобто перебуває в грісі) від початку“(140), і який вже „був засуджений“(141) та злом непослуху з боку людини. Проте, оцей ,,непослух“, означає, однак, відвернення від Бога, а до певної міри означає замкнення в собі людської свободи відносно до Нього. Водночас він означає певне відкриття цієї свободи – людського пізнання і волі – супроти того, що є „батьком брехні“. Цей акт свідомого вибору є не тільки ,,непослухом“, але несе з собою також певну податливість до тієї спонуки, яка вміщається в першій намові до гріха й спонуки, яка беззупинно відновлюється протягом історії людини на землі: „Бог бо знає, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, знаючи добро й зло“.
Перебуваємо тут в самім осередку того, що можна назвати „анти-Словом“, тобто ,,проти-Правдою“, Бо, таким чином, фальсифікується правду про те, ким є людина, якими є нездоланні межі її буття і її свободи. Ота ,,проти-Правда“ стає можлива тому, що заразом глибоко фальсифікується правду про те, ким є Бог. Бога-Творця ставиться в стан підозріння, що більше в стан оскарження в свідомості сотворінь. Перший раз в історії людства здобуває голос дволичний „геній підозріння“. Він намагається ,,сфальсифікувати“ саме Добро, абсолютне Добро, в той час, як в ділі сотворення воно об'явилося, як невимовно обдаровуюче: як добро, що поширюється зі своєї природи (bonum diffusivum sui) як творча Любов. Хто ж може вповноті „переконати в грісі“, тобто в цій спонуці до первісного непослуху людини, як не Той, що сам є Даром і джерелом усякого обдарування? Як не Дух, що ,,досліджує глибини Божі“, і який є любов'ю Отця і Сина?
38. – Отак то, не зважаючи на всі свідоцтва сотворіння і спасительного задуму, що його стосується, дух темноти(142) здатний представити Бога як ворога власного сотворіння, а передусім, як ворога людини, як джерело небезпеки й загрози для людини. Таким чином Сатана прищеплює у психіку людини бацилу опору супроти Того, який „від початку“ мав би бути ворогом людини, – а не Батьком. Людині ставиться виклик бути супротивником Бога!
Аналіз гріха в його первородному вимірі вказує на те, що за діянням „батька брехні“, протягом історії людства існуватиме постійний тиск в напрямі відкинення Бога людиною, аж до ненависті. „Любов себе аж до погорди Бога“, як висловився св. Августин(143). Людина буде схильна бачити для себе в Бозі, передусім, обмеження, а не джерело власного визволення і повноту добра. Це підтверджується в нашій сучасній епосі, в якій атеїстичні ідеології намагаються викорінити релігію, стверджуючи, що вона становить основне ,,запаморочення“ людини. Людина стала немов би відчужена й позбавлена своєї власної людськості, коли, ідучи за ідеєю Бога, приписує Йому те, що належить до людини, і то виключно до людини! В цьому процесі мислення і діяння історично-соціологічного відкинення Бога дійшло аж до того, що проголошено Його ,,смерть“. Це ж ідейна й словесна нісенітниця! Але ідеологія „смерті Бога“ загрожує людині, як на це вказує Собор Ватиканський ІІ, коли аналізує питання „автономії земних справ“, пише: ,,Сотворіння без Творця втрачає свою суть... і навіть ще більше, забувши про Бога, саме сотворіння відходить у тінь“(144). Ідеологія „смерті Бога“, в своїх наслідках, може легко виявитись на теоретичній і практичній площині ідеологією „смерті людини“.
4. Дух, що перетворює терпіння на спасенну любов
39. – Духа, який проникає Божі глибини, в своїй прощальній промові в Світлиці Ісус називає Утішителем. Його від самого початку ,,закликається“(145), щоб Він ,,переконав світ у грісі“. Остаточним закликом до того є Христовий Хрест. Переконуватися в грісі означає виявити зло, яке в ньому вміщається. Це означає виявити тайну беззаконня (“mysterium iniquitatis“). Злоби гріха в усій його болючій дійсності не можна зрозуміти без ,,досліджування глибин Божих“. Від самого початку понура тайна гріха виникла у світі на ґрунті ставлення сотвореної свободи до Творця. Вона виникла, як акт волі сотворіння-людини протилежний Божій волі, спасенній волі Божій. Що більше, вона виникла всупереч правді, на ґрунті брехні, остаточно ,,засудженої“; брехні, яка виставила на оскарження і на постійне підозріння саму творчу й спасенну Любов. Людина послухала „батька брехні“, виступаючи проти Батька життя і Духа істини.
Отож, чи ,,переконування в грісі“ не повинно заразом означати: об'являти терпіння? Об'являти біль, незбагненний і невимовний, який з причини гріха, в його людиноподібнім видінні свята Книга неначе б спостерігає в ,,глибинах Божих“, а до певної міри в самім серці неосяжної Тройці? Церква, черпаючи натхнення з Об'явлення, вірить і визнає, що гріх є образою Бога. Що ж відповідає цій „образі“ в незбагненнім житті Отця, Сина і Святого Духа, цьому відкиненню Духа, що є Любов'ю, а також Даром? Поняття Бога, як абсолютно найдосконалішого Буття, з певністю виключає будь-який біль, що походить з браку чи поранення; але в ,,глибинах Божих“ є батьківська любов, яка біблійною мовою, у стосунку до гріха людини, доходить аж до слів: ,,каюсь, що сотворив людину“(146). „Коли ж побачив Господь, що людська злоба на землі велика... жалував, що сотворив людину на землі, тож на серці Йому стало важко; і сказав Господь: ,,...каюсь, що сотворив їх“(147). Найчастіше, однак, Святе Письмо говорить нам про Батька, який співчуває з людиною, неначе б поділяючи з нею біль. Нарешті, цей незбагненний і невимовний „біль“ Батька зродить передусім предивні задуми спасенної любові в Ісусі Христі, щоб – через тайну побожності (“mysterium pietatis”) – Любов могла виявлятись в історії людства потужнішою від гріха. Щоб переміг ,,Дар“!
Святий Дух, що згідно з словами Христа „переконує в грісі“, є Любов'ю Отця і Сина, і як Любов є тринітарним даром і одночасно відвічним джерелом всякого обдарування сотворінь Богом. В Ньому, власне, можемо зрозуміти уособлення і здійснення в трансцендентний спосіб цю чесноту милосердя, що його патристична й теологічна традиція, ідучи слідами Старого й Нового Завітів, приписує Богові. В людині милосердя виражається болем і співчуттям з нуждою ближнього. В Бозі, Дух-Любові перетворює людський гріх на поновне обдарування спасенною любов'ю. Від Нього, в єдності з Отцем і Сином, родиться спасительний задум, який наповняє історію людини дарами Відкуплення. Коли ж гріх, відкидаючи Любов, зродив ,,страждання“ людини, що якоюсь мірою передалось усім сотворінням(148), то Святий Дух входить у людське й космічне страждання з новим обдаруванням Любов'ю, яка спасе світ. На устах Христа Спасителя, в людській природі Якого довершується ,,страждання“ Бога, прозвучить слово, яке висловлює вічну Любов, сповнену милосердям: „Жаль мені“(149). Отак то з боку Святого Духа ,,переконування в грісі“ означає заразом виявити усьому сотворінню ,,підпорядкованому суєті“, а передусім в глибині людського сумління, як гріх стає переможений жертвою Агнця Божого, який став слухняним Слугою „аж до смерті“, що надоложуючи за непослух людини, довершує відкуплення світу. Таким чином Дух Істини, Утішитель, „переконує в грісі“.
40. – Відкупительну вартість жертви Христа знаменними словами висловив автор Послання до Євреїв, який, згадавши жертви Старого Завіту, в яких „кров волів і козлів... освячує, даючи чистоту тіла“, додає: „то скільки більше кров Христа, який Духом вічним приніс себе самого Богові непорочним, – очистить наше сумління від мертвих діл, на служіння Богові живому?“(150). Хоч ми усвідомлюємо, що можливі інші роз'яснення, то, однак, наші роздумування про присутність Святого Духа в усьому житті Христа дозволяють нам спостерегти в цьому тексті неначе заохочення, щоб роздумати про присутність цього Духа також у відкупительній жертві Воплоченого Слова.
Найперше роздумаймо над початковими словами, які говорять про цю жертву, а тоді окремо про „очищення сумління“, яке вона довершує. Це бо жертва принесена „Духом вічним (через Нього)“, який з неї ,,черпає“ силу спасенного „переконання в грісі“. Це той самий Дух Святий, який згідно з обітницею, даною під час Тайної Вечері, Ісус Христос в день Свого Воскресіння ,,принесе“ Апостолам у ранах розп'яття, і ,,дасть“ їм Його „щоб відпускати гріхи“: „Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм“(151).
Знаємо, що „Бог помазав Святим Духом та силою Ісуса з Назарету“, як говорив Симон Петро в домі сотника Корнилія(152). Визнаємо пасхальне таїнство Його ,,відходу“, згідно з Євангелією св. Івана. Слова Послання до Євреїв пояснюють тепер, яким способом Христос ,,пожертвував себе самого без плями Богові“, коли вчинив це ,,з Духом вічним“. В жертві Сина Чоловічого Святий Дух є присутній і діє так, як діяв у Його зачатгі, в приході на світ, в Його укритому житті, в Його прилюдному житті. Згідно з Посланням до Євреїв, на шляху свого ,,відходу“ через Оливний город і Голготу, сам Христос у своїй людській природі був цілковито відкритий на дію Духа-Утішителя, який із страждання виводить спасенну любов. Тим-то „Він був вислуханий за богобоязність; і хоч був Сином, навчився з того, що витерпів“(153). Таким чином це Послання виявляє, що людство, підкорене гріхові в потомках першого Адама, в Ісусі Христі стало досконало піддане Богові та з Ним з'єднане, а водночас повне безмежного милосердя до людей; це нове людство, що в Христі Ісусі через страждання на Хресті, повернулось до любові, втраченої Адамом через гріх. Знайшлося в самому Божому джерелі первородного обдарування: в Дусі, який „досліджує глибини Божі“, сам же є Любов'ю і Даром.
Ісус Христос, Син Божий, як Чоловік, в палкій молитві своїх страждань, дозволив Святому Духові, який проникнув Його людську природу до самих глибин, перетворити її на досконалу жертву через Його смерть, як жертву любові на хресті. Цю жертву приніс Він сам, як єдиний священик „приніс себе самого Богові непорочним“(154). В своїй людській природі Він був гідний стати такою жертвою, бо сам один був ,,непорочним“. Одночасно Він її приніс „через Духа вічного“, а це означає, що Дух Святий особливим способом діяв у тім абсолютнім самовідданні Сина Чоловічого, щоб перетворити страждання на спасенну любов.
41. – В Старому Завіті кількаразово говориться про „вогонь з неба“, який спалював жертви, що їх приносили люди“(155). Через аналогію можна сказати, що Святий Дух є „вогнем з неба“, який діє в глибинах таїнства Хреста. Походячи від Отця, Він скеровує до Отця жертву Сина, вводячи її у Божий вимір тринітарного спілкування. Коли ж гріх зродив страждання, то тепер біль Бога через Святого Духа набуває в розп'ятому Христі свого остаточного людського виразу. Ось парадоксальна таємниця любові: в Христі страждає Бог, відкинений Його сотворінням: ,,не вірують у Мене!“; але водночас з глибин цього страждання, а посередньо з глибин гріха, ,,що не увірували“, Святий Дух вводить новий вимір обдарування людини й сотворіння від початку. В глибині таємниці Хреста діє Любов, яка наново приводить людину до участи в житті, що є в самому Бозі.
Святий Дух, як Любов і Дар, сходить, до певноїміри, в саме серце жертви, яка приноситься на Хресті. Посилаючись на біблійну традицію, можемо сказати: Він спалює цю жертву вогнем Любови, яка єднає Сина з Отцем у тринітарному спілкуванні. Тому що, одночасно, Хресна жертва є, в повному значенні того слова, власним вчинком Христа, тому також у цій жертві Він ,,приймає“ Святого Духа. Приймає Його таким способом, що пізніше” Він, і тільки Він разом з Богом Отцем, зможе „дати” Його Апостолам, Церкві й людству. Тільки Він Його ,,посилає“ від Отця“(156). Тільки Він з'явиться Апостолам, зібраним у Світлиці, ,,дихне на них“ і скаже: „Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм“(157), згідно з провіщенням Івана Христителя: „Він вас христитиме Духом Святим і вогнем“(158). В словах Ісуса Святий Дух був об'явлений і водночас став присутнім як Любов, що діє в глибинах пасхального таїнства: як джерело спасенної сили Христового Хреста, як дар нового й вічного життя.
Оця істина про Святого Духа знаходить свій щоденний вислів у римській літургії, коли священик, перед святим Причастям, виголошує ці знаменні слова: „Господи Ісусе Христе, Сину Бога живого, що з волі Отця, за співдіянням Святого Духа, Своєю смертю дав життя світові...“. А в ІІІ Євхаристійній Молитві, посилаючись на той самий спасительний задум, священик просить, щоб Святий Дух ,,вчинив нас вічним даром для Бога“.
5. Кров, яка очищує сумління
42. – Ми сказали, що як вершина пасхального таїнства, Святий Дух був остаточно об'явлений і заразом став присутній новим способом. Воскреслий Христос мовив до Апостолів: ,,Приймітъ Духа Святого“. Таким чином був об'явлений Святий Дух, бо Христові слова становлять потвердження обітниці й оповіщення під час Тайної Вечері. Об'явлення те є водночас новим способом присутності Утішителя. Святий Дух від самого початку діяв у таїнстві сотворення в історії Старого Завіту Бога з людиною. Та дія повністю потверджена посланництвом Сина Чоловічого, як Месії, який прийшов силою Святого Духа. На вершині месіянського посланництва Ісуса Святий Дух стає присутній в пасхальнім таїнстві в повноті своєї Божої об'єктивності. Як Той, що сам має далі продовжувати спасенне діло, вкорінене в Хресній Жертві. Без сумніву, що це діло Ісус доручив людям: Апостолам, Церкві. Проте – в людях і через них – Святий Дух є першим і головним підметом здійснення цього діла в душі людини й у світі: невидимим і водночас всюдиприсутнім Утішителем! Дух „віє куди забажає“(159).
Слова, сказані, воскреслим Христом „першого дня після суботи“, особливим способом підкреслюють присутність Утішителя, як того, що „переконує світ у грісі, у справедливості, і у засуді“. Тільки бо у цьому ставленні можна пояснити слова, які Христос безпосередньо застосовує до ,,дару“ Святого Духа для Апостолів. Він каже: „Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться, кому ж затримаєте – затримаються“(160). Ісус дав Апостолам владу відпускати гріхи, щоб вони її передали своїм наступникам у Церкві. Але ця влада, дана людям, припускає і включає спасенну дію Святого Духа. Стаючи „світлом сердець“(161), тобто сумління, Святий Дух ,,переконує у грісі“, що означає дає людині пізнання його зла, а водночас скеровує його до добра. Завдяки великій кількості своїх дарів, задля яких Його взивають, як Того, що „сім разів дає ласку“, кожний людський гріх може бути прощений спасенною Божою силою. Справді, як каже св. Бонавентура – „силою сімох дарів Святого Духа знищений усякий рід зла й зроджується всяке добро“(162).
Під впливом Утішителя, отже, довершується навернення людського серця, яке є неодмінною умовою прощення гріхів. Без справжнього навернення, яке охоплює внутрішній жаль, і без щирої і твердої постанови поправи, гріхи будуть ,,затримані“, як каже Ісус, а з Ним Традиція Старого й Нового Завіту. Перші слова, які висловлює Ісус на початку своєї діяльності, згідно з Євангелієм Марка, це ось ті: „Покайтеся і вірте в Євангелію“(163). Підтвердженням власне цього заклику є „переконування у грісі“, що його Святий Дух ставить у новий спосіб в силі Відкуплення, довершеного Кров'ю Сина Чоловічого. Тому Послання до Євреїв каже, що ця „кров очищує сумління“(164). Вона бо відкриває Святому Духові шлях до душі людини, тобто до святилища людського сумління.
43. – Другий Ватиканський Собор пригадав католицьке вчення про сумління, говорячи про покликання людини, а зокрема про гідність людської особи. Сумління на особливий лад вирішує про цю гідність. Справді бо, „сумління є найпотаємнішим осередком і святилищем людини, в якому вона перебуває сама з Богом, що промовляє в глибинах її душі... наказуючи: це роби, а того уникай. Така здатність наказувати добро й забороняти зло, яку Творець дав людині, є головною властивістю особового підмета. Водночас же в глибині сумління людина відкриває закон, який вона не дає сама собі, але якого повинна слухатися“(165). Совість, отже, не є автономним і виключним джерелом встановлення того, що є добре, а що зле; проте в ньому глибоко записана засада послуху об'єктивній нормі, яка обґрунтовує й зумовлює слушність своїх рішень наказами й заборонами, які є основою людської поведінки, як виявилось, про що вже було згадано, на перших сторінках Книги Буття(166). В цьому власне значенні совість є „внутрішнім святилищем“, в якому „промовляє Бог". Це „Божий голос“ навіть тоді, коли людина визнає в ньому тільки засаду морального ладу, по-людському безсумнівного, без безпосереднього стосунку до Творця: власне в цьому стосунку сумління завжди знаходить свою основу й своє оправдання.
Євангельське ,,переконування в грісі“ під впливом Духа Істини не може здійснитись в людині іншим шляхом, як тільки шляхом сумління. Якщо сумління праве, тоді воно служить, щоб ,,розв'язувати в правді багато моральних питань, що нав'язуються як в житті одиниць, так і в громадському співжитті“; тоді „одиниці й громади остерігаються сліпої самоволі, а намагаються достосовуватись до об'єктивних норм моралі“(167).
Плодом правого сумління є передусім називати справжніми іменами добро й зло, як це робить, наприклад, пастирська Конституція, в якій читаємо: ,,Усе, що скероване проти самого таки життя, як усього роду вбивства, народовбивства, аборти, евтанасія і добровільне самовбивство; все, що порушує цілість людської особи, як покалічення, тілесні й душевні тортури, зусилля в напрямі психічного примусу; все, що ображає людську гідність, як нелюдські життєві умови, свавільне ув'язнення, заслання, неволя, проституція, торгівля жінками й дітьми; а також надлюдські умови праці, коли з робітниками поводяться як із звичайним знаряддям зиску, а не як з вільними й відповідальними особами“. Назвавши, таким чином, поіменно різноманітні гріхи нашої суспільності, Собор додає: „Всі ці і тим подібні справи й діла є ганебними; і коли вони заплямовують людську цивілізацію, то вони таки більше обезславлюють тих, хто так поводиться, ніж тих, хто зазнає такої несправедливости, а найбільше таки – супротивляються належній пошані Творця“(168).
Називаючи справжніми іменами гріхи, які найбільше обезславлюють людину, і, вказуючи, що вони є моральним злом, яке обтяжує усякі підсумки поступу людства, Собор заразом визначає те все, як етап „драматичної боротьби між добром і злом, між світлом і темрявою“, що проникає „усе життя людей, як одиниць, так і громад“(169). Синод Єпископів (1983 року) про поєднання і покаяння, докладніше визначив особисте й суспільне значення гріха людини(170).
44. – Під час Тайної Вечері, напередодні своїх страждань, а згодом ввечері на Пасху, Ісус Христос звернувся до Святого Духа, як до Того, Який свідчить, що в історії людства триває гріх. Однак, гріх є підкорений спасенній силі Відкуплення. ,,Переконування світу в грісі“ не закінчується на тому, що його називається справжнім іменем та розпізнається в усьому масштабі того зла, що йому властивий. Переконуючи світ у грісі, Дух Істини зустрічається з голосом людського сумління.
Цим шляхом доходимо до виявлення коріння гріха, яке знаходиться в нутрі людини, як це виявляє пастирська Конституція, кажучи: ,,Справді, та незрівноваженість, яку виявляє сьогоднішній світ, пов'язується з тим основнішим браком рівноваги, що має своє коріння в людському серці. Бо й у самій таки людині багато елементів перебуває в боротьбі між собою. Бо вона, як сотворіння, з одного боку, зазнає з власного досвіду свою обмеженість, то з другого – почуває себе необмеженою у своїх бажаннях і покликаною до вищого життя. Їй, звабленій багатьма принадами, постійно доводиться між ними вибирати, а деяких – зрікатися. Більше того: слабка вона й грішна, нерідко чинить те, чого не бажає, а те, що бажала б чинити – не чинить".
,,Переконування у грісі“, яке супроводить кожне поглиблене роздумування людського сумління, веде водночас до виявлення його коріння в душі людини, так як його зумовлень протягом історії. Сходимо отак до того первісного виміру гріха, про що вже була мова. Святий Дух „переконує в грісі“ у зв'язку з таємницею початку, вказуючи, що людина є істотою сотвореною, а, отже, в цілковитій залежності, і онтологічній, і етичній, від Творця, і одночасно пригадуючи спадкову грішність людської природи. Але той самий Святий Дух-Утішитель „переконує у грісі“ завжди у стосунку до Христового Хреста. У цьому відношенні християнство відкидає всякий ,,фаталізм“ гріха. „Вся історія людей пройнята важким змаганням з силами темряви, що – розпочате від самого виникнення світу – триватиме, за словом Господа, аж до останнього дня“ – навчає Собор(173). „Та сам Господь прийшов, щоб людину визволити й скріпити“(174). Людина, отже, ,,вплутана“ в цю боротьбу з гріхом, опираючись на голос власного сумління, „мусить постійно змагатися, щоб витримати в доброму та доходити до згідности з самим собою, хоч і не без великих зусиль і Божої допомоги“(175). Собор слушно спостерігає гріх, як чинник розбиття, який тяжить над життям людини, як особистим, так і громадським. Одночасно же постійно пригадує можливість перемоги.
45. – Дух Істини, який „переконує світ у грісі“, зустрічається з тим зусиллям людської совісти, про яке так вимовно говорять соборові тексти. Таке зусилля сумління визначує заразом шляхи навернення людей: відвернення від гріха, щоб відбудувати правду й любов у самому серці людини. Відомо, що визнання зла в собі самому дуже часто буває тяжким. Відомо, що совість не тільки наказує і забороняє, але також судить у світлі своїх наказів і заборон. Воно є також джерелом докорів: людина внутрішньо страждає з приводу сподіяного зла. Чи те страждання-біль не є якби далеким відлунням того ,,жалю“ з причини сотворення людини, що його в своїй антропоморфічній мові свята Книга приписує Богові? Того ,,осудження“, що записуючись у ,,серці“ Пресвятої Трійці, силою вічної любові, висловлюємо болем на Хресті, у послусі Христа аж до смерті? Коли Дух Істини дозволяє людській совісті брати участь у тому болю, тоді те терпіння сумління стає особливо глибоке, але також особливо спасенне. Також тоді, через такий акт досконалого жалю, довершується справжнє навернення серця: це євангельська ,,метаноя“.
Зусилля людського серця, зусилля сумління, в якому довершується оця ,,метаноя“, тобто навернення, є заразом віддзеркаленням того процесу, в якому докір перетворюється в спасенну любов, яка вміє страждати. Утаєним розподільником цієї спасенної сили є Святий Дух: Він, якого Церква називає „Світлом сумлінь“, проникає і заразом наповняє „глибини людських сердець“(176). Через таке навернення в Святому Дусі людина відкривається на прийняття прощення та відпущення гріхів. В усій тій чудовій динаміці навернення-відкуплення, підтверджується те, що св. Августин писав про таємницю людини, пояснюючи слова Псалма: „Безодня кличе безодню“ (“Abyssus abyssum invocat”)(177). У стосунку до цієї ,,бездонної глибини“ людини, людської совісті, здійснюється посланництво Сина і Святого Духа. Святий Дух ,,приходить“ у зв'язку з ,,відходом“ Христа в пасхальнім таїнстві: приходить у кожному конкретному факті навернення-відпущення завдяки силі Жертви на Хресті, в якій „кров Христа... очищує наше сумління від мертвих діл, на служіння Богові живому“(178). Таким чином постійно здійснюються слова про Святого Духа, як „іншого Утішителя“, слова, сказані під час Тайної Вечері до Апостолів, а посередньо до всіх: ,,Ви ж Його знаєте, бо перебуває Він з вами, і буде у вас“(179).
6. Гріх проти Духа Святого
46. – На тлі того, що досі було сказано, стають зрозумілішими деякі інші слова, ще більше потрясаючі слова, сказані Христом. Їх можемо назвати словами про ,,непрощення“. Їх записали всі Синоптики, у зв'язку з особливим гріхом, що його євангелисти називають ,,хула проти Святого Духа“. Ось їхній запис у потрійній вимові:
Матей: ,,Усякий гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа не проститься. І коли хтось скаже слово проти Сина Чоловічого, йому проститься. Коли ж хтось скаже проти Святого Духа, йому не проститься ні в цьому світі, ні на тому“(180).
Марко: „Усе буде відпущене синам людським, гріхи та богохульства, скільки б вони не хулили. Але хто хулу вирече супроти Святого Духа, тому повіки не проститься: той підпаде під гріх довічний“(181).
Лука: „І всякому, хто скаже слово проти Сина Чоловічого, воно проститься йому, а тому, хто хулитиме Святого Духа, не проститься“(182).
Чому хула проти Святого Духа не буде прощена? Як розуміти цю хулу? Відповідає св. Тома з Аквіно, що тут ідеться про гріх ,,непрощений з самої його природи, бо виключає те, чим довершується відпущення гріхів“(183).
Згідно з такою екзеґезою, ,,хула“ не полягає у словесній образі Святого Духа; але зате полягає у відкиненні спасіння, яке Бог подає людині через Святого Духа, що діє силою Жертви на Хресті. Коли людина не приймає того ,,переконування у грісі“, яке походить від Святого Духа і яке має спасенний характер, то тим самим вона відкидає ,,прихід“ Утішителя, той ,,прихід“, що здійснився в пасхальному таїнстві, яке поєднане з відкупительною силою Христової Крові: крові, що ,,очищує сумління від смертних діл“.
Знаємо, що плоди цього власне очищення є відпущення гріхів. Хто, отже, відкидає Духа і Кров, залишається в „мертвих ділах“, тобто в грісі. Хула проти Святого Духа полягає, послідовно, у радикальній відмові прийняти це відпущення, внутрішнім роздавачем якого є Святий Дух, і яке припускає всю правду навернення, довершеного в совісті. Коли Христос каже, що хула проти Святого Духа не може бути відпущена ні в цьому, ні в майбутньому житті, то тільки тому, що це „не-відпущення“ стоїть у причинному зв'язку. З ,,не-покутою“, тобто з радикальною відмовою від навернення. А це означає відмову зачерпнути з джерел Відкуплення, які ,,завжди“ залишаються відкритими в задумі спасіння, в якому звершується посланництво Святого Духа. Утішитель має безмірну силу черпати з тих джерел: ,,з мого візьме“, – заявив Ісус. Таким чином Він доповнює в людських душах діло Відкуплення, довершене Христом, розподілюючи його плоди. ,,Хула“ проти Святого Духа, це гріх сподіяний людиною, яка обороняє позірне ,,право“ тривати в злому – в усіх інших гріхах – і, таким чином, відкидає Відкуплення. Людина залишається замкненою в грісі, з свого боку вчиняючи неможливим навернення, а тим самим відпущення гріхів, що його вважає немов неістотне й неважливе в своєму житті. Це стан духовного занепаду, бо хула проти Святого Духа не дозволяє людині вийти з свого замкнення і відкритись в напрямі Божих джерел очищення сумління і відпущення гріхів.
47. – Діяльність Духа Істини, яка прямує до спасенного ,,переконування в грісі“, таким чином зустрічається з внутрішнім опором людини, наче з непроникливістю сумління, зі станом душі, яка немов укріпилась у своєму вільному виборі: св. Письмо звикло називати цей стан ,,запеклістю серця“(184). В нашій епосі такому наставленню розуму й серця відповідає втрата відчуття гріха, якому посвячує багато сторінок Апостольське напоумлення Примирення і Покаяння (Recociliatіо еt Раеnіtentіа)(185). Вже Папа Пій ХІІ заявив, що ,,гріхом цього сторіччя є втрата почуття гріха“(186). Йде вона в парі „із втратою почуття Бога“. Читаємо в згаданому Напоумленні: „В дійсності Бог є початком і остаточною метою людини, яка носить у собі Божий зародок. Власне тому дійсність Бога відслонює і роз'яснює таємницю людини. Тим-то не можна сподіватися, що укріпиться почуття гріха у відношенні до людини й до людських вартостей, якщо бракує почуття образи Бога, тобто правдивого сенсу гріха“(187).
Отож, Церква не перестає благати в Бога ласки, щоб не зникнула правість людських сумлінь, щоб не притишувалась вразливість на добро і зло. Правість ота і вразливість глибоко зв'язані з внутрішньою діяльністю Духа Істини. В цьому світлі набирають особливої вимовності заклики Апостола: „Духа не гасіте“; ,,Не засмучуйте Святого Духа Божого“(188). Однак, понад усе Церква не перестає благати з найбільшим запалом, щоб не зростав у світі той гріх, який Євангелія називає ,,хулою проти Святого Духа“; а щоб, навпаки, гріх той відступив від людських душ – а посередньо з усіх середовищ і з різних суспільств – поступаючись місцем відвертості сумлінь, необхідній для спасенної дії Святого Духа. Церква благає, щоб цей небезпечний гріх проти Святого Духа поступився місцем святій готовості прийняти посланництво Утішителя, коли Він приходить, щоб „переконати світ у грісі, в справедливості, і в засуді“.
48. – У своїй прощальній промові Христос сполучив ці три сфери ,,переконування“, що належать до посланництва Утішителя: гріх, справедливість і засуд. Вони заразом визначають простір тайни побожності, яка в історії людства протиставиться гріхові, тайні безбожності(189). З одного боку, як говорить св. Августин, ,,самолюбство, доведене до погорди Бога“; з другого – „любов до Бога, доведена аж до погорди себе“(190). Церква не припиняє своєї молитви і послуги, щоб історія сумлінь та історія суспільства великої сім'ї людства не спускались аж до полюса гріха, в бік відкинення Божих заповідей „аж до погорди Бога“, але щоб підіймались до любові, в якій об'являється Дух, що подає життя.
Ті, що Духові Святому дозволяють себе „переконати в грісі“, дозволяють рівно ж „переконати себе в справедливості й засуді“. Дух Істини, який допомагає людям – людському сумлінню – пізнати правду гріха, водночас також вчиняє, що вони пізнають правду про ту справедливість, яка вступила в історію людини з Ісусом Христом. Таким чином ті, що „переконані в грісі“, навертаються під впливом Утішителя, через Нього якоюсь мірою стають виведені з орбіти ,,засуду“, з того ,,засуду“, яким „князь цього світу засуджений“(191). Навернення, в глибині своєї Бого-людської таємниці, означає зрив усіх вузлів, якими гріх пов'язаний з людиною в сукупності тайни безбожності (mysterium iniquitatis). Ті, що навертаються, отже, стають виведені Святим Духом з орбіти ,,засуду“ і введені в справедливість, що в Христі Ісусі, який приймає від Отця(192), як віддзеркалення тринітарної святості.
Це ота справедливість Євангелії і Відкуплення, справедливість Нагірної проповіді і Хреста, що довершує очищення сумління за посередництвом Крові Агнця. Це та з черги справедливість, яку Отець віддає Синові й всім тим, що з Ним з'єднані в правді й любові.
В цій справедливості Святий Дух, який є Духом Отця і Сина, що „переконує світ у грісі“, об'являється і стає присутнім у людині, як Дух життя вічного.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ДУХ, ЩО ДАЄ ЖИТТЯ
1. Мотив Ювілею Двотисячоліття:
Христос, що „зачався від Святого Духа“
49. – До Духа Святого звертається серце й думка Церкви при кінці двадцятого сторіччя і в перспективі Третього Тисячоріччя від приходу на світ Ісуса Христа, коли стаємо перед лицем великого Ювілею, яким Церква бажає відзначити цю подію. Цей прихід міряється масштабом часу, як подія, що належить до історії людини на землі. Лічба часу, що її в загальному вживається, визначає окремі роки, сторіччя і тисячоріччя, згідно з тим, як вони минають перед чи після народження Христа. Одночасно ж, ця подія означає для нас, християн, за словами Апостола, „повноту часу“(193), бо в ньому історія людини стала глибоко пройнята ,,мірою“ самого Бога: трансцендентна присутність вічного ,,тепер“. Того, „Хто є і Хто був і Хто приходить“; Того, що є „Альфа й Омега, початок і кінець, перший й останній“(194). „Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним“(195). ,,Якже сповнився час, Бог послав свого Сина, що народився від жінки..., щоб ми прийняли усиновлення“(196). А це Воплочення Сина-Слова звершилося через Духа Святого.
Обидва євангелисти, яким завдячуємо опис народження і дитинства Ісуса з Назарету, висловлюються в цій справі таким самим способом. Згідно з Лукою, під час благовіщення про народження Ісуса, Марія запитує: „Як же воно станеться, коли я не знаю мужа?“, на що одержує відповідь: „Дух Святий зійде на тебе, і сила Всевишнього тебе отінить; тому й святе, що народиться, назветься Син Божий“(197).
В Матея читаємо: „Народження Ісуса Христа відбулося так: Марія, Його Мати, була заручена з Йосифом; але, перед тим, як вони зійшлися, виявилось, що вона була вагітна від Святого Духа“(198). Занепокоєний таким станом справ, Йосиф одержує під час сну наступне послання: „Не бійся узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа. Вона породить сина, і ти даси йому ім'я Ісус, бо Він спасе народ свій від гріхів їхніх“(199).
Тим-то Церква від самого початку визнає таїнство Воплочення, що є основною правдою віри, посилаючись на Святого Духа. В Апостольському Символі проказуємо: „Який був зачатий від Святого Духа, народився від Марії Діви“. Так само визнаємо в Нікейсько-Констянтинопільському Символі: ,,Воплотився з Духа Святого і Марії, і став чоловіком“.
„Від Духа Святого" став чоловіком Той, що Його Церква, словами цього ж Символу, визнає Сином, єдиносущним з Отцем: „Бога істинного від Бога істинного, несотвореного“. Він ,,воплотився в лоні Марії Діви“. Ось що звершилося, коли „прийшла повнота часу“.
50. – Великий Ювілей закінчення Другого Тисячоріччя, до якого Церква вже підготовляється, має безпосередній профіль христологічний: йдеться бо про вшанування народження Ісуса Христа. Одночасно він має пневматологічний профіль, бо таїнство Воплочення здійснилося ,,через Духа Святого“. Його ,,здійснив“ Святий Дух – єдиносущний з Отцем і Сином – що перебуває в найбільшім таїнстві Триєдиного Бога, як Особа-Любов, несотворений Дар, а заразом безпосереднє джерело всякого обдарування, яке походить від Бога через сотворення; як також є безпосереднім принципом й неначе підметом самоспілкування Бога через ласку. Таїнство Воплочення становить найвищу точку Божого обдарування, становить вершину Божого самоспілкування через ласку.
Зачатгя і народження Ісуса Христа становлять найбільше діло, довершене Святим Духом в історії сотворення і в історії спасіння: вершину ласки „ласку злуки“ (“gratia unionis”), що є джерелом усіх ласк, як пояснює св. Тома(200). Великий Ювілей відноситься до цього діла і відноситься також – коли проникнемо до його глибини – Виконавця цього діла: до Особи Святого Духа.
,,Повноті часу“ відповідає особлива повнота самоспілкування Триєдиного Бога в Святому Дусі. „Через Духа Святого“ здійснюється таїнство ,,гіпостатичного з'єднання“, тобто з'єднання Божої і людської природи: Божества і людськості в одній Особі Слова-Сина. Коли Марія, під час благовіщення, сказала: „Нехай зо мною станеться по твоєму слову“(201), тоді Вона дівственним способом зачала людину, Сина Чоловічого, що є Сином Божим. Через це ,,очоловічення“ Слова-Сина самопередавання Бога досягає своєї остаточної повноти в історії сотворення і спасіння. Ця повнота набуває особливого напруження й вимовності в тексті Євангелії Івана: „Слово стало тілом“(202). Воплочення Бога Сина означає прийняття до спільності з Богом не тільки людської природи, але, в цій природі, в певному сенсі, всього того, що є ,,тілом“: всього людства, всього видимого, матеріяльного світу. Воплочення, отже, має також свій космічний сенс, свій космічний вимір. ,,Первородний усякого сотворіння“(203), воплочуючись в конкретну людську природу Христа, поєднується певним способом з усією дійсністю людини, яка також є ,,тілом“(204) – а в ній з усяким ,,тілом“, з усім сотворінням.
51. – Те все звершується через Святого Духа, тому й належить до змісту майбутнього Великого Ювілею. Церква не може приготуватись до нього іншим способом, як тільки в Святому Дусі. Те, що „в повноті часу“ звершилося діянням Святого Духа, тільки за Його діянням може виникнути в пам'яті Церкви. За Його діянням може стати наявним на новому етапі історії людини на землі в Двохтисячному Році від народження Христа.
Святий Дух, що своєю силою отінив дівственне тіло Марії, започатковуючи в Ній Боже материнство, водночас вчинив Її серце досконало слухняним до того самоспілкування Бога, що перевищує всяке людське поняття й людські можливості. „Щаслива та, що повірила!“(205) – так привітала Марію Її родичка Єлисавета, також ,,сповнена Святим Духом“(206). В словах привітання Тієї, „що повірила", є неначе віддалена (але в дійсності близька) протилежність в стосунку до всіх тих, що про них Христос скаже, що „не вірують у нього“(207). Марія ввійшла в історію спасіння світу через послух віри. Віра, отже, в своїй найглибшій сутності, є відкриттям людського серця для Дару: для самоспілкування Бога в Святому Дусі. Пише св. Павло: „Господь же – дух, а де Господній дух, там воля“(208). Коли Триєдиний Бог відкривається людині в Святому Дусі, це Його ,,відкриття“ відкриває і водночас подає сотворінню-людині повноту свободи. Ця повнота висловилась так піднесено через віру Марії, через Її ,,послух віри“(209). Справді „щаслива та, що повірила!“
2. Мотив Ювілею: Об'явилася благодать
52. – В таїнстві Воплочення діло Духа, „що дає життя“, досягає вершини. Неможливо було більше дати того життя, яке є в Бозі, як вчинюючи його життям Чоловіка, що ним є Христос у своїй людській природі, прийнятій Словом у гіпостатичній злуці. Одночасно ж, разом із таїнством Воплочення відкривається на новий лад джерело цього Божого життя в історії людства: Дух Святий. Слово ,,первородний усякого сотворіння“ стає ,,первородним між багатьма братами“(210), і таким чином стає Головою Тіла, яким є Церква, зроджений на Хресті та об'явлений у день П'ятидесятниці – а в Церкві Головою людства: людей усіх народів і рас, всіх країн й культур, всіх мов і континентів, всіх покликаних до спасіння. „І Слово стало тілом... В Ньому було життя, і життя було світло людей... Всім тим, які прийняли Його, дало право дітьми Божими стати“(211). А все це довершилося і постійно довершується ,,через Духа Святого“.
„Діти Божі“ – як навчає Апостол – ,,є усі ті, що їх водить Дух Божий“(212). Синівство Божого усиновлення родиться в людей на фундаменті таїнства Воплочення, отже завдяки Христові, який є Предвічним Сином. Але те народження, чи відродження, здійснюється тоді, коли Бог Отець „посилає в наші серця Духа свого Сина“(213). Тоді бо ,,приймаємо духа усиновлення, яким кличемо: ,,Авва! – Отче!“(214). Отак-то те Боже синівство, прищеплене в людській душі через освятну ласку, є ділом Святого Духа. „Сам цей Дух свідчить разом із нашим духом, що ми діти Божі; а коли діти, то й спадкоємці ж Божі, співспадкоємці Христа“(215). Освятна ласка в людині є основою і джерелом нового життя: життя Божого, надприродного.
Обдарування цим новим життям є неначе остаточною відповіддю Бога на слова автора Псалмів, в яких лунає подекуди голос усіх сотворінь: ,,Зішлеш твій Дух – вони оживають, і Ти відновлюєш лице землі“(216). Той, що в таємниці сотворення обдаровує людину й всесвіт життям у його різноманітних видах, видимим і невидимим, – Він також відновлює його через таїнство Воплочення. Таким чином сотворення доповнюється Воплоченням і проникає від тієї миті силою Відкуплення, що огортає людство і всі сотворіння. Св. Павло, космічно-богословське бачення якого, здається, підхоплює голос Псалмопівця: ,,Сотворіння очікує нетерпляче виявлення синів Божих“(217), тобто тих, яких Бог „від віків передбачив, тих наперед призначив, щоб були подібні до образу Сина Його“(218). Таким чином надприродне ,,усиновлення“ людини є ділом Святого Духа, що є Любов'ю і Даром, і як такий Він є даний людям, а в надмірі несотвореного Дару має свій початок в серці людини той найособливіший сотворений дар, через який люди „стають учасниками Божої природи“(219). Таким чином також людське життя проникає участю Божого життя і так набуває Божий, надприродний вимір. Це нове життя, в якому люди, як учасники таїнства Воплочення, „мають доступ до Отця в однім Дусі“(220). Виникає, отже, тісний причинний зв'язок між Духом, що дає життя, і освятною ласкою та всією різноманітною надприродною життєвістю людини: між несотвореним Духом і людським сотвореним духом.
53. – Можна, отже сказати, що все це належить також до згаданого вже Великого Ювілею. Тому треба нам вникати не тільки в історичний вимір цього Ювілею, не тільки затримуватись на самій поверхні факту, через христологічний зміст цієї події потрібно сягати до пневматологічного виміру, охоплюючи поглядом віри ті два тисячоріччя дії Духа Істини, який протягом століть черпав зі скарбу Христового Відкуплення даючи людям нове життя, довершуючи в них усиновлення в Єдинороднім Сині, освячуючи їх так, щоб вони могли повторювати з св. Павлом: „Ми прийняли Духа, що від Бога“(221).
Беручи цей мотив Ювілею, не можна, однак, затримуватись тільки у рамках двох тисяч років від народження Христа. Але треба повернутися назад, охопити всю дію Святого Духа також перед Христом – від початку, в усьому світі, а особливо в Божому промислі Старого Завіту. Бо ця дія в цілості звершується всюди й завжди, в кожній людині, згідно з відвічним задумом спасіння, через який воно тісно зв'язане з таїнством Воплочення і Відкуплення, яке, в свою чергу, охоплювало своєю дією тих, що вірили в прихід Христа. Про це свідчить особливим способом Послання св. Павла до Ефесян(222). Ласка, отже, криє в собі христологічну рису, і, водночас, пневматологічну, яка позначає передусім тих, що у виразний спосіб належать до Христа: „У Ньому (Христі)... ви були запечатані обіцяним Святим Духом, що є завдатком нашої спадщини для повного визволення викуплених“(223).
Йдучи за тим же мотивом Великого Ювілею, треба дивитися розлого ,,вшир“, знаючи, що „вітер віє, куди хоче“, згідно з образним висловом, вжитим Ісусом у розмові з Никодимом(224). Собор Ватиканський ІІ, зосереджуючись на темі Церкви, пригадує нам дію Святого Духа також ,,поза“ видимим тілом Церкви. Він, власне, говорить про „всіх людей доброї волі, в серцях яких діє невидима Божа благодать. Бо якщо Христос помер за всіх, і якщо остаточна мета людини є справді одна, тобто Божа, то ми повинні визнати, що Дух Святий усім дає можливість об'єднатись із цим пасхальним таїнством“(225).
54. – „Бог-Дух, і ті, що Йому поклоняються, повинні в дусі й правді Йому поклонятися“(226). Ці слова Христос висловив у розмові з Самарянкою. Великий Ювілей, який будемо відзначувати при кінці цього Тисячоріччя, і, заразом, на початку наступного, повинен бути потужним закликом, зверненим до всіх тих, що ,,поклоняються Богові в дусі й правді“. Він повинен стати для всіх особливою нагодою, щоб роздумати таїнство Триєдиного Бога, який сам у собі є цілком трансцендентним щодо світу, зокрема видимого світу: Він бо є абсолютним Духом – „Бог-Дух“(227); водночас же, таким предивним способом, Він не тільки наближається до цього світу, але й є присутній, а до певної міри, ,,іманентний“, його проникає й оживляє з нутра. Це стосується в особливості людини: Бог перебуває в її нутрі, як думка, совість, серце, є психологічною і онтологічною присутністю, роздумуючи над якою св. Августин мовив: „Ти був глибше всередині в мені, ніж те, що в мені було найособистішого“(228). Ці слова полегшують нам краще зрозуміння Ісусових слів, сказаних до Самарянки: ,,Бог-Дух“. Тільки Дух може бути „глибше всередині в мені, ніж те, що в мені найособистіше“, чи то в бутті, чи то в духовнім досвіді; тільки Дух може бути таким іманентним, стосовно людини й світу, залишаючись недоторкнутим і незмінним у своїй абсолютній трансценденції.
Ота присутність Бога в світі й людині знайшла, однак, свій новий вислів і видиму постать в Ісусі Христі. В Ньому воістину „з'явилась благодать“(229). Любов Бога Отця, Дар, благодать безмежна, джерело життя – з'явились в Христі та в Його людській природі, і стала ,,часткою“ всесвіту, людства, історії. Оте ,,унаявлення“ благодаті в історії людства через Ісуса Христа, бо всяке спасенне діяння Бога у світі довершується завжди і всюди у Святому Дусі. Він – „Бог тайний“(230), як Любов і Дар „наповнює всесвіт“(231). Усе життя Церкви, яке знайде свій вираз у Великому Ювілеї, означає вийти назустріч Богові таємничому: назустріч Духові, що подає життя.
3. Дух Святий у внутрішній боротьбі людини:
тіло пожадає проти духа, дух пожадає проти тіла
55. – Історія спасіння говорить нам, на жаль, що те наближення і присутність Бога в людині й у світі, предивна вибачливість Духа, натрапляє в нашій людській дійсності на опір і протиставлення. Якже промовисті стосовно цього пророчі слова праведного Симеона, що за натхненням Духа прийшов до Єрусалимського храму, щоб у присутності Вифлеємського Дитятка передвістити, що „Він поставлений для падіння багатьох в Ізраїлі, знак протиріччя”(232). Опір Богові, що є невидимим Духом, зроджується певною мірою, вже на ґрунті радикальної іншості світу, тобто на його ,,видимості“ і ,,матеріяльності“, у відмінності до ,,невидимості“ і „абсолютного Духа“; на ґрунті його істотної і неминучої недосконалості у стосунку до Тото, що є найдосконалішою Істотою. Опір стає конфліктом, бунтом на етичному ґрунті, через той гріх, який опановує серце людини, в якій „тіло пожадає проти духа, а дух пожадає проти тіла“(233). Як було сказано, Дух Святий має „переконати світ“ про цей гріх.
Св. Павло стає особливим виразником того напруження й боротьби, що пригнічують людське серце. „Кажу вам, – читаємо в Посланні до Галатів – Духом ходіте, і тіла пожадливостей не будете чинити; бо тіло пожадає проти духа, а дух пожадає проти тіла. Вони суперечать одне одному, так що ви не можете робити того, що хотіли б“(234). В людині, що є істотою двоїстою, духовно-тілесною, існує певне напруження і ведеться боротьба між прагненнями ,,духа“ і ,,тіла“. Ця боротьба належить до спадщини гріха, є його наслідком, і водночас потвердженням. Апостол пише: „Вчинки ж тіла явні: розпуста, нечистота, розгнузданість... пияцтво, гульня і таке інше“. Називає, однак, не тільки гріхи, які можна б визначити як ,,тілесні“, але також інші, як наприклад: Ворогування, свари, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, зависті“(235). Все це становить „Вчинки тіла“.
Цим безсумніву лихим вчинкам ап. Павло протиставляє „плоди Духа“, як от: ,,любов, радість, мир, довтотерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість“(236). На підставі контексту стає ясно, що Апостолові не йдеться про скривдження й засудження тіла, яке разом з духовною душею творить природу людини й її особову суб'єктивність. Йдеться, проте, про вчинки, чи скоріше про сталу схильність – чесноти й хиби – морально добрі або лихі, які є плодом послуху (в першому випадку) або непослуху (в другому випадку) спасительній дії Святого Духа. Отож, Апостол пише: „Коли ми живемо Духом, то Духом і ходімо“(237). А в іншому місці: ,,Бо ті, що живуть за тілом, думають про тілесне; ті ж, що за Духом – про духовне“; „Коли ж Дух Божий живе у нас, то й ми жиймо як духовні“(238). Протиставлення, яке робить св. Павло між життям „за духом“ і життям „за тілом“ веде до іншого протиставлення: між ,,життям“ і ,,смертю“, „бо прагнення тіла веде до смерті, а прагнення духа – до життя і миру“. Звідти й напоумлення: „Коли живете за тілом, то помрете; якже ви духом умертвляєте тілесні вчинки, будете жити“(239).
В наведених словах міститься заклик до життя в правді, тобто за наказом правого сумління, і одночасно є теж визнанням віри в Духа Істини, як Того, що дає життя. „Тіло бо мертве через гріх, але дух живий через праведність“; ,,тим-то ми боржники не тіла, щоб за тілом жити“(240), але ми боржники Христа, який довершив наше відкуплення у пасхальному таїнстві, даючи нам Святого Духа: „ми справді стали викуплені високою ціною“(241).
У словах св. Павла накладаються один на одного, – а водночас себе взаємно проникають – онтологічний вимір (тіло і дух), етичний (добро і моральне зло) і пневматологічний (дія Святого Духа: дар ласки). Його слова (особливо з Послання до Римлян і до Галатів) дозволяють нам пізнати і живо відчути велич того напруження і боротьби, яка ведеться в людині між відвертістю на діяння Святого Духа й опором та непослухом щодо Нього, щодо Його спасенного дару. Ті діаметрально суперечні чинники чи полюси – це з боку людини її обмеженість і грішність, які є життєвоважливим пунктом її психологічної та етичної дійсності; а з боку Бога – таїнство Дару, тобто невпинне передавання Божого життя в Святому Дусі. Хто переможе? Той, що вмітиме прийняти Дар.
56. – Опір Святому Духові, що його св. Павло вказує у внутрішньому і підметовому вимірі, як напруження, боротьба, бунт у людському серці, в різних епохах історії, а особливо в сучасній епосі, знаходить свій зовнішній вимір, виявляючись як зміст культури й цивілізації, як і філософська система, як ідеологія, як програма подій та формування людської поведінки. Свій найвищий вислів він знаходить у матеріалізмі, чи то в його теоретичному вигляді, як система мислення, чи то в його практичному вигляді, як метод пізнавання і розцінювання фактів і як відповідна до того програма поведінки. Системою, що найбільше розвинула і довела до остаточних практичних наслідків цю форму мислення, ідеології та діяння, є діалектичний й історичний матеріалізм, визнаний завжди як життєва суть марксизму.
В теорії і практиці матеріалізм радикально виключає присутність і дію Бога, що ,,є Духом“, в світі, а понад усе в людині, з тієї основної причини, що не приймає існування Бога, будучи істотною і програмово атеїстичною системою. Пронизливим явищем нашого часу, якому Собор Ватиканський ІІ присвятив декілька параграфів, є атеїзм(242). І хоч не можна говорити про атеїзм однозначним способом, ані не можна його звести виключно до матеріалістичної філософії, бо ж існують різні види атеїзму і тому дуже часто вживається цього слова в нерівнозначному сенсі, очевидно, що справжній і дійсний матеріалізм, в розумінні теорії, яка пояснює дійсність і прийнятий як основна засада особистої і соціальної дії, має атеїстичний характер.
Горизонт вартостей і цілей, що їх він визначає, тісно зв'язаний з інтерпретацією всієї дійсності, як ,,матерії“. Коли ж він деколи говорить про ,,духа“ і „духовні справи“, наприклад в ділянці культури чи моральності, то робить те тільки тому, що вважає деякі події, як похідні (еріfеnоmеnасh) матерії, яка, згідно з цією системою, – це єдина й виключна форма буття. З цього виходить, що згідно з таким тлумаченням, релігію треба вважати тільки якоюсь різновидністю ,,ідеалістичного обману“, яку й треба поборювати методами, що найкраще відповідають місцям та історичним обставинам, щоб її усунути із суспільства й людського серця.
Можна, отже, сказати, що матеріалізм є систематичним і послідовним розвитком того опору і заперечення, що на нього звернув увагу св. Павло, кажучи: „тіло пожадає проти Духа“. Цей опір є однак взаємний, як те підкреслює Апостол в другій частині того самого вислову: „дух пожадає проти тіла“. Отож, хто хоче жити за Духом, приймаючи й узгоджуючись з Його спасенною дією, мусить відкинути прагнення і внутрішні й зовнішні вимоги ,,тіла“, і то також в ідеологічному та історичному виразі антирелігійного ,,матеріалізму“. На цьому тлі, так характерному для наших часів, слід підкреслити в рамках підготовки до Великого Ювілею ,,пожадання духа“, як заклик, який озивається в ночі сучасного приходу, вслід за яким, як дві тисячі років тому, „кожна людина побачить спасіння Господнє“(243). Цю можливість і надію Церква доручає сучасним людям. Вона усвідомлює, що зустріч і зіткнення між ,,прагненнями проти духа“, які знаменують багато аспектів сучасної цивілізації, особливо в деяких її колах, і „прагнення проти тіла“ у зв'язку з наближенням Бога, Його воплоченням, Його завжди новим спілкуванням у Святому Дусі, в багатьох випадках може набирати драматичних рис, а навіть довести до нових поразок людини. Церква, однак, твердо вірить, що з боку Бога, воно завжди є спасенним відданням, спасенним приходом, і, водночас, спасенним ,,переконуванням у грісі“ через Духа Святого.
57. – В Павловім протиставленні ,,духа“ і ,,тіла“ включені також протиставлення ,,життя“ і ,,смерті“. Це поважна проблема, про яку належить відразу ствердити, що матеріалізм, як ідеологічна система, в усіх своїх видах, означає приймання смерті, як остаточного кінця людського існування. Все бо, що матеріяльне є знищиме, і тому людське тіло, подібно як і тваринне, є смертним. Якщо ж людина в своїй сутності є тільки ,,тілом“, тоді смерть для неї буде межею і кінцем, якого не можна переступити. В такому значенні можна б говорити, що життя людини є виключно „існуванням для смерті“.
Слід додати, що на горизонті сучасної цивілізації – особливо тієї найбільше розвиненої під науково-технічним оглядом – знаки й сигнали смерті стали особливо часті й наглядні. Вистачить подумати про гонку озброєнь і, в зв'язку з нею, про небезпеку ядерного самознищення. З другого боку щораз більше відкривається для всіх поважна ситуація значних територій нужди й смертоносного голоду на нашій планеті. Йдеться про питання, які є не тільки економічними, але водночас, і передусім, етичними. Крім того, на горизонті нашої епохи помножуються „знаки смерті“: поширилася практика, – яка подекуди набирає характеру майже установчого – відбирати життя людським істотам ще перед їх народженням, або раніше, ніж вони дійшли до природної смерті. Що більше, не зважаючи на стільки шляхетних зусиль в справі миру, постійно спалахують і ведуться війни, які позбавляють життя чи здоров'я сотні тисяч людей. Як же не згадати замахів на людське життя з боку тероризму, зорганізованого навіть в міжнародному масштабі?
На жаль, це тільки частинний і неповний нарис образу смерті, який виникає в нашій епосі, коли дедалі ближче наближаємося до кінця другого Тисячоріччя християнства. Чи ж оті темні сторони матеріалістичної цивілізації, а особливо оті знаки смерті, які помножуються в суспільно-історичних рамках, в яких вона виникла, не підноситься нове, більш-менш свідоме благання до Духа, який подає життя? В усякому разі, навіть не дивлячись на величину людських надій або зневір, як також фальшу або оман, викликаних розвитком матеріалістичних систем в теорії та практиці, залишається християнська впевненість, що Дух дише, куди хоче. Ми, однак, маємо „зачатки Духа“, і тому, отже, хоч підлягаємо стражданням часу, що проминає, „цілою істотою своєю стогнемо, очікуємо... визволення нашого тіла“(244), тобто усієї нашої людської істоти, заразом тілесної і духовної. Так, стогнемо, але в очікуванні, повному незламної надії, бо до такої власне людської істоти наблизився Бог, що є Духом. Бог Отець послав ,,власного Сина в тілі, схожім на гріховне тіло, ради гріха, осудив гріх у тілі“(245). На вершині своєї пасхальної таємниці, той же Син Божий, ставши Людиною, був розп'ятий за гріхи світу, з'явився посеред своїх Апостолів після Воскресіння, дихнувши на них, мовив: „Прийміть Духа Святого“. Цей подих триває, і „Дух допомагає у немочі нашій“(246).
4. Дух Святий, що зміцнює „внутрішню людину“.
58. – Церква, що успадкувала й продовжує апостольське свідчення про воскресіння Ісуса Христа, звіщає і водночас переживає таїнство Воскресіння і П'ятидесятниці. Вона є вічним свідком цієї перемоги над смертю, що виявила силу Святого Духа, і водночас спричинила Його новий прихід, Його нову присутність в людях і в світі. Бо в Христовому воскресінні, Святий Дух-Утішитель явився над усе як Той, що дає життя: ,,Той, хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом своїм, що живе у вас“(247). В ім'я воскресіння Христового Церква звіщає життя, яке об'явилось поза межею смерті; життя, що є міцніше від смерті. Вона звіщає водночас Того, що дає життя: Духа животворящого. Вона звіщає Його і над усе з Ним співпрацює в даванні того життя. Бо коли „тіло мертве через гріх, то Дух живий через праведність“(248), довершену Христом розп'ятим і воскреслим. В ім'я Христового Воскресіння, Церква, в тілесній єдності й в покірному служінні Святому Духові, служить тому життю, але походить від самого Бога.
Через оте служіння людина стає завжди наново „дорогою Церкви“, як це було сказано в моїй Енцикліці про Христа Відкупителя(249), і що тепер повторюю в цій енцикліці про Святого Духа. З'єднана із Святим Духом, Церква, як ніхто інший усвідомлює те, що є внутрішнього в людині, те, що найглибше та найістотніше, бо воно духовне і незнищувальне. Там власне Дух прищеплює ,,корінь безсмертя“(250), з якого зростає нове життя, тобто життя людини в Бозі. Те життя, як слід спасенного передавання Бога в Святому Дусі, може розвиватися і зміцнюватися тільки під Його діянням. Тому також Апостол молився за своїх вірних і писав до них: ,,Згинаю свої коліна перед Отцем..., щоб Він дав вам за багатством своєї слави скріпитись у силі через Його Духа, на зростання внутрішньої людини“(251).
Під впливом Святого Духа дозріває і зміцнюється ця внутрішня людина, тобто „духовна“. Завдяки передаванню Бога, людський дух, що „досліджує таємниці людини“, зустрічається з ,,Духом, який досліджує глибини Божі“(252). В цьому Святому Дусі, що є предвічним даром, Триєдиний Бог відкривається для людини, для людського духа. Таємний подув Божого Духа спричинює, що й людський дух також відкривається на спасенну й освятну дію Божу. Завдяки дарові ласки, яка є даром Святого Духа, людина входить в „нове життя“, вводиться в надприродний вимір самого Божого життя. Одночасно ж, сама людина стає „житлом Святого Духа" та „храмом живого Бога“(253). Бо через Святого Духа Отець і Син приходять до неї і в ній закладають своє житло(254). В причасті благодаті з Пресвятою Тройцею розширюється, до певної міри, внутрішній „життєвий простір" людини, піднесеної до надприродного Божого життя. Людина живе в Бозі й від Бога: живе „за Духом“ і „думає про духовні справи“.
59. – Так внутрішнє спілкування з Богом в Святому Дусі вчиняє, що людина новим способом розуміє також себе, свою людську природу. Таким чином повністю здійснюється отой образ і подібність Божі, яким є людина від початку(255). Оця внутрішня істина людського буття повинна постійно наново виявлюватися в Христовому світлі, який є первообразом спілкування з Богом і в Ньому повинен бути наново виявлений сенс того, що людина ,,не може цілком віднайти себе, як тільки в безкорисливій самопосвяті“ іншим людям, як пише Собор Ватиканський ІІ: власне ,,ботоподібність виявляє, що людина, яка є єдиним сотворінням на землі, яке Бог сотворив задля нього самого“ в гідності її особи, але відкритій на поєднання і громадський зв'язок(256). Успішне пізнання і повне здійснення цієї істини про буття звершується тільки дією Святого Духа. Цієї істини людина навчається від Ісуса Христа і здійснює у власному житті за дією Святого Духа, Якого Він сам нам дав.
На цьому шляху – на шляху такого внутрішнього дозрівання, яке включає одночасно повне відкриття сенсу людськості – Бог наближається до людини та дедалі глибше проникає в увесь людський світ. Триєдиний Бог, що сам у собі ,,існує“, як найглибша й трансцендентна дійсність міжособового Дару, передається людині в Святому Дусі як Дар, перетворює людський світ з середини, з нутра сердець і сумлінь. На цьому шляху ввесь отой світ, що став учасником Божого дару, як навчає Собор, „стає заразом дедалі більше людським, щораз гуманнішим“(257), а водночас в ньому дозріває – через людські серця і сумління – те Царство, в якому остаточно Бог буде „всім у всіх“(258): як Дар і Любов. Дар і Любов – це та відвічна сила самовиявлення Триєдиного Бога людині й світові в Святому Дусі.
В перспективі Двохтисячного року від народження Христа йдеться про те, щоб дедалі більше людей „могли повністю віднайти себе в щирій самопосвяті“, згідно з висловом Собору. Йдеться про те, щоб, під дією Духа-Утішителя, звершувався в нашому людському світі процес справжнього дозрівання людства, в особистому й громадському житті, щодо якого сам Ісус, коли ,,молив Отця, щоб – усі були одно, як і ми одно” (Ів. 17,21-22),... вказав на деяку подібність між єдністю Божих Осіб і єдністю синів Божих, об'єднаних у правді й любові“(259). Таку істину про людину звіщає Собор, а Церква вбачає в ній особливо міцну й рішучу вказівку, стосовно своїх апостольських завдань. Якщо ж людина, як сказано, є дорогою Церкви, то ця дорога веде через усе таїнство Христа, як Божественного Первовзору людини. На цій, власне, дорозі Святий Дух, скріплюючи в кожному з нас „внутрішню людину“, вчиняє, що людина щораз краще ,,віднаходить себе в щирій самопосвяті“. Можна сказати, що в цих словах душпастирської Конституції Собору коротко з'ясований зміст усієї християнської антропології: та теорія і практика оперта на Євангелії, в якій людина, відкриваючи свою приналежність до Христа, і в Ньому своє підвищення до гідности Божого синівства, краще розуміє також власну людську гідність якраз тому, що становить суб'єкт наближення і присутності Бога до світу і Його присутності в ньому, суб'єкт Божої вибачливості, в якій одночасно вміщається перспектива, а навіть сам корінь остаточного прославлення людини. Отож, можна по-справжньому повторити, що ,,славою Божою є жива людина, але життям людини є оглядання Бога“(260): людина живучи Божим життям, є Божою славою, а утаєним подателем цього життя і цієї слави є Святий Дух. ,,Він, – як каже св. Василій Великий, – нескладний в своїй істоті, різноманітний у своїй силі... уділяється, не зазнаючи втрати, буває присутній у кожному, хто здатний Його прийняти, так неначе би був тільки Він сам; і всім подає повну й достатню благодать“(261).
60. – Коли під впливом Утішителя люди, чи як окремі особи, чи як спільноти, відкриють цей Божий вимір свого існування і життя, тоді вони стають здатні визволитися від різнорідних детермінізмів, зроджених передусім з матеріалістичних підстав мислення, з практики й з відповідної методології. В нашій епосі ці елементи здолали проникнути до нутра людини, до тієї святині сумління, де Святий Дух постійно посилає світло й силу до нового життя, згідно із „свободою дітей Божих“. Дозрівання людини в цьому житті зазнає перешкод через зумовлення і натиски, що їх роблять структури й механізми, що панують у різних суспільних структурах. Можна сказати, що в багатьох випадках суспільні чинники, замість пособляти розвиток і поширювання людського духа, остаточно відривають його від усієї первісної правди його буття і життя – над якими чуває Святий Дух, – щоб підкорити його ,,князеві світу цього“.
Великий Ювілей Двотисячоріччя містить в собі заклик до визволення за діянням Святого Духа, єдино який може допомогти особам і спільноті визволитися від старих і нових детермінізмів, ведучи їх „законом Духа, що дає життя в Христі Ісусі“(262), відкриваючи таким чином повну міру справжньої свободи людини. Там, як пише св. Павло, „де Господній Дух, там воля“(263). Таке виявлення свободи, а водночас справжньої гідності людини, набуває особливої вимовності для християн і для Церкви в обставинах переслідувань – чи то тих давніх, чи сучасних: бо свідки Божої Правди стають заразом особливим живим здійсненням діяння Духа Істини, присутнього в серці й у совісті людини, що нерідко засвідчують мучеництвом піднесення їх людської гідності до найвищої прослави.
Також у звичайних суспільних обставинах християни, як свідки справжньої гідності людини, слухняні Святому Духові, причиняються до багатогранного „оновлення лиця землі“, співдіючи з іншими братами в здійсненні й наданні вартості всьому тому, що в сучасному поступові цивілізації, культури, науки, техніки та інших ділянках людської думки і діяльности є благородним, чесним і гарним(264). Вони роблять це як учні Христа, який – як навчає Собор – ,,через своє Воскресіння став Господом... силою Свого Духа діє в серцях людей, не тільки розбуджуючи прагнення майбутнього віку, але тим самим теж оживляючи, очищуючи й укріплюючи ті шляхетні бажання, завдяки яким людство старається вчинити своє життя гуманнішим та підкорити для цієї мети ввесь світ“(265). Таким чином вони ще краще підтверджують велич людини, сотвореної на образ і подобу Божу, велич, яка стає яснішою у таїнстві Воплочення Сина Божого, що „коли прийшла повнота часу“, за діянням Святого Духа, ввійшов в історію, як справжній Чоловік, Він, що був Первородним усякого сотворіння, „від якого все і для якого ми існуємо“(266).
5. Церква – тайна внутрішнього з'єднання з Богом
61. – Коли наближається закінчення Другого Тисячоріччя, яке має пригадати всім та, неначе наново, вчинити присутнім прихід Слова в ,,повноті часу“, Церква знову намагається ввійти в саму істоту своєї Боголюдської конституції і також того посланництва, яке дозволяє Їй брати участь у месіянському посланництві самого Христа, згідно із завжди актуальним навчанням Собору Ватиканскього ІІ. Посилаючись на це навчання, ми знаходимося неначе б наново на Тайній Вечері, на якій Ісус Христос об'явив Святого Духа, як Утішителя, Духа Істини, і мовив про свій власний ,,відхід“ через Хрест, як необхідну умову Його ,,приходу“: „Ліпше для вас, щоб я відійшов. Бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде. Якщо ж відійду – пришлю Його до вас“(267). Ми бачимо, що це передвіщення мало своє перше здійснення вже ввечері першого дня Пасхи, а пізніше на П'ятидесятницю. Відтоді воно здійснюється в історії людства за посередництвом Церкви.
В світлі вищезгаданих слів, також набирає повного значення те, що Христос – під час Тайної Вечері – сказав про свій новий ,,прихід“. Знаменна це річ, що в тій самій прощальній бесіді не лише передвіщає Свій ,,відхід“, але також і новий ,,прихід“. Каже бо: „Не полишу вас сиротами; я повернуся до вас“(268). А в моменті остаточного розставання, перед вознесінням на небо, Він повторить ще чіткіше: „Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку“(269). Цей новий прихід Христа, оце Його постійне приходження, щоб бути з Апостолами, з Церквою, оце ,,я з вами аж до кінця віку“, не змінює дійсності Його ,,відходу“. Воно наступає після закінчення месіянської діяльності Христа на землі та завершується в сфері предвіщеного послання Святого Духа, і вписується в якійсь мірі всередину Його месіянського посланництва. Довершується за діянням Святого Духа, який вчиняє, що Христос, який відійшов, приходить – тепер і завжди – новим способом. Цей новий прихід Христа за діянням Святого Духа і Його постійна присутність і діяння в духовному житті, звершується через дійсність святих тайн. Через них Христос, який відійшов у Своїй видимій людській природі, приходить, є присутній і діє в Церкві таким внутрішним і з'єднаним способом, що вчиняє Церкву Своїм Тілом. Як Тіло Христове, Церква живе, діє і зростає „аж до кінця віку“. Та все довершується за дією Святого Духа.
62. – Найповніший сакраментальний вираз отого „відходу“ Христа через таїнство Хреста і Воскресіння – це Євхаристія. В ній бо звершується кожного разу в сакраментальний спосіб Його прихід. Його спасенна присутність: в Жертві й Причасті. Цей прихід і ця присутність звершується за дією Святого Духа, всередині Його посланництва(270). За посередництвом Євхаристії Святий Дух здійснює оте „зростання внутрішньої людини“, – про що мовиться в Посланні до Ефесян(271). За посередництвом Євхаристії, особи й спільноти, під впливом Утішителя, навчаються віднаходити Божий сенс свого людського життя, що про нього говорить Собор. Це отой сенс, через який Христос „відкриває людину для людини“, „вказуючи на деяку подібність між єдністю Божих осіб і єдністю синів Божих, об'єднаних в правді й любові“(272). Така єдність висловлюється і звершується особливим способом за посередництвом Євхаристії, в якій людина, беручи участь у Христовій Жертві, кожного разу, коли вона звершується, навчається також „віднайти себе самопосвятою“(273), в злуці з Богом та з іншими людьми, своїми братами.
Тим-то перші християни, від перших днів після Зіслання Святого Духа, ,,перебували... на ламанні хліба й молитвах“, творячи таким способом спільноту, оперту на вченні Апостолів(274). Так вони ,,пізнавали“, що їхній воскреслий Господь, що вознісся на небо, наново приходив до них в євхаристійній спільності Церкви і через неї Церква, керована Святим Духом, від самого початку, виражалася і утверджувалася за посередництвом Євхаристії. Так було завжди, протягом усіх християнських поколінь, аж до наших часів, в яких наближаємося до кінця Другого Тисячоріччя. З упевненістю, однак, мусимо ствердити, що Тисячоріччя, яке добігає кінця, було свідком великих поділів серед християн. Всі віруючі в Христа, за прикладом Апостолів, повинні докласти всіх старань, щоб підпорядкувати всі свої думки й вчинки волі Святого Духа, що є ,,Началом Церковної єдності“(275), щоб усі охрищені в одному Святому Дусі, становили одне тіло й почувалися братами, з'єднаними в жертвуванні тієї самої Євхаристії, що є ,,таїнством побожності, знаком єдності і зв'язком любові“(276).
63. – Євхаристійна присутність Христа, Його сакраментальне „Я з вами“, дозволяє також Церкві відкривати щораз досконаліше своє власне таїнство, про те свідчить вся еклезіологія Собору Ватиканського ІІ, згідно з якою „Церква в Христі є немов таїнством, тобто знаком і знаряддям внутрішнього з'єднання з Богом і єдності всього людського роду“(277). Як таїнство, Церква постійно зростає з пасхального таїнства ,,відходу“ Христа, а водночас живе завжди новим ,,приходом“ за дією Святого Духа, внутрі посланництва Утішителя – Духа Істини. Це власне визнає Собор, як оте істотне таїнство Церкви.
Якщо силою сотворення Бог є тим, в якому ми всі ,,живемо, рухаємося та існуємо“(278), то, в свою чергу, сила Відкуплення триває і розвивається в історії людини й світу, немов у подвійному ,,ритмі“, джерело якого міститься в Предвічному Отцеві. Це, з одного боку, ритм посланництва Сина, що прийшов у світ, народжуючись з Марії Діви за Дією Святого Духа; а з другого боку, це ритм посланництва Святого Духа, що Його остаточно об'явив Христос. Задля ,,відходу“ Сина, прийшов Святий Дух і постійно приходить як Утішитель і Дух Істини. У сфері свого посланництва, неначе внутрі невидимої присутності Духа, Син, що ,,відійшов“ в пасхальному таїнстві, ,,приходить“ і є постійно присутній в таїнстві Церкви. В її історії Він деколи менше, деколи більше видимий, але завжди нею керує. А те все довершується таїнственним способом за дією Святого Духа, який, ,,черпаючи із засобів Христового Відкуплення, постійно дає життя. Поглиблюючи усвідомлення цього таїнства, Церква краще бачить себе саму, особливо як таїнство.
Діється це також тому, що з призначення Господа свого, за посередництвом різних святих Тайн, Церква звершує служіння на користь людини. Сакраментальне служіння, кожного разу, як воно звершується, носить у собі таїнство ,,відходу“ Христа через Хрест і Воскресіння, завдяки якому приходить святий Дух. Він приходить і діє: „дає життя“. Святі Тайни бо означають ласку і подають ласку: означають життя і дають життя. Церква є видимою розподільницею святих знаків, тоді як Святий Дух діє в них, як невидимий податель того життя, яке вони означають. Разом з тим діянням Духа, є і діє також Ісус Христос.
64. – Коли Церква є таїнством внутрішнього з'єднання з Богом, то це стається завдяки Ісусові Христові, в якому це з'єднання звершується, як спасенна дійсність. Вона є в Христі Ісусі за дією Святого Духа. Повнота отієї спасенної дійсності, якою є Христос в історії людства, поширюється таїнственним способом силою Духа Утішителя. Таким чином Святий Дух є „іншим Утішителем“, новим Утішителем, бо через Його діяння Добра Новина воплочується в людському сумлінні й серці та поширюється в історії. В тих усіх вимірах Святий Дух дає життя.
Коли вживаємо слово ,,таїнство“ у відношенні до Церкви, ми повинні пам'ятати, що соборовий текст відрізняє таїнственність Церкви від тієї, яка властива святим Тайнам у точному значенні, бо каже: „Церква є немов таїнством, тобто знаком і знаряддям внутрішнього з'єднання з Богом“. Але те, що заслуговує на увагу і що випливає з аналогічного сенсу, в якому те слово вжите в обох випадках, – це зв'язок Церкви з силою Святого Духа, що єдиний дає життя: Церква є знаком і знаряддям присутності й дії Духа животворящого.
Собор Ватиканський ІІ додає, що Церква є ,,таїнством єдності всього людського роду“. Йдеться про ту єдність, яку людський рід – хоч сам у собі різноманітно відмінний – має від Бога і в Бозі. Вона вкорінюється передусім на таїнстві сотворіння і набуває нових вимірів у таїнстві Відкуплення та у ставленні до загального спасіння. А тому, що Бог ,,хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розпізнавання правди“(279), то відкуплення охоплює всіх людей, а до певної міри, всі сотворіння. В тому самому загальному вимірі Відкуплення діє, силою ,,відходу“ Христа, Святий Дух. Тому Церква, вкорінена через своє власне таїнство в Триєдиному задумі спасіння, має право вважати себе ,,таїнством єдності всього людського роду“. Церква знає, що вона є цим таїнством завдяки силі Святого Духа, якої вона є знаком і знаряддям в здійсненні спасенного Божого задуму.
Таким способом здійснюється ота ,,вибачливість“ безмежної Любові Триєдиного Бога: наближення Бога, що є невидимим Духом, до видимого світу. Триєдиний Бог передається людині в Святому Дусі від самого початку за посередництвом свого „образу і подоби“. Під впливом цього самого Духа, людина, а через неї сотворений світ, відкуплений Христом, наближається до своїх остаточних призначень у Бозі.
Якраз Церква є ,,таїнством, тобто знаком і знаряддям“ цього наближення двох полюсів сотворіння і відкуплення – Бога і людини. Церква намагається відновити й скріпити єдність в самому корені людського роду: в єдності, яку людина має з Богом, своїм Творцем, Господом і Відкупителем. Цю правду, оперту на вченні Собору, можемо роздумувати, пояснювати й застосовувати в усій розлогості на переломі другого й третього тисячоріччя християнства. Таким чином з радістю усвідомлюємо дедалі краще, що діяльність, яку розвиває Церква в історії спасення, вписаній в історію людства, присутній і діє Святий Дух, що Своїм подихом вічного Божого життя проникає „земну мандрівку людини та скеровує всі сотворіння – всю історію – до остаточної мети в Божій безмежності.
6. Дух і Наречена мовлять: ,,Прийди!“
65. – Оцей подих Божого життя, Дух Святий, найпростішим і найзагальнішим способом виявляється і дає про себе знати – в молитві. Гарною і спасенною є думка, що де-небудь на світі хтось молиться, там є Дух Святий – життєдайний подих молитви. Гарною і спасенною є думка, що як широко в минулому, тепер і в майбутньому поширюється в усьому світі молитва, так широко простягається присутність і дія Святого Духа, який ,,дихає“ молитвою в людських серцях в усій незмірній гамі найрізнорідніших ситуацій й умов, чи то сприятливих, чи супротивних для духовного і релігійного життя. Дуже часто, під впливом Святого Духа, молитва випливає з людського серця не зважаючи на заборони й переслідування, а навіть всупереч офіційним заявам нерелігійного, чи то прямо атеїстичного характеру суспільного життя. Молитва завжди залишається голосом тих усіх, які, як здається, не мають голосу, і в тому голосі завжди лунає оте „велике голосіння“ Христа, що про Нього говорить Послання до Євреїв“(280). Молитва є також виявленням тієї глибини, якою є серце людини: глибини, яка є від Бога, і тільки Бог може її заповнити, саме Святим Духом. Читаємо в св. Луки: „Отак коли ви, злими бувши, умієте давати дітям вашим дари добрі, оскільки більш Отець небесний дасть Святого Духа тим, що в нього просять“(281).
Дух Святий є даром, який приходить до людського серця разом з молитвою. В молитві Він об'являється насамперед і понад усе, як Дар, що „допомагає нам у немочі нашій“. Св. Павло прекрасно передає цю думку в своєму Посланні до Римлян, коли пише: „Ми навіть як слід не знаємо про що нам молитися, але сам Дух заступається за нас стогонами невимовними“(282). Отож Дух Святий не тільки вчиняє, що ми молимося, але Він внутрішньо веде нас під час молитви, доповняючи наше невміння молитись. Він присутній у нашій молитві, і надає цій людській діяльності Божого виміру(283). Таким чином, ,,Той, хто досліджує серця, знає, яке бажання Духа і що Він заступається за святих згідно з Божою волею“(284). Молитва під впливом Святого Духа стає дедалі дозрілішим висловом нової людини, через яку вона стає учасницею Божого життя.
Наша важка епоха особливо потребує молитви. Якщо протягом історії – в минулому й тепер – багато людей, чоловіків і жінок, дали свідчення важливостs молитви, посвячуючись на хвалу Божу й віддаючись життю молитви передусім у монастирях, з великою користю для Церкви, то в цих останніх роках також зростає кількість осіб, які, в колі постійно зростаючих рухів і груп, на першому місці ставлять молитву і в ній шукають оновлення духовного життя. Така ознака знаменна й відрадна, бо такий досвід успішно впливає на оживлення молитви серед віруючих, що допомагає їм краще спостерегти в Святому Дусі Того, що розбуджує в серцях глибоке бажання святості.
В багатьох людях і в багатьох спільнотах визріває переконання, що, з усім запаморочливим поступом науково-технічної цивілізації, незалежно від дійсних здобутків й досягнень, людина стоїть під загрозою, людство стоїть під загрозою. Перед такою загрозою, ба навіть зазнаючи вже грізного духовного занепаду людини, окремі особи й суспільство, неначе керовані внутрішнім почуттям віри, шукають сили, здатної підняти людину, визволити її від себе самої, від власних хиб і помилок, які вчиняють шкідливими самі здобутки. І так вони відкривають молитву, а в ній об'являється „Дух, що допомагає нам у немочі нашій“. Таким чином, часи, в яких живемо, наближають багато людей до Святого Духа через поворот до молитви. Маю надію, що у навчаннях цієї Енцикліки всі вони знайдуть поживу для їхнього внутрішнього життя, і, під впливом Святого Духа скріплюючись в ревній молитві, в тісному зв'язку з Церквою та її Навчальним Управлінням.
66. – Серед труднощів, розчарувань, надій, відходів і повернень наших часів, Церква залишається вірною таїнству свого виникнення. Хоч це історична подія, що Церква вийшла з Світлиці в день П'ятидесятниці, водночас можна сказати, що вона її не залишила. В духовному сенсі подія П'ятидесятниці належить не тільки до минулого: Церква завжди перебуває в Світлиці, і носить її в своєму серці. Церква перебуває на молитві, як Апостоли разом з Марією, Матір'ю Христа, і з тими, що в Єрусалимі становили перший зародок християнської спільноти і, молячись, очікували приходу Святого Духа.
Церква перебуває в молитві разом з Марією. Оте з'єднання Церкви, яка молиться, з Матір'ю Христа, від самого початку, належить до таїнства Церкви. Богородиця присутня в цьому таїнстві так, як у таїнстві свого Сина. Вираз цього знаходимо в повчанні Собору „Пресвята Діва... осінена Святим Духом... породила Сина, що Його Бог поставив первородним між багатьма братами (пор. Рим. 8,29), тобто між вірними, що до їх зродження та виховання Вона причиняється своєю матірною любов'ю; Вона „своїми особливими ласками й даруваннями також тісно об'єднується з Церквою; Богородиця є первообразом Церкви”(285). ,,Церква, роздумуючи Її таїнственну святість та наслідуючи любов... і сама стає матір'ю... а наслідуючи Матір Господа свого, силою Святого Духа, дівственно зберігає недоторканну віру, сильну надію та щиру любов“. І також вона (тобто Церква) є Дівою, що... зберігає віру, дану Нареченому“(286).
Таким способом стає зрозумілою головна спонука, задля якої Церква, з'єднана з Матір'ю Дівою, постійно звертається як Наречена до свого Божественного Нареченого, як свідчать слова з Одкровення, наведені Собором: „Дух і Наречена кличуть до Господа Ісуса: ,,Прийди!(287). Молитва Церкви є власне таким невпинним закликом, в якому „сам Дух заступається за нас“: до певної міри Він сам його висловлює разом з Церквою і в Церкві. Дух бо був даний Церкві, щоб Його силою вся спільнота Народу Божого, хоч широко розгалужена й різноманітна, була витривалою в надії, в якій „ми спаслися“(288). Це ота есхатологічна надія, надія остаточного завершення в Бозі, надія вічного Царства, що здійснюється участю в тринітарному житті. Дух Святий, даний Апостолам як Утішитель, є Сторожем і Натхненником цієї надії в серці Церкви.
В перспективі другого тисячоріччя після Христа, коли „Дух і Наречена кличуть до Господа Ісуса: ,,Прийди!“, ота їхня молитва, як завжди сповнена есхатологічною далекосяжністю, має надати повного значення також святкуванню Великого Ювілею. Це молитва, яка звертається в напрямі тих спасенних призначень, до яких Святий Дух своїм діянням відкриває людські серця протягом всієї історії людини на землі. Одночасно, однак, ця молитва затримується над визначеним моментом історії, якому виявляється „повнота часу“, якраз Двохтисячного року. До цього Ювілею Церква бажає підготуватися в Святому Дусі, так як була приготована Святим Духом Діва з Назарету, в якій Слово стало тілом.
ЗАКІНЧЕННЯ
67. – Бажаємо закінчити ці наші роздумування в серці Церкви, і заразом у серці людини. Дорога Церкви проходить через серце людини, бо в ньому міститься таємне місце спасенної зустрічі з Святим Духом: з прихованим Богом. Там власне Святий Дух стає „джерелом такої води, яка струмує в життя вічне“(289). Там Він приходить як Дух Істини, а одночасно як Утішитель, що Його обіцяв Христос. Звідти Він діє як Утішитель, як Представник і Заступник – особливо коли людина чи людство стає перед засуджуючим вироком того ,,обвинувача“, що про нього каже Одкровення, що ,,обмовляв братів наших перед нашим Богом день і ніч“(290). Святий Дух не перестає бути Сторожем Надії в серці людини: всіх людей, а особливо тих, які „маючи зачаток Духа... очікують визволення свого тіла“(291).
Святий Дух, з'єднаний таємними вузлами Божого спілкування з Відкупителем людини, продовжує здійснювання Його діла: Він від Нього бере і передає всім, безупинно входячи в історію світу почерез серце людини. Тут Він стає – як проголошує літургічна Секвенція (тобто літургічний гімн, що його співають в Службі Божій латинського обряду в особливо урочисті свята перед Євангелієм) празника П'ятидесятниці – справжнім ,,Батьком убогих, Подателем дарів і Світлом сердець“. Він стає „милим Гостем душ", якого безнастанно Церква вітає на порозі внутрішньої таємниці кожної людини. Він бо приносить ,,відпочинок і захист“ серед зусиль, під час праці людських рук і розуму. Він приносить ,,відпочинок“ і ,,полегшення“ під час денної спеки, під час неспокоїв, боротьби й загроз кожної епохи; Він приносить, нарешті, ,,розраду“, тоді, коли людське серце плаче і зазнає спокус розпачу.
Тому літургічна Секвенція також закликає: „Без Твого подиху, що ж є серед сотворіння? Тільки хіба колючки й нужда“. Бо тільки Дух Святий „переконує у грісі“, у злі, але з тим наміром, щоб відбудувати добро в людині й в людському світі: щоб „обновити лице землі“. Він довершує діло очищення з усього того, що ,,спотворює“ людину, що є ,,нечистим“; Він лічить навіть найглибші рани людського існування. Він перемінює внутрішній неврожай душ на урожайні поля благодаті й святості; ,,уперте – нагинає“, ,,охололе – розгріває“, ,,заблукане – приводить“ на шляхи до спасіння(292).
Так молячись, Церква безустанно визнає: є в нашому сотвореному світі Дух, що є несотвореним Даром. Це Дух Отця і Сина: як Отець і Син це несотворений, безмежний, предвічний, всемогутній Бог, Господь(293). Цей Божий Дух ,,сповняє всесвіт“ і все, що сотворене, в Ньому визнає джерело своєї ідентичности, в Ньому находить свій властивий, трансцедентний вираз. Все, – що сотворене, звертається до Нього, Його очікує: Його закликає своєю власною істотою. До Нього, як Утішителя, Духа Істини й Любові, звертається людина, яка живе Істиною і Любов'ю, і яка без цього джерела істини й любові не може жити. До Нього звертається Церква, що є в серці людства, щоб випрошувати для всіх і всіх обдаровувати дарами тієї Любові, яка була ,,влита в серця наші“(294). До Нього звертається Церква на заплутаних шляхах земної людської мандрівки: і вона просить, безупинно просить правоти людських вчинків, за Його дією. Просить радості й розради, що її тільки Він – справжній Утішитель – може принести, приходячи до глибин людських сердець(295); вона просить ласки чеснот, які заслуговують небесну славу; просить вічного спасіння в повноті участі в Божому житті, до якого Отець від віків ,,призначив“ людей, сотворених з любові на образ і подобу Пресвятої Тройці.
Церква, охоплюючи своїм серцем всі людські серця, просить у Святого Духа щастя, яке тільки в Бозі може знайти повне здійснення: радощів, „яких ніхто не може відібрати“(296), радості, яка є плодом любові, а отже Бога, що є Любов'ю; вона просить ,,праведності, миру і радості в Святому Дусі“(297), на яких, згідно з св. Павлом, полягає Царство Боже.
Мир також є плодом любові. Той внутрішній мир, що його шукає втомлена людина в глибині своєї істоти; і той мир, якого прагне людство, людська сім'я, народи, нації і континенти в тихій надії отримати його в перспективі перелому Другого й Третього Тисячоріччя християнства. Але тому, що шлях до миру остаточно веде крізь любов, і прямує до створення цивілізації любові, Церква пильно дивиться на Того, що є Любов'ю Отця і Сина, і, незважаючи на зростаючі загрози, не перестає з довір'ям благати миру й служити мирові людини на землі. Її довір'я основується на Тому, який будучи Духом Любові, є також Духом Миру та не перестає бути присутнім в нашому людському світі: на горизонті сумлінь і сердець, щоб ,,сповнити всесвіт“ любов'ю і миром.
Перед Ним падаю на коліна при кінці цих роздумувань, благаючи, щоб Він, як Дух Отця і Сина, обдарував нас усіх благословенням і ласкою, які бажаю передати, в ім'я Пресвясвятої Тройці, синам і дочкам Церкви та всій родині людській.
Дано в Римі, при св. Петрі, дня 18 травня 1986 р.,
на празник Зіслання Святого Духа,
восьмого року мого Понтифікату.
Іван Павло ІІ, Папа
ПРИМІТКИ
1). Ів. 7,37.
2). Ів. 7,39.
3). Ів. 4,14; див. Всел. Соб. Ват. ІІ, догм. конст. про Церкву „Світло Народів“, ч. 4.
4). Див. Ів. 3,5.
5). Див. Лев ХІІІ, Енц. ,,Божественне оте Завдання“ 9 травня 1897: Акти Льва, 17 (1898), ст. 125-148; Пій ХХІ, Енц. ,,Таїнственного Тіла“, 29 червня 1943: ААС 35 (1943), ст. 193-248.
6). Загальна авдієнція 6 червня 1973: „Повчання Павла VІ“, ХІ (1973), ст. 47.
7). Місале Романум; див. 2 Кор. 13,13.
8). Ів. 3,17.
9). Фил. 2,11.
10). Див. Всел. Соб. Ват. ІІ, догм. конст. про Церкву „Світло Народів“, ч. 4; Іван Павло ІІ, промова до учасників Міжнародного Конгресу Пневматології (26 березня 1982), 1: Повчання V/1 (1982), ст. 1004.
11). Див. Ів. 4,24.
12). Див. Рим. 8,22; Гал. 6,15.
13). Див. Мт. 24,35.
14). Ів. 4,14.
15). Всел. Соб. Ват. ІІ, догм. конст. про Церкву „Світло Народів“, ч. 17.
16). Ів. 14,16.
17). Ів. 14,13.16.
18). Див. 1 Ів. 2,1.
19). Ів. 14,26.
20). Ів. 15,26.
21). 1 Ів. 1,1-3; 4,14.
22). ,,Те, що в Святому Писанні божественно об'явлене міститься і предкладається, було записане письмом під натхненням Святого Духа“, тим-то „Святе Письмо тим Духом, яким було написане, треба щоб було й читане та пояснюване“: Всел. Соб. Ват. ІІ, догм. конст. про Боже Об'явлення „Боже Слово“, ч. 11.12.
23). Ів. 16,12.
24). Діян. 1,1.
25). Ів. 16,14.
26). Ів. 16,15.
27). Ів. 16,7.
28). Ів. 15,26.
29). Ів. 14,16.
30). Ів. 14,26.
31). Ів. 15,26.
32). Ів. 14,16.
33). Ів. 16,7.
34). Див. Ів. 3,16; 34; 6,57; 17,3.18.23.
35). Мт. 28,19.
36). Див. 1 Ів. 4,8.16.
37). Див. 1 Кор. 2,10.
38). Див. св. Тома з Аквіно, „Сумма Теол.“ І, кв. 37-38.
39). Рим. 5,5.
40). Ів. 16,14.
41). Бут. 1,1.
42). Бут. 1,26.
43). Рим. 8,19-22.
44). Ів. 16,7.
45). Гал. 4,6; див. Рим. 8,15.
46). Див. Гал. 4,6; Фил. 1,19; Рим. 8,11.
47). Див. Ів. 16,6.
48). Див. Ів. 16,20.
49). Див. Ів. 16,7.
50). Діян. 10,37.
51). Див. Лк. 4,16-21; 3,16; 4,14; Мр. 1,10.
52). Іс. 11,1-3.
53). Іс. 61,1.
54). Іс. 48,16.
55). Іс. 42,1.
56). Див. Іс. 53,5-6.8.
57). Іс. 42,1.
58). Іс. 42,6.
59). Іс. 49,6.
60). Іс. 59,21.
61). Див. Лк. 2,25-35.
62). Див. Лк. 1,35.
63). Див. Лк. 2,19.51.
64). Див. Лк. 4,16-21; Іс. 61,1.
65). Лк. 3,16; див. Мт. 3,11; Мр. 1,7; Ів. 1,33.
66). Ів. 1,29.
67). Див. Ів. 1,33.
68). Лк. 3,21; див. Мт. 3,16; Мр. 1,10.
69). Мт. 3,17.
70). Див. св. Василій, „Про Святого Духа“, ХVІ, 39: ПГ 32,139
71). Діян. 1,1.
72). Див. Лк. 4,1.
73). Див. Лк. 1О,17-20.
74). Лк. 10,21; див. Мт. 11,25.
75). Лк. 10,22; див. Мт. 11,27.
76). Мт. 3,11; Лк. 3,16.
77). Ів. 16,13.
78). Ів. 16,14.
79). Ів. 16,15.
80). Див. Ів. 14,26; 15,26.
81). Ів. 3,16.
82). Рим. 1,3.
83). Єзек. 36,26; див. Ів. 7,37-39; 19,34.
84). Ів. 16,7.
85). Див. св. Кирило Олекс., „На Іванове Євангеліє“, кн. V, гол. ІІ:ПГ 73,75.
86). Ів. 20,19-22.
87). Див. Ів. 19,30.
88). Див. Рим. 1,4.
89). Див. Ів. 16,20.
90). Ів. 16,7.
91). Ів. 16,15.
92). Всел. Соб. Ват. ІІ, догм. конст. про Церкву „Світло Народів“, ч. 4.
93). Ів. 15,26.
94). Декрет про місійну діяльність Церкви „До народів“, ч. 4.
95). Див. Діян. 1,14.
96). Догм. конст. про Церкву „Світло Народів“, ч. 4. В ній включена вся патристична й богословська традиція про внутрішню єдність між Святим Духом і Церквою, єдність, яку дуже часто представляється аналогічно до стосунків між душею і тілом людини: див. св. Іриней „Проти єретиків“, ІІІ, 24,1; СК 211, ст. 470-474; св. Августин, ,,Слово“ 267,4,4: ПЛ 38,1231; ,,Слово“ 268,2: ПЛ 38,1232; Трактат про Іванове Євангеліє, ХХV, 13; ХХVІІ, 6: ККЛ 36,266, 272; св. Григорій Вел., „Виклад сімох покаянних псалмів“, Пс. V,1: ПЛ 79,602; Дидим Олекс., „Про Пресв. Трійцю“, ІІ,1: ПГ 39,449; св. Атанасій, „Бесіда ІІІ проти аріан“, 22, 23,24: ПГ 26,368,372; св. Іван Золотоустий, ,,На Послання до Ефесян“, Гом. ІХ,3; ПГ 62,72; св. Тома з Аквіно коротко зібрав попередню патристичну і богословську традицію, представляючи Святого Духа, як ,,серце“ і ,,душу“ Церкви: див. Сумма Теол. ІІІ, кв. 8, а. 1 до 3; „Виклад Апостольського Символу“, а. ІХ; „На Третю Книгу Сентенцій", Дист. ХІІІ, кв. 2, а. 2, питання 3.
97). Див. Одкр. 2,29; 3,6.13.22.
98). Див. Ів. 12,31; 14,30; 16,11.
99). Радість і Надія, ч. 1.
100). Там же, ч. 41.
101). Там же, ч. 26.
102). Ів. 16,7.
103). Ів. 16,7.
104). Ів. 16,8-11.
105). Див. Ів. 3,17; 12,47.
106). Див. Еф. 6,12.
107). Паст. конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія“, ч. 2.
108). Див. там же, ч. 10,13,27,37,63,73,79,80.
109). Діян. 2,4.
110). Див. св. Іриней „Проти єретиків“, ІІІ, 17,2: СК
111). Діян. 1,4.5.8.
112). Діян. 2,22-24.
113). Див. Діян. 3,14; 4,10.27; 7,52; 10,39; 13,28.
114). Див. Ів. 3,17; 12,47.
115). Діян. 2,36.
116). Діян. 2,37.
117). Див. Мр. 1,15.
118). Ів. 20,22.
119). Див. Ів. 16,9.
120). Ос. 13,14 Вулґ.; див 1 Кор. 15,55.
121). Див. 1 Кор. 2,10.
122). Див. 2 Сол. 2,7.
123). Див. 1 Тим. 3,16.
124). Див. „Примирення і Покаяння“ (2 грудня 1984), 19-22: ААС 77 (1985) ст. 229-233.
125). Див. Бут. 1-3.
126). Див. Рим. 5,19; Фил. 2,8.
127). Див. Ів. 1,1.2.3.10.
128). Див. Кол. 1,15-18.
129). Див. Ів. 8,44.
130). Див. Бут. 1,2.
131). Див. Бут. 1,26.28-29.
132). Догм. конст. про Боже Об'явлення „Боже Слово“, ч. 2.
133). Див. 1 Кор. 2,10.
134). Див. Ів. 16,11.
135). Див. Фил. 2,8.
136). Див. Бут. 2,16.
137). Бут. 3,5.
138). Див. Бут. 3,22 про ,,дерево життя“; див. також Ів. 3,36; 4, 14; 5,24; 6,40.47; 10,28; 12,50; 14,6; Діян. 13,48; Рим. 6,23; Гал. 6,8; 1Тим. І,16; Тит. 1,2; 3,7; 1 Петр. 3,22; 1 Ів. 1,2; 2,25; 5,11.13; Одкр. 2,7.
139). Див. св. Тома з Аквіно, Сумма Теол., І-ІІ, кв. 80, а. 4 на 3.
140). 1 Ів. 3,8.
141). Ів. 16,11.
142). Див. Еф. 6,12; Лк. 22,53.
143). Див. „Про Город Божий“, ХІV, 28: ККЛ 48,451.
144). Паст. конст. про Церкву в сучасному світі ,,Радістъ і Надія“, ч. 36.
145). Грецьке дієслово це ,,параклеїн“ = закликати, кликати до себе.
146). Див. Бут. 6,7.
147). Див. Бут. 6,5-7.
148). Див. Рим. 8,20-22.
149). Див. Мт. 15,32; Мр. 8,2.
150). Євр. 9,13.
151). Ів. 20,22.
152). Діян. 10,38.
153). Євр. 5,7.
154). Євр. 9,14.
155). Див. Лев. 9,24; 1 Цар. 18,38; 2 Кор. 7,1.
156). Див. Ів. 15,26.
157). Ів. 20,22.
158). Мт. 3,11.
159). Див. Ів. 3,8.
160). Ів. 20,22.
161). Див. ,,Прийди, Душе Святий“.
162). Св. Бонавентура, „Про сім дарів Святого Духа“, Колл. ІІ,3: До чистих вод, V,463.
163). Мр. 1,15.
164). Див. Євр. 9,14.
165). Див. Паст. Конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія“, ч. 16.
166). Див. Бут. 2,9.17.
167). Всел. Соб. Ват. ІІ, Паст. Конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія“, ч. 16.
168). Там же, ч. 27.
169). Див. там же, ч. 13.
170). Див. Іван Павло ІІ, Апост. посинодальне напоумл. ,,Примирення і Покаяння“ (2.ХІІ.1984), 16; ААС 77 (1985), ст. 213-217.
171). Паст. Конст. „Радість і Надія“, ч. 10.
172). Див. Рим. 7,14-15.19.
173). Паст. Конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія“, ч. 37.
174). Там же, ч. 13.
175). Там же, ч. 37.
176). Мол. П'ятидесятниці: ,,Сповни нутро серця“.
177). Св. Августин, „Розповідь на Пс. ХІ І,13: ККЛ, 38,470: „Яка це безодня і яку безодню взиває? Коли безодня означає глибину, то хіба думаємо, що людське серце не є безоднею? Що, властиво, є глибше від цієї безодні? Люди можуть говорити, можна їх бачити, коли вони виконують якість чинності своїми членами; їх можна почути, коли вони говорять; але чиї думки можна відгадати, чиє серце можна відчитати?“
178). Див. Євр. 9,14.
179). Ів. 14,17.
180). Мт. 12,31.
181). Мр. 3,28.
182). Лк. 12,10.
183). Св. Тома з Аквіно, „Сумма Теол.“ ІІ-ІІ, кв. 14, а. 3; див. св. Августин, Лист 185, 11,48-49: ПЛ 33,814; св. Бонавентура, „Коментар Єв. св. Луки“ гл. ХІV, 15-16: „До чистих вод“, VІІ, 314.
184). Див. Пс. 81 (80), 13; Єрем. 7,24; Мр. 3,5.
185). Іван Павло ІІ, Ап. Посинодальне напоумл. ,,Примирення і Покаяння“ (2.ХІІ.1984), 18: ААС 77 (1985), ст. 224-228.
186). Пій ХІІ, Радіопромова до Крайового Катехитичного Конгресу США в Бостоні (26.Х.1946): Промови й Радіопромови, VІІІ (1946), 288.
187). Іван Павло ІІ, Ап. Посинодальне напоумл. ,,Примирення і Покаяння“ (2.ХІІ.1984), 18: ААС 77 (1985), ст. 225.
188). 1 Сол. 5,19; Еф. 4,30.
189). Див. Іван Павло ІІ, Ап. Посинодальне напоумл. ,,Примирення і Покаяння“ (2.ХІІ.1984), 14-22: ААС 77 (1985) ст. 211-233.
190). Див. св. Августин „Про народ Божий“, ХІУ, 28: ККС 48,451.
191). Див. Ів. 16,11.
192). Див. Ів. 16,15.
193). Див. Гал. 4,4.
194). Одкр. 1,8; 22,13.
195). Ів. 3,16.
196). Гал. 4,4.
197). Лк 1,34.
198). Мт. 1,18.
199). Мт. 1,20.
200). Див. св. Тома з Аквіно, „Сумма Теол.“ ІІІ,кв. 2,аа. 10-12; кв. 6,а. 6; кв. 7,а. 13.
201). Лк. 1,38.
202). Ів. 1,14.
203). Кол. 1,15.
204). Див. напр. Бут. 9,11; стор. 5,26; Йов. 34,15; Іс. 40,6; 52,10; Пс. 145(144), 21; Лк. 3,6; І Пт. 1,24.
205). Лк. 1,45.
206). Див. Лк. 1,41.
207). Див. Ів. 16,9.
208). 2 Кор. 3,17.
209). Див. Рим. 1,5.
210). Рим. 8,29.
211). Див. Ів. 1,14.4.12.
212). Див. Рим. 8,14.
213). Див. Гал. 4,6; Рим. 5,5; 2 Кор. 1,22.
214). Рим. 8,15.
215). Рим. 8,16.
216). Див. Пс. 104(103),30.
217). Рим. 8,19.
218). Рим. 8,29.
219). Див. 2 Пт. 1,4.
220). Див. Еф. 2,18; Догм. Конст. про Боже Об'явлення „Слово Боже“, ч. 2.
221). Див. 1 Кор. 2,12.
222). Див. Еф. 1,3-14.
223). Еф. 1,13.
224). Див. Ів. 3,8.
225). Паст. Конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія“, ч. 22; див. Догм. Конст. про Церкву „Світло Народів“, ч. 16.
226). Ів. 4,24.
227). Там же.
228). Див. св. Августин, ,,Визнавання“ ІІІ, 6,11: ККЛ 27,33.
229). Див. Тит. 2,11.
230). Див. Іс. 45,15.
231). Див. Мудр. 1,7.
232). Лк. 2,27.34.
233). Гал. 5,17.
234). Гал. 5,16.
235). Див. Гал. 5,19-21.
236). Гал. 5,22.
237). Гал. 5,25.
238). Див. Рим. 8,5.9.
239). Рим. 8,6.13.
240). Рим. 8,10.12.
241). Див. 1 Кор. 6,20.
242). Див. Паст. Конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія“, ч. 19.20.21.
243). Лк. 3,6; див. Іс. 40,5.
244). Див. Рим. 8,23.
245). Рим. 8,3.
246). Рим. 8,26.
247). Рим. 8,11.
248). Рим. 8,10.
249). Див. Енц. ,,Відкуплення Людини“ (4.ІІІ.1979), 14:ААС 71 (1979), ст. 284.
250). Див. Мудр. 15,3.
251). Див. Еф. 3,14-16.
252). Див. 1 Кор. 2,10.
253). Див. Рим. 8,9; 1 Кор. 6,19.
254). Див. Ів. 14,23; св. Іриней, „Проти єретиків“, V,6,1: СК 153, сг. 72-80; св. Ілярій, „Про Пресв. Трійцю“, VІІІ,19.21: ПЛ 10 250.252; св. Амвросій, „Про Святого Духа“, І,6,8: ПЛ 16 752; св. Августин, ,,Розпов. на Пс. ХLIХ“, 2: ККЛ 38 575; св. Кирило Олекс., „На Іванове Євангеліє“ кн. І; ІІ: ПГ 73 154-158; 246; кн. ІХ: ПГ 74 262; св. Атанасій, Проп. ІІІ проти аріaн, 24: ПГ 26 374; Лист ІІ до Серапіона, 24: ПГ 26,586; Дидим Олекс., „Про Пресв. Трійцю“, ІІ, 6-7: ПГ 39 523-530; св. Іван Золотоустий, „Проповідь на Послання до Римлян“ ХІІІ, 8: ПГ 60,519; св. Тома з Аквіно, „Сумма Теол.“ І, кв. 43, аа. 1,3-6.
255). Див. Бут. 1,26; св. Тома з Аквіно, „Сумма Теол.“ І, кв. 93,аа. 4.5.8.
256). Див. Паст. Конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія“, ч. 24; див. також ч. 25.
257). Див. там же, ч. 38,40.
258). Див. 1 Кор. 15,28.
259). Див. Паст. Конст. про Церкву в сучасному світі ,,Радість і Надія“ ч. 24.
260). Див. св. Іриней, „Проти єретиків“, ІV,20,7: СК 100/2, ст. 648.
261). Св. Василій В., „Про Святого Духа“, ІХ,22: ПГ 32,110.
262). Рим. 8,2.
263). 2 Кор. 3,17.
264). Див. Всел. Собор Ват. ІІ, Паст. Конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія“, ч. 53-59.
265). Там же, ч. 38.
266). 1 Кор. 8,6.
267). Ів. 16,7.
268). Ів. 14,18.
269). Мт. 28,20.
270). Про це є мова в ,,епіклезі“ перед освяченням: „Освяти ці дари вилиттям Святого Духа, щоб вони стали Тілом і Кров'ю Ісуса Христа, Господа нашого“ (ІІ Мол. Євхар.).
271). Див. Еф. 3,16.
272). Паст. Конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія“, ч. 24.
273). Там же.
274). Див. Діян. 2,42.
275). Всел. Собор Ват. ІІ, Декрет про Екуменізм ,,Возстановлення одності“, ч. 2.
276). Св. Августин, „Трактат про Єванг. Івана ХХVІ“, 13: ККЛ 36, 266. див. Всел. Собор Ват. ІІ, Конст. про св. Літургію „Священний Собор“, ч. 47.
277). Догм. Конст. про Церкву „Світло Народів“, ч. 1.
278). Діян. 17,28.
279). 1 Тим. 2,8.
280). Див. Євр. 5,7.
281). Лк. 11,13.
282). Рим. 8,26.
283). Див. Оріген, „Про молитву“, 2: ПГ 11,419-423.
284). Рим. 8,27.
285). Догм. Конст. про Церкву „Світло Народів“, ч. 63.
286). Там же, ч. 64.
287). Там же, ч. 4.
288). Див. Рим. 8,24.
289). Див. Ів. 4,14; Догм. Конст. про Церкву „Світло Народів“, ч. 4.
290). Див. Одкр. 12,10.
291). Див. Рим. 8,23.
292). Див. мол. ,,Прийди, Душе Святий“.
293). Див. Символ ,,Хтонебудь“: ДС 75.
294). Див. Рим. 5,5.
295). Тут слід згадати важливе Ап. напоумлення ,,Радійте в Господі“ Вселенського Архиєрея Павла VІ з 9.V.1975: завжди актуальним є висловлений там заклик, щоб ,,благати в Святого Духа цього дару радості“ як також ,,закуштувати правдивої духовної радості, яка є плодом Святого Духа“: ААС 67 (1975), ст. 289; 302.
296). Ів. 16,22.
297). Див. Рим. 14,17; Гал. 5,22.
ВИДАВНИЦТВО: ОО Василіян – Торонто – 1989 – Рим
ЗАВАТАЖИТИ текст в (pdf+ocr,346st.,ukr,42,4Mb)
a також в (djvu+ocr,348st.,ukr,2,83Mb)
Збірка енциклік Св. Папи Івана Павла ІІ, написані від 1979 до 1987:
1. REDEMPTOR GOMINIS - ВІДКУПИТЕЛЬ ЛЮДИНИ (1979)
2. DIVES IN MISERICORDIA - БОГ БАГАТИЙ МИЛОСЕРДЯМ (1980)
3. LABOREM EXERCENS - З ПРАЦІ СВОЄЇ (1981)
4. APOSTOLI SLAVORUM - АПОСТОЛИ СЛОВ'ЯН (1985)
5. DOMINUM VIVIFICANTEM - ГОСПОДА ЖИВОТВОРЯЩОГО (1986)
6. MATER REDEMPTORIS - МАТИ ВІДКУПИТЕЛЯ (1987)
DOMINUM VIVIFICANTEM - «ГОСПОДА ЖИВОТВОРЯЩОГО» (1986).
Це П'ЯТА, з черги, від збірки шести енциклік, набрана вручну для перегляду On-line, а шоста - трохи згодом... (Намагався не спокушатися бажанням робити редакцію тексту з метою осучаснення правопису української мови, але... мабуть, не зміг...)
Немає коментарів:
Дописати коментар