вівторок, 2 січня 2018 р.

Енцикліка APOSTOLI SLAVORUM, св. Івана-Павла ІІ, Папи Римського (1985)

APOSTOLI SLAVORUM

ЕНЦИКЛІКА ВСЕЛЕНСЬКОГО АРХИЄРЕЯ
ІВАНА ПАВЛА ІІ
«АПОСТОЛИ СЛОВ'ЯН»

до єпископів, священиків, до чернецтва й усіх християн
на спогад євангельської діяльності святих Кирила
і Методія після одинадцяти сторіч

І. ВВЕДЕННЯ

1. – Апостоли слов'ян, святі Кирило і Методій, залишаються в пам'яті Церкви разом з тією великою євангельською діяльністю, яку вони здійснили. І навіть можнасказати, що спогад про них у наші дні став особливо живим й актуальним.

Маючи на увазі ту повну вдячності пошану, якою Брати з Солуня (давня Тесалоніка) втішаються від сторіч, зокрема між слов'янськими народами, і пам'ятаючи той неоціненний внесок, який вони зробили у діло голошення Євангелія між цими народами, одночасно ж і в справу примирення, дружнього співжиття, у розвиток людини й пошану до істотної гідності кожного народу, моїм апостольським листом ,,Визначної Чесноти“ від 31-го грудня 1980 року(1), я проголосив святих Кирила і Методія співпокровителями Європи. Так ото я пішов по тій лінії, яку накреслили мої Попередники, зокрема ж Лев ХІІІ, який, понад стороків тому, 30-го вересня 1880, своєю енциклікою „Великий Обов'язок“(2), на всю Церкву поширив почитання цих двох святих; і Павло VІ, який своїм апостольським листом „Вістун Миру“(3), від 24-го жовтня 1964, проголосив св. Венедикта покровителем Європи.

2. – Документ з-перед п'яти років мав на меті розбудити свідомість про ті врочисті акти Церкви і наміряв привернути увагу християн та всіх людей доброї волі, яким на серці лежить добро, згода і єдність Європи, на повсякчасно живу актуальність визначних постатей Венедикта, Кирила і Методія як конкретних зразків і духовної підтримки для християн нашого сторіччя і, насамперед, для народів Європейського континенту, які, вже здавна, головно завдяки молитві й діяльності цих святих, свідомо і з самого ж початку закоренились у Церкву та в християнські традиції.

Опублікування мого вищеназваного апостольського листа у 1980 р. підказувала несхитна надія на те, що в Європі й у світі подолається все те, що ділить Церкви, держави і народи. А воно в'язалося з тими трьома обставинами, які представляли предмет моєї молитви і роздумів. Перша – це 11-те сторіччя папського листа „Твого Старання“(4), яким Іван VІІІ 880 року потвердив вживання слов'янської мови в Літургії, перекладеній святими Братами. Друга – це відзначення першого сторіччя згаданої енцикліки „Великий Обов'язок“. Третя, саме в 1980 році стала початком щасливого й надійного теологічного діалогу між Католицькою і Православною Церквами на острові Патмос.

3. – В цьому документі бажаю посилатись зокрема на той лист, яким Папа Лев ХІІІ хотів пригадати Церкві й світові апостольські заслуги обох Братів: не тільки Методія, що, згідно з традицією, закінчив своє життя у 885 році в Велеграді на Великій Моравії, але також і Кирила, якого смерть розлучила з братом уже в 869-му в Римі, в тому місті, яке його прийняло та зберігає його мощі в давній базиліці св. Климента.

Папа Лев ХІІІ, спогадуючи життя й апостольські заслуги обох Братів з Солуня, визначив його літургічне свято на 7-го липня. Після Собору Ватиканського ІІ, внаслідок літургічної реформи, це свято перенесено на 14-го лютого, на той день, що, під історичним кутом бачення, є народженням св. Кирила для неба(5).

Більш як сто років від публікації листа Льва ХІІІ, нові обставини, в яких випала річниця 1100-ліття блаженної смерті св. Методія, кажуть надати нового вислову тій пам'яті, яку Церква зберігає про цю важливу подію. І до цього почувається особливо зобов'язаним насамперед папа, покликаний на Петрів престол з Польщі, а отже з-поміж слов'янських народів.

Події останнього сторіччя і, головно, останніх десятиріч, спричинились до того, що в Церкві релігійні спогади розбудили історично-культурне зацікавлення обома святими Братами, яких особливі харизми стали ще більше зрозумілими у світлі ситуацій і переживань, притаманних нашій епосі. До цього спричинилось багато подій, що, як автентичні знаки часів, належать до історії ХХ сторіччя і, насамперед, до тієї великої події, що сталася в житті Церкви за посередництвом Собору Ватиканського ІІ. У світлі Навчального Управління Церкви і душпастирських урочистих звернень цього Собору можемо по-новому – зрілішеі глибше – приглядатися цим двом святим Постатям, від яких зараз відділяє нас одинадцять сторіч; можемо також у їхньому житті й апостольській діяльності відчитати той зміст, який у них записала мудрість Божого провидіння, щоб вони у новій повноті розбудилися за нашої епохи та принесли нові плоди.

ІІ. БІОГРАФІЧНИЙ НАРИС

4. – Ідучи за прикладом листа „Великий Обов'язок“, бажаю пригадати життя св. Методія, не злегковаживши однак тих подій, які дуже тісно в'яжуть його з братом св. Кирилом. Зроблю це в загальних зарисах, залишаючи історичним дослідам уточнення і дискусії щодо окремих пунктів.

Те місто, яке побачило народження двох Братів – це нинішні Салоніки, що в ІХ сторіччі представляли важливий центр торговельного і політичного обсягу Візантійської імперії, і займало визначне місце в суспільному й інтелектуальному житті цієї околиці Балканів. Зваживши, що воно лежало на пограниччі слов'янських територій, то й назва його була напевно слов`янська: Солунь.

Методій був старшим братом; Михаїл – таке було ймовірно його хресне ім'я. Він народився між 815 і 820 роками. Молодший від нього Константин, якого згодом краще знаємо з імені Кирило, прийшов на світ у 827 або 828 році. Їхній батько був високим урядовцем в імперській адміністрації. Соціальні умови їхньої сім'ї відкривали перед обома Братами подібну кар'єру. В усякому разі, Методій її прийнявся, досягнувши становище архонта, тобто начальника однієї з прикордонних провінцій, в якій жило багато слов'ян. Однак, уже коло 840 року Методій перервав цю діяльність, щоб піти в один з монастирів у підніжжі гори Олімп в Бітинії, знаної тоді під назвою Свята Гора.

Брат Кирило з особливо гарними осягами проходив студії в Візантії, де прийняв свячення, рішуче відмовившись від політичної кар'єри. Уже в молодому віці, з огляду на виняткове знання культури і релігії, доручалися йому делікатні церковні завдання, наприклад, бібліотекаря архіву при великій церкві св. Софії в Константинополі, одночасно ж і впливового становища патріаршого секретаря в тому ж місті. Але незабаром Кирило виявив бажання, щоб звільнити його з цих обов'язків, щоб міг віддатися студіям і контемплятивному життю, без будь-яких амбітних намірів. Так ото він потай знайшов затишок в одному монастирі над Чорним Морем. Після шістьох місяців його віднайшли та й переконали, щоб він прийняв обов'язки викладача філософії у вищій Константинопольській школі. Там він, за своє визначне знання, придбав собі названня філософ, з якого він і досі знаний. Згодом імператор і патріарх вислали Кирила з місією до Сарацинів. Виконавши це завдання, він усунувся з публічного життя, щоб зустрінутись із своїм старшим братом Методієм та з ним поділяти чернече життя. Але знову, разом з ним, його включили в візантийську делегацію, яку вислано до хозар як знавців релігії й культури. Під час побуту у Криму в Херсонесі вони віднайшли ту церкву, в якій у давнину поховано св. Климента, римського папу й мученика, засланого власне в ті далекі околиці. Обидва святі Брати добули ці мощі(6) і взяли їх з собою, і вони супроводили Братів в наступній місійній подорожі на Захід аж до того часу, коли вони могли їх урочисто скласти у Римі, вручаючи ці мощі папі Адріанові ІІ.

5. – А тією подією, яка вирішила дальший хід їхнього життя, була просьба князя Ростислава з Великої Моравії, яку він звернув до імператора Михаїла ІІІ, щоб він до його народу вислав „такого Єпископа й учителя... який умів би вияснити їм правди християнської віри їхньою мовою“(7).

Вибрано святих Кирила і Методія, і вони відразу прийняли. Потім вони вибрались у дорогу та прибули до Великої Моравії – до тієї держави, яка тоді охоплюваларізні слов'янські народи середньої Європи, на роздоріжжі взаємних впливів між Сходом і Заходом – мабуть, уже в 863 році, розгортаючи між цими народами ту місію, якій обидва вони посвятили все своє дальше життя, проведене серед подорожей, недостач, страждань, ворожнеч і переслідувань, які в Методія закінчились навіть жорстоким ув'язненням. Все це вони переносили з міцною вірою і несхитною надією на Бога. Бо ж вони добре приготувалися до того завдання, яке їм доручено: принесли з собою тексти Святого Писання, необхідного для служіння святої Літургії. Вони приготували їх і переклали на старослов'янську мову, написавши новим альфавітом, який уклав Константин філософ, досконало пристосувавши його до звуків цієї мови. Місійна діяльність обох Братів супроводилася помітним успіхом, але й самозрозумілими труднощами, які новим місіонерам ставили суміжні латинські Церкви, що їх випередили початковою християнізацією.

Приблизно три роки перегодом, під час подорожі до Риму, вони затрималися в Панонії, де слов'янський князь Коцель – який утік був з важливого культурно-релігійного центру в Нітрі – їх гостинно прийняв. Звідсіль, після кількох місяців, вони знову пустилися в дорогу до Риму, разом із своїми учнями, які мали прийняти свячення. Їх шлях ішов через Венецію, де вони мусили відбути прилюдну дискусію на тему новостей тієї місії, яку вони розгортали. В Римі дуже ласкаво прийняв їх папа Адріян ІІ, що в міжчасі став наступником Миколи І. Він потвердив слов'янські літургічні книги і доручив, щоб їх урочисто покласти на престол у церкві Святої Марії при Яслах, що сьогодні називається Свята Марія Більша, і доручив, щоб їхні учні прийняли священиче рукоположення. Ця фаза їхніх трудів мала надзвичайно сприятливе закінчення. Але дальший етап Методій мусів відбути сам, бо його молодший брат, важко захворівши, мав час скласти чернечі обіти та прийняти чернечу рясу, бо ж він незабаром помер, 14 лютого 869, в Римі.

6. – Святий Методій залишився вірним тим словам, які Кирило вирік був на смертній постелі: ,,Ось, брате, ми поділяли ту саму долю, ведучи плуг тією самою борозною. А під кінець моєї днини я паду на полі. Ти дуже любив свою Гору – я знаю, але задля тієї Гори не залишай своєї навчальної діяльності. Де ж, насправді, ти можеш краще спастися?“(8).

Після того як його висвячено на єпископа на територію давньої Паннонської єпархії і назначення папським легатом „асі §епІеѕ“ (для слов'янських народів), Методій прийняв церковний титул поновно встановленого єпископського осідку в Сірмії. Але його апостольська діяльність перервалася внаслідок тих політично-релігійних ускладнень, які закінчилися його дволітнім ув'язненням, звинувативши його в тому, ніби він порушив іншу єпископську юрисдикцію. Методія звільнили щойно за особистою інтервенцією папи Івана VІІІ. Також новий володар Великої Моравії, князь Святополк, на кінець виявився супротивником діяльності Методія, протиставляючись слов'янській літургії та підказуючи Римові сумніви щодо правовірності нового архиєпископа. У 880 році Методія покликано „ad limina Apostolorum“, щоб усю цю справу ще раз особисто представив Іванові VІІІ. В Римі звільнили його з усіх обвинувачень, тож від папи одержав Методій опубліковану буллу „Завдяки твоїм старанням“(9), якою, бодай у суттєвих речах, привертались йому прерогативи щодо літургії слов'янською мовою, признані його попередником Олександром ІІ.

Подібне признання досконалої законності і правовірності Методія склав також візантійський імператор і патріарх Фотій, що тоді був у повній єдності з Римом, коли, в 881 або 882 році, він подався до Константинополя. Останні роки свого життя Методій присвятив головно дальшому перекладові Святого Писання та літургічних книг, творів Отців Церкви і також збірки церковних і цивільних візантійських законів, званих Номоканоном. Клопотавшись, щоб збереглось розпочате ним діло, він назначив своїм наступником свого учня Горазда. Помер 6 квітня 885 року на служінні Церкві, яку заснував між слов'янськими народами.

7. – Далекосяглою дією, глибоким правовірним навчанням, зрівноваженістю, чесністю, апостольською ревністю, безстрашною великодушністю Методій здобув собі довір'я Римських Архиєреїв, Константинопольських Патріархів, візантійських імператорів та різних князів нових слов'янських народів. Тому Методій став провідником і законним пастирем Церкви, що за тієї епохи пускала коріння посеред тих народів. Однодушно вшановується його, разом з братом Константином, як проповідника Євангелія й учителя „від Бога й святого апостола Петра“(10) і як підвалину повної єдності між недавно заснованими Церквами і давнішими Церквами.

Тому „чоловіки й жінки, посполиті й володарі, багаті й убогі, вільні й раби, вдови й сироти, чужинці й тубільці, здорові й хворі“(11) становили той натовп, що із сльозами й піснями супроводив на місце поховання доброго вчителя і пастиря, що „для всіх став усім, щоб усіх спасти“(12).

Діло святих Братів після смерті Методія, щоправда, зазнало великої кризи, і переслідування проти їхніх учнів так дуже загострилися, що вони були приневолені залишити своє місіонерське поле. Не зважаючи на це, їхній євангельський посів не перестав приносити плоди. Їхня душпастирська діяльність мала на увазі те, щоб новим народам нести об'явлені правди – шануючи їх первісну культуру – тож вона стала зразком для Церкви і для місіонерів усіх часів.

ІІІ. ОПОВІСНИКИ ЄВАНГЕЛІЯ

8. – Брати Кирило і Методій, візантійці по культурі, вміли стати апостолами слов'ян з повним значенням цього слова. Якщо розлуку з батьківщиною, якої Бог деколи вимагає від своїх вибранців, прийняти з вірою в Його обітницю, то вона завжди стає таїнственною і плідною умовою розвитку і росту Божого народу на землі. Господь сказав до Авраама: ,,Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні й з домубатька твого в край, що його я тобі покажу. А я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім'я, а ти станеш благословенним“(13).

Під час нічного видіння, яке св. Павло мав у Троаді в Малій Азії, один македонець, а отже один житель Європейського континенту, прийшов до нього і просив, щоб він вибрався в дорогу до його країни, щоб там голосити слово Боже: ,,Перейди в Македонію і допоможи нам“(14).

Боже провидіння, яке до обох святих Братів промовило голосом й авторитетом візантійського імператора і Патріарха Константинопольської Церкви, звернуло до них подібний заклик, вимагаючи, щоб вони вибрались на місію між слов'ян. Таке доручення означало для них не тільки залишити почесне становище, але також і контемплятивне життя; означало: вийти з середовища Візантійської імперії й розпочати довгу мандрівку для служіння Євангелію між тими народами, що, під багатьма аспектами, були далекими від того цивілізованого співжиття, яке грунтувалося на високій організованості держави й витонченій візантійській культурі, проникнутій християнськими засадами. Подібні вимоги Римський Архиєрей три рази звернув до Методія, коли вислав його, як єпископа, між слов'ян Великої Моравії, в церковні області давньої Паннонської єпархії.

9. – Слов'янське Житіє Методія ось якими словами представляє просьбу, яку князь Ростислав звернув за посередництвом своїх посланців до імператора Михаїла ІІІ: „Прибули до нас численні християнські вчителі з Італії, з Греції й Німеччини, які навчають нас на різні лади. Але ми слов'яни не маємо нікого, хто направляв би нас до правди й навчав нас зрозумілим способом“(15). І тоді Константин і Методій були запрошені вирушити. Їхня глибоко християнська відповідь на цей заклик, в цих обставинах та в усіх подібних нагодах, чудово виражається тими словами, які Константин звернув до імператора: „Я з радістю піду в ті країни, хоч який я втомленний та фізично слабкий“(16); „з радістю від'їжджаю задля християнської віри“(17).

Правда і сила їхнього місіонерського доручення народжувалась з глибин таїнства Відкуплення, тож їх євангельська діяльність між слов'янськими народами мала становити собою важливу ланку в тій місії, яку Спаситель доручає аж до кінця віків вселенської Церкви. Це було сповненням – в конкретному часі й обставинах – слів Христа, який, могутністю свого Хреста і Воскресіння, звелів своїм учням: ,,Проповідуйте Євангеліє всякому створінню“(18), ,,ідіть і зробіть учнями всі народи“(19). Це вчинивши, євангелисти й учителі слов'янських народів дали себе вести апостольським ідеалом св. Павла: „Всі бо ви сини Божі через віру в Христа Ісуса. Всі бо ви, що у Христа христилися, у Христа одягнулися. Нема юдея ані грека, нема невільника ані вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно в Христі Ісусі“(20).

Обидва святі Брати, разом з великою пошаною до осіб та безкорисливим дбанням про їхнє правдиве добро, мали подостатком запасів сил, розсудливості, ревності і любові, потрібних для того, щоб принести світло майбутнім віруючим, одночасно ж показати їм добро, подаючи їм конкретну допомогу, щоб його осягнути. З цією метою вони бажали стати подібними в усьому до тих, яким вони приносили Євангеліє. Вони бажали стати частиною тих народів та поділяти з ними всю їхню долю.

10. – Власне з цієї причини вони цілком природно займали ясне становище в усіх конфліктах, які тоді вносили заколот у слов'янське суспільство, що перебувало на шляху до організованого життя. Їхні труднощі та проблеми приймали як свої, бо ж вони були неуникненними для тих народів, які захищали свою тотожність перед мілітарним і культурним натиском греко-римської імперії, намагаючись відкинути ті форми життя, які були для них чужі. Це був також початок дуже великих розбіжностей, які, на нещастя, почали загострюватись між східним і західним християнством, тож обидва святі місіонери знайшлися в це особисто втягнені. Але вони завжди вміли зберігати бездоганну правовірність, послідовно ж і пошану чи то до надбань традиції, а чи й до новостей життя, властивих тим народам, яким проповідувалось Євангеліє. Часто суперечні ситуації накидались з усією своєю двозначністю і болючою складністю. Однак, Константин і Методій не ухилялись від випробування: незрозуміння, явна зла воля і навіть, для св. Методія, кайдани, які він прийняв з любові до Христа, не змогли відвести ані одного, ані другого від несхитного рішення допомагати і служити для добра слов'янських народів і єдності вселенської Церкви. Вони мусили заплатити таку ціну, щоб голосити Євангеліє, за місіонерську діяльність, за відважне шукання нових форм життя й успішних шляхів, щоб до слов'янських народів, які щойно формувалися, могла дійти благовість.

Обидва Брати – у перспективі голошення Євангелія – взялись за трудне завдання перекладу текстів Святого Писання, знаного їм у грецькій мові, на мову того слов'янського племені, яке поселилося на границях їхньої околиці та їх рідного міста. Використовуючи знання грецької мови й особистої культури для цього трудного й виняткового діла, вони заздалегідь уже устійнили, що треба зрозуміти та поглибити мову, звичаї і традиції, властиві слов'янським народам, та що треба вірно пояснювати їхні прагнення та людські цінності, які в них були і які вони висловлювали.

11. – Щоб євангельські правди перекласти на нову мову, вони мусили подбати про те, щоб добре пізнати внутрішній світ тих, яким вони намірялись голосити слово Боже тими образами і поняттями, що були для них звичними. Їм виглядало, що необхідною умовою успішної місійної діяльності є те, щоб біблійні знання і поняття грецької теології правильно прищепити в контексті історичного досвіду й дуже відмінного мислення. Ішлося про нову методу катехизи. Щоб захищати законність і виявити доброту, св. Методій – спочатку разом з братом, а згодом сам – не вагався слухняно прийняти запрошення до Риму, яке в 867 році отримав від папи Миколи І, а в 879-му від папи Івана VІІІ, які бажали порівняти голошене ними навчання у Великій Моравії з тим, яке залишили святі апостоли Петро і Павло першому єпископському Престолові Церкви, разом із славним трофеєм їхніх мощей.

Константин і його співробітники, вже раніш, подбали про те, щоб укласти новий алфавіт, щоб слов'янською мовою можна було голосити і вияснювати ті правди, та щоб таким чином вони стали цілком зрозумілими та сприйнятливими для тих, які їх приймають. Завчити мову і спосіб мислення нових народів, яким вони несли віру – це було дійсно подивугідне зусилля місіонерського духа, як прикладною була їхня готовість засвоювати та приймати, як рідне, всі вимоги й сподівання слов'янських народів. Оте шляхетне рішення, щоб ототожнювати себе з їхнім життям і традиціями, очистивши їх й опромінивши Об'явленням, учиняє Кирила і Методія справжніми зразками для всіх тих місіонерів, які в різних епохах прийняли заклик св. Павла, щоб стати усім для всіх, аби лиш усіх спасти, зокрема ж для тих місіонерів, які, з давнини до наших часів – від Європи до Азії, і нині на всіх континентах – трудилися, щоб на живі мови різних народів перекласти Біблію та літургічні тексти з тією метою, щоб вони стали відгомоном єдиного Божого слова, що таким чином стало для них доступним своєю формою вислову, притаманного кожній цивілізації.

Досконале спілкування в любові охороняє Церкву перед будь-яким етнічним партикуляризмом чи виключністю, чи расовими пересудами, а чи перед будь-якою шовіністичною нетерпимістю. Таке спілкування повинно піднести і витончити кожне законне, чисто природне почуття людського серця.

IV. ВПРОВАДИЛИ БОЖУ ЦЕРКВУ

12. – Але характерна риса, яку я бажаю зокрема підкреслити в поведінці Апостолів слов'ян, Кирила і Методія, так це їхній тихомирний спосіб будування Церкви, в якому вони керувалися поглядами на одну, святу і вселенську Церкву.

Хоча слов'янські християни, більш від інших, радо слухають святих Братів як ,,слов'ян по серці“, проте вони так і залишаються людьми грецької культури та візантійського виховання, тобто людьми, які повністю належать до традицій християнського Сходу – і цивільного, і церковного.

Уже в їхні часи почали зарисовуватися різниці між Константинополем і Римом, як привід для роз'єднання, хоча жалюгідний розкол між двома сторонами того ж християнства був ще далекий. Євангелисти й учителі слов'ян вибрались в околиці Великої Моравії, збагнувши все багатство традиції й того релігійного досвіду, що характеризував східне християнство і став особливим рефлексом теологічного навчання та служіння святої Літургії.

Хоч уже здавна в усіх тих Церквах, що були в границях Візантійської імперії, всі богослуження правилися грецькою, однак чимало національних Церков Сходу – як ось Грузинська й Сирійська – зберегли власні традиції, і в богослуженнях уживали мови свого народу. Це добре знали вищі сфери Константинополя, зокрема ж Константин Філософ, завдяки студіям і повторним взаєминам, які він мав з тими Церквами, чи то в столиці, а чи під час своїх подорожей.

Отже, обидва Брати, свідомі давності й законності тих священних традицій, не боялися вживати в літургії слов'янської мови, вчиняючи з неї успішне знаряддя, щоб ним передавати Божі правди тим, які розмовляли цією мовою. Це робили вони з тим сумлінням, яке не знало будь-якого духа вищості й володіння, з любові до справедливості і з наочною апостольською ревністю до тих народів, які щойно розвивалися.

А після того як прийшли нові народи і як прибулі етнічні групи змішалися з тубільним латинським населенням, західне християнство поширилось на всіх, намагаючись об'єднати їх тією мовою, літургією і латинською культурою, яку передала Римська Церква. Так здійснена одновидність давала суспільству відносно молодому й у повноті поширювання, почуття сили й спаяності, що спричинялось чи то до скріплення єдності, а чи до міцнішого закріплення в Європі. Це дозволяє нам зрозуміти, чому в такій ситуації будь-яка відмінність іноді вважалася загрозою для єдності, яка щойно творилася, і якою великою могла стати спокуса, щоб усунути ці відмінності – навіть за допомогою насильства.

13. – Тут цілком особливим і подивугідним виявляється те, що святі Брати, розгортаючи свою діяльність в такій складній і несприятливій ситуації, тим народам, які доручено їхній проповіді, аж ніяк не намагалися накидати бездискусійної вищості грецької мови та візантійської культури, ані звичаїв чи поведінки більш поступового суспільства, в якому зростали і перебували у зв'язку із своїми рідними й дорогими. Святі Брати, спонукані ідеалом об'єднування у Христі нових віруючих, до слов'янської мови достосували ті тексти, які збагатила й прикрасила візантійська літургія, і пристосували відповідно до способу мислення та до звичаїв нових народів витончені й складні праці греко-римського права. Здійснюючи ту саму програму згоди і миру, вони завжди шанували зобов'язання своєї місії, беручи до уваги традиційні прерогативи й церковні права, установлені канонами Соборів, бо ж вони – підвладні східної Імперії та вірні піддані Константинопольському патріархату – вважали своїм обов'язком здати звіт Римському Архиєреєві зі своєї місійної діяльності та й піддати його осудові, щоб одержати його схвалення, те навчання, яке вони визнавали й навчали, ті книги, які вони написали слов'янською мовою, та й ті методи, які вони прийняли в голошенні Євангелія тим народам.

Хоча святі Брати розпочали свою місію з доручення Константинополя, проте згодом, певною мірою, вони намагалися дістати потвердження, звертаючись до Апостольського Престолу в Римі, до видимого осередку єдності Церкви(21). Вони, спонукані почуттям універсальності Церкви, будували її як одну, святу, католицьку й апостольську Церкву. Це виявляється у проглядній і ясній формі всієї їхньої поведінки. Можна сказати, що заклик Ісуса в Його священичій молитві – ,,щоб усі були одно“(22) – представляє їхню місіонерську відзнаку, згідно із словами псалмописця: ,,Хваліте Господа всі народи, славте його всі люди!”(23). Для нас, сучасних людей, їхнє апостольство має також вимовність екуменічного заклику: Це заклик, щоб відбудувати в мирній злагоді єдність, яка зазнала великої шкоди в часи після святих Кирила і Методія, і, насамперед, єдність між Сходом і Заходом.

Святі Брати з Солуня були переконані в тому, що кожну помісну Церкву покликається до того, щоб вона своїми дарами збагачувала католицьку ,,повноту“. І таке переконання було у досконалій співзвучності з їхнім розумінням Євангелія, що відмінністю умов життя окремих християнських Церков ніколи не можна виправдувати розходжень, незгод чи розколів у визнаванні єдиної віри та у сповнюванні милосердя.

14. – Відомо, що, згідно з навчанням Собору Ватиканського ІІ, „під екуменічним рухом розуміємо ту діяльність й ті починання, що зродилися і направляються до пожвавлення єдності християн, згідно з різними потребами Церкви і вимог часу“(24). Тому аж ніяк не виглядає анахронізмом те, щоб на святих Кирила і Методія дивитись як на дійсних предтеч екуменізму, адже ж вони бажали успішно усувати чи зменшувати будь-який дійсний чи тільки мнимий поділ між окремими спільнотами, які належать до Церкви. Бо той поділ, який, на жаль, виник в історії Церкви і, на нещастя, далі триває, ,,не тільки явно суперечить волі Христа, але є також і спокусою для світу, тож наносить шкоду найсвятішій справі голошення Євангелія всьому створінню“(25).

Обидва Брати, зокрема ж Методій, з огляду на свою єпископську відповідальність, виявили палке прагнення зберегти єдність віри між тими Церквами, членами яких вони були, а саме: Константинопольської Церкви й Римської Церкви, з одного боку, і тими Церквами, які народжувалися на слов'янських землях – з другого, що було й незмінно залишиться їхньою великою заслугою. І це тим більше, коли мати на увазі те, що їхня місія розгорталася між роками 863-885, а отже, в ті критичні роки, в які виникла і почала поглиблюватись фата.льна незгода й різка суперечка між Східною і Західною Церквами. Цей поділ ще й збільшився через питання канонічної належності Болгарії, що власне тоді офіційно прийняла християнство.

В цей бурхливий період, що позначався навіть збройними конфліктами між суміжними християнськими народами, святі Брати з Солуня зберегли несхитну і повну чуйності вірність правдивому навчанню і традиції Церкви в досконалій єдності, зокрема ж „установам Божим“ й „установам церковним“(26), на яких, згідно з канонами давніх Соборів, основувалася їхня побудова та їхня організація. Така вірність дозволила їм звершити великі місійні завдання і перебувати у повній духовній і канонічній єдності з Римською Церквою, з Константинопольською Церквою і з новими Церквами, які вони заснували між слов'янськими народами.

15. – Зокрема ж Методій не вагався подолувати незрозуміння, спротив, навіть знеславлення і фізичні переслідування, аби лиш не провинитись проти своєї зразкової церковної вірності, аби лиш виконати свої обов'язки християнина, єпископа й ті обов'язки яких він прийнявся відносно Візантійської Церкви, яка його породила і, разом з Кирилом, вислала як місіонера; в відношенні до Римської Церкви, завдяки якій він виконував свої архиєпископські доручення „pro fide” на „території св. Петра“(27); як теж у відношенні до тієї Церкви, що народжувалась на слов'янських землях, яку він прийняв за свою й яку – завжди переконаний у слушності права – обороняв перед церковною і цивільною владою, захищаючи зокрема літургію у старослов'янській мові й основні права, властиві Церкві в різних народах.

Здійснюючи це, він, як і Константин Філософ, незмінно вдався до діалогу з тими, які спротивлялися його ідеям чи його душпастирським ініціативам, ставивши під сумнів їхню законність. Тож він так і залишиться учителем для всіх тих, що, в будь-якому часі, намагаються злагіднювати розбрат, шануючи багатогранну повноту Церкви, яка, згідно з волею свого засновника Ісуса Христа, повинна бути одна, свята, католицька й апостольська. Таке ставлення знайшло повний відгомін у Символі 150 отців Вселенського Собору Константинопольського, що становить неторканну ісповідь віри всіх християн.

V. КАТОЛИЦЬКЕ ВІДЧУТТЯ ЦЕРКВИ

16. – На особливіше підкреслення заслуговує не лише євангельський зміст науки, яку проповідували святі Кирило і Методій. Для нинішньої Церкви дуже вимовною і повчальною є катехитична й пастирська метода, яку вони застосували в своїй апостольській діяльності серед народів, які до того часу ще не чули, щоб Божественні Таїнства відправлялися їхньою рідною мовою, ані ще не чули Божого слова, проповідуваного способом цілком згідним з їхнім напрямом думок, шануючи властиві їм, конкретні умови життя.

Знаємо, що Собор Ватиканський ІІ, двадцять років тому поставив своїм найголовнішим завданням розбудити свідомість Церкви, і за посередництвом її внутрішнього відновлення, надати нового місійного поштовху для голошення відвічної благовісті спасіння, миру і взаємної згоди між народами й державами, понад усіма кордонами, які ще розділюють нашу планету, з волі Бога, Творця і Відкупителя, призначену на спільне житло всього людства. Небезпеки, що в наші часи нависли над нею, не дозволяють забути пророчу інтуїцію Папи Івана ХХІІІ, який скликав Собор з тим наміром і переконанням, що він зможе підготувати й започаткувати в житті Церкви період весни й відродження.

В справі вселенськості той же Собор, між іншим, висловився отак: „Всі люди покликані утворити новий Божий Народ. Тому цей народ, хоча й залишається одним і єдиним, мусить поширитись на ввесь світ і на всі віки, щоб сповнилась постанова Божої волі, що на початку сотворив одну людську природу, і постановив зібрати в одне своїх дітей, які були розсіяні (пор. Ів 11,52)... Церква, тобто Божий Народ, встановлюючи це Царство, нічого не віднімає від земних благ будь-якого народу, але навпаки, підтримує й приймає снаги й багатства та звичаї народів, якщо вони добрі, а приймаючи їх за свої, очищує, скріпляє та підносить... Оцей вселенський характер, що прикрашає й відзначає Божий Народ, є даром самого Господа... Силою цього католицтва, поодинокі частини приносять свої дариіншим частинам і всій Церкві, і таким чином і цілість і поодинокі частини зростають, спілкуючись одна з одною та узгоджено змагаючи до повноти єдності(28).

17. – Можемо сміливо твердити, що таке бачення католицтва Церкви, традиційне і воднораз надзвичайно актуальне, що відчувається немов симфонія різних літургій усіма мовами світу, з'єднаними в одну єдину літургію, або як гармонійний хор, підтриманий голосами незліченного багатолюддя, згідно з безліччю модуляцій, тембрів і сплетень, підноситься на Божу хвалу з кожного місця нашої земної кулі, в кожній хвилині історії, окремим способом відповідає богословському й пастирському поглядові, який натхнув апостольське й місійне діло Константина Філософа і Методія та підтримав їхне посланництво серед слов'янських народів.

У Венеції, в присутності представників церковної культури, що були прив'язані до радше вузького поняття церковної дійсності і супротивлялись цьому поглядові, що його святий Кирило відважно оборонив, вказуючи на те, що багато інших народів в минулому вже впровадили й мали в своєму розпорядженні літургію, написану й відправлювану рідною мовою, як-от: ,,вірмени, перси, абаски, грузини, суґди, готи, авари, тирси, хозари, араби, копти, сірійці і багато інших“(29).

Пригадуючи, що Бог велить сходити своєму сонцю і посилає дощ на всіх без винятку людей(30), він говорив: „Чи ми всі не вдихаємо повітря однаковим способом? А ви не соромитесь встановлювати тільки три мови (єврейську, грецьку і латинську), вирішуючи, щоб усі інші народи й племена залишились сліпими й глухими! Скажіть-но мені: підтримуєте це, бо вважаєте Бога настільки немічним, що не в силі до цього допустити, або настільки заздрісним, щоб цього не хотіти?“(31). На історичні й діалектичні докази, які йому протиставлено, Святий відповідав, вживаючи натхненого доказу Св. Писання: „Нехай усякий язик визнає, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця“(32); „уся земля нехай поклониться Тобі, псалми нехай Тобі співає, оспівує, Всевишній, Твоє ім'я“(33); ,,хваліте  Господа, всі народи! Славте Його усі люди!“(34).

18. – Церква є католицька також тому, що в кожному людському контексті вміє представляти об'явлені правди, які вона зберігає непорушними в своєму божому змісті, в такий спосіб, щоб вони зустрінулися з піднесеними думками і справедливими сподіваннями кожної людини й кожного народу. Крім того, ввесь спадок благ, що їх кожне покоління передає своїм нащадкам разом з неоцінним даром життя, становить немов би безмежну кількість різнокольорових шматочків, з яких складається жива мозаїка Пантократора, що виявиться в повноті свого сяйва щойно останнього дня.

Євангеліє не веде до зубожіння чи до погашення того, що кожна людина, народ і нація, кожна культура протягом історії визнають і здійснюють як добро, правду й красу. Воно радше спонукує, щоб присвоювати й розвивати всі оті вартості: ними великодушно й радісно жити та доповнювати їх таїнственним і славетним світлом Об'явлення.

Конкретний вимір католицтва, вкладений Христом Господом в будівлю самої ж Церкви, не є чимось нерухомим, позаісторичним, одноманітним, але виникає й розвивається, до певної міри, щоденно як новина однодушної віри всіх тих, що вірують в Бога, одного і триєдиного, об'явленого Ісусом Христом, що Його Церква проповідує силою Святого Духа. Цей вимір цілком спонтанно випливає із взаємної пошани – властивої братній любові – до кожної людини й кожної нації, великої чи малої, та з щирого визнання прикмет і прав братів по вірі.

19. – Католицтво Церкви крім того виявляється в діяльній співвідповідальності й у великодушній співпраці всіх на користь загального добра. Церква повсюдно здійснює свою вселенськість, приймаючи, з'єднуючи й підносячи притаманним собі способом, з материнською дбайливістю, кожну людську вартість. Одночасно вона в усіх географічних широтах і довготах та в кожній історичній ситуації старається придбати для Бога кожну людину зокрема і всіх людей, щоб з'єднати їх між собою і з Богом, в Його правді й любові.

Кожна людина, кожен народ, кожна культура і цивілізація мають виконати своє власне завдання і зайняти власне місце в таїнственному Божому задумі та у всесвітній історії спасіння. Таким був задум двох святих Братів: „Добрий і Милосердний“ Бог(35), бажаючи, щоб усі люди покаялися, щоб всі спаслися та дійшли до зрозуміння правди(36), ...не дозволяє, щоб людський рід піддавався немочі й загинув, впадаючи в спокусу ворога, але в усі роки й часи не перестає щедро подавати численні благодаті, в такий самий спосіб від початку аж до нинішнього дня: спочатку за посередництвом патріархів і отців, а після них через пророків; і знову за посередництвом апостолів і мучеників, людей праведних і вчених, яких Він вибирає серед цього бурхливого життя“(37).

20. – Євангельська благовість, яку святі Кирило і Методій переклали слов'янським народам, мудро видобуваючи із скарбниці Церкви „Речі старі й нові“(38), була передана через проповідування й катехизу, згідно в вічними правдами, а одночасно вона була пристосована до конкретної історичної ситуації. Завдяки місіонерським зусиллям обох Святих, слов'янські народи змогли вперше усвідомити собі власне покликання до участі у відвічному задумі Пресвятої Тройці, в загальному плані спасіння світу. Таким чином вони пізнали також свій внесок на користь усієї історії людства, сотвореного Богом Отцем, відкупленого Сином Спасителем і просвіченого Святим Духом. Завдяки цьому проповідуванню, затвердженому свого часу авторитетом Церкви, тобто Єпископами Риму і Патріархами Константинополя, слов'яни змогли вважати себе, разом з іншими народами землі, нащадками і спадкоємцями обітниці, яку Бог зробив Авраамові(39). Таким чином, завдяки церковній організації, що її створив св. Методій, і завдяки свідомості власної християнської тотожності, вони зайняли призначене їм місце в Церкві, яка вже виникла в тій частині Європи. Тому їхні сучасні потомки зберегли вдячну й тривалу пам'ять того, хто став ланкою, що приєднала їх до ланцюга великих вістунів Божого об'явлення Старого і Нового Завітів: „Після них же всіх милосердний Бог підніс до високої гідності за наших днів і для нашого народу, яким ніхто ніколи не клопотався, задля доброго успіху нашого вчителя, блаженного Методія, святі чесноти й подвиги якого не посоромимося порівняти з тими, якими відзначались Богові милі мужі“(40).

VІ. ЄВАНГЕЛІЄ І КУЛЬТУРА

21. – Брати з Солуня були спадкоємцями не лише віри, але й культури давньої Греції, яку продовжувала Візантія. А відомо, яке значення мала та спадщина для усієї європейської культури і, безпосередньо або посередньо, для отої всесвітньої. У ділі голошення Євангелія, яке вони звершили, – як піонери на землях, заселених слов'янськими народами, – одночасно міститься зразок того, що сьогодні має назву ,,інкультурації“, тобто втілення Євангелія в культуру місцевого походження, а також впровадження тих же культур у життя Церкви.

Втілюючи Євангеліє в місцеву культуру тих народів, що їх вони навчали Божого слова, святі Кирило і Методій мали особливі заслуги у формуванні й розвитку тієї ж культури, чи радше багатьох культур. В дійсності, всі культури слов'янських народів завдячують свій ,,початок“ або й власний розвиток діяльності солунських братів. Бо й справді, створюючи в оригінальний і геніяльний спосіб алфавіт слов'янської мови, вони внесли основний вклад у культуру та в літературу всіх слов'янських народів.

Згодом же переклад священних книг, що його довершили Кирило і Методій спільно з їхніми учнями, надав сили й культурної гідності старослов'янській літургічній мові, що на довгі сторіччя стала не лише церковною мовою, але й урядовою та літературною, а навіть поточною мовою освіченіших верств більшості слов'янських народів, – зокрема всіх слов'ян східного обряду. Цю мову також вживали в церкві Святого Хреста у Кракові, де поселилися слов'янські Венедиктинці. Тут появилися друком перші літургічні книги тією ж мовою. До сьогодні саме цієї мови вживають у візантійській літургії Східні Слов'янські Церкви константинопольського обряду, чи католицькі чи православні, у східній і південно-східній Європі, а також у багатьох країнах західної Європи; нею теж користуються в римській літургії католики Хорватії.

22. – В історичному розвитку слов'ян східного обряду ця мова відіграла подібну роль, як латинська мова на Заході. Що більше, вона збереглася довше – частинно аж до ХІХ сторіччя – і мала безпосередніший вплив на формування місцевих літературних мов, завдяки тісним зв'язкам споріднення з ними.

Ті заслуги для культури всіх слов'янських народів і націй вчиняють діло голошення Євангелія святими Кирилом і Методієм до певної міри постійно присутнім в історії та в житті тих держав і народів.

VII. ЗНАЧЕННЯ І ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ НА СЛОВ'ЯНСЬКИЙ СВІТ

23. – Апостольсько-місіонерську діяльність святих Кирила й Методія, що припала на другу половину 9-го сторіччя, можна вважати першою успішною євангелізацією слов'ян.

В різній мірі вона охопила поодинокі простори, зосереджуючись зокрема на тих землях, що належали тодішній державі Великої Моравії. Перш за все, це голошення Євангелія обняло області митрополії, пастирем якої був Методій, а саме Моравії, Словаччини й Панонії, тобто частину сьогоднішньої Угорщини. У колі найширшого впливу тієї апостольської діяльності, особливо місіонерами, приготованими Методієм, знаходяться інші групи західних слов'ян, головно ті з Богемії. Перший історичний чеський князь з династії Перемишлідів – Боживой, був охрищений, імовірно, у слов'янському обряді. Згодом той вплив засягнув сербо-лужицькі племена, як також південні землі Польщі. Однак, зараз же після упадку Велико-Моравської держави (коло 905-906 р.), на місце того обряду прийшов латинський і Чехію церковно підпорядкували Ратисбонському Єпископові і Зальцбургській митрополії. Однак, гідний уваги факт, що ще в половині Х-го сторіччя, за часів св. Вацлава, існувало сильне проникнення елементів обох обрядів і далекосяжний симбіоз обох мов, вживаних у літургії: слов'янської і латинської. Зрештою, християнізація народу не була б можливою без вживання рідної мови. І тільки на такій підставі в Богемії могла розвинутися рідна християнська термінологія, з якої згодом розвинулася й закріпилася церковна термінологія в Польщі. Відомість про князя Віслян у ,,Житті Методія“ – це найдавніша історична згадка стосовно одного з польських племен(41). Не маємо достатніх даних, щоб могти злучити з тією згадкою встановлення церковної організації слов'янського обряду на польських землях.

24. – Хрищення Польщі 966 року, прийняте першим історичним володарем Мешком, що одружився з чеською княжною Дубравкою, сталося, головним чином, за посередництвом чеської Церкви і цією дорогою до Польщі з Риму дійшло християнство в латинській формі. Проте залишається фактом, що початки християнства в Польщі злучені в якийсь спосіб з діяльністю Братів, що вийшли з далекого Солуня.

Слов'янам Балканського півострова діяльність святих Братів принесла ще помітніші плоди. Завдяки їх апостольській проповіді утвердилося християнство в Хорватії, де воно вже раніше було закорінене.

Головно за посередництвом учнів, вигнаних з первісного поля діяння, кирило-методіївська місія прекрасно вкоренилася й розвинулася в Болгарії. Тут, завдяки св. Климентові з Охриди, виникли динамічні осередки чернечого життя, і тут знайшов особливий розвиток алфавіт, званий кирилицею. Також звідси християнство перейшло на дальші простори й, через поблизьку Румунію, досягнуло давню Київську Русь, поширюючись потім з Києва на Схід.

За декілька років, точніше 1988 року, припаде тисячоріччя одержавлення християнства св. Володимиром Великим, Київським князем.

25. – Слушно, отже, що святі Кирило і Методій незабаром були визнані родиною слов'янських народів отцями їхнього християнства. В багатьох вищезгаданих землях, хоч і появлялися різні місіонери, більшість слов'янського населення ще в ІХ сторіччі зберігала поганські звичаї й вірування. Щойно на терені, обробленому нашими Святими або принаймні ними підготовленім для обробки, протягом наступного сторіччя християнство ввійшло в історію слов'ян.

Їхня діяльність становить визначний внесок у формування спільного християнського коріння Європи, яке своєю тривалістю і життєвістю представляє один з найміцніших пунктів порівняння, якого не може не брати до уваги жодна поважна спроба, що в наших часах прагне завести єдність континенту.

Після одинадцятьох сторіч християнства серед слов'ян ясно бачимо, що для них спадщина Солунських Братів є і залишиться глибшою і сильнішою від будь-якого поділу. Обидві християнські традиції – східна, що походить з Константинополя, і західна, що походить з Риму – виникли у лоні одної Церкви, хоч на канві різних культур і відмінного підходу до тих самих проблем. Така різнорідність, коли добре зрозуміється її початок і спостережеться її вартість і значення, може лише збагатити чи то культуру Європи, чи її релігійну традицію, і може теж стати відповідною підставою для побажаного духовного оновлення.

26. – Починаючи від ІХ сторіччя, коли в християнській Європі зарисовувався новий лад, святі Кирило і Методій пропонують нам дуже актуальне послання для нашої епохи, яка власне в обличчі численних і складних проблем релігійного чи культурного, державного чи міжнародного порядку, шукає життєвої єдності в дійсній спільності різноманітних складових частин. Про цих двох вістунів Євангелія можна сказати, що їх характеризувала любов до спільності вселенської Церкви, як на Сході, так і на Заході, а в ній – до помісної Церкви, яка починала народжуватися серед слов'янських народів. Від них також виходить запрошення для християн і людей наших часів, щоб разом будувати єдність.

Проте приклад Кирила і Методія має особливе значення на специфічнім полі місіонерської діяльності. Бо й справді, ця діяльність – це основне завдання Церкви, і сьогодні воно невідкладне у вищезгаданій формі ,,інкультурації“. Обидва Брати не тільки виконували свою місію в повній пошані до культури, яка вже раніш існувала в слов'янських народів, але разом з релігією надзвичайно й безупинно її розвивали та збільшували. Аналогічно, і сьогодні, віддавна християнські Церкви, можуть і повинні допомагати молодшим Церквам і народам дозрівати у власній тотожності й далі її розвивати(42).

27. - Кирило і Методій – це неначе ланки єднання, наче духовний міст між східною і західною традиціями, що з'єднуються разом в єдину велику традицію вселенської Церкви. Вони є для нас зразками і покровителями в екуменічному зусиллі Церков-сестер – Східної і Західної, щоб за посередництвом діалогу й молитви віднайти видиму єдність у досконалій і цілковитій спільноті, – „в єдності, яка, – як сказав я з нагоди моїх відвідин у Барі, – не є ані поглинанням, ані злиттям“(43). Єдність – це зустріч у правді й любові, що були дані нам Святим Духом. Кирило і Методій своєю індивідуальністю і діяльністю, – це постаті, що наново збуджують в усіх християн велику ,,тугу за з'єднанням і за єдністю між двома Церквами-сестрами – Східною і Західною(44). Для осягнення повної вселенськості кожний народ і кожна культура повинні здійснити власне завдання в загальному плані спасіння. Кожна окрема традиція, кожна помісна Церква повинна бути завжди відкрита й уважна до інших Церков і традицій та одночасно, до вселенської і католицької спільності; якщо б вона замкнулась у собі, то наражувалася б на небезпеку зубожіння.

Здійснюючи власну харизму, Кирило і Методій вклали вирішальний внесок у будову Європи не лише в спільності християнської релігії, але й для державної та культурної єдності. Навіть і сьогодні не існує іншої дороги, щоб перемагати напруження й полагоджувати розбрати чи усувати антагонізми, чи то в Європі, чи в світі, що загрожують викликати жахливе знищення життя і вартостей. Бути християнами в наших часах означає бути творцями спілкування в Церкві та в суспільстві. До тієї мети послужать: відвертість духа до братів, взаємне зрозуміння, готовість у співпраці за посередництвом щедрого обміну культурних і духовних дібр.

В дійсності, одне з основних прагнень сьогоднішнього людства – це знайти єдність і спільність так, щоб людське життя на всій земній кулі було справді гідним людини. Церква, усвідомлюючи те, що вона є знаком і загальним таїнством спасіння та єдності людського роду, проголошує, що вона готова виконати цей свій обов'язок, який „обставини нашого часу ще й збільшують... щоб усі люди, що сьогодні тісніше злучені між собою соціальними, технічними і культурними вузлами, досягли також повної єдності в Христі“(45).

ЗАКІНЧЕННЯ

28. – Отож годиться, щоб уся Церква врочисто і радісно святкувала одинадцять сторіч, що минули від закінчення апостольської діяльності першого архиєпископа, висвяченого в Римі для слов'янських народів – святого Методія, і його брата, св. Кирила, пригадуючи вхід цих народів на сцену історії спасіння і зарахування їх до гуртка європейських народів, що вже протягом попередніх сторіч прийняли євангельське послання. Всі можуть зрозуміти, з якою великою радістю приєднується до цього святкування перший син слов'янського роду, покликаний зайняти, після майже двох тисячоріч, єпископський Престол, що належав святому Петрові, в цьому місті Римі.

29. – ,,В твої руки віддаю духа мого“! Вітаємо тисяча соту річницю смерті святого Методія тими самими словами, що їх він висловив, згідно з текстом його Життя, написаного в старослов'янській мові – перед смертю, коли мав з'єднатися зі своїми Отцями по вірі, надії й любові: з патріархами, пророками, апостолами, учителями, мучениками. Свідоцтвом свого слова і життя, що були підтримані харизмою Духа, він дав приклад плідного покликання, як для того сторіччя, в якому жив, так і для наступних сторіч, а зокрема для наших часів.

Його блаженний ,,перехід“ весною 885 року від Втілення Христа (згідно з візантійським літочисленням в 6393-ім році від сотворення світу) відбувся в такому періоді, коли над Константинополем збиралися неспокійні хмари й ворожі напруження щораз то більше загрожували спокою і життю народів, і навіть святим вузлам християнського братерства і з'єднання між Східною і Західною Церквами.

В його соборі, переповненому вірними різних племен, учні святого Методія віддали померлому пастиреві врочисту шану за благовість спасіння, миру й поєднання, яку він приніс і для якої посвятив своє життя. ,,Відправили богослуження латинською, грецькою й слов'янською“(47), прославляючи Бога і почитаючи першого архиєпископа Церкви, що її він заснував серед слов'ян, для яких разом з братом проповідував Євангеліє їхньою рідною мовою. Ця Церква ще більше зміцнилася, коли за виразною згодою Папи одержала єрархію місцевого походження, закорінену в апостольському наступництві й злучену в єдності віри й любові як з Церквою Риму, так і Константинополя, з якої ця слов'янська місія взяла свій початок.

Коли закінчуються одинадцять сторіч від його смерті, бажаю, принаймні духовно, бути присутнім у Велеграді, де, як здається, Провидіння дозволило Методієві завершити своє апостольське життя:
 – бажаю також затриматися в базиліці святого Климентія в Римі, на місці, де був похований святий Кирило;
 – і, при гробі цих обох Братів, Апостолів слов'ян, особливою молитвою бажаю доручити Пресвятій Тройці їх духовну спадщину.

30. – ,,В руки Твої віддаю ...“
О Боже великий, єдиний у Тройці, я Тобі доручаю спадщину віри слов'янських народів: Збережи й благослови це Твоє діло!

Згадай, о всемогутній Отче, ту хвилину коли, згідно з Твоєю волею, прийшла для тих людей і народів „повнота часів“ і святі місіонери із Солуня вірно сповнили наказ Твого Сина Ісуса Христа, скерований до Твоїх апостолів; ідучи їхніми слідами, і слідами їхніх наступників, вони принесли на землі, заселені слов'янами, світло Євангелія, Доброї Новини спасіння і, перед ними, засвідчили:
 – що Ти Творець людини, наш Отець, і в Тобі всі ми, люди, брати;
 – що через Сина, Твоє відвічне Слово, Ти дав існування всім речам і покликав людей до участі в Твоєму вічному житті;
 – що Ти полюбив світ, що дав йому в дарі Свого єдинородного Сина, який, за нас людей і задля нашого спасіння, зійшов з неба і, діянням Святого Духа, воплотився в лоні Марії Діви, ставши чоловіком;
 – і що, врешті, Ти послав Духа сили й розради, щоб кожна людина, відкуплена Христом, могла в Ньому одержати гідність Божої дитини і стати спадкоємцем Твоїх безнастанних обіцянок, даних людству!

Твій творчий план, Отче, завершений у Відкупленні, заторкує живу людину і обіймає все її життя та історію всіх народів.

Вислухай, Отче, молитву всієї Церкви, що сьогодні Тебе благає, і вчини, щоб люди й народи, які завдяки апостольській місії святих Братів із Солуня пізнали й прийняли Тебе, правдивого Бога, і через хрищення ввійшли у святу спільноту Твоїх синів, могли далі, без перешкод, приймати з ентузіазмом і довір'ям цю євангельську програму та здійснити свої людські можливості на основі їхніх навчань!
 – Щоб вони могли, згідно з власною совістю, іти за голосом Твого поклику дорогами, що вперше були їм вказані тому одинадцять сторіч!
 – Нехай їхня приналежність до Царства Твого Сина не вважається як протиставлення до добра земної батьківщини!
 – Щоб могли вони віддавати Тобі належну хвалу в приватному і публічному житті!
 – Щоб могли вони жити у правді, любові й справедливості, втішаючись месіянським миром, що обіймає людські серця, спільноти, землю й увесь всесвіт!
 – Щоб могли вони, усвідомлюючи свою людську гідність і гідності синів Божих, перемогти всяку ненависть і зло подолати добром!
 – Дозволь також, Боже в Тройці єдиний, щоб через заступництво святих Братів з Солуня вся Європа щораз то більше відчувала потребу єдності у християнській вірі і в братній спільноті всіх своїх народів, щоб так, перемігши непорозуміння, взаємне недовір'я, ідеологічні конфлікти, у спільнім визнанні правди могла вона бути для всього світу прикладом справедливого й мирного співжиття, спертого на взаємній пошані та непорушній свободі.

31. – Отож Тобі, Боже Отче всемогутній, Боже Сину, що відкупив світ, Боже Душе Святий, що єси джерелом і учителем усякої святості, бажаю доручити всю Церкву – вчорашню, сьогоднішню й майбутню – ту Церкву, що в Європі і розсіяна по всій землі. У Твої руки віддаю те особливе багатство, складене з багатьох різнорідних дарів, давніх і нових, вкладених у спільний скарб стількома різними синами.

Уся Церква дякує Тобі за покликання слов'янських народів до спільності віри, за спадок і внесок, що його вони вклали до всесвітньої спадщини. За те все дякує Тобі в особливий спосіб Папа слов'янського походження. Нехай той внесок ніколи не перестане збагачувати Церкви, європейський континент й увесь світ! Нехай його ніколи не забракне в свідомості наших сучасників! Ми бажаємо в цілості прийняти всі ті оригінальні й цінні вартості, що їх слов'янські народи внесли і вносять у духовну спадщину Церкви й людства. Усвідомлюючи те спільне багатство, уся Церква виявляє свою духовну солідарність з ними, і стверджує власну відповідальність за Євангеліє, за діло спасіння, яке Вона сьогодні покликана здійснювати в усьому світі аж до кінців землі. Необхідно повернутися до минулого, щоб у його світлі зрозуміти теперішню дійсність і передбачити майбутність. Бо справді, місія Церкви завжди з непохитною надією напрямленна й скерована у майбутнє.

32. – Майбутність! Хоч по-людському вона може виглядати повна загроз і непевностей, з довір'ям складаємо її у Твої руки, Отче небесний, призиваючи заступництва Матері Твого Сина і Матері Церкви, а також Твоїх Апостолів Петра і Павла, святих Венедикта, Кирила і Методія, Августина і Боніфатія та всіх інших вістунів Євангелія в Європі, які, міцні у вірі, надії й любові, звістили нашим батькам Твоє спасіння і Твій мир, а трудами Твого духовного посіву дали почин будівлі цивілізації любові, нового ладу, опертого на Твоїм святім законі й на допомозі Твоєї ласки, яка при кінці віків оживить все і всіх у небесному Єрусалимі. Амінь.

Вам, найдорожчі Брати і Сестри, моє Апостольсъке Благословення.

Дано в Римі, при святому Петрі, у празник Пресвятої Тройці,
2 червня 1985 року, на сьомому році мого Понтифікату.

Іван Павло ІІ, Папа


ПРИМІТКИ

1).   ІВАН ПАВЛО ІІ. апост. лист ,,Визначної Чесноти“ (31.12.1980): ААС 73 (1981), стор. 258-262.
2).   ЛЕВ ХІІІ, енцикліка „Великий Обов'язок“ (30.9.1880): Акти Всел. Арх. Льва ХІІІ, ІІ, стор. 125-137; див. також ПІЙ ХІ, лист ,,Що св. Кирила“ (13.2.1927) до Архиєпископів і Єпископів Королівства Сербів-Хорватів-Словінців і до Чехо-Словацької Республіки: ААС 19(1927), стор. 93-96; ІВАН ХХІІІ, апост. лист ,,Величаві Події“ (11.5.1963) до Владик Слов'янських Народів: ААС 55(1963), стор. 434-439; ПАВЛО V, апост. лист „Давньої Знаті“ (2.2.1969) на 11-те сторіччя смерті св. Кирила: ААС 61(1969), стор. 137-149.
3).   ПАВЛО VІ, апост. лист „Вістун Миру“ (24.10.1964): ААС 56 (1964), стор. 965-967.
4).   Див. „Історичні джерела Великої Моравії", т. ІІІ, Брно 1969, стор. 197-208.
5).   Лиш у деяких слов'янських народів це свято святкується ще 7-го липня.
6).   Див. „Життя Константина“, VІІІ, 16-18: Соnѕtаntіnuѕ еt Меthоdіuѕ Теѕѕаlоnісеnѕеѕ, Fоntеѕ, rесеnѕuеrunt еt іlluѕtrаvеrunt Fr. Grіvес еt Fr. Тоmѕіс (Radovi Ѕtаrоѕlаvеnѕkog Іnstitutа, Кuјіgа 4, Zagreb 1960). р. 184.
7).   Див. Vitа Соnѕtапtіnі, ХІV, 2-4, еd. сіt. рр. 199 ѕ.
8).   Життя Методія, V, 2-3: вид. цит. стор. 255.
9).   Див. Історичні джерела Великої Моравії, т. ІІІ, Брно 1969, стор. 197-208.
10).  Див. Життя Методія, УІІІ, 1-2: цит. вид., стор. 225.
11).  Див. Життя Методія, УІІІ, 13: цит. вид., стор. 237.
12).  Див. там же і 1 Кор. 9,22.
13).  Бут. 12,1-2.
14).  Ді. 16,9.
15).  Життя Методія, V, 2: цит. вид., стор. 223.
16).  Життя Методія, ХІV, 9: цит. вид., стор. 200.
17).  Життя Методія, VІ, 7: цит. вид., стор. 176.
18).  Мр. 16,15.
19).  Мт. 28,19.
20).  Гал. 3,26-28.
21).  Хоч наступники Папи Миколи І турбувалися суперечними інформаціями, які надходили про навчання та діяльність Кирила і Методія, однак під час безпосередньої зустрічі з ними признали обом Братам повну слушність. Заборони й обмеження нової слов`янської літургії слід радше приписати натискові обставин, політичним взаємовідносинам і потребі втримати згоду.
22).  Ів. 17,21 і наступні.
23).  Пс. 117/116,1.
24).  Декр. про екуменізм „Встановлення Єдности“, 4.
25).  Декр. про екуменізм „Встановлення Єдности“, 1.
26).  Див. Життя Методія, ІХ, 3; VІІІ, 16: цит. вид., стор. 229; 228.
27).  Див. Життя Методія, ІХ, 2: цит. вид., стор. 229.
28).  Всел. Собор Ват. ІІ, Конст. дог. про Церкву „Світлом світу“ ч. 13.
29).  Див. Життя Константина, ХVІ, 8; цит. вид., стор. 205.
30).  Пор. Мт. 5,45.
31).  Життя Константина, ХVІ, цит. вид., стор. 205.
32).  Там же, ХVІ, стор. 58; цит. вид., стор. 208; Флп. 2,11.
33).  Там же, ХVІ, 12: цит. вид., стор. 206; Пс. 66(65), 4.
34).  Там же, ХVІ, 13; цит. вид., стор. 206; Пс. 117(116), 1.
35).  Пор. Пс. 112(111), 4; Гл. 2,13.
36).  Пор. І Тм. 2,4.
37).  Житгя Константина І, 1: цит. вид., стор. 169.
38).  Пор. Мт. 13,52.
39).  Пор. Вих. 15,1-21.
40).  Життя Константина ІІ, 1; цит. вид., стор. 220 і наст.
41).  Там же ХІ, 2-3; цит. вид., стор. 231.
42).  Всел. Собор Ват. ІІ, Декр. „Про Місійну діяльність“, ч. 38.
43).  Іван Павло ІІ, Промова на екуменічній зустрічі в базиліці св. Миколи у Барі (26.2.1984), 2; НАВЧАННЯ VІІ, 1(1984), стор. 532.
44).  Там же, 1; цит. твір, 531.
45).  Всел. Собор Ват. ІІ, Догм. Конст. про Церкву, 1.
46).  Пор. Життя св. Методія ХVІІ, 9-10; цит. вид., стор. 237; Лк.23,46; Пс.31(30),6.
47).  Там же, ХVІІ, 11, цит. вид., стор. 237.

ВИДАВНИЦТВО: ОО Василіян – Торонто – 1989 – Рим


ЗАВАТАЖИТИ текст в (pdf+ocr,346st.,ukr,42,4Mb)

a також в (djvu+ocr,348st.,ukr,2,83Mb)

Збірка енциклік Св. Папи Івана Павла ІІ, написані від 1979 до 1987:
1. REDEMPTOR GOMINIS - ВІДКУПИТЕЛЬ ЛЮДИНИ (1979)
2. DIVES IN MISERICORDIA - БОГ БАГАТИЙ МИЛОСЕРДЯМ (1980)
3. LABOREM EXERCENS - З ПРАЦІ СВОЄЇ (1981)
4. APOSTOLI SLAVORUM - АПОСТОЛИ СЛОВ'ЯН (1985)
5. DOMINUS VIVIFICANS - ГОСПОДА ЖИВОТВОРЯЩОГО (1986)
6. MATER REDEMPTORIS - МАТИ ВІДКУПИТЕЛЯ (1987)


APOSTOLI SLAVORUM - «АПОСТОЛИ СЛОВ'ЯН» (1985).
Це ЧЕТВЕРТА, з черги, від збірки шести енциклік, набрана вручну для перегляду On-line, а решта - трохи згодом... (Намагався не піддаватися спокусі робити редакцію тексту з метою осучаснення правопису української мови, але... мабуть, не зміг...)

Немає коментарів:

Дописати коментар