REDEMPTORIS MATER
ЕНЦИКЛІКА ВСЕЛЕНСЬКОГО АРХИЄРЕЯ
ІВАНА ПАВЛА ІІ
«МАТИ ВІДКУПИТЕЛЯ»
про Пресвяту Діву Марію
в житті мандрівної Церкви
Всечесні Брати
Дорогі Сини і Дочки
Привіт Вам й Апостольсъке Благословення!
ВСТУП
1. Мати Відкупителя займає точно визначене місце в ділі спасіння, бо „коли сповнився час, Бог послав свого Сина, що народився від жінки, народився під законом, щоб викупити тих, які під законом, щоб ми прийняли усиновлення. А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина свого, який взиває ,,Авва, Отче!“ (Гал. 4,4-6).
Цими словами апостола Павла, що їх Собор Ватиканський ІІ наводить на початку свого викладу про Пресвяту Діву Марію(1), бажаю також і я розпочати мої роздумування про значення Марії в таїнстві Христа і про Її діяльну й зразкову присутність в житті Церкви. Це бо слова, які одночасно прославляють любов Отця, посланництво Сина і дар Святого Духа, Жінку, від якої народився Відкупитель, а також наше Боже усиновлення, в таїнстві „повноти часу“(2).
Оця ,,повнота“ вказує на той від віків визначений момент, в якому Отець послав свого Сина, „щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним“ (Ів. 3,16). Вона означає ту благословенну хвилину, в якій ,,Слово, що було з Богом... стало тілом, і оселилось між нами“ (Ів. 1,1.14), стаючи нашим братом. Оця повнота визначає момент, в якому Святий Дух, що вже був вилив повноту ласки на Марію з Назарету, сформував у Її дівочому лоні людську природу Христа. Вона визначає хвилину, в якій через вступ вічності в час, сам час став відкупленим і, сповняючись таїнством Христа, остаточно стає „часом спасіння“. Повнота оця визначає, нарешті, таїнственний початок шляху Церкви. Церква бо в літургії вітає Марію з Назарету, як свій початок(3), тому що в Непорочному Зачатті бачить провіщення спасенної пасхальної ласки, передбаченої для найблагороднішого з її членів, а понад усе тому, що в таїнстві Воплочення знаходить нерозлучно з'єднаних Христа і Марію: Того, що є її Господом і Головою, і Ту, яка вимовивши перше „нехай станеться“ Нового Завіту, є її прообразом як нареченої й матері.
2. Церква, скріплена присутністю Христа (пор. Мт. 28,20), паломничає в часі до кінця віків, ідучи назустріч Господеві, який приходить; але на цьому шляху – хочу це виразно підкреслити – ступає слідами Пречистої Діви Марії, яка „йшла вперед у мандрівці віри та вірно зберегла своє з'єднання з Сином аж до Хреста“(4).
Беру ці слова такі змістовні й знаменні з Конституції „Світло народів“ (Lumen gentium), яка в своїй заключній частині подає ясний синтез науки Церкви про Христову Матір, яку почитає як найлюбішу Матір і як зразок віри, надії й любові.
Незабаром після Собору, мій великий попередник Павло VІ знову заговорив про Найсвятішу Діву, пояснюючи в Енцикліці ,,Христовій Матері“ (Christi Mater), а згодом в Апостольському Напоумленні „Знак Великий“ і „Марійський культ“(4) (,,Signum magnum” et „Marialiѕ cultuѕ”) основи і критерії цієї особливої набожності, яку Христова Мати одержує в Церкві, як також різні форми марійського культу – літургічного, народного, приватного – що відповідають духові віри.
3. Нова обставина, яка мене спонукує зайняти слово в цій справі, – це близька перспектива Двохтисячного року, що як Ювілей двох тисяч років від народження Ісуса Христа, одночасно скеровує погляд нашої віри на Його земну Матір. Останніми роками не забракло голосів з різних боків, які пропонували, що таку річницю годилося випередити подібним Ювілеєм, присвяченим вшануванню народження Пречистої Діви Марії.
Хоч у цій справі важко встановити хронологічний момент для визначення дати народження Марії, проте думці Церкви повністю відповідає усвідомлення того, що Марія появилась на обрії історії спасіння ще перед Христом(6). В той час, коли остаточно наближалась „повнота часу“, коли наближався спасенний прихід Еммануїла, та, що споконвіку була призначена стати Його Матір'ю, вже була на землі. Оте ,,випередження“ приходу Христа щорічно знаходить віддзеркалення у передріздвяній літургії. Коли, отже, роки, які наближають нас до кінця цього й початку третього Тисячоріччя після Христа, порівняємо до древнього історичного очікування Спасителя, стане цілком зрозумілим, що в цьому періоді бажаємо звернутися особливим способом до Тієї, яка серед ,,ночі“ очікування Спасителя почала сяяти як справжня ,,Ранішня Зоря“. Справді, як та зоря „світанкова“ випереджує схід сонця, так Марія, від свого Непорочного зачаття, випередила прихід Спасителя, схід „Сонця справедливості“ в історії людства(7).
Її присутність посеред Ізраїльського народу – така скромна, що Її ледь чи помітили сучасники – одночасно залишалась прозорою й ясною перед Предвічним, який з цією прихованою ,,Дочкою Сіону“ (пор. Соф. 3,14; Зах. 2,14) зв'язав свій спасенний задум, що охоплює всю історію людства. Слушно, отже, ми, християни, наприкінці цього Тисячоріччя, усвідомлюючи, як дуже той провидінний задум Пресвятої Тройці є центральною дійсністю Об'явлення і віри, відчуваємо проблему підкреслити особливу присутність Христової Матері в історії, особливо протягом цих останніх років перед Двохтисячним Роком.
4. Собор Ватиканський ІІ підготовляє нас до цього, представляючи своїм учительським управлінням Матір Божу в таїнстві Христа й Церкви. Якщо ж є правдою, що „таїнство людини знаходить справжнє вияснення тільки в таїнстві воплоченого Слова“ - як проголошує той же Собор(8) – то цю саму засаду найвищим ступенем слід віднести до цієї вийняткової „дочки роду людського“, до цієї надзвичайної ,,жінки“, що стала Матір'ю Христа. Тільки в таїнстві Христа повністю вияснюється власне таїнство. Так, зрештою, від самого початку Церква намагалася пояснити це таїнство: таїнство Воплочення дозволяло Церкві дедалі краще поглиблювати й пояснювати таїнство Матері Воплоченого Слова. В цьому поглибленні переломне значення має Ефеський Собор (431 р.), на якому, для великої радості хрнстиян, правда про Боже материнство Марії була урочисто потверджена, як правда віри Церкви. Марія є Матір'ю Божою (Theotokos), бо Вона дією Духа Святого почала в своєму Дівочому лоні й породила Ісуса Христа, Сина Божого, рівноістотного з Отцем(9). „Син Божий..., народжуючись з Діви Марії, справді став одним із нас“(10), став людиною. Так ото, через таїнство Христа, на обрії віри Церкви, у повноті ясніє таїнство Його Матері. Догма про Боже материнство Марії в свою чергу, була для Ефеського Собору й є в теперішній момент Церкви неначе печаттю потвердження догми Воплочення, в якому Слово по-справжньому приймає в єдності своєї особи людську природу, не знищивши її.
5. Представляючи Марію в таїнстві Христа, Собор Ватиканський ІІ знайшов таким чином також і шлях, щоб поглибити таїнство Церкви. Як Христова Матір Марія особливим способом зв'язана з Церквою, ,,що Ії Господь заснував як своє тіло“(11). Текст Собору знаменним способом наближує істину про Церкву, як тіло Христове (згідно з наукою Послань ап. Павла) до істини про Сина Божого, що „від Духа Святого народився з Діви Марії“. Дійсність Воплочення знаходить неначе своє продовження в таїнстві Церкви - Христового Тіла. Бо не можливо думати про дійсність Воплочення не звертаючись до Марії – Матері Воплоченого Слова.
В нинішніх роздумуваннях бажаю, однак, послатись понад усе на оте ,,паломництво віри“, в якому „Пречиста Діва йшла попереду, вірно зберігаючи своє з'єднання з Христом“(12). Таким способом цей подвійний зв'язок, що єднає Богородицю з Христом і Церквою, набирає історичного значення. Не йдеться тільки про історію Діви-Марії, про Її особливий шлях віри і про „кращу частину“, що Вона має в таїнстві спасіння, але також одночасно про історію всього народу Божого, про всіх тих, що беруть участь в цьому самому паломництві віри.
Це висловлює Собор, стверджуючи на іншім місці, що Марія „вела перед“, стаючи ,,первообразом Церкви... в порядку віри й любови та досконалого з'єднання з Христом“(13). Оте Її зразкове ,,передування“ стосується до цього самого внутрішнього таїнства Церкви, яка бачить виконання свого спасенного завдання, поєднуючи в собі – подібно як Марія – властивості матері й діви. Вона є Дівою, що „бездоганно та чисто зберігає вірність, приречену Женихові“, та яка „сама стає матір'ю, бо... родить до нового й вічного життя людей, початих з Святого Духа та зроджених від Бога“(14).
6. Те все звершується у великім історичнім процесі, так би мовити, „в мандрівці“. Паломництво віри вказує на внутрішню історію, можна сказати: на історію душ. Але, одночасно, це також історія людей, що на цій землі підлягають недовговічності, охоплених виміром історії. В дальших роздумуваннях бажаємо зосередити свою увагу насамперед на сучасному етапі, який не належить ще до історії, але, однак, постійно її творить, також у значенні історії спасіння. Тут відкривається широкий простір, всередині якого Пречиста Діва Марія далі веде перед Божому Народові. Її виняткове ,,паломництво віри“ постійно представляє постійну точку порівняння для Церкви, для окремих одиниць і для спільнот, для народів і націй, а до певної міри, для цілого людства. Тому то важко поправді охопити й змірити його обсяг.
Собор підкреслює, що Богородиця вже є есхатологічним здійсненням Церкви: „Церква в Пресвятій Діві вже дійшла до досконалости, з-за якої Вона є без плями й зморшки“ (Еф. 5,27) – а водночас „християни ще й досі наполегливо стараються, щоб, перемігши гріх, зростати в досконалості; тому й підносять вони свої очі до Марії, що для всієї громади вірних світить прикладом чеснот“(15). Паломництво віри не належить уже до Пресвятої Богородиці: прославлена поруч Сина в небі, Марія вже переступила поріг між вірою і видінням „лицем в лице“ (1Кор. 13,12). Одночасно, однак, в цьому есхатологічному звершенні, Марія не перестає бути „Провідною Зорею“ (Maris Stella)(16) для всіх тих, які ще паломничають шляхом віри(17). Коли вони підносять очі до Неї з різних місць земного існування, роблять це тому, бо Вона „породила Сина, що Його Бог поставив первородним між багатьма братами“ (Рим. 8,29), а також тому, бо Вона ,,причиняється своєю матерньою любов'ю до їх відродження та виховання“(18).
І. МАРІЯ В ТАЇНСТВІ ХРИСТА
1. Благодаті повна
7. „Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що благословив нас із неба всяким духовним благословенством у Христі“ (Еф. 1,3). Ці слова Послання до Ефесян відкривають споконвічний задум Бога Отця, споконвічний задум спасіння людини в Христі. Цей задум загальний, що відноситься до всіх людей, сотворених „на образ і подобу Божу“ (пор. Б. 2,26). Як усі „на початку“ були охоплені Божим ділом сотворення, споконвічно також охоплені Божим задумом спасіння, який до кінця сповниться в ,,повноті часу“ разом з приходом Христа.
Цей бо Бог, що є „Отцем Господа нашого Ісуса Христа“, як далі читаємо в цьому ж Посланні, – „в ньому нас вибрав перед заснуванням світу, щоб ми були святі й бездоганні перед ним у любові. Він призначив нас наперед для себе на те, щоб ми стали його синами через Ісуса Христа, за рішенням своєї доброї волі, на хвалу слави своєї благодаті, якою він обдарував нас у любім своїм Сині, в якому маємо відкуплення його кров'ю, відпущення гріхів, згідно з багатством його благодаті“ (Еф. 1,4-7).
Божий задум спасіння, який повністю був нам об'явлений з приходом Христа, є споконвічним. Він також – згідно з наукою, що міститься в Посланні до Ефесян та в інших Посланнях Павла (пор. Кол. 1,12-14; Рим. 3,24; Гал. 3,13; 2 Кор. 5,18-29) – є споконвічно зв'язаний з Христом. В цілості того задуму, що охоплює всіх людей, особливе місце займає ,,жінка“, яка є Матір'ю Того, якому Отець доручив діло спасіння(19). Як навчає Собор Ватиканський ІІ, „вона вирисовується пророче вже в обітниці, що була дана прародичам, які згрішили“ – як читаємо в книзі Буття (пор. 3,15). „Так само вона - це та Діва, що зачне та породить Сина, якого ім'я буде Емануїл“ – згідно з словом Ісаї (пор. 7,14)(20). Таким чином, Старий Завіт підготовляє оту „повноту часу“, в якому „Бог послав свого Сина, що народився від жінки..., щоб прийняли усиновлення“ (Гал. 4,4-5). Про прихід Сина Божого на світ розповідається в перших розділах Євангелій від Луки й Матея.
8. Марія була остаточно введена в таїнство Христа через ось яку подію: через благовіщення ангела. Це сталося в Назареті, в конкретних обставинах історії Ізраїля – народу, покликаного до збереження Божих обітниць. Божий посланець мовив до Діви: ,,Радуйся, благодатна, Господь з тобою“ (Лк. 1,28). Марія ,,стривожилась цим словом і почала роздумувати в собі, що могло значити те привітання" (Лк. 1,29): що могли означати ті надзвичайні слова, а особливо привітання ,,благодатна“ (,,Kecharitomene“)(21).
Роздумуючи разом з Марією ці слова, а особливо вислів „повна ласки“, можемо знайти для них особливо знаменний відповідник саме у наведеному тексті Послання до Ефесян. Коли ж після благовіщення небесного посланця Діва з Назарету була названа ,,благословенна між жінками“ (див. Лк. 1,42), то це пояснюється отим благословенням, яким „Бог Отець“ нас „благословив з неба в Христі“. Це є духовне благословення і відноситься воно до всіх людей, вміщує в собі повноту й загальність (,,всяке благословення“), яке випливає з любови, що в Святому Дусі, об'єднує Отця з одноістотним Сином. Водночас це благословення звернене через Ісуса Христа в бік історії людства аж до кінця віків: в бік усіх людей. До Марії, однак, це благословенство стосується особливою й винятковою мірою. Єлисавета вітає Її, як ,,благословенну між жінками“.
Обгрунтуванням подвійного привітання є те, що в душі цієї ,,Дочки Сіону“ об'являється немов би вся „слава благодаті“, тієї благодаті, якою ,,Отець... обдарував нас у своїм любім Сині“. Адже Посланець вітає Марію, як ,,повну благодаті“: але він це каже так, неначеб то було Її власне ім'я. Не називає своєї співрозмовниці Її власним ім'ям ,,Міріям (Марія)“, але власне отим новим ім'ям: „повна благодаті“. Що означає те ім'я? Чому архангел так називає Діву з Назарету?
В мові Біблії ,,благодать“ означає особливий дар, який, згідно з Новим Завітом, має своє джерело в тринітарному житті самого Бога – Бога, що є любов'ю (пор. Ів. 4,8). А плід цієї любови – це вибрання, про яке говорить Послання до Ефесян. З боку Бога оте вибрання є відвічною постановою спасти людину через її участь у Божому житті (пор. 2 Пт. 1,4) в Христі: це спасіння через участь у надприродному житті. Спадщиною цього відвічного дару, цієї ласки вибрання людини Богом є неначе зародок святости, або як джерело, що струмує в душі, як дар самого Бога, який через ласку оживляє й освячує вибраних. Таким чином сповняється – тобто стає дійсністю – благословення людини „всяким духовним благословенням“, і щоб „ми стали Його синами через Ісуса Христа“ – в Тому, що є відвічним „любим Сином“ Отця.
Коли читаємо, що посланець мовив до Марії „повна ласки“ то євангельський текст, в якому збігаються давні об'явлення й обітниці, дозволяє нам зрозуміти, що тут ідеться про окреме благословення між усіма „духовними благословенствами в Христі“. В таїнстві Христовому Вона присутня вже „перед сотворенням світу“, як Та, що Її Отець „вибрав на Матір свого Сина у Воплоченні – а разом з Отцем Її вибрав Син, і споконвічно доручив Духові святости. Марія зовсім особливим і винятковим способом зв'язана з Христом, і, водночас, люблена в Тім предвічно любім Сині, одноістотним з Отцем, в якому зібрана вся ,,хвала слави благодаті“. Одночасно Вона залишається досконало відкритою до того ,,дару з висот“ (пор. Як.1,17). Як навчає Собор, Марія „займає перше місце між смиренними й вбогими Господа, що з довір'ям очікують від Нього спасіння та Його приймають(22).
9. Коли ж привітання та ім'я „повна ласки“ говорить про те все, то в контексті благовіщення ангела вони стосуються насамперед вибрання Марії на Матір Божого Сина. Але й водночас повнота ласки вказує на ціле надприродне обдарування Марії, яке зобов'язується з тим, що Вона стала вибрана і призначена на Матір Христа. Якщо те вибрання має основне значення в здійсненні спасенних Божих задумів стосовно людства; якщо предвічний вибір у Христі і призначення до гідності усиновлення дітей стосується всіх людей, тоді вибір Марії є зовсім винятковий та єдиний. Звідти також Її єдине й виняткове місце в таїнстві Христа.
Божий посланець мовив до Неї: „Не бійся, Маріє! Ти бо знайшла ласку в Бога. Ось Ти зачнеш у лоні й вродиш сина й даси йому ім'я Ісус. Він буде великий і Сином Всевишнього назветься“ (Лк. 1,30-32). Коли ж Діва, збентежена таким надзвичайним привітом, запитала: ,,Якже воно станеться, коли я не знаю мужа?“, почула від ангела підтвердження попередніх слів, а одночасно їх пояснення. Гавриїл мовив до Неї: „Дух Святий зійде на тебе й сила Всевишнього тебе отінить; тому й святе, що народиться, назветься Син Божий“ (Лк. 1,35).
Отож, ангельське благовіщення є об'явленням таїнства Воплочення на самому початку його здійснення на землі. Спасенне дарування самого Бога, Божого життя, певним способом усьому створінню, а безпосередньо людині, в таїнстві Воплочення досягає своїх кульмінаційних пунктів. Справді, це заразом вершина всіх дарувань благодати в історії людини й всесвіту. Марія – „повна ласки“, бо Воплочення Слова, тобто суттєва злука Божого Сина з людською природою, з людством, у Ній саме здійснюється і довершується. Як навчає Собор, Марія є ,,Матір'ю Божого Сина, а тому й улюбленою дочкою Отця та храмом Святого Духа; а цим визначним даруванням ласки перевищує всі інші сотворіння, небесні й земні“(23).
10. Послання до Ефесян, говорячи про „багатство благодаті“, якою „Бог Отець обдарував нас у своїм любім Сині“, додає: ,,В Ньому маємо відкуплення його кров'ю“ (Еф. 1,7). Згідно з вірою, висловленою в урочистім навчанні Церкви, ота „повнота благодаті“ виявилась у Пресвятій Богородиці тому, що Вона була „відкуплена найпіднесенішим способом“(24). Задля багатства ласки улюбленого Сина, з уваги на спасенні заслуги Того, що мав стати Її Сином, Марія була збережена від спадкоємства первородного гріха(25). Таким чином, від першої хвилини свого зачаття, тобто свого існування на землі, Вона належить до Христа, бере участь у спасенній освятній благодаті та в тій любові, що знаходить свій початок в ,,Улюбленому“ – в Сині Отця Предвічного, який через Воплочення став Її рідним Сином. Тому, за дією Святого Духа, у вимірі благодаті, тобто через участь у Божій природі, Марія отримала життя від Того, якому Вона, в порядку земного родження, сама дала життя як Мати. Літургія не вагається називати Її „Матір'ю свого Творця“(26), і вітати Її словами, які Данте Аліґ'єрі кладе в уста св. Вернарда: ,,Дочко твого Сина“(27). Коли ж це „нове життя“ Марія одержує в такій повноті, яка відповідає любові Сина до Матері, тобто гідності Божого Материнства, то ангел при Благовіщенні називає Її „повною благодаті“.
11. В спасенному замірі Пресвятої Тройці таїнство Воплочення становить надмірне сповнення обітниці, яку Бог дав людині після первородного гріха: після того першого гріха, наслідки якого обтяжують всю історію людини на землі (див. В. 3,15). Ось приходить на світ Син, ,,потомок жінки“, що подолає зло гріха в самих його основах: „розчавить голову змія“. Як випливає з слів первоєвангелії, перемога Сина жінки не довершиться без важкої боротьби, яка має пройти через усю історію людства. ,,Ворожнеча“, сповіщена на початку, стає потверджена Одкровенням, що є книгою остаточних подій Церкви й світу, де знову повертається знамення ,,жінки“, цим разом „одягненої в сонце“ (пор. Одкр. 12,1).
Марія, Мати Воплоченого Слова, поставлена в самому центрі тієї ворожнечі , тієї боротьби, яка супроводить історію людства на землі, а заразом історію спасіння. Марія належить до ,,убогих і покірних Господніх“, тому Вона, як ніхто інший з людей, обдарована „повнотою благодаті“ якою Отець ,,обдарував нас у своїм любім Сині“, і ця благодать становить надзвичайну велич і красу усієї Її людської істоти. Таким чином Марія стає перед Богом, а також перед усім людством, як незмінний і непорушний знак того Божого вибрання, про яке говорить Павлове Послання: „в Христі... нас вибрав перед заснуванням світу... і призначив... щоб ми стали його синами“ (Еф. 1,4.5). Вибрання оте є потужніше від усякого вибрання й гріха, від усієї тієї ,,ворожнечі“, якою позначена земна історія людства. В цій історії Марія залишається знаком певної надії.
2. Щаслива Та, що повірила
12. Євангелист Лука, відразу після розповіді про благовіщення, веде нас вслід за Дівою з Назарету до „міста Юди“ (Лк. 1,39). На думку вчених, цим містом мало б бути сьогоднішнє Айн-Карім, розташоване між горами, недалеко від Єрусалиму. Марія ,,пустилася швидко“, щоб відвідати Єлисавету, свою родичку. Причиною відвідин могло бути також те, що під час благовіщення Гавриїл знаменним способом вказав на Єлисавету, яка в похилому віку, Божою силою зачала сина від свого чоловіка Захарії: „Ось твоя родичка Єлисавета – вона також у своїй старості, зачала сина, і оце шостий місяць тій, що її звуть неплідною; нічого бо немає неможливого в Бога“ (Лк. 1,36-37). Посланець покликався на приклад Єлисавети, щоб відповісти на запит Марії: „Як же воно станеться, коли я не знаю мужа?“ (Лк. 1,34). Отож станеться воно власне ,,потугою Всевишнього“, подібно, а навіть ще більше, як у випадку Єлисавети.
Марія, отже, ведена любов'ю, вирушила до дому своєї родички. Ввійшовши в дім, у відповідь на привіт Марії, Єлисавета ,,сповнилася Святим Духом“, чуючи як здригнулася дитина в її лоні, сильним голосом привітала Марію: ,,Благословенна ти між жінками й благословен плід лона твого“ (Лк. 1,40-42). Цей вигук чи радісне привітання Єлисавети пізніше ввійшло до молитви ,,Богородице Діво“, як продовження ангельського привіту, стаючи таким чином однією з молитов, яку Церква найчастіше повторює. Ще більше говорять наступні слова Єлисавети, вміщені в питанні: „Звідкіля мені це, що прийшла до мене Мати Господа мого?“ (Лк. 1,43). Єлисавета дає свідчення Марії: пізнає і проголошує, що перед нею стоїть Мати Господа, Мати Месії. В цьому свідченні бере участь також син, що його Єлисавета має в своєму лоні: „дитина з радости здригнулася в моїм лоні“ (Лк. 1,44). Ця дитина – це майбутній Іван Христитель, що над Йорданом вкаже на Ісуса, як Месію.
Всі слова привіту Єлисавети мають важливе значення, однак, найважливіше значення має те, що вона сказала наприкінці: „Щаслива та, що повірили, бо здійсниться сказане їй від Господа“ (Лк. 1,45). Ці слова можна поставити поруч вислову „повна благодаті“ з ангельського привіту. В обидвох текстах виявляється основний маріологічний зміст, тобто основна істина про Марію, яка насправді присутня в таїнстві Христа саме тому, що ,,повірила“. Повнота благодаті, при Благовіщенні ангела, означає дар самого Бога; віра Марії, яку звіщає Єлисавета при відвідинах, вказує на те, як Діва з Назарету, відповіла на цей дар.
13. ,,Богові, який об'являє, належить виявити ,,послух віри“ (Рим. 16,26; див. Рим. 1,5; 2 Кор. 10,5-6), через яку людина добровільно цілковито довіряється Богові“, – як навчає Собор(29). Таке охоплення віри знайшло досконале здійснення в Марії. ,,Переломним“ моментом було благовіщення. Слова Єлисавети: ,,Благословенна та, що повірила“ в першу чергу стосуються власне цієї хвилини”(30).
Під час благовіщення Марія, виявляючи ,,послух віри“ Тому, хто до Неї говорив словами свого послання, повністю довірилась Богові через „повну слухняність ума й волі“(31). Вона, отже, відповіла усім своїм людським і жіночим ,,я“. В цій відповіді віри вміщувалось досконале співдіяння з „випереджуючою й допоміжною ласкою Божою“, воднораз же досконала чутливість на діяння Святого Духа, який „своїми дарами віри постійно вдосконалює“(32).
Слово Бога живого, звіщене Марії через ангела, стосувалось до неї самої: „Ось Ти зачнеш у лоні й вродиш Сина“ (Лк. 1,31). Марія, приймаючи це благовіщення, мала стати ,,Матір'ю Господа“. В Ній мало звершитися Боже таїнство Воплочення: „Хотів бо Отець милосердя, щоб Воплочення було випереджене згодою Тієї, яка була призначена на матір“(33). І Марія висловлює цю згоду, вислухавши всі слова послання. Вона каже: „Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову“ (Лк. 1,38). Оце Маріїне „fiat“ – „нехай зо мною станеться“ – вирішило з людського боку здійснення Божого таїнства. Виникає повна збіжність зі словами Сина, що їх, як читаємо в Посланні до Євреїв, Він сказав до Отця, приходячи на світ: „Ти не хотів ні жертв, ні приносу, але приготував єси мені тіло... Ось іду... щоб учинити твою волю, Боже“ (Євр. 10,5.7). Таїнство Воплочення здійснилося тоді, коли Марія дала свою згоду – „fiat“, кажучи: „Нехай зо мною станеться по твоєму слову“, вчиняючи можливим, наскільки, згідно з Божим задумом, залежало від неї, сповнення волі Сина.
Марія висловила свою згоду „fiat“ через віру. Через віру Вона безумовно довірилась Богові та „повністю посвятила саму себе, як слугиня Господня, особі й ділу свого Сина“(34). Цього Сина, – як навчають Святі Отці, - Вона зачала спершу духом, ніж тілом: якраз через віру(35). Слушно, отже, прославляє Марію Єлисавета: „Щаслива та, що повірила, бо здійсниться сказане їй від Господа“. Ці слова вже здійснилися: Марія з Назарету стає на порозі дому Єлисавети й Захарії, як Мати Сина Божого. Отож, Єлисавета робить радісне відкриття: „Мати Господа мого приходить до мене“!
14. Тому також віра Марії може бути прирівняна до віри Авраама, якого Апостол називає „батьком нашої віри“ (Рим. 4,12). В спасенному задумі Божого Об'явлення віра Авраама становить початок Старого Завіту; віра Марії під час благовіщення дає початок Новому Завіту. Подібно також як Авраам „проти надії надіявшись, повірив, що стане батьком багатьох народів“ (Рим. 4,18), так Марія, під час благовіщення, визнає своє дівицтво (,,Як же воно станеться, коли я не знаю мужа?“), повірила, що з сили Всевишнього, за дією Святого Духа, стане Матір'ю Божого Сина, згідно з об'явленням ангела: ,,святе, що народиться назветься Син Божий“ (Лк. 1,35).
Слова Єлисавети: „Щаслива та, що повірила“ стосуються не тільки до цього особливого моменту, яким було благовіщення. Якщо йдеться про віру Марії, яка очікувала Христа, без сумніву благовіщення становить переломний момент, але також становить вихідний пункт, від якого починається уся ,,мандрівка до Бога“, ввесь Її шлях віри. І на цьому шляху незвичайним способом, а то й героїчним - а радше з дедалі більшим героїзмом віри – звершуватиметься отой ,,послух“, який Вона визнала щодо слова Божого об'явлення. А той ,,послух віри“ з боку Марії протягом усієї Її мандрівки матиме гідну подиву схожість до віри Авраама. Подібно як отой патріярх усього Божого народу, так і Марія протягом усього шляху свого покірного й материнського „нехай зо мною станеться“ – ,,fiat”, буде підтверджувати, що „проти надії надіялась“. А на деяких етапах цього шляху набуває особливої вимови благословення ,,тій, що повірила“. Повірити означає ,,довірити себе“ самій істотній правді слів Бога живого, знаючи й покірно визнаючи „які незбагненні його постанови і недослідимі його дороги" (Рим. 11,33). Марія, яка із споконвічної волі Всевишнього опинилась, можна сказати, в центрі цих ,,незбагненних постанов“ і цих ,,недослідимих доріг“ Божих, довірила себе у півтіні віри, приймаючи повністю й з відкритим серцем все, що було передбачене в Божих постановах.
15. Коли Марія під час Благовіщення почула про Сина, що Його Матір'ю має стати, і якому має „дати ім'я Ісус“ (Спаситель), Вона також почула, що „Господь Бог дасть йому престол Давида, його батька", і що „Він царюватиме над домом Якова повіки й царюванню його не буде кінця“ (Лк. 1,32-33). В тому напрямку була звернена надія усього Ізраїля. Обіцяний Месія має бути ,,великий“, – небесний посланець саме й каже, що „Він буде великий" – чи то задля імени „Сина Всевишнього“, чи тому, що Він прийме спадкоємство Давида. Він, отже, має бути царем, Він має панувати „над домом Якова“. Марія виросла серед тих очікувань свого народу. Чи ж могла Вона, в хвилині Благовіщення, передчувати, яке істотне значення мають ті слова ангела? Як слід розуміти оте ,,панування“, якому ,,не буде кінця“'?
Хоч – через віру – Вона почувала себе тієї миті Матір'ю „Месії-Царя“, то, однак, відповіла: „Ось я Господня слугиня, нехай зо мною станеться по твоєму слову“ (Лк. 1,38). Від першої хвилини Вона передусім визнала ,,послух віри“, покладаючись на таке значення вищезгаданих слів Благовіщення, яке подав їм Той, від кого вони походили: яке надав їм сам Бог.
16. На цьому самому шляху ,,послуху віри“ незабаром Марія почула інші слова, які походили від Симеона в Єрусалимському храмі. Було це вже сорокового дня після народження Ісуса, коли то за законом Мойсея, Марія разом з Йосифом „принесли Дитятко в Єрусалим, щоб поставити Його перед Господом“ (Лк. 2,22). Саме народження відбулося в обставинах крайнього вбозтва. Дізнаємось від св. Луки, що у зв'язку з переписом населення, за розпорядженням римської влади, Марія разом з Йосифом пішла до Вифлеєму, а не знайшовши там жодного „місця в заїзді“, породила свого Сина в стайні і „поклала в ясла“ (Лк. 2,7).
Праведний та побожний чоловік на ім'я Снмеон, появляється на початку ,,мандрівки“ віри Марії. Його слова, натхнені Святим Духом (Лк. 2,25-27), підтверджують істину благовіщення. Читаємо бо, що він „узяв на свої руки Дитятко“, якому, згідно із дорученням ангела „було дано ім'я Ісус“ (пор. Лк. 2,21). Слова Симеона є згідні із значенням цього імені (Ісус), що означає Спаситель – „Бог є спасителем“. Звертаючись до Господа, він мовив: „Мої очі бачили Твоє спасіння, що Ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу Твого люду Ізраїля“ (Лк. 2,30-32). Одночасно, однак, Симеон звертається до Марії з наступними словами: „Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; Він буде знаком протиріччя, щоб відкрились думки багатьох сердець“, і додає прямо до Марії: „та й Тобі самій меч прошиє душу“ (Лк. 2,34-35). Слова Симеона ставлять у новому світлі провіщення, яке Марія почула від ангела: Ісус є Спасителем, Він є „світлом на просвіту“ людей. Чи ж не виявилось це якоюсь мірою в Різдвяну ніч, коли до вертепу прийшли пастирі? (пор. Лк. 2,8-20). Чи ж не мало виявитися ще ясніше, коли прибудуть Мудреці зі Сходу? (пор. Мт. 2,1-2). Одночасно, однак, вже на початку свого життя, Син Марії, а з Ним Його Мати, зазнають на собі дійсності наступних слів Симеона: „знак протиріччя“ (Лк. 2,34). Слова Симеона є неначе другим звістуванням для Маріі, бо вони вказують на конкретний історичний вимір, в якому Син має виконати своє посланництво, тобто серед незрозуміння і у стражданні. Якщо таке сповіщення з одного боку підтверджує Її віру в здійснення Божих обітниць спасіння, то з другого боку так само відкриває, що своє посланництво вона буде змушена переживати серед страждань поруч страждаючого Спасителя, і що Її материнство залишиться у тіні та буде болісне. Отож, після відвідин Мудреців зі Сходу, після їх поклоніння (,,впавши ниць, поклонились Йому“) та принесення дарів (пор. Мт. 2,11), Марія з Дитятком мусить утікати до Єгипту під дбайливою охороною Йосифа, бо ,,Ірод розшукуватиме Дитя, щоб Його вбити“ (пор. Мт. 2,23). І аж до смерті Ірода довелось їм залишитись у Єгипті (пор. Мт. 2,15).
17. Після смерті Ірода, коли Свята Родина повернулась до Назарету, розпочинається довгий період прихованого життя. Та, що ,,повірила, що здійсниться сказане Їй від Господа“ (пор. Лк. 1,45), живе щодня суттю цих слів. Щодня з Нею є Син, якому дала ім`я Ісус; отож, напевно у спілкуванні з Ним користувалась цим іменем, яке зрештою нікого не дивувало, бо здавна було прийняте в Ізраїлі. Однак Марія знає, що Той, хто носить ім'я Ісус, був названий ангелом ,,Сином Всевишнього" (див. Лк. 1,32).
Марія знає, що Вона Його зачала і породила, „не знавши мужа“, дією Духа Святого, силою Всевишнього, яка Її отінила (пор. Лк. 1,35), подібно, як тінь закривала Божу присутність за часів Мойсея і патріярхів (пор. Вих. 24,16; 40,34-35; І Цар. 8,10-12). Отож Марія знає, що Син якого Вона породила непорочним способом, це власне той ,,Святий“ і „Син Божий“, про якого Їй говорив ангел.
Протягом років прихованого життя Ісуса в Назаретському домі, також життя Марії „було поховане з Христом у Бозі“ (пор. Кол. 3,3) через віру. Бо віра – це спілкування з Божою таємницею. Марія постійно, щоденно, спілкувалась з невимовним таїнством Бога, що став людиною, з таїнством, яке перевищує все, що було „об'явлене в Старому Завіті. Від хвилини благовіщення Діва-Мати була введена в цілковиту „новину“ самооб'явлення Бога і була свідома таїнства. Вона є першою з тих ,,немовлят“, що про них одного дня скаже Ісус: ,,Отче... Ти затаїв це від мудрих та розумних, і відкрив немовлятам“ (Мт. 11,25). Бо „ніхто не знає Сина, крім Отця" (Мт. 11,27). Як, отже, Марія може „знати Сина“? Напевно, Його не знає так, як Отець; проте Вона перша з-поміж тих, яким Отець ,,схотів відкрити“ (пор. Мт. 11,26-27; І Кор. 2,11). Коли ж з хвилиною благовіщення Їй був відкритий Син, якого знає повністю тільки Отець, бо Його родить відвічним ,,сьогодні“ (пор. Пс. 2,7), то Марія Мати спілкується з істиною свого Сина тільки у вірі й через віру! Вона, отже, благословенна, бо ,,увірувала“, - і вірить кожного дня, серед всіх випробувань і суперечностей часу Ісусового дитинства, а потім протягом років прихованого життя в Назареті, де Ісус „був їм послушний“ (Лк. 2,51): послушний Марії, а також Йосифові, бо він перед людьми заступав Йому батька; тому й самого Сина Марії люди звали ,,Сином теслі“ (Мт. 1З,55).
Мати того Сина, отже, пам'ятаючи всі слова благовіщення і наступних подій, носить у собі оту цілковиту ,,новину“ віри: початок Нового Завіту. Це початок Євангелії, тобто доброї, радісної новини. Не важко, однак, спостерегти в цьому початку також своєрідне зусилля серця, зв'язане з ,,темною ніччю віри“ – вживаючи слова св. Івана від Хреста – немов „заслона“, крізь яку треба наблизитись до Невидимого і спілкуватись із таїнством(36). Таким власне чином Марія протягом багатьох років спілкується з таїнством свого Сина та йде попереду в своїй мандрівці віри, відповідно до того, як Ісус ,,зростав мудрістю, ласкою в Бога та людей“ (Лк. 2,52). Дедалі краще виявилось людським очам уподобання, яке Бог мав у Ньому. Першою серед людей, яким було дано відкрити Христа, була Марія, що з Йосифом проживала в тому самому домі в Назареті.
Однак, коли, після знайдення в святині, на запитання Марії: „Чому Ти це так зробив нам?“, дванадцятилітній Ісус відповів: „Хіба не знали, що Я маю бути „при справах Отця мого?“, євангелист додає: „Але вони (Йосиф і Марія) не зрозуміли слова, що Він сказав їм“ (Лк. 2,48-50). Бо Ісус усвідомлював, що „тільки Отець знає Сина“ (див. Мт. 11,27), так, що навіть Та, якій найповніше було об'явлене таїнство Його Божого синівства, Мати, з цим таїнством спілкувалась тільки через віру! Живучи поруч Сина, під дахом того самого дому, і „вірно зберігаючи єдність з Сином“, Вона „йшла попереду в мандрівці віри“, як підкреслює Собор(37). І так було також протягом прилюдного життя Христа (пор. Мр. 3,21-35), коли день за днем сповнялося на Ній благословення Єлисавети, сказане під час відвідин: „Щаслива та, що повірила“.
18. Те благословення осягає повноту свого значення тоді, коли Марія стояла під Хрестом свого Сина (пор. Ів. 19,25). Собор стверджує, що сталося це ,,не без Божого плану“: „тяжко співстраждала Вона з Єдинородним та з'єдналась материним серцем з Його жертвою, з любові погоджуючись на приношення жертви, що її породила“, таким чином Марія „свою єдність з Сином вірно зберегла аж до Хреста“(38): єдність через віру. Через ту саму віру, з якою прийняла об'явлення від ангела під час благовіщення. Тоді Вона також почула, що „Він буде великий... і Господь Бог дасть Йому престол Давида, Його батька... і царствуватиме над домом Якова повіки і царюванню Його не буде кінця“ (Лк. 1,32-33).
А ось, стоячи біля Хреста, Марія є свідком повного, по-людськи кажучи, заперечення тих слів. Її Син умирає на хреснім дереві, як осуджений. ,,Зневажений, останній між людьми, чоловік болів... зневажений, так що ми Його нізащо мали“ (пор. Іс. 53,3-5). Яким же великим, яким героїчним є, отже, послух віри, що його показала Марія супроти ,,незбагненних судів“ Божих! Вона беззастережно „віддає себе Богові“, виявляючи повну покору ума і волі(39). Тому, якого „дороги недослідимі“ (Рим. 11,33)! Воднораз же, якою потужною є дія благодаті в Її душі, яким проникливим вплив Святого Духа, Його світла й сили!
Через цю віру Марія досконало з'єднана з Христом в Його приниженні. Справді, „Ісус Христос, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність з Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина“: власне на Голготі Він „понизив себе, ставши слухняним аж до смерті, смерті ж хресної“ (Фил. 2,5-8). У підніжжі Хреста, Марія, через віру бере участь в потрясаючому таїнстві того приниження. Це, мабуть, найглибша в історії людства ,,кеноза“ віри. Через віру Марія бере участь у смерті Сина, а це смерть відкупительна: Її віра, в протилежності до віри учнів, які втекли, була вірою, повною світла. На Голготі, своєю смертю на Хресті, Ісус з Назарету остаточно підтвердив, що Він є „знаком протиріччя“, згідно із словами Симеона. Водночас же там здійснилися слова, сказані до Марії: „А тобі самій меч прошиє душу“(40).
19. Справді, „щаслива та, що повірила“! Ці слова, сказані Єлисаветою після благовіщення, тут, у підніжжі Хреста, осягають своєї остаточної переконливості. Сила, яку вміщують у собі ті слова, стає проникливою. З Хреста, немов з самого нутра таїнства Відкуплення, поширюється обсяг і перспектива того благословення віри. Воно сягає ,,початку“, і, як участь у жертві Христа, нового Адама, стає, певною мірою, противагою непослуху і невірства, що міститься в грісі прародичів. Так навчають Отці Церкви, а особливо св. Іриней, цитований у Конституції „Світло світу“ (,,Lumen gentium”): Вузол, сплетений неслухняністю Єви став розв'язаний послухом Марії; що зав'язала через невірність діва Єва, те Діва Марія розв'язала через віру(41). В світлі цього порівняння з Євою, Отці – як згадує цей же Собор – називають Марію ,,Матір'ю живих“ та неодноразово стверджують: „смерть через Єву, життя через Марію“(42).
Слушно, отже, у вислові „Щаслива та, що повірила“ можемо вбачати немов ключ, який відкриває нам внутрішню дійсність Марії: Тієї, яку ангел при благовіщенні назвав „повною ласки“. Коли ж, як „повна ласки“, Вона споконвічно була присутня в таїнстві Христа, то через віру Вона стала в Ньому присутня у всьому вимірі свого земного маршруту: „йшла попереду в мандрівці віри“. Водночас, Вона, непомітним, але безпосереднім та успішним способом унаявнювала людям те таїнство Христа. І надалі не перестає його унаявнювати. Через таїнство Христа також Вона присутня серед людей. Через Сина стає яснішим також таїнство Матері.
3. Ось Мати Твоя
20. В Євангелії від Луки записано той момент, коли „жінка якась, піднісши голос з-між народу“, звертаючись до Ісуса, мовила „Щасливе лоно, що Тебе носило, і груди, що Тебе кормили“ (Лк. 11,27). Ці слова становлять похвалу Марії, як рідної Матері Ісуса. Може ота жінка особисто не знала Матері Ісуса. Бо коли Ісус розпочав свою месіянську діяльність, Марія Його не супроводила. Залишалась надалі в Назареті. Можна, отже, сказати, що вищезгадані слова невідомої жінки неначе викликали Її із приховання.
Цими словами, хоч на хвилину, стало, до певної міри, явним серед натовпу євангеліє дитинства Ісуса. Там власне Марія присутня як Мати, яка зачинає в своєму лоні Ісуса, народжує Його і по-материнському годує його своїми грудьми: Мати-годувальниця, яку має на думці „жінка з-між народу“. Через оте материнство, Ісус – Син Всевишнього (див. Лк. 1,32) – є справжнім Сином Чоловічим є ,,тілом“, як кожна людина: є ,,Словом, що стало тілом“ (див. Ів.1,14). Він є тілом і кров'ю Марії!(43).
На це благовіщення, що його невідома жінка висловлює на адресу Його матері й Родительки, Ісус відповідає знаменним способом: „Справді ж благословенні ті, що слухають Боже слово і його зберігають“ (Лк. 11,28). Він хоче відвернути увагу від материнства, наскільки воно означає тільки зв'язок тіла, щоб скерувати її до тих таємничих зв'язків духа, які виникають через слухання і зберігання слова Божого.
Ще виразніше те перенесення в сферу духовних вартостей зарисовується в іншій відповіді Ісуса, яку записали всі Синоптики. А саме, коли повідомлено Ісуса, що Його „Мати й брати стоять надворі, і хочуть побачитися з Тобою“, тоді Він відповів: „Мати моя і брати мої це ті, що слухають слово Боже й його виконують“ (Лк. 8,20-21). Це Він сказав, ,,поглянувши навкруги на тих, які сиділи навколо Нього“, як читаємо у записі Марка (3,34), або також Матея (12,49), „вказавши рукою на своїх учнів“.
Наведені вислови, здається, лежать немов на продовження того, що дванадцятирічний Ісус відповів Марії і Йосифові, коли знайшли Його після трьох днів в Єрусалимському храмі.
Тепер же, коли Ісус відійшов з Назарету, коли розпочав свою прилюдну діяльність в усій Палестині, Він вже цілковито й виключно „зайнятий справами Отця“ (Лк, 2,49). Він проповідує Його царство: ,,Царство Боже“ і „справи Отця“, які дають новий вимір і нове значення всьому тому, що людське, а також, отже, і кожному людському зв'язкові в стосунку до мети й завдань кожної людини. В цьому новому вимірі такий зв'язок, як „братерство , означає щось іншого від ,,братерства по крові – що є наслідком походження від тих самих батьків. І навіть „материнство“ у вимірі Божого Царства, та в обсягу самого Божого батьківства, набирає іншого значення (сенсу). Ісус, в словах наведених Лукою, навчає власне про те нове значення материнства.
Чи може цим віддаляється від Тієї, що була Його родителькою, Його рідною Матір'ю? Чи бажає залишити Її в тіні приховання, яке Вона сама вибрала? Якщо так могло б здаватись на основі звучання самих слів, то одночасно треба ствердити, що те нове й інакше материнство, про яке Ісус говорить до своїх учнів, найособливішим способом стосується саме до Марії. Чи ж Марія не є першою серед тих, „що слухають слово Боже й його виконують“? Чи ж не до Неї відноситься особливо те благословення, яке висловив Ісус, відповідаючи на слова невідомої жінки? Немає сумніву, що Марія заслуговує на благословення через те, що стала Матір'ю Ісуса по тілу (,,Щасливе лоно, що Тебе носило, і груди, що Тебе кормили“), але й також і над усе через те, що вже під час благовіщення прийняла слово Боже, що слову тому повірила, що була послушна Богові, бо ,,зберігала“ слово і „над ним роздумувала в своєму серці“ (пор. Лк. 1,38.45; 2,19.51) та усім своїм життям виконувала. Отож, можемо твердити, що благословення, яке висловив Ісус, не протиставляється, хоч так виглядає, тому, що його висловила невідома жінка, але з ним зустрічається в особі Тієї Матері-Діви, яка сама себе назвала тільки ,,слугинею Господньою“ (Лк. 1,38). Якщо „всі роди будуть Їі ублажати“ (Лк. 1,48), то можна сказати, що ота анонімна жінка була першою, яка несвідомо потверджує той пророчий вірш з ,,Величання“ („Magnificat”) Марії і починає ,,Величання“ („Magnificat”) віків.
Коли ж через віру Марія стала Матір'ю Сина, якого дав Їй Отець силою Святого Духа, зберігаючи неторкнутим Її дівицтво, то в тій самій вірі Вона знайшла і прийняла той інший вимір материнства, що його об'явив Ісус під час свого месіянського посланництва. Можна сказати, що той вимір материнства належав до Марії від самого початку, тобто від моменту зачаття і народження Сина. Від того Вона була ,,тою, що повірила“. Однак, мірою того, як відкривалося перед Її очима й духом посланництво Сина, Вона сама як Матір дедалі більше відкривалися цій ,,новині“ материнства, що мала становити Її частку поруч Сина. Чи ж не сказала на початку: „Ось я Господня слугиня, нехай зо мною станеться по твоєму слову“? (Лк. 1,38). Через віру Марія далі слухала й роздумувала над тим словом, в якому ставало дедалі ясніше та способом, що ,,перевищує всяке уявлення“ (Еф. 3,19) – самооб'явлення Бога живого. Марія Мати стала таким чином, в певному значенні, першою ,,ученицею“ свого Сина, до якої Він, здавалось, казав: „Іди за мною“, раніше, ніж вимовив цей заклик до апостолів чи до будь-кого іншого (пор. Ів. 1,43).
21. З цієї точки зору особливо переконливим є текст Євангелії від Івана, який показує нам Марію, присутньою на весіллі в Кані. Марія з'являється там як Ісусова Матір на початку Його прилюдного життя: ,,Відбувалося в Кані Галилейській, і була там Мати Ісусова. Отож запрошено на те весілля й Ісуса та Його учнів“ (Ів. 2,1-2). З тексту виходило б, що Ісус і Його учні були запрошені разом з Марією, а може з тієї причини, що Вона була там присутня. Здається, що Син був запрошений задля Матері. Відомий дальший розвиток подій, зв'язаних з цим запрошенням: той „початок знаків“, довершених Ісусом – вода перетворена на вино – так, що Євангелист додає: „велич тим свою об'явив, тож і учні Його увірували в Нього“ (Ів. 2,11).
Марія присутня в Кані Галилейській як Мати Ісусова і знаменним способом спричиняється до того „початку знаків“, які виявляють месіянську силу Її Сина. Отак, ,,коли не вистачило вина, Мати Ісусова й каже до Нього: „Вина в них нема“. А Ісус відповідає: „Що мені, жінко, а й Тобі? Таж не прийшла година моя“ (Ів. 2,3-4). В Євангелії від Івана ота ,,година“ означає момент, призначений Отцем, в якому Син виконає своє діло та має бути прославлений (пор. Ів. 7,30; 8,20; 12,23.27; 13,1; 17,1; 19.27). Хоча те, що Ісус відповів своїй Матері, здається вказує на відмову (що ще більше виявляється тоді, коли думка має стверджувальний характер: ,,Ще не прийшла моя година“), все ж таки Марія звертається до слуг словами: „Що лиш скаже вам – робіть“ (Ів. 2,5). Тоді Ісус наказав слугам наповнити водою посудини, і вода стала вином, кращим від того, яке перед тим подавали весільним гостям.
Яке глибоке зрозуміння існувало між Ісусом і Його Матір'ю. Як проникнути в таємницю їхньої внутрішньої духовної єдності? Однак, сам факт красномовний. Напевно, в цій події вже досить виразно зарисовується новий вимір, нове значення материнства Христової Матері. Воно має таке значення, яке не міститься виключно в словах Ісуса та в подіях, наведених Синоптиками (Лк. 11,27-28; Лк. 8,19-21; Мт. 12,46-50; Мр. 3,31-35). В цих текстах Ісус передусім бажає протиставити материнство, що виникає з самого факту народження, тому, чим те ,,матсринство“ (подібно як і ,,братерство“) повинно бути у вимірі Царства Божого, в спасеннім обсягу батьківства самого Бога. В тексті Іванового опису події в Кані зарисовується те, що конкретно виявляється нове материнство - за духом, а не тільки за тілом. Виявляється, отже, в піклуванні Марії про людей, в тому, що Вона йде їм назустріч у широкому масштабі їхніх потреб і нестач. В Кані Галилейській був показаний тільки один конкретний аспект людської нестачі, на вигляд дрібної і малої ваги (,,вина в них нема“). Але вона має символічне значення: оцей вихід назустріч людським потребам означає водночас введення їх в обшир месіянської місії і спасенної сили Христа. Це є, отже, посередництво: Марія стає поміж своїм Сином і людьми в ситуації їхніх недостатків, злиднів і страждань. Вона стає поміж, тобто є посередницею не як чужа, але у своєму становищі Матері, усвідомлюючи, що як Мати – може, або навіть більше – ,,має право“ сказати Синові про людські потреби. Її посередництво, отже, має характер заступництва: Марія ,,заступається“ за людей. Але не лише те: як Мати, Вона одночасно бажає, щоб виявилась месіянська сила Її Сина, тобто спасенна міць, скерована на допомогу людській недолі, на визволення від зла, яке в різному виді й в різній мірі тяжить над людським життям. Так ото говорив про Месію пророк Ісая у відомому тексті, на який посилався Ісус перед своїми земляками з Назарету: ,,Нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння...“ (Лк. 4,18).
Інший істотний елемент того материнського завдання Марії висловлюють слова, звернені до слуг: „Що лиш скаже вам – робіть“. Мати Христова стає перед людьми як представник волі Сина, вказуючи на ті вимоги, які треба виконати, щоб могла об'явитись спасенна міць Месії. В Кані, завдяки заступництву Марії і слухняності слуг, Ісус почав „свою годину“. В Кані Марія виявляється як віруюча в Ісуса: Її віра викликає перший ,,знак“ і спричинюється до викликання віри в учнях.
22. Отож, можемо сказати, що у вищезгаданому записі Євангелії від Івана знаходимо неначе перший прояв істини про материнську дбайливість Марії. Істина ця знайшла свій вислів також у навчанні останнього Собору. Варто завважити, як материнське завдання Марії представлено стосовно посередництва Христа. Отак читаємо: „Материнська роль Марії для людей ніяким чином не притемнює та не зменшує цього єдиного посередництва Христового, але показує його силу“, бо „один тільки посередник між Богом і людьми – чоловік Христос Ісус“ (1 Тим. 2,5). Ця материнська роль випливає з Божого блавовоління та ,,з надміру заслуг Христових, ґрунтується на Його посередництві, від Нього повністю залежить та з Нього черпає всю свою силу“(44). Власне в такому значенні подія в Кані Галилейській є неначе провіщенням посередництва Марії, яка скерована до Христа, а заразом прямує до об'єднання Його спасенної сили.
З Іванового тексту виходить, що тут ідеться про материнське посередництво. Як навчає Собор: Марія ,,є нашою матір'ю в порядку благодаті“. Оце Марієне материнство ,,в порядку благодаті“ випливає з Її Божого материнства: бо, будучи, за постановою Божого провидіння, Матір'ю – Годувальницею Відкупителя, стала „понад усіх визначнішою Його товаришкою та смиренною слугинею Господа“, яка „співпрацювала в ділі Спасителя послухом, вірою, надією та палкою любов'ю, щоб відновити надприродне життя душ“(45). „І це материнство Марії в благоустрою блаґодаті триває безперервно... аж до вічного вдосконалення всіх вибраних“(46).
23. Коли ж розповідь Євангелія від Івана про подію в Кані представляє материнську дбайливість Марії на початку месіянської діяльности Христа, то існує ще й інша розповідь цього Євангелія, яка потверджує це материнство Марії в спасительнім благоустрою благодаті в його кульмінаційному пункті, тобто тоді, коли сповнилася жертва на Хресті Христа, Його пасхальне таїнство. Опис Івана стислий: ,,А при хресті Ісусовім стояли Його Мати, сестра Його Матері, Марія Клеопова і Марія Магдалина. Бачивши Ісус Матір і біля Неї учня, що стояв, а його ж любив Він, мовить до Марії: ,,Жінко, ось син твій“. А тоді й до учня мовить: „Ось Мати твоя“. І від тієї хвилі узяв Її до себе“ (Ів. 19,25-27).
Безсумнівно, в цій події треба добачувати вияв особливої турботи Сина про Матір, яку Він залишав в такому великому стражданні. Все ж таки про значення цього піклування Христа „заповіт з Хреста“ говорить набагато більше. Ісус відрізняє новий зв'язок між ,,Матір'ю“ і ,,Сином“. Цей зв'язок стає урочисто підтверджений в усій своїй правді та дійсності. Можна сказати, що – коли раніше материнство Марії щодо людей було вже накреслене – тепер стає воно виразно визначене й установлене: воно виринає з усієї зрілості пасхального таїнства Відкупителя. Мати Христова, перебуваючи в безпосередньому обширі цього таїнства, що огортає людину – кожну й всіх – була дана людині – кожній і всім – як Мати. Цією людиною в підніжжі Хреста є Іван, ,,учень, що його любив Ісус“(47). Однак, не тільки він один. Згідно з Традицією, Собор не вагається називати Марію ,,Матір'ю Христа і Матір'ю людей“, бо Вона ,,з'єднана в одне з усіма людьми, з роду Адама... що більше, Вона повністю Мати членів (Христових)... тому, що своєю любов'ю співдіяла при народженні вірних у Церкві(48).
Отож, це „нове материнство Марії“ зроджене через віру, є плодом ,,нової“ любови, яка остаточно дозріла в Ній під Хрестом, через участь у спасенній любові Сина.
24. Отак, знаходимось заразом у самому центрі здійснення обітниці, вміщеної в протоєвангелії: ,,Потомство жінки розчавить голову змія“ (Б. 3,15). Ісус Христос бо, своєю відкупительною смертю перемагає зло гріха і смерті в самому корінні. Знаменно, що звертаючись з висоти Хреста до Марії, Ісус Її називає ,,жінкою“, і каже до Неї: ,,Жінко, ось син твій“. Подібно, зрештою, Ісус звернувся до Неї також у Кані (пор. Ів. 2,4). Якже ж сумніватися, що саме тепер, на Голготі, цей вислів досягає глибин таїнства Марії та заторкує Її особливе ,,місце“ в усьому благоустрою спасіння? Як навчає Собор, з Марією, ,,визначною дочкою Сіону, після довгого очікування сповнення обітниці, приходить повнота часу та настає новий благоустрій спасіння, коли Син Божий прийняв від неї людську природу, щоб таїнством свого тіла звільнити людину від гріха“(49).
Слова, які вимовляє Ісус з висоти Хреста, кажуть про те, що материнство Христової Матері, знаходить своє ,,нове“ продовження в Церкві і через Церкву, немов би символічно присутню й представлену Іваном. Таким способом Та, що як ,,повна ласки“, була введена в таїнство Христа, щоб бути Його Матір'ю, тобто Святою Божою Родителькою, через Церкву залишилась у таїнстві, як та „жінка“, на яку вказує книга Буття (3,15), на початку, і Одкровення (12,1) на кінці історії спасіння. Згідно з відвічним задумом Провидіння, Боже материнство Марії має передатись Церкві, як на те вказують вислови Традиції, для яких материнство Марії стосовно Церкви є відображенням і продовженням Її материнства у стосунку до Божого Сина(50).
Вже сам момент народження Церкви та її повне об'явлення в світі, згідно з Собором, дозволяє спостерегти оте тривання материнства Марії; „А коли ж подобалося Богові урочисто об'явити таїнство людського спасіння не раніше зіслання обіцяного Христом Духа, бачимо Апостолів перед днем П'ятидесятниці, що „перебували пильно й однодушно на молитві разом з жінками і Марією, Матір'ю Ісуса, та з Його братами“ (Ді. 1,14); бачимо також і Марію, яка благає молитвами про дарування Духа, який під час Благовіщення вже був Її отінив(51).
Отож, у благоустрою благодаті, звершуваної діянням Святого Духа, існує особлива відповідальність між моментом воплочення Слова і моментом народження Церкви. Особою, що єднає ці два моменти є Марія: Марія в Назареті і Марія в Єрусалимській світлиці П'ятидесятниці. В обидвох випадках Її присутність непомітним, а водночас дуже промовистим способом, вказує на шлях „народження від Духа“. Таким чином Марія, присутня в таїнстві Христа як Мати, стає - з волі Сина і за діянням Святого Духа – присутньою в таїнстві Церкви. Це надалі материнська присутність в Церкві, як підтверджують слова, вимовлені на Хресті: ,,Жінко, ось син твій , „Ось Мати твоя“.
ІІ. БОГОРОДИЦЯ ПОСЕРЕД МАНДРІВНОЇ ЦЕРКВИ
1. Церква, Божий Народ – закорінений між усіма народами
25 . ,,Церква, “прямує вперед у паломництві серед переслідувань світу й Божої розради(52), звіщаючи хрест і смерть Господню, аж поки Він не прийде“ (пор. І Кор. 11,26)(53). “Як Ізраїль за тілом, мандруючий у пустині, вже названий Божою Церквою (пор. Неємія 15,1; Чис. 20,4; Втор. 23,1 нн.), так новий Ізраїль... називається Христовою Церквою (пор. Мат. 16,18), бо ж Христос здобув Її ціною своєї крови (пор. Ді. 20,28); сповнив Її своїм Духом і наділив відповідними засобами видимого й суспільного з'єднання. Усіх бо тих, що з вірою дивляться на Ісуса – як виконавця спасіння і джерело миру та єдности – Бог згуртував і установив Церкву, щоб вона була для всіх разом і для кожного зокрема видимою тайною тієї спасенної єдности(54).
Другий Ватиканський Собор, говорячи про мандрівну Церкву, порівнює її з Ізраїлем Старого Завіту, що мандрував через пустиню. Ця мандрівка має також зовнішній характер: видимий у часі й просторі, в яких вона історично здійснюється. Бо Церква має ,,поширитись у всіх країнах“ і тому „виходить в людську історію, одночасно переступаючи час і кордони народів“(55).
Все ж таки, справжній характер паломництва Церкви є внутрішній. Це паломництво за посередництвом віри, „силою воскреслого Господа“(56), паломництво у Святому Дусі – даному Церкві, як невидимий Утішитель (Parakletos) (пор. Ів. 14,26; 15,26; 16,7). Так, отже, мандруючи вперед крізь випробування й утиски, Церква укріплюється силою Божої ласки, обіцяної Господом, щоб... під діянням Святого Духа невпинно відновляла себе саму, аж поки через Хрест не дійде до світлості, яка не знає присмерку“(57).
Якраз, на цьому паломницькому шляху Церкви через простір і час, а ще через історію людських душ, Марія присутня як Та ,,благословенна, що увірила“, як Та, що „йшла вперед в паломництві віри“, беручи участь, як жодне інше сотворіння, в Христовій тайні. Собор далі навчає: ,,П.Д. Марія, глибоко вступивши в історію спасіння, з'єднує в собі і віддзеркалює найважливішу суть віри“(58). Вона є – серед усіх віруючих – „наче дзеркалом“, в якому відбиваються в найглибший і найпростіший спосіб „великі діла Божі“ (Ді. 2,11).
26. Церква, збудована Хрестом на Апостолах, повністю усвідомила ті „великі Божі діла“ в День П'ятидесятниці, коли всі зібрані в світлиці ,,сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти“ (Ді. 2,4). Від цього моменту розпочинається оте мандрівництво віри: паломництво Церкви протягом історії людей і народів. Відомо ж, на початку тієї мандрівки Марія є присутня. У світлиці разом з Апостолами Вона благає „в молитвах про дар Духа“(59).
Її шлях подекуди є довший. Дух Святий зійшов до Неї раніше. Вона стала Його досконалою Нареченою при Благовіщенні, приймаючи слово Бога живого, і ,,виявляючи повну податливість розуму й волі супроти об'являючого Бога“ й добровільно визнаючи дане Ним об'явлення“, а що більше: довіряючись в усій повноті Богові через ,,слухняність віри“(60), яка веліла Їй відповісти ангелові: „Ось я слугиня Господня, нехай мені станеться по Твоєму слову!“ Шлях віри Марії, що молилась у світлиці Тайної Вечері, „довший від шляху інших, там зібраних. Марія ,,випереджує“ їх на цьому шляху, подекуди їм „веде перед“(61); момент П'ятидесятниці в Єрусалимі був приготований не тільки через Хрест, але також через момент Благовіщення в Назареті. ,,Маршрут“ Марії зустрічається у світлиці із шляхом віри Церкви. Яким чином?
Серед тих, що наполегливо молились у світлиці, приготовляючись вирушати „на ввесь світ“, після того як отримають Святого Духа, Ісус кликав деяких поступово, від початку посланництва в Ізраїлі. Одинадцятьох з них Він вчинив Апостолами й переказав їм посланництво, яке сам отримав від Отця. „Як мене послав Отець, так я посилаю вас“ (Ів. 20,21) - сказав Він апостолам після Воскресіння. Сорок же днів пізніше, підходячи до Отця, сказав їм ще: „Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками... аж до краю землі“ (Ді. 1,8). Від моменту виходу з єрусалимської світлиці, оте посланництво починає здійснюватись. Церква народжується й росте за посередництвом свідчення, яке св. Петро й Апостоли дають розп'ятому й воскреслому Христові (пор. Ді. 2,31-34; 3,15-18; 4,10-12; 5,30-32).
Марія безпосередньо не отримала того апостольського посланництва. Вона не знаходилась серед тих, яких Ісус послав „зробити учнями всі народи“ (пор. Мт. 28,19), довір'яючи їм це посланництво. Натомість у світлиці, де Апостоли приготовлялись до початку свого посланництва з приходом Духа Правди – Марія була з ними. Вона, „перебувала на молитві“, як „Мати Ісуса“ (Ді. 1,13-14), тобто, розп'ятого й воскреслого Христа. Ота перша громада тих, що в світлі віри побачили ,,Ісуса, творця спасіння“(62) усвідомлювала, що Він був Сином Марії, а Вона Його Матір'ю. А як така, Вона була особливим свідком Ісусового таїнства від хвилини зачаття й народження: того таїнства, що на їхніх очах висловилось і було підтверджене Хрестом і Воскресінням. Церква, отже, від першої хвилини „дивилась“ на Марію через Ісуса, так як ,,дивилась“ на Ісуса через Марію. Для тодішньої Церкви, Вона була й назавжди залишається особливим свідком дитячих літ Ісуса, Його прихованого життя в Назареті, коли „пильно зберігала все це, роздумуючи в своїм серці“ (Лк. 2,19; пор. Лк. 2,51).
Для тодішньої Церкви і для Церкви всіх часів Марія була й залишається над усе Тією ,,благословенною, яка увірувала“: Вона перша повірила. Від хвилини благовіщення й зачаття та народження у Вифлеємській стайні, Марія крок за кроком йшла за Ісусом у своєму материнському паломництві віри. Йшла протягом Його прихованого життя в Назареті, йшла в періоді зовнішньої віддалі, коли Він розпочав „робити та навчати“ (пор. Ді. 1,1) серед Ізраїля; йшла, передусім, крізь жахливе випробування Голготи. Тепер, коли Марія перебуває разом з Апостолами в Єрусалимській світлиці, на світанку народження Церкви, віра, зроджена із слів Благовіщення, знаходить підтвердження. Ангел тоді промовив до Неї: „Ось ти зачнеш у лоні й зродиш Сина й даси Йому ім'я Ісус. Він буде великий... і Він царюватиме над домом Якова повіки й царюванню Його не буде кінця“. Недавні події Голготи оточили оцю обітницю темрявою, однак, навіть під хрестом „віра Марії не слабшає“. Вона завжди залишається Тією, яка подібно як Авраам, який „повірив, надіявшись проти надії“ (пор. Рм. 4,18). І ось, після Воскресіння, надія відслонила своє справжнє бажання, а обітниця почала одягатись у дійсність. Бо ж Ісус, перед відходом до Отця, сказав Апостолам: ,,Ідіть, отже, і навчайте всі народи... Отож я з вами по всі дні аж до кінця світу“ (Мт. 28,19.20). Так говорив Той, що через воскресіння об'явився як Переможець смерті, як Той, царюванню Якого „не буде кінця“, згідно із провіщенням ангела.
27. На світанку народження Церкви, на початку того довгого паломництва через віру, що розпочинається із П'ятидесятницею в Єрусалимі, Марія була з усіма тими, що становили зародок „нового Ізраїля“. Була присутня, як винятковий свідок Христового таїнства. Церква триває на молитві разом з Нею, а водночас „дивиться на неї в світлі Слова, що стало Чоловіком“. І так було завжди. Бо коли Церква щораз глибше вникає в найвище таїнство Воплоченого, роздумує також з глибокою пошаною і набожністю про Христову Матір(63). Марія нероздільним способом належить до Христового таїнства – і належить також до таїнства Церкви від початку - від Її народження. На основі того, чим Церква постійно має ставати з покоління в покоління серед усіх народів землі – перебуває Та, „Яка повірила, бо здійсниться сказане їй від Господа“ (пор. Лк. 1,45).
Ота власне віра Марії, що позначає початок Нового і Вічного Союзу Бога з людством в Ісусі Христі, та героїчна віра Марії ,,випереджуе“ апостольське свідчення Церкви, і постійно триває в її серці, затаєна як особлива спадщина Божого об'явлення. Усі, що з покоління в покоління, приймаючи апостольське свідчення Церкви, беруть участь в таїнственній спадщині, беруть участь, якоюсь мірою, теж у вірі Марії.
Слова Єлисавети: „Щаслива та, що повірила“ товаришать Марії також під час П'ятидесятниці; ідуть за Нею з покоління в покоління, усюди там, де розповсюджується, за посередництвом апостольського свідчення і служіння Церкви, пізнання спасенного Христового Таїнства. Таким чином сповняються пророчі слова Величання (Magnificat): „ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди. Велике бо вчинив мені Всемогутній, і святе Його ім'я“ (пор. Лк. 1,48-49). Вслід за пізнанням Христового Таїнства йде благословенство Його Матері як особливе почитання для ,,Теотокос“ (Тhеоtокоѕ). Однак, в тому почитанні завжди вміщене благословенство Її віри. Бо Діва з Назарету стала благословенною понад усе через оту віру, згідно із словами Єлисавети. Отож, ті, що з покоління в покоління, в різних народах і націях землі, з вірою приймають таїнство Христа, Втіленого Слова й Відкупителя світу, горнуться не тільки з набожністю й довір'ям до Марії, як Його Матері, але водночас шукають в Її вірі опори для своєї віри. І власне ця жива участь у вірі Марії вирішує Її особливу присутність в земному паломництві Церкви, як нового Божого Народу на усій землі.
28. Як каже Собор, ,,Марія... глибоко ввійшла в історію спасіння... коли Її славиться й величається, тоді Вона й закликає вірних до свого Сина і до Його жертви, а також до любові Отця“(64). Таким чином, віра Марії – на основі апостольського свідчення Церкви – безупинно стає вірою Божого народу, що перебуває в дорозі: осіб і спільнот, середовищ і згуртувань та, врешті, різних груп, що існують у Церкві. Та віра Марії передається одночасно шляхом пізнання і шляхом серця. Її постійно здобувається або відзискується за посередництвом молитви. Тому то й у своїй апостольській діяльності Церква слушно оглядається на Ту, яка породила Христа, що зачався з Духа Святого і народився з Діви для того, щоб через Церкву Він також народжувався і зростав у серцях вірних(65).
Сьогодні, коли в цьому паломництві через віру наближаємось до кінця другого тисячоріччя християнства, Церква – через повчання Другого Ватиканського Собору прагне звернути увагу на те, що вона бачить себе як „один Божий Народ, закорінений серед народів землі“, і на правді, згідно з якою усі вірні, хоч ,,розпорошені по всій землі, спілкуються з іншими в Святому Дусі“.
Можна сказати, що в тій єдності постійно здійснюється тайна П'ятидесятниці. Одночасно також Апостоли й учні Господа серед усіх народів землі „перебувають на молитві разом з Марією, Матір'ю Ісуса (пор. Ді. 1,14). З покоління в покоління, являючи собою „знак царства“, яке не з цього світу, вони, водночас, усвідомлюють, що серед цього світу вони „повинні збиратись навколо Царя, якому народи були передані в спадщину“ (пор. Пс. 2,8)(67). Йому бо Отець дав „трон Давида, Його отця“. Він також: ,,царствує в домі Якова, а Його царству не буде кінця“.
В цьому очікуванні, через цю саму віру, яка вчинила Її благословенною, П.Д. Марія постійно залишається присутньою в ділі Церкви, яка вводить у світ царство Її Сина(68). Оця присутність Марії знаходить також в наших часах, як в усій історії Церкви, різноманітні засоби вислову. Має також вона різноманітний обсяг дії: через особисту віру й побожність вірних, через традиції християнських сімей, тобто „домашніх церков“, парафіяльних або місійних громад, чернечих згуртувань, дієцезій, через притягаючу і сяючу силу великих святилищ, в яких не тільки місцеві одиниці або середовища, але подекуди цілі народи й континенти шукають зустрічі з Матір'ю Господа, що є благословенна, бо повірила, є першою серед віруючих – і через те стала Матір'ю Еммануїла. Такою є вимова Святої Землі, духовної батьківщини усіх християн, як рідної землі Спасителя світу та Його Матері. Такою також є вимова стількох храмів, яких протягом віків християнська віра збудувала в Римі і по всьому світі, і таких місць, як Ґвадалупе, Лурд або Фатіма та інших в різних країнах, серед яких якже не згадати Ясної Гори в моїй рідній землі? Можна б говорити про своєрідну ,,географію“ віри й марійської набожності, що охоплює всі місця особливого паломництва Божого Народу, що шукає зустрічі з Богородицею, щоб в обширі материнської присутності Тієї, „яка повірила“, знайти зміцнення своєї власної віри. Справді, у вірі Марії, вже при Благовіщенні, а остаточно в підніжжі Христа на Голготі, наново відкрився з боку людини отой внутрішній простір, в якому Споконвічний Отець може „наповнити нас усяким духовним благословенством“: простір „Нового і Вічного Союзу“(69). Цей простір і надалі триває в Церкві, яка в Христі є ,,тайною... внутрішнього з'єднання з Богом і єдності всього людського роду“(70).
В отій-то вірі, яку П.Д. Марія визнала при Благовіщенні як ,,слугиня Господня“, і в якій постійно „веде перед“ Божому Народові по всій землі, який перебуває в мандрівці, Церква „безупинно прямує до поновного поєднання всього людства... з Христом – Главою в єдності Його Духа“(71).
2. Паломництво Церкви і єдність усіх християн
29. „В усіх учнях Христових Дух збуджує тугу і дію, щоб усі, в спосіб установлений Христом, в одному стаді і під одним Пастирем з'єдналися в мирі“(72). Паломництво Церкви, а зокрема в нашій епосі, є позначене знаменням екуменізму: християни шукають шляхів до відбудови тієї єдності, про яку Христос молився для своїх учнів і визнавців напередодні страждань – Він же молився до Отця: ,,молю... щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об'єднані; щоб світ увірував, що Ти мене послав“ (Ів. 17,21). Єдність учнів Христових є, отже, великим знаком, даним для оживлення віри у світі, в той час, як їхній поділ є згіршенням(73).
Цей екуменічний рух спираючись на виразнішій і загальній свідомості наполегливої потреби з'єднання всіх християн, знайшов з боку католицької Церкви свій переломний вираз в ділі Другого Ватиканського Собору: треба, щоб вони поглибили в собі самих і в кожній громаді оцю ,,слухняність віри“, першим і найсвітлішим зразком якого є П.Д. Марія. А тому, що Вона ,,присвічує Божому Народові в його паломництві як знак певної надії і розради“ – тому ,,Соборові справляє велику радість і втіху те, що також серед відокремлених братів не бракує таких, що віддають належну честь Матері Господа і Спасителя, а зокрема серед східних християн“(74).
30. Християни знають, що єдність між ними буде привернена тільки тоді, коли вона буде ґрунтуватись на єдності віри. Вони мусять розв'язати немалі розбіжності у доктрині, які стосуються тайни й послання Церкви, а іноді ролі П.Д. Марії в ділі спасіння(75). Діалоги, які католицька Церква розпочала з іншими Церквами й церковними спільнотами Заходу(76) дедалі більше зосереджуються навколо цих двох нероздільних аспектів тієї самої тайни спасіння. Якщо тайна Воплоченого Слова дозволяє нам спостерегти тайну Божого материнства, в свою чергу, роздумування про Божу Матір уводить в глибше зрозуміння тайни Воплочення, то треба сказати те саме про тайну Церкви і про роль П.Д. Марії в ділі спасіння. Поглиблюючи одне й друге, вияснюючи одне за допомогою другого, християни, що прагнуть – згідно з порадою своєї Матері – робити те, що їм скаже Ісус (пор. Ів. 2,5), зможуть спільно йти вперед в цьому ,,паломництві віри“, зразком якого є також П.Д. Марія, яка повинна довести християн до єдності, якої прагнув їхній єдиний Господь, і так побажаної тими, що уважно слухають те, що сьогодні „Дух говорить Церквам“ (Одкр. 2,7.11.17).
Отже, вельми побажане, щоб Церкви й церковні Спільноти зустрінулись із католицькою Церквою в основних пунктах християнської віри, а також в тому, що стосується Діви Марії. Бо вони Її визнають як Матір Господню, і приймають, що це належить до нашої віри в Христа, справжнього Бога й справжнього чоловіка. Дивляться на Ту, що в підніжжі Хреста приймає за сина улюбленого учня і він, зі свого боку, приймає Її за матір.
Чому ж тоді ми не мали б усі разом дивитись на Неї, як на нашу спільну Матір, що молиться за єдність Божої сім'ї і яка „веде перед“ на чолі довгого походу свідків віри в єдиного Господа, Сина Божого, зачатого в Її непорочному лоні за діянням Святого Духа?
31. Крім того, бажаю підкреслити, як дуже Католицька Церква, православна Церква й стародавні Східні Церкви „почувають себе глибоко з'єднаними через любов і набожність до Тhеоtоkоѕ. Не тільки „основні догми християнської віри про Святу Тройцю й Слово Боже, що прийняло тіло з Діви Марії, визначено на вселенських Соборах, які відбулись на Сході“(77), але також з точки зору літургічного культу „східні християни прегарними гимнами прославляють Марію повсякчас Діву... Найсвятішу Богородицю(78).
Брати тих Церков пройшли складні переміни долі, але їхня історія завжди була пройнята живим прагненням діяння в дусі християнського й апостольського поширення, хоч часто позначеного навіть кривавими переслідуваннями. Це ж бо історія вірності супроти Господа, це справжнє ,,паломництво віри“ крізь простір і час, в яких східні християни з безмежним довір'ям звертали свої очі до Божої Матері, прославляючи Її й удавались до Неї в невпинній молитві. А у важких моментах свого християнського життя ,,віддавалися під Її захист”(79), знаючи, що в Неї знайдуть могутню допомогу. Церкви, які визнають навчання Ефеського Собору, проголошують Діву „справжньою Божою Матір'ю“, бо „Господь наш Ісус Христос... перед віками від Отця народжений як Бог, в останніх... часах для нас і нашого спасіння ради народився як чоловік з Діви Марії, Богородиці“(80). Грецькі Отці і візантійська традиція, споглядаючи на Діву в світлі Слова, що стало тілом, намагалися збагнути глибокий зв'язок, що з'єднує П.Д. Марію, як Божу Матір, з Христом і Церквою: Пречиста Діва є постійною присутністю в усім обширі спасенної тайни.
Коптська й етіопська традиції були введені у таке споглядання тайни П.Д. Марії святим Кирилом Олександрійським і згодом складали Їй поклоніння пишно розквітлою поезією(81). Поетичний геній св. Єфрема Сирійського, названого ,,цитрою Святого Духа“, невтомно оспівував П.Д. Марію, витискаючи живу ще й до сьогодні печать на усій традиції сирійської Церкви(82).
У своїм похвальнім гимні на честь Тeotokоѕ св. Григорій з Нареку, одна із найславніших фігур Вірменії, в поетичнім піднесенні поглиблює різні аспекти тайни Воплочення, а кожний з них допомагає йому оспівувати і виславляти надзвичайну гідність і величну красу Діви Марії, Матері Воплоченого Слова.
Отож, нас не дивує, що П.Д. Марія займає упривілейоване місце в культі стародавніх східніх Церков, що висловлюється в незрівняно великій рясності свят і гимнів.
32. В візантійській Літургії, у всіх годинах відправи молитвослова прослава Матері завжди з'єднана з прославою Сина і з тією прославою, що через Сина підіймається до Отця у Святому Дусі. В анафорі, тобто в євхаристійній молитві св. Івана Золотоустого, спільнота об'єднана зараз після епіклези ось так оспівує Божу Матір: „Достойно є воістину величати блаженною Тебе, Богородицю, всеблаженну і пренепорочну і Матір Бога нашого. Чеснішу від Херувимів і незрівнянно славнішу від Серафимів, що без зотління Бога Слово породила, сущу Богородицю, Тебе величаємо“.
Похвали, що підіймаються до П.Д. Марії під час відправи євхаристійної Літургії, формували віру, набожність і молитву вірних. Протягом віків проникнули у все їхнє духовне наставлення, оживляючи глибоку набожність до ,,Найсвятішої Божої Матері“.
33. Цього року припадає 1200-річчя ІІ Вселенського Нікейського Собору (787 р.), який на закінчення відомої суперечки щодо культу святих ікон, ухвалив, що згідно з навчанням Отців і загальної Традиції Церкви, вірні можуть прославляти разом з Хрестом також і зображення Божої Матері, Ангелів і Святих, в Церквах, по домах і при дорогах(84). Цей звичай зберігся по всьому Сході, а також на Заході: зображення П.Д. Марії мають почесне місце в храмах і домах. П.Д. Марія буває в них зображена як Божий трон, що несе Господа й подає Його людям (Тheotokоѕ), або як шлях, що веде до Христа і вказує на Нього (Odigitria), або як Заступниця, що молиться, і є знаком Божої присутності на шляху вірних аж до Дня Господнього (Dеіѕіѕ), або як Покровителька, що вкриває народи своїм омофором (Покров), або як милосердна й найчутливіша Діва (Eleouѕа).
Звичайно Вона представлена разом з Сином, з Дитятком Ісусом на руках: власне оце ставлення до Сина прославляє Матір. Іноді Вона з ніжністю обіймає Його (Glykofilouѕ), іншим разом, здається заглиблена в огляданні Того, який є Господом історії (пор. Одкр. 5,9-14)(85).
Годиться також пригадати ікону Володимирської Богоматері, яка постійно споруджувала паломництво віри народу Русі-України. Наближається перше Тисячоріччя навернення до християнства тих шляхетних земель: земель людей простих, мислителів і святих. Образи ще й тепер почитані під різними найменнями на землях України й Білорусі: свідчать вони про віру і молитовний дух цього народу, що добре пам'ятає присутність і захисти Богоматері. Найсвятіша Діва ясніє на тих образах, як дзеркало Божої краси, місце побуту споконвічної Мудрості, особа, що молиться, зразок споглядання, ікона прослави: Та, яка від світанку свого земного життя, маючи духовне знання, недоступне для людського розуму, через віру осягнула найвищий ступінь пізнання. Згадую також зображення Діви у світлиці Тайної Вечері, що молиться з Апостолами очікуючи на Святого Духа: чи не могло б це стати знаком надії для всіх, що у братерському діялозі бажають поглибити свою слухняність віри?
34. Таке велике багатство прослави, зібране з різних форм великої традиції Церкви, могло б нам допомогти до того, щоб Церква знову почала повністю дихати „обома легенями“: ідеться про Схід і Захід. Як я вже неодноразово підкреслив, це сьогодні більш потрібне, ніж будь-коли. Це стало б великою допомогою в розвитку діялогу, що ведеться між католицькою Церквою й іншими Церквами, а також із церковними громадами Заходу(86). Завдяки цьому мандрівна Церква могла б також співати й переживати досконалішим способом Величання (Magnificat).
3. Величання (Magnificat) мандрівної Церкви
35. На сучасному етапі своєї мандрівки Церква намагається віднайти втрачену протягом історії єдність тих, що сповідують віру у Христа, щоб виявити послух своєму Господеві, який за ту єдність молився напередодні своїх страждань. ,,Церква, у своєму паломництві, серед переслідувань світу та Божих розрад, прямує вперед, проповідуючи хрест і смерть Господа, доки Він не прийде“(87). „А прямуючи вперед через випробування й утиски, Церква міцнішає силою Божої благодаті, обіцяної їй Господом, щоб у людській немочі, не відступила від досконалої вірності, але залишилась гідною обручницею свого Господа, і під діянням Святого Духа безупинно себе саму обновлювала, доки через хрест не дійде до світла, що не знає присмерку“(88).
Богородиця постійно присутня в цій мандрівці Божого Народу до світла. Про це свідчить особливим чином гимн Величання (Magnificat), який виринув з глибин віри П.Д. Марії при відвідинах св. Єлисавети, і не перестає лунати в серці Церкви протягом віків. Свідчить про це щоденне проказування його під час відправи Вечірні (у латинському обряді) та в стількох інших моментах особистої чи спільної набожності.
,,Величає душа моя Господа і дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм, бо він зглянувся на покору слугині своєї; ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди. Велике бо вчинив мені Всемогутній, і святе Його ім'я. Милосердя його з роду в рід на тих, які страхаються його. Він виявив потугу рамени свого, розвіяв гордих у задумах їхніх сердець. Скинув могутніх з престолів, підняв у гору смиренних; наситив благами голодних, багатих же відіслав з порожніми руками. Він пригорнув Ізраїля, слугу свого, згадавши своє милосердя, як обіцяв був батькам нашим – Авраамові і його потомству повіки.“ (Лк. 1,46-55).
36. Коли Єлисавета привітала молоду родичку, що прибула до неї з Назарету, тоді Марія відповіла словами Величання (Magnificat). Єлисавета в своєму привітанні двічі назвала П.Д. Марію благословенною: насамперед, маючи на увазі „плід Її лона“, а згодом – маючи на увазі Її віру (пор. Лк. 1,42.45). Ці обидва благословення безпосередньо стосувалися до Благовіщення. І ось тепер, при відвідинах, коли привітання Єлисавети дає свідчення переломного моменту, віра П.Д. Марії наново відкривається – і наново висловлюється. Те, що – в хвилині Благовіщення – залишалось приховане в глибині ,,послуху віри“, то тепер неначе вибухає ясним, оживляючим полум'ям духа. Слова, які Марія промовляє на порозі Єлисаветиного дому, становлять натхнення визнання тієї віри, в якій відповідь на слово об'явлення висловлюється духовним і поетичним піднесенням усієї Її людської істоти до Бога.
Через піднесеність, а водночас велику простоту слів, що випливають із святих текстів ізраїльського народу(89), пробивається особистий досвід П.Д. Марії, екстаз Її серця. Ясніє у них промінь Божої тайни, прослава невимовної Його святості, споконвічна любов, яка входить в історію людини як безповоротний дар.
П.Д. Марія є першою, що бере участь в тому новому об'явленні Бога, а в Ньому ,,саможертвенність“ Бога. І тому мовить: „Велике бо вчинив мені... і святе Його ім'я“ – а слова Її виявляють радість духа, іноді важку до висловлення: „Дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм“, тому, що – ,,Найглибша правда, і про Бога і про спасіння людей, цим об'явленням нам стає ясною у Христі, який є разом і посередником, і повнота усього об'явлення“(90). П.Д. Марія в захопленні визнає, що знайшлась наче в самому серці тієї повноти Христа. Вона усвідомлює, що в Ній здійснюється обітниця, дана батькам, насамперед же ,,Авраамові... і його потомству повіки“: отож, в Ній, як Христовій Матері, зосереджується увесь спасенний задум спасіння, в якому об'явлення „з роду в рід“ отой, що як Бог Завіту, „зберігає своє милосердя“.
37. Церква, яка від початку уподібнює свою земну мандрівку до паломництва Богородиці, постійно повторює за Нею слова Величання.
З глибини віри П. Діви при Благовіщенні, під час відвідин, черпає правду про Бога Завіту: про того Бога, що є всемогутнім, і чинить „великі речі“ людині. „Святе Його ім'я“. Слова Величання (Magnificat) висловлюють перемогу в самому корені над гріхом, покладеним на початку земної історії людини: чоловіка й жінки, а був це гріх невірства, недовір'я до Бога. Всупереч ,,підозрінню“, яке тоді з боку „батька брехні“ вторгнулось до серця Єви, першої жінки, П.Д. Марія, яку традиція звикла називати „новою Євою“(91) і справжньою „Матір'ю живучих“(92), звіщає з непохитною силою правду про Бога: про Бога святого і всемогутнього,
який – від початку – є джерелом усякого обдарування. Він є Той, хто „вчинив великі речі“. Створюючи, Він обдаровує існуванням все, що існує. Створюючи людину, обдаровує її особливою, стосовно інших створінь, гідністю Божого образу і подоби, не зупиняється, однак, не зважаючи на гріх людини, у своїй спасенній волі обдаровування, дає себе в Сині: ,,так... полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав“ (Ів. 3,16). П.Д. Марія є першим свідком цієї гідної подиву правди, яка повністю розгорнеться через „дії і слова“ (пор. Ді. 1,1) Її Сина, а остаточно через Його Хрест і Воскресіння.
Церква, серед „випробувань й утисків“ не перестає повторювати за П.Д. Марією слів Величання (Magnificat), ,,міцнішає“ силою тієї правди про Бога, яка тоді була висловлена з такою незвичайною простотою, а водночас тією правдою про Бога прагне роз'яснювати важкі, а іноді заплутані дороги земного буття людей. Мандрівка Церкви, що наближається до кінця другого тисячоріччя, вимагає оживлення в здійсненні Її посланництва. Церква йде за Тим, що сказав про себе: ,,Послав мене нести Добру Новину бідним“ (пор. Лк. 4,18) – і намагається з роду в рід здійснювати те саме посланництво.
Отой „вибір на користь вбогих – з боку Церкви, є вписаний у Величанні ПД. Марії в гідний подиву спосіб.
Господь Завіту, що Його в піднесенні серця визнає П. Діва з Назарету, є одночасно Тим, що „скинув могутніх з престолів, підняв у гору смиренних... наситив благами голодних, багатих же відіслав з порожніми руками... розвіяв гордих... а милосердя своє зберігає для тих, які страхаються Його“. П.Д. Марія – глибоко пройнята духом ,,убогих Ягве“, які в молитвах Псалмів очікували свого спасіння від Бога, покладаючи на Нього все довір'я (пор. Псалми: 25, 31, 35, 55). Вона воістину проголошує прихід тайни спасіння, як прихід ,,Месії убогих“ (пор. Іс. 11,4; 61,1). Черпаючи з серця П.Д. Марії, з глибини Її віри, яка висловилась у словах Величання (Magnificat), Церква щораз більше відновлює в собі усвідомлення, що істину про Бога, який спасає, про Бога, що є джерелом усього дарування, не можна відокремлювати від його особливої любови на користь убогих і покірних. Та любов – оспівана в Величанні (Magnificat) – згодом виявилась у словах і ділах Ісуса.
Церква, отже, усвідомляє – а в нашій епосі та свідомість зокрема підсилюється – що не можна відокремити цих двох елементів оповіщення сказаного в Величанні (Magnificat), але що треба дуже дбайливо оте значення, яке „Убогі“ і „вибір на користь убогих“ мають у слові Живого Бога. Та справа органічно пов'язується з християнським значенням свободи і визволення. ,,П.Д. Марія, повністю віддана Богові й цілком до Нього звернена, поруч свого Сина, є найдосконалішою Іконою свободи і визволення людства і всесвіту. Це до Неї Церква, якої Вона є Матір'ю і зразком, повинна звертати свій погляд, щоб повністю зрозуміти сенс свого завдання“(93).
ІІІ. МАТЕРИНСЬКЕ ПОСЕРЕДНИЦТВО
1. П.Д. Марія – Господня Слугиня
38. Церква усвідомляє й навчає разом із святим Павлом, що одного маємо Посередника: „Один бо Бог, один також і посередник між Богом та людьми – чоловік Христос Ісус, що дав себе самого як викуп за всіх“ (1 Тм. 2,5-6). „Материнська роль П.Д. Марії щодо людей жодною мірою не притемнює та не зменшує цього єдиного посередництва Христового, але показує Його силу“(94): це є посередництво в Христі.
Церква усвідомлює й навчає, що „Увесь... спасенний вплив Пресвятої Діви на людей походить... з Божого благовоління, і випливає з надмірних заслуг Христових, ґрунтується на Його посередництві, від цього посередництва повністю залежить та з нього черпає всю свою силу; та й ніяким чином не заважає безпосередній єдності вірних з Христом, навпаки, їм допомагає(95). Цей спасенний вплив підтримуваний Святим Духом, що, як отінив П. Діву Марію, даючи початок Її Божому Материнству, так і далі супроводить Її в піклуванні про братів Її Божественного Сина.
Насправді, посередництво П.Д. Марії тісно пов'язується з Її Материнством і має специфічний материнський характер, що відрізняє його від посередництва інших сотворених істот, що на різний лад, але завжди підпорядковані, беруть участь в єдиному посередництві Христа. Посередництво П.Д. Марії є також посередництвом через участь(96). Бо якщо жодне ,,сотворіння не може бути ніколи поставлене нарівні з Воплоченим Словом та Спасителем“, це водночас „єдине посередництво Спасителя не виключає, але збуджує в сотворіннях різнорідні співдії, які походять з одного джерела“. І так „єдина Божа доброта різними способами дійсно надається сотворінням“(97).
Навчання Другого Ватиканського Собору вказує правду про посередництво П.Д. Марії, як на участь в цьому єдиному джерелі, яким є посередництво самого Христа. Бо читаємо: „Церква не вагається явно признати таке підрядне завдання П.Д. Марії; його постійно зазнає та доручає серцям вірних, щоб інші, спираючись на цю материнську опіку, ще сильніше прихилялись до Посередника й Спасителя“(98). Таке завдання Марії є воднораз особливим й винятковим. Випливає з Її Божого материнства і тільки на основі повної правди про те материнство може бути зрозумілим і пережитим у вірі. Будучи в силі Божого вибрання Матір'ю Сина співістотного з Отцем і ,,визначнішою товаришкою" в ділі Відкуплення, П.Д. Марія „стала нашою Матір'ю в порядку благодаті“(99). Її посередництво становить дійсний вимір тієї присутності в спасенному таїнстві Христа й Церкви.
39. З цієї точки зору належить ще раз розглянути оцю основну подію Божественного задуму спасіння, тобто Воплочення Слова в моменті Благовіщення. Це знаменна річ, що П.Д. Марія, визнаючи в слові Божого посланця волю Найвищого і піддаючись Його могутності, каже: „Ось я слугиня Господня, нехай зо мною станеться по твоєму слову!“ (Лк. 1,37).
Першим підпорядкуванням себе тому єдиному посередництву „між Богом і людьми“, яким є посередництво Ісуса Христа, є прийняття материнства П. Дівою з Назарету. П.Д. Марія погоджується на Божий вибір, щоб за дією Святого Духа стати Матір'ю Божого Сина. Можна сказати, що оця згода на материнство є понад усе плодом цілковитого віддання себе Богові в дівоцтві. П.Д. Марія прийняла вибір на Матір Божого Сина, керуючись подружньою любов'ю, яка цілковито ,,посвячує“ людську особу Богові. Силою тієї любови П.Д. Марія бажала завжди і в усьому бути відданою Богові, живучи в дівицтві. Слова: „Ось я Слугиня Господня“ дають вираз тому, що своє материнство Вона прийняла й збагнула від початку як повне віддання себе, своєї особи, спасенним замірам Найвищого. Усю, отже, свою материнську участь в житті Ісуса Христа, свого Сина, Марія здійснювала аж до кінця в спосіб, що відповідав покликанню до дівицтва.
Материнство П.Д. Марії, до глибини пройняте подружнім підходом „Господньої слугині“, становить перший й основний вимір оцього посередництва, яке у стосунку до Неї Церква визнає й проголошує(100) та „постійно доручає серцю вірних“ в особливий та винятковий спосіб, бо покладає на нього велику надію. Треба, однак, признати, що передусім сам Бог, Споконвічний Отець, довірив П. Діві з Назарету, віддаючи Їй свого Сина в тайні Воплочення. Те Її піднесення до найвищого служіння й гідності Матері Сина Божого – в онтологічному значенні - стосується до самої дійсності з'єднання обох природ в особі Слова (гіпостатична єдність). Той основний факт буття Матері Сина Божого є від початку повністю відкритий на особу Христа і на Його діло, на все Його посланництво. Слова: „ось я слугиня Господня“ свідчать про це відкриття духа П.Д. Марії, яка в досконалий спосіб здійснює в собі любов властиву для дівоцтва і любов материнську, сполучені і наче стоплені в одне.
П.Д. Марія тому-то стала не лише ,,Матір'ю-Годувальницею“ Чоловічого Сина, але також у винятковий спосіб „знаменною товаришкою“(101) Месії й Відкупителя. „Ішла попереду в паломництві віри“ – як це вже було вказано попередньому – а в тому паломництві аж до підніжжя Хреста водночас довершилось Її „материнське співдіяння з усім посланництвом Спасителя, з Його ділом і з Його стражданням. На шляху такої співпраці з ділом Сина-Відкупителя, саме материнство П.Д. Марії підкорюється своєрідному переображенню, дедалі більше сповнюючись ,,палкою любов'ю“ до всіх, до яких було звернене Христове посланництво. Через таку „палку любов“, скеровану в єдності з Христом до ,,надприродного відновлення життя людських душ“(102), П.Д. Марія входила лише властивим собі способом в оте єдине посередництво „між Богом і людьми“, яким є посередництво Чоловіка-Ісуса Христа. Якщо Вона сама першою зазнала на собі надприродних наслідків цього єдиного посередництва – вже при Благовіщенні була привітана як ,,благодатна“ – то з черги треба сказати, що власне завдяки тій повноті благодаті й надприродного життя була вона особливо приготована до ,,співдіяння“ з Христом, єдиним посередником людського насіння. А таке співдіяння – то властиво оте посередництво підпорядковане посередництву Христа.
У випадку П.Д. Марії це посередництво особливе й виняткове; воно ґрунтоване на „повноті ласки“ і висловлене в повній готовості ,,слугині Господньої“. Відповідаючи на цю внутрішню готовість своєї Матері, Ісус Христос приготовляв її дедалі більше до того, щоб „стала матір'ю людей в порядку ласки“. На це вказують – хоч посереднім способом – подробиці, записані Синоптиками (пор. Лк. 11,28; 8,20-21; Мк. 3,32-35; Мт. 12,47-50), а ще виразніше в Євангелії Івана (пор. 2, 1-12; 19,25-27), як про це вже попередньо говорено. Слова, висловлені Христом на Хресті до П.Д. Марії й Івана, з цієї точки погляду особливо промовисті.
40. Так, отже, П.Д. Марія, після подій воскресіння й вознесіння, увійшовши разом з Апостолами до світлиці в очікуванні П'ятидесятниці, перебувала там, як Мати прославленого Господа. Не тільки була Тією, ,,що йшла в паломництві віри й вірно зберігала своє з'єднання з Сином аж до Хреста“, але була водночас тією ,,слугинею Господньою“, яку Син залишив як Матір у Церкві, що народжувалась: „Ось Мати твоя“. Почала, отже, формуватись особлива єдність між тією Матір'ю й Церквою. Адже ж ця Церква, що народжувалась, була плодом Хреста й Воскресіння Її Сина. П.Д. Марія, що від початку, не ставлячи обмежень, віддалась особі й ділу Сина, не могла не передати того материнського віддання на Церкву. Її Материнство – після відходу Сина – залишається в Церкві як материнське посередництво: вставляючись за всіма своїми дітьми, Мати співдіє в спасенному ділі Сина, Відкупителя світу. Навчає бо Собор: ,,Материнство П.Д. Марії в благоустрою благодаті триває безперервно... аж до вічного здійснення спасіння всіх вибраних“(103). Такий універсальний вимір здобуло материнське посередництво Слугині Господньої разом із відкупительною смертю Її Сина, бо діло Відкуплення охоплює всіх людей. Так, отже, таким особливим чином об'явилась успішність того єдиного й універсального посередництва Христа „між Богом і людьми“. Співдіяння П.Д. Марії у своїм ,,підпорядкованім“ характері бере участь у загальності посередництва Відкупителя – єдиного посередника. Вищезгадані слова Собору Ватиканського ІІ виразно на це вказують.
„Тому що – читаємо далі – взята на небо, Вона не принижила цього спасительного завдання, але його продовжує різнорідним своїм заступництвом, здобуває нам дари вічного спасіння“(104). В цьому „характері заступництва“, що вперше виявилось в Кані Галилейській, посередництво П.Д. Марії далі триває в історії Церкви і світу. Читаємо, що П.Д. Марія „Своєю материнською любов'ю дбає про братів Сина свого, які перебувають ще на шляху та в різних небезпеках і журбах, доки не дійдуть до щасливої батьківщини“(105). Таким чином материнство П.Д. Марії триває далі в Церкві як посередництво, що заступається. Церква висловлює свою віру в цю правду, називаючи П.Д. Марію ,,Заступницею, Помічницею, Допоміжницею, Посередницею“(106).
41. Через своє посередництво ,,підпорядковане“ посередництву самого Відкупителя, П.Д. Марія особливим чином спричиняється до поєднання Церкви – паломниці на землі, з есхатологічною дійсністю спілкування Святих, бо Вона сама вже ,,взята до неба“(107). Правда про Успіння, визначена Пієм ХІІ, була потверджена Другим Ватиканським Собором, який наступними словами висловлює віру Церкви: ,,Нарешті, Непорочна Діва, збережена від усякої плями первородного гріха, здійснивши своє земне життя, з тілом і душею була взята до небесної слави та прославлена Господом, як Цариця вселенної, щоб повніше уподібнилась Вона до свого Сина, Володаря володарів (пор. Ап. 19,16) та переможця над гріхом і смертю“(108). В цьому навчанні Пій ХІІ вказав на Традицію, яка знайшла різноманітний вираз в історії Церкви однаково як на Сході, так на Заході.
Через тайну Успення, П.Д. Марія сама зазнала остаточним способом наслідків цього єдиного посередництва, яким є посередництво Христа Відкупителя світу й воскреслого Господа: „У Христі й оживуть усі. І кожний у своїм порядку: первісток – Христос, потім Христові під час Його приходу (І Кор. 15,22-23). В тайні Успення висловлюється ота віра Церкви, що П.Д. Марія є з'єднана з Христом ,,нерозривним і тісним способом“, бо, як Діва Мати була особливо з Ним з'єднана в Його першому приході, то через постійне свідчення з Ним буде так само з'єднана в очікуванні другого приходу: „А спасенна в визначніший спосіб, зважаючи на заслуги свого Сина“(109), має також оте завдання, якраз Матері, Посередниці ласки, в цьому остаточному приході, коли будуть оживлені всі, що належать до Христа, коли „знищений буде останній ворог – смерть (І Кор. 15,26)(110).
З таким, отже, особливим і винятковим підвищенням ,,визначної Дочки Сіону“(111) через Успіння, поєднується тайна Її споконвічної прослави. Мати Христа зазнає прослави „як Цариця вселенної“(112). Ота, що при Благовіщенні назвала себе ,,Слугинею Господньою“, до кінця залишилась вірною тому, що оця назва висловлює. Цим Вона підтвердила, що є справжньою ,,ученицею“ Христа, який так дуже підкреслював, що Його посланництво має характер служіння: Син Чоловічий „прийшов не для того, щоб Йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох“ (Мт. 20,28). Таким чином також П.Д. Марія стала першою серед тих, що ,,служачи Христові в ближніх, ведуть братів своїх смиренням та терпеливістю до Царя, якому служити, означає – панувати“(113), і повністю осягнула цей „стан царської свободи", властивий Христовим учням: служити – означає царювати!
,,Христос, ставши слухняним аж до смерти, і тому від Отця прославлений“ (пор. Фил. 2,8-9), увійшов у славу свого царства; Йому все підчинене, аж доки Він сам себе та все сотворене не підкорить Отцеві, щоб Бог був усім в усьому“ (пор. І Кор. 15,27-28)(114). П.Д. Марія - Слугиня Господня, бере участь в цьому царюванні Сина(115). Її царським піднесенням не перестає бути хвала служіння: взята до неба, не покидає оцієї спасенної ,,служби“, в якій висловлюється материнське посередництво „аж до споконвічноґо сповнення спасіння усіх вибраних“(116). Таким чином Та, що на землі „вірно зберігала своє з'єднання з Сином аж” до Хреста, і далі залишається з Ним з'єднана, аж доки ,,Йому все буде підчинене, доки він сам себе та все не підкорить Отцеві“. Так, отже, П.Д. Марія залишається в своїм Успінні огорнена усією дійсністю спілкування Святих, а Її з'єднання з Сином є постійно звернене до тієї остаточної повноти Царства, коли ,,Бог буде усім в усіх".
Також і на сучасному етапі материнське посередництво П.Д. Марії не перестає бути ,,підпорядковане“ Тому, Хто сам є єдиним посередником аж до остаточного здійснення „повноти часів", тобто, аж до ,,об'єднання всього в Христі“ (пор. Еф. 1,10).
2. П.Д. Марія в житті Церкви й кожного християвина
42. Другий Ватиканський Собор, посилаючись до Традиції, вказав у новому світлі місце Богородиці в житті Церкви. ,,Пресвята Діва даруванням... Божого материнства, завдяки якому з'єднується з Сином – Спасителем, та своїми особливими ласками й даруваннями тісно також об'єднується з Церквою; Богородиця є первовзором Церкви, в порядку віри, любови та досконалої єдності з Христом“(117). Вже попередньо вказано, як П.Д. Марія від початку залишається з Апостолами, очікуючи П'ятидесятниці, і як Та ,,благословенна, що повірила“, серед Церкви – прочанки з роду в рід присутня через віру як зразок надії, яка не може засоромити (Рим. 5,5).
П.Д. Марія повірила, що станеться те, що було Їй сказане Господом. Як Діва, повірила, що зачне і породить Сина: ,,Святе“, якому відповідає ім'я „Син Божий“, ім'я ,,Ісус“ (= Бог, що спасає). Як ,,Слугиня Господня“ залишилась вірна особі й посланництву того Сина. Як Мати „З вірою... і в послусі породила вона на землі самого Сина Бога Отця, і то не знаючи мужа, отінена Святим Духом“(118).
З цієї точки зору П.Д. Марія „зазнає від Церкви особливого почитання... почитається під почесним іменем „Богородиця“ і під покров якої прибігають в молитвах вірні в усіх небезпеках та своїх потребах“(119) - а є то цілком винятковий культ. Він містить в собі й висловлює отой глибокий зв'язок, який існує між Матір'ю Христа і Церквою(120). Для Церкви П.Д. Марія залишається ,,вічним зразком“ як Діва і заразом Мати. Можна, отже, сказати, що передусім на цій основі – як зразок, а радше ,,первовзір“ – П.Д. Марія присутня в таїнстві Христа, залишається постійно присутньою також в таїнстві Церкви. Бо ж сама Церква також ,,є названа Матір'ю і Дівою“, а ця назва має своє глибоке біблійне й теологічне обгрунтування(121).
43. Церква „сама стає матір'ю... через Слово Боже, прийняте з вірою“(122), подібно як П.Д. Марія, що перша ,,повірила“, приймаючи слово Боже, об'явлене Їй при Благовіщенні, й зберігаючи вірність цьому слову, через усі випробування аж до Хреста. А Церква „стає матір'ю“, коли приймає Боже Слово з вірою „через хрищення та проповідь, родить до вічного й нового життя дітей, початих з Духа Святого та з Бога народжених“(123). Ота ,,материнська“ риса Церкви висловилась в особливий спосіб в навчанні Апостола народів, коли він писав: „О мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос вообразиться у вас!“ (Гал. 4,19). В тих словах Павла міститься знаменний слід материнської свідомості Церкви, пов'язаної з його апостольським служінням серед людей. Ота свідомість дозволяла й постійно дозволяє Церкві бачити таїнство свого життя і посланництва на зразок самої Богородиці Божого Сина, який є „первородним між багатьма братами“ (Рим. 8,29).
Можна сказати, що Церква також вчиться від П.Д. Марії свого власного материнства. ,,Роздумуючи Її таїнственну святість та наслідуючи Її любов, вірно виконуючи волю Отця“(124), Церква впізнає той материнський вимір свого покликання, який є істотно зв'язаний з Її сакраментальною природою. Якщо Церква є „знаком і знаряддям з'єднання з Богом“, то власне на основі свого материнства: бо, оживлена Духом, ,,родить“ синів і дочок людського роду до нового життя в Христі, бо – як П.Д. Марія на служінні тайни воплочення – так Церква через ласку залишається на службі тайни „усиновлення“.
Воднораз же, Церква – за зразком П.Д. Марії – теж залишається вірною дівою своєму Нареченому: „І Вона також є дівою, бо повністю та чисто зберігає вірність, приречену Нареченому“(125). Бо ж Церква є Нареченою Христа, вираз чого знаходимо в Листах Павла (пор. Еф. 5,21-33, також 2 Кор. 11,2), як також в вислові Івана про „Наречену Агнця" (пор. Одкр. 2,19). Коли Церква, як Наречена „зберігає вірність, приреченому Христові“, тоді вірність ота – хоч у повчанні Апостола стала образом подружжя (пор. Еф. 5,23-33) – має воднораз значення зразку цілковитого віддання себе в неодруженості „для Небесного Царства“, тобто Богу посвяченого дівицтва (Пор. Мт. 19,11-12; 2 Кор. 11,2). Таке якраз дівицтво – на зразок П. Діви з Назарету – є джерелом особливої духовної плодовитості: джерелом материнства в Святім Дусі.
Церква, однак, береже також віру, отриману від Христа; за зразком П.Д. Марії, яка зберігала й роздумувала в своїм серці (пор. Лк. 2,19.51) все те, що стосувалось Божого Сина, Церква зобов'язується берегти Боже Слово, досліджуючи його багатство з мудрістю і розсудливістю, щоб в кожній епосі давати вірне свідчення усім людям(126).
44. В цьому зразку Церква зустрічається з П.Д. Марією, і намагається стати подібною до Неї: „наслідуючи Матір Господа свого, силою Святого Духа, дівственно зберігає повну віру, сильну надію та щиру любов“(127). Таким чином, отже, П.Д. Марія присутня в тайні Церкви як взірець. Бо тайною Церкви є „народжувати до нового безсмертного життя“, тобто, материнство в Святому Дусі. П.Д. Марія не тільки є тут зразком – первовзором – для Церкви, але чимсь набагато вищим. Одночасно ж „вона співдіє своєю материнською любов'ю в родженні й вихованні“ синів і дочок Церкви-Матері. Материнство Церкви здійснюється не тільки згідно із взірцем і первовзором Богородиці – здійснюється також через Її ,,співдіяння“. Церква щедро черпає з цього ,,співдіяння“ П.Д. Марії, тобто, з Її материнського посередництва, що властиве П.Д. Марії, бо вже на землі Вона співдіяла в зродженні й вихованні синів і дочок Церкви, завжди як Мати того Сина, „якого Бог поставив первородним між багатьма братами“(128).
А Вона співдіяла – як навчає Другий Ватиканський Собор – „своєю материнською любов'ю“(129). В тому ж місці набирають повної вимовності слова, висказані Христом до Матері в годині Хреста: ,,Жінко, ось син твій“, і до учня: „Ось мати твоя" (Ів. 19,26-27). Ті слова, певною мірою установлюють місце П.Д. Марії в житті Христових учнів. Говорять вони, як вже попередньо вказано, про нове материнство Матері Відкупителя. Є воно, власне, духовним материнством, що зродилось в глибині пасхального Таїнства Відкупителя світу. Є материнством в порядку ласки, бо випрошує дару Святого Духа, що породжує нових синів Божих, відкуплених Христовою жертвою: того Духа, що Його П.Д. Марія також одержала разом з Церквою в день П'ятидесятниці.
Оте Її материнство є особливо видиме й переживане християнським народом у Святій Трапезі – літургічному служінні Таїнства Відкуплення – в якій стає присутній Христос, Його справжнє Тіло, народжене з Марії Діви.
Слушно набожність християнського народу завжди спостерігала глибокий зв'язок між набожністю до Божої Матері і Євхаристійним культом: це гідне підкреслення так у західній літургії, як і в східній, у традиції чернечих згуртувань, в духовості суспільних рухів, також молодіжних, в душпастирстві Марійських храмів. П.Д. Марія веде вірних до Євхаристії.
45. Належить до суті материнства, що воно стосується до особи, Вона становить той завжди єдиний і неповторний зв'язок осіб: матері з дитиною й дитини з матір'ю. Також, коли та сама жінка є матір'ю багатьох людей, її особисті стосунки з кожним з них характеризують материнство в самій його суті. Бо кожне з дітей народжене в єдиний і неповторний спосіб, має однакову вартість, як для матері, так і для дітей. Також кожна дитина єдиним і неповторним способом огорнена тією материнською любов'ю, на якій спирається її виховання і дозрівання в людській природі.
Можна сказати, що ,,материнство в порядку ласки“ зберігає аналогію того, що „в порядку природи“ характеризує зв'язок матері з дитиною. В цьому світлі стає краще зрозумілим факт, що в заповіті Христа на Голготі оте нове материнство Його Матері було звернене в однині до однієї людини: „ось син твій“.
Крім того, можна з черги сказати, що тими самими словами до того ж було повністю вказане те, що становить Марійський вимір життя учнів Христових, не лише Івана, що в цю пору стояв під Хрестом разом з Матір'ю свого Вчителя, але кожного Христового учня, кожного християнина. Відкупитель довіряє свою Матір учневі, а водночас дає йому Її за Матір. Оте материнство П.Д. Марії, що стає наслідством людини, є даром: найособистішим даром самого Христа для кожної людини. Оскільки Відкупитель довіряє П.Д. Марію Іванові, остільки водночас довіряє Івана П.Д. Марії. У підніжжі Хреста починається оте особливе довірення людини Пресвятій Богородиці, що протягом історії Церкви на різний лад багато порушуване й висловлюване. Коли той Апостол і Євангелист, після слів Ісуса, вимовлених на Хресті до Матері і до нього самого, додає: „І від тієї хвилі учень узяв Її до себе“ (Ів. 19,27) – то оте речення, напевно, означає, що учневі була визначена роль сина та, що він перейняв опіку над Матір'ю свого улюбленого Вчителя. Якщо, однак, П.Д. Марія була віддана йому самому за Матір, тоді вищезгадані слова говорять – хоч би посередньо – про все те, в чому висловлюється внутрішнє ставлення сина до матері. Але все те можна вмістити в слові ,,довірення“. Довірення є відповіддю на любов особи, а зокрема на любов матері.
Марійський вимір життя Христового учня висловлюється в особливий спосіб за посередництвом власне такого синівського довірення до Богородиці, що має свій початок в завіті Відкупителя на Голготі. Довіряючи себе по-синівському П.Д. Марії, християнин – подібно як Апостол Іван – „приймає“(130) Матір Христа і вводить Її в усе те, що становить його власне внутрішнє життя, тобто, його людське й християнське ,,я“: „узяв Її до себе“. Таким чином, він намагається увійти в спасенний обсяг тієї „материнської любови“, з якою Мати Відкупителя „піклується братами Сина своґо“(131) і ,,причиняється до їх зродження та виховання“(132), згідно з тією мірою дару, яка кожному притаманна за силою Христового Духа. Так також здійснюється оте материнство з Духа, яке стало участю П.Д. Марії під Хрестом і в Світлиці тайної Вечері.
46. Оце синівське ставлення – довірення себе Матері – не тільки має свій початок в Христі, але також – можна сказати – до Нього остаточно скероване. Можна сказати, що П.Д. Марія постійно повторює всім ті самі слова, які вимовила в Кані Галилейській: „Зробіть все, що тільки вам скаже“. Бо Він – Христос – є єдиним посередником між Богом та людьми; Він є ,,путь, істина і житгя“ (Ів. 14,6). Його – Споконвічного Сина – Отець дав світові, щоб людина ,,не загинула, а жила життям вічним“ (Ів. 3,16). Діва з Назарету стала першим ,,свідком“ тієї спасенної любови Отця, і бажає також завжди і всюди залишитись її покірною слугинею. В стосунку до кожного християнина, до кожної людини, П.Д. Марія є Тією, що перша ,,повірила“ – і тією власне вірою Нареченої та Матері прагне впливати на всіх, хто по-синівському Їй довіриться. А чим більше триватимуть у цьому довіренні й робитимуть у ньому поступ, тим більше П.Д. Марія наблизить їх до не вимовних „Христових багатств“ (пор. Еф. 3,82). Тим краще теж пізнають в усій повноті гідність людини и остаточний сенс її покликання: ,,Бо Христос появляє людині саму ж таки людину“(133).
Той марійський вимір християнського життя знаходить особливий вираз у стосунку до жінки і її суспільного становища. Жіночість, насправді, становить особливий зв'язок з матір'ю Відкупителя. До тієї теми, може, треба буде повернутись при іншій нагоді. Тут бажаю тільки підкреслити, що постать П.Д. Марії з Назарету кидає світло на жінку, як таку, через сам факт, що Бог у цій піднеслій події Воплочення Сина довірився вільній і діяльній послузі жінки. Отже, можна ствердити, що жінка, дивлячись на П.Д. Марію, відкриває в Ній таємницю гідного пережиття своєї жіночості й свого справжнього здійснення. У світлі П.Д. Марії Церква бачить у жінці відблиски краси, яка віддзеркалює найвищі почуття, на які здатне людське серце: цілковита жертвенність любови, сили, яка буде спроможна перенести найбільші страждання, безмежна вірність, невтомна діяльність, уміння поєднати проникливу інтуїцію із словом розради й заохоти.
47. Під час Собору Папа Павло VІ урочисто проголосив, що П.Д. Марія є Матір'ю Церкви, ,,тобто, Матір'ю усіх християн, так віруючого люду, як і Пастирів“(134). З черги, у Визнанні віри, що відоме під назвою Credo Populi Dei, в 1968 році, дав цьому ще більш зобов'язуючий вислів у словах: ,,Віримо, що Найсвятіша Богородиця, нова Єва, Мати Церкви, продовжує з неба своє материнське завдання стосовно членів Христових, щоб зроджувати й помножувати Боже життя в душах відкуплених людей“(135).
Навчання Собору підкреслило, що правда про Найсвятішу Діву, Христову Матір, становить своєрідний ключ до поглиблення правди про Церкву. Той же Павло VІ, промовляючи в контексті щойно ухваленої Собором Конституції Світло Народів (Lumen Gentium), заявив: пізнання справжньої католицької науки про благословенну Марію Діву буде завжди ключем до належного зрозуміння тайни Христа й Церкви“(136). П.Д. Марія є в Церкві, як Мати Христа, воднораз же, як Мати, яку Христос в таїнстві Відкуплення дав людині в особі апостола Івана. Тому П.Д. Марія своїм новим материнством в Дусі охоплює кожного й всіх у Церкві, охоплює також кожного і всіх через Церкву. В цьому значенні П.Д. Марія, Мати Церкви, є також Її зразком. Бо Церква – як вказав Павло VІ – „повинна брати з Богородиці Діви найсправжніший взір досконалого наслідування Христа“(137).
Завдяки цьому особливому зв'язку, що сполучує Богородицю з Церквою, роз'яснюється заразом тайна тієї ,,Жінки“, що від перших розділів Книги Буття аж до Одкровення супроводить об'явлення спасенних Божих задумів стосовно людства. Бо П.Д. Марія, присутня в Церкві як Мати Відкупителя, по-материнському бере участь в оцьому ,,зусильному змаганні з силами темряви“(138), що розгортається протягом усієї історії людства. Одночасно, через Її утотожнення, яке дає Їй Церква, з тією ,,Жінкою, одягненою в сонце“ (пор. Одкр. 12,1)(139), можна сказати, що Церква в Її особі вже дійшла до тієї досконалости, завдяки якій вона являється „без плями й зморшки“; тому-то християни з довір'ям підносять очі до П.Д. Марії під час усього свого земного паломництва, „наполегливо намагаються зростати в святості“(140). П.Д. Марія, найвища Дочка Сіону, допомагає усім своїм дітям, будь-де і в будь-яких життєвих обставинах, щоб у Христі знаходили шлях до дому Отця.
Тому Церква в усім своїм житті зберігає з Богородицею зв'язок, що включає у своїй спасенній тайні минуле, теперішнє й майбутнє, і прославляє Її як духовну Матір людства й Заступницю ласк.
3. Значення Марійського Року
48. Якраз оцей особливий зв'язок людства з тією Матір'ю спонукав мене до того, щоб в періоді, який випереджує друге тисячоріччя від народження Христа, оголосити в Церкві Марійський Рік. Така ініціятива відбулась вже попередньо, коли Папа Пій ХІІ оголосив 1954 рік Марійським Роком, щоб підкреслити виняткову святість Христової Матері, яка висловлюється в таїнстві Її Непорочного Зачаття, визначеному, власне, сто років тому, і також в тайні Її Успіння(141).
Цим разом, – ідучи за голосом Другого Ватиканського Собору – бажаю підкреслити особливу присутність Богородиці в таїнстві Христа та Його Церкви. Бо це ж основний вимір, який випливає з маріології Собору, від закінчення якого нас вже відділяє понад двадцять років. Надзвичайний Єпископський Синод, що відбувся 1985 року, закликав усіх до того, щоб вірно слідкувати за навчанням і вказівками Собору. Можна сказати, що в них – в Соборі і Синоді – міститься те, що сам Святий Дух прагне ,,сказати Церкві“ на сучасному етапі історії.
В такім ото контексті, Марійський Рік повинен би послужити до повторного і поглибленого прочитання також того, що Собор сказав про Богородицю Діву, присутню в таїнстві Христа й Церкви, до пригадання чого мали б служити роздумування, вміщені в нинішній Енцикліці. А йдеться тут не тільки про саму науку віри, але також про життя з віри – в цьому випадку, отже, про справжню „Марійську духовість", в світлі своєї Традиції, а зокрема про таку духовість, до якої нас закликає Собор(142). Марійська духовість, як і набожність, що їй відповідає, знаходять пребагаті джерела в досвіді осіб і християнських спільнот, що живуть серед різних народів і націй по всій земній кулі. З цієї точки зору, мені приємно пригадати – серед численних визнавців й учителів тієї духовості – постать святого Людвика Марії Ґріньон де Монтфорт(143), який заохочує християн посвятитись Христові через П.Д. Марію, вбачаючи в цьому успішний засіб для вірного здійснення в житті зобов'язань святого Хрищення. Треба з радістю підкреслити, що також у сучасну пору не бракує нових проявів тієї духовності й набожності.
Маємо, отже, на що покликуватись і на що посилатись у контексті цього Марійського Року.
49. Оголошений Марійський Рік розпочався в свято П'ятидесятниці, 2-го червня поточного року. Йдеться бо не тільки про те, щоб пригадати, що П.Д. Марія випередила народження Христа Господа в історії людства. Йдеться одночасно про те, щоб у світлі П.Д. Марії підкреслити, що від коли довершилось таїнство Воплочення, людська історія ввійшла в „повноту часу“, а знаком тієї повноти є Церква, та Церква, як Божий Народ, довершує паломництво до вічності за посередництвом віри серед усіх народів і націй, почавши від Дня П'ятидесятниці. Богородиця, що була присутня на початку „часу Церкви“, коли, очікуючи на Святого Духа, перебувала на молитві спільно з Апостолами й учнями свого Сина, постійно „веде перед“ у цьому паломництві Церкви через людську історію. Вона також, особливим способом, як ,,Слугиня Господня“, невпинно співпрацює з ділом спасіння, яке довершив Христос – Її Син.
Так, отже, через нинішній Марійський Рік вся Церква покликана не тільки до того, щоб пригадати все, що в Її минулому свідчить про цю особливу материнську співпрацю Богородиці з ділом спасіння в Христі Господі – але також, щоб приготувати зі свого боку майбутні шляхи цієї спасенної співпраці, бо кінець другого тисячоріччя християнства відкриває неначе нову перспективу.
50. Як уже було сказано, також серед відокремлених братів не бракує таких, що виявляють належну честь Господній Матері, а зокрема серед східних християн. Це є марійське світло, скероване в напрямі екуменізму. Я, зокрема, бажаю пригадати ще, що під час Марійського Року припадає ТИСЯЧОРІЧЧЯ ХРЕЩЕННЯ СВЯТОГО ВОЛОДИМИРА, Великого Князя Київського (988 року), який дав початок християнству на території тодішньої Русі, а з черги, також в інших просторах східної Европи; цим шляхом за посередництвом діла євангелізації, християнство поширилось також поза Европу, аж до північних просторів азіятського континенту. Бажаємо, отже, особливо під час Марійського Року, з'єднатись в молитві з усіма, що відзначають те Тисячоріччя Хрищення, православними й католиками, відновлюючи і підтверджуючи враз із Собором почуття радості й втіхи, що „східні християни з палким запалом беруть побожну участь в культі Пресвятої Богородиці, Вседіви“(144). Та хоч ще відчуваємо наслідки того розподілу, який наступив кількадесят літ перегодом (1054 року), то все ж таки можемо сказати, що перед Христовою Матір'ю почуваємось справжніми братами й сестрами в крузі того Месіянського Народу, що покликаний, щоб бути однією Божою Родиною на землі, як я це вже сказав на початку нового року: „бажаємо потвердити оцю універсальну спадщину усіх синів і дочок цієї землі“(145).
Оголошуючи Марійський Рік, я теж повідомив, що його закінчення відбудеться наступного року, в празник Успіння Пресвятої Богородиці, щоб підкреслити той ,,великий знак на небі", про який говорить Одкровення. Таким чином бажаємо також виконати звернення Собору, який дивиться на П.Д. Марію, як на „вірний знак надії й розради для Божого Люду, що бере участь у паломництві“. Своє ж звернення Собор висловлює наступними словами: „Усі християни нехай настійливо благають Матір Божу й Матір людей, щоб Вона, яка в початках Церкви спомагала Її своїми молитвами, тепер також, прославлена в небі понад усіх Святих і ангелів, щоб заступалися в спільноті всіх Святих перед своїм Сином, щоб всі народи, чи то ті, що відзначені почесним іменням християнським, чи ті, що ще не знають свого Спасителя, зібрались в мирі та згоді в одному Божому Народі, на славу Пресвятої й Нероздільної Тройці“(146).
ЗАКІНЧЕННЯ
51. На закінчення щоденної Вечірні (у латинській Церкві) підноситься серед інших, оцей заклик Церкви, спрямований до П.Д. Марії:
„Свята Мати Відкупителя,
Небесна Брамо завжди відкрита, морська Зірко!
Допоможи упалому народові, коли намагається піднестись.
Ти ж бо зродила Творця свого
на здивування всієї природи“!
„На здивування всієї природи“! Ті слова антифону висловлюють здивування віри, яке супроводить таїнство Божого материнства П.Д. Марії. А, певною мірою, супроводить в серці всього сотворіння, безпосередньо ж – в серці всього Божого Люду, в серці Церкви. Якже нечувано далеко пішов Бог, Творець і Господь всього, в об'явленні себе самого людині!(147) Якже виразно переступив усі межі тієї нескінченої ,,віддалі“, яка розділяє Творця від сотворіння! Якщо залишається Він сам в собі невимовний і незбагненний, то тим більше невимовним і незбагненним є в дійсності воплочення Слова, що стало чоловіком за посередництвом Діви з Назарету.
Якщо Він споконвіку задумував покликати людину до участі в ,,Божій природі“ (пор. 2 П. 1,4) – тоді можна сказати, що задумав подекуди її ,,обожествити“, згідно з її історичними умовами, так, що також після гріху Він готовий ,,відкупити“ цей споконвічний задум своєї любови ,,олюднення“ Сина, співістотного з Отцем. Все сотворіння, а безпосередньо людина, не може вийти із здивування стосовно цього дару, що став її участю у Святому Дусі: „Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав“ (Ів. 3,16).
В центрі цього таїнства, в осередку того здивування віри стоїть П.Д. Марія. Вона, Пресвята Мати Відкупителя, перша його зазнала: „Ти зродила Творця свого, на здивування всієї природи“!
51. Слова цього літургічного антифону висловлюють правду „великого перелому“, який для людини вчинило таїнство Воплочення. ,,Перелом“ цей належить до всієї її історії - від того початку, який відкривається в перших розділах Книги Буття, аж до остаточної межі в перспективі кінця світу, про що Ісус не виявив нам ,,дня й години“ (пор. Мт. 25,13). Це невпинний і постійний перелом між падінням і підняттям, між людиною гріху і людиною ласки та справедливості. Літургія, зокрема напередодні Різдва, стає в життєво важливому пункті цього перелому, а заразом доторкається його невпинного „сьогодні і тепер“, коли кличе: ,,допоможи народу, що впав, коли намагається піднятись!“
Ті слова стосуються до кожної людини, до громад, до народів і націй, до поколінь й епох людської історії, до нашої епохи, до Тисячоріччя, що закінчується: ,,допоможи, допоможи народу, що впав!“
Це слова, спрямовані до П.Д. Марії, „Пресвятої Матері Відкупителя“, це слова, скеровані до Христа, що через неї увійшов в історію людства. Антифон щорічно піднімається до П.Д. Марії, пригадуючи момент, коли довершився цей основний історичний перелом, що необоротно триває; перелом між ,,падінням“ і ,,підведенням“.
Людство довершило надзвичайні відкриття й осягнуло гідні подиву результати в ділянці науки й техніки, довершило великі діла на шляху поступу й цивілізації, і, можна сказати, останніми часами прискорило перебіг історії – а цей ґрунтовний, сказати б ,,первісний“ перелом, завжди і через все супроводить історію людини: усіх і кожної. Перелом між „упадком“ і ,,підведенням“, між смертю і життям. Є він теж невпинним закликом людських совістей, закликом усієї історичної свідомості людини: закликом прямувати давнім, а завжди новим способом, шляхом ,,неупадіння“ і шляхом ,,підведення“, якщо ми упали.
Коли Церква враз з усім людством, наближається до межі двох тисячоліть, вона, зі свого боку, з усією спільнотою віруючих – а воднораз з кожною людиною доброї волі – ставить оцей споконвічний виклик, висловлений словами антифона про народ, що падає, але бажає підвестись, і звертається одночасно до Відкупителя і Його Матері з закликом: ,,Допоможи!“ Бо Церква бачить – про це свідчить вищеназвана молитва – Благословенну Богородицю в спасенному таїнстві Христа й у своїй власній тайні; бачить Її глибоко вкоріненою в історію людства, в споконвічному покликанні людини, згідно з тими провидінними призначеннями, які Бог споконвіку з людиною зв'язав; бачить Її, що по-материнському присутня і бере участь в численних справах, якими сповнене сьогодні життя одиниць, сімей і народів; бачить Її як Помічницю християнського люду в невпинній боротьбі із злом, щоб не ,,впасти“, а у випадку падіння, щоб ,,підвестись“.
Я палко бажаю, щоб до віднови цього бачення в серцях усіх віруючих послужили також роздумування, вміщені в цій Енцикліці!
Як Єпископ Риму, пересилаю усім, до кого призначені ці роздумування, поцілунок миру та привіт і благословення в Господі нашім Ісусі Христі. Амінь.
Іван Павло ІІ, Папа
ПРИМІТКИ
1). Пор. душп. конст. про Церкву „Світло народів“, 52 й увесь VІІІ розділ під заголовком: „Благословенна Марія Діва Богородиця в Тайні Христа й Церкви".
2). Вислів „повнота часу“ є паралельним до споріднених висловів з Юдаїзму чи то біблійного (пор. Бт. 29,21; І Сам. 7,12; Тов. 14,5), чи позабіблійного, а зокрема з Нового Завіту (пор. Мр. 1,15; Лк. 21,24; Ів. 7,8; Еф. 1,10). З формальної точки зору, він вказує не тільки на завершення якогось хронологічного процесу, але, передусім, на момент дозрілости або сповнення якогось зокрема важливого періоду, спрямованого до здійснення якогось очікування, що через те набирає есхатологічного виміру. Спираючись на Гал. 4,4 і його змісті, ним є прихід Божого Сина, що виявляє, так би мовити, що час сповнив свою міру; це означає, що період, визначений в обітниці даній Авраамові, а також через Закон переказаний Мойсеєм, осягнув своєї вершини в тому сенсі, що Христос сповнює Божу обітницю і перевищує стародавній закон.
3). Пор. „Римський Служебник“, вступ з 8-го грудня на свято Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії; Св. Амвросій „Про Настанову Дівиці“, ХV, 9394; ПЛ 16,342; Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 68.
4). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 58.
5). Павло VІ, Енц. „Матері Христовій“ (15 вересня 1966 р.); ААС (1966) 745-749; Апост. Напоум. „Знак Великий“ (13 травня 1967 р.): ААС 59 (1967) 465-475; Апост. Напоум. ,,Марійський культ“ (2 лютого 1974 р.): ААС/66 (1974) 113-168.
6). Старий Завіт численними способами сповіщав Тайну П. Д. Марії: пор. Св. Іван Дамаскин, Гом. на Успіння, І, 8-9: С. 103-107.
7). Пор. „Повчання Івана Павла ІІ“, VІ/2 (1983) 225 н.; Пій ІХ, Ап. Лист „Невимовний Бог“ (8 грудня 1854 р.): Пій ІХ, Всел. Архиєр., Акти, част. І, 597-599.
8). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву в сучасному світі, „Радість і надія“ 22.
9). Собор Всел. Ефеський: „Декрети Вселенських Соборів“, Болонія 1973, 41-44; 59-62 (Д.С. 250-264); пор. Всел. Халдейський Собор: ц. твір 84-87 (ДС 300-303).
10). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву в сучасному світі, „Радість і надія“, 22.
11). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву в сучасному світі, „Світло народів“.
12). Пор. там же, 58.
13). Там же, 63; пор. Св. Амвросій, Викл. Єванг. від Луки, ІІ,7: ЦСЕЛ 32/4,45; „Про настанову Діви“, ХІV, 88-89: ПЛ 16,341.
14). Пор. Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 64.
15). Там же, 65.
16). ,,Відкинь світло сонця, що освічує світ: що станеться з днем? Відкинь П.Д. Марію, оту ранню морську зірку, моря такого великого і незмірного, то що залишиться, крім густого туману й тіні смерті і непроглядної темряви?“ Св. Бернард, ,,На Різдво П.Д. Марії – Проповідь про водопровід“, 6: Твори св. Вернарда, 8, 1968, 279; див. „На похвалу П.Д. Марії“, Гомілія ІІ, 17: цит. див., ІV, 1966, ч. 34.
17). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 63.
18). Там же, 63.
19). Про призначення П.Д. Марії: пор. Св. Івана Дамаскина, Гом. на Різдво, 7;10: С.Х. 80,65; Гом. на Успіння І,3: С.Х: 80,85: „Бо це Вона є Тією, що вибрана від прадавніх поколінь, силою призначення доброти Бога й Отця, який тебе (Боже Слово) зродив поза часом, не переставши бути собою і без змін, це Вона, що Тебе зродила, і кормила своїм тілом, в останніх часах...“.
20). Душп. конст. про Церкву „Світло народів“, 55.
21). Цей вислів має в традиції Отців Церкви обширну й різнородну інтерпретацію: пор. Оріген, Гом. на Луку, VІ,7: С.Х. 87,148; Северіян Ґабальський, „Про сотворення світу“, Бесіда VІ,10: ПГ 56,497 сл.; св. Іван Золотоустий (псевдо), „На Благовіщення Богородиці і проти безбожного Арія“: ПГ 62,765 сл.; Василій Селевкії. Бесіда 39, На Благовіщення Святішої Богородиці, 5: ПГ 85,441-446; Антіпатр з Бостри, Гом. ІІ, На Благовіщення Святішої Богородиці, 3-11: ПГ 85,1777-1783; св. Софрон Єрусалимський, Бесіда ІІ, на Благовіщення Святішої Богородиці, 17-19: ПГ 87/3,3235-3240; св. Іван Дамаскин, Гом. на Успіння, І,7: С.Х. 80,96-101; св. Єронім, Лист 65,9: ПЛ 22,628; св. Амвросій, Виклад Єванг. від Луки, ІІ,9: ЦСЕЛ 32/4,45 сл.; св. Августин, Проповідь 291,4-6: ПЛ 38,1318; Енхірідіон, 36,11: ПЛ 4О,25О; св. Петро Хризолог, Проповідь 142: ПЛ 52,579 сл.; Проповідь 143: ПЛ 52,583; св. Фульгенцій з Русп, Лист 17,VІ,12: ПЛ 65,458; св. Бернард, На Похвалу Діви Матері, Гом. ІІІ,2-3: Твори св. Вернарда, ІV, 1966, 36-38.
22). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 55.
23). Там же, 53.
24). Пор. Пій ІХ, Ап. Лист ,,Невимовний Бог“ (8 грудня 1854 р.): Пій ІХ Всел. Арх. Акти, частина І, 616; Собор Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 58.
25). Пор. Св. Герман Конт. Гом. на Благовіщення Святішої Богородиці: ПГ 98,327 сл.; св. Андрій Критський, Канон на Різдво П.Д. Марії, 4:ПГ 97,1321 сл.; На Різдво П.Д. Марії, І: ПГ 97,811 сл.; Гом. на Успіння Діви Марії 1: ПГ 97, 1067 сл.
26). Молитвослов лат. Церкви, з 15 серпня, на свято Успіння П.Д. Марії, Гімн з І і ІІ Вечірні; Св. Петро Дам'ян, Вірші й мол. ХІ-VІІ: ПЛ 145,934.
27). „Божественна Комедія“, Рай“, ХХХІІІ, І; пор. Молитвослов (Лат. Церкви), Субота на честь П.Д. Марії, Гімн ІІ з Молитви читань.
28). Пор. Св. Августин, Про Святе Дівицтво, ІІ, 3: ПЛ 4О,398; Проповідь 25,7: Пл 46,937.
29). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Боже Об'явлення, „Слово Господнє“, 5.
30). Це класична тема, яку вже виклав св. Іреней: „І так, як через неслухняну діву людина була вражена й скинута, та померла, так само через Діву, слухняну Божому Слову, людина, відроджена за посередництвом життя, отримала життя... Тому, що було це річчю гідною і справедливою... щоб Єва „наново була піднесена“ в П.Д. Марії, щоб Діва, яка стала покровителькою дівиць, розсіяла й знищила дівочий непослух через дівочий послух“: Виклад апост. науки, 33: С.Х. 62,83-86; пор. також Проти єретиків, V,19,І; С.Х. 153,248-250.
31). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Боже Об'явлення, „Слово Господнє“, 5.
32). Там же, 5; пор. душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 56.
33). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву „Світло народів“, 56.
34). Там же, 56.
35). Пор. там же, 53; Св. Августин, Про Святе Дівицтво, ІІІ,3: ПЛ 40,398; Проповідь 196, І: ПЛ 38,1О19; Про відпущення гріхів, І, 29,57: ПЛ 44,142; Проповідь 25,7: ПЛ 46, ч. 937; св. Лев Великий, Трактат 21, Про Різдво Господнє, І: ССЛ 138,86.
36). Пор. „Дорога на Гору Кармель“, ІІ, розд. 3,4-6.
37). Пор. Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву „Світло народів“, 58.
38). Там же, 58.
39). Пор. Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Боже Об'явлення, „Слово Господнє“, 5.
40). Про участь, чи „співстраждання“ П.Д. Марії в смерті Христовій: пор. Св. Вернард, „Проповідь на Неділю попразд. Успіння, 14: Твори св. Вернарда, V, 1968,273.
41). Св. Іреней „Проти єретиків“, ІІІ, 22,4: СХ. 211,438-444; пор. Собор Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 56, примітка 6.
42). Пор. Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 56 і Отці там цитовані в примітках 8 і 9.
43). „Христос є правдою, Христос є тілом: Христос в умі П.Д. Марії, Христос тілом в лоні П.Д. Марії“: Св. Августин, проповідь 25, (Невидані проп.), 7: ПЛ 46,938.
44). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 60.
45). Там же, 61.
46). Там же, 62.
47). Відомими є слова Орігена, який пише ось так про присутність П.Д. Марії і Йоана на Голготі: „Євангелії є первоцвітом всього Святого Письма, а Євангелія Івана є першим серед Євангелій: ніхто не міг би пізнати його значення, коли б не поклав голови на грудях Ісуса і не отримав від Нього П.Д. Марію як Матір“. Коментар на Івана, І,6: ПГ 14,31; пор. св. Амвросій, Виклад Єванг. від Луки, Х, 129-131: ЦСЕЛ 32/4, ч. 504.
48). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 54 й 53; цей останній соборовий текст цитує св. Августина „Про Святе Дівицтво“, VІ, ПЛ 40,399.
49). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 55.
50). Пор. св. Лев Великий, Трактат, 26 „Про Різдво Господнє“, 2: ССЛ 138,126.
51). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 59.
52). Св. Августин, „Про місто Боже“, ХVІІІ, 51: ССЛ 48,650.
53). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 8.
54). Там же 9.
55). Там же 9.
56). Там же 8.
57). Там же 9.
58). Там же 65.
59). Там же 59.
60). Пор. Собор Всел. Ват. ІІ, дущп. конст. про Боже Об'явлення, „Слово Господнє“, 5.
61). Пор. Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 63.
62). Пор. там же, 9.
63). Там же, 65.
64). Там же, 65.
65). Там же, 65.
66). Там же, 13.
67). Там же, 13.
68). Там же, 13.
69). Пор. „Римський Служебник“, слова посвячення чаші в Євхаристійних молитвах.
70). Собор Всел. Ват. ІІ, конст. про Церкву, „Світло народів“, 1.
71). Там же, 13.
72). Там же, 15.
73). Пор. Собор Всел. Ват. ІІ, Декрет про екуменізм, „Відновлення єдності“, 1.
74). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 68,69. Про Найсвятішу Діву Марію, яка підтримує єдність християн і про культ П.Д. Марії на Сході, пор. Лев ХІІІ, Енц. „Помічниця народу“ (5 вересня 1895 р.): Акти Лева, ХV,300-312.
75). Пор. Собор всел. Ват. ІІ, Декрет про екуменізм, „Відновлення єдності“, 20.
76). Пор. там же, 19.
77). Там же, 14.
78). Там же, 15.
79). Пор. Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 66.
80). Собор Всел. Халдейський, ,,Окреслення віри: Декрет Вселенських Соборів, Болонія, 19733, 86 (ДС 301).
81). Пор. Weddаѕе Маrуаm., (Прослава Марії), яка становить продовження Ефіопського Псалтиря і вміщує гімн й молитви до П.Д. Марії на кожний день тижня. Пор. також Маtѕhаfа Кіdanа Меhrat (Книга Союзу Милосердя); належиться підкреслити, як вельми складають честь П.Д. Марії в етіопській Літургії.
82). Пор. св. Єфрем, Гімн про Різдво: Сирійські Письменники, 82, ЦСЦО 186.
83). Пор. св. Григорій з Нарек, Книжка молитов; СХ. 78,160-163; 428-432.
84). Пор. Собор Всел. Нікейський, ІІ: Декрети Вселенських Соборів, Болонія 19733 135-138 (ДС 600-609).
85). Пор. Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 59.
86). Пор. Собор Всел. Ват. ІІ, Декрет про екуменізм, Відновлення єдності, 19.
87). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 8.
88). Там же, 9.
89). Слова ,,Величання“, як відомо, включають різні цитати із Старого Завіту або до них нав'язують.
90). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Боже Об'явлення, „Слово Господнє“, 2.
91). Пор. наприклад св. Юстина, „Діялог з Трофином юдеєм“, 100: Отто ІІ, 358; св. Іреней, „Проти Єретиків“, ІІІ,22,4:СХ. 211, 439-445; Тертульян, „Про Тіло Христове“, 17,4-6: ССЛ 2, ч. 904.
92). Пор. св. Епіфаній, Панаріон, ІІІ,2, Єрет.78,18: ПГ 42, 727-730.
93). Конґреґація Науки Віри, „Інструкція про християнську свободу й визволення" (22 березня 1986 р.), 97.
94). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 60.
95). Там же, 60.
96). Пор. слова про посередництво „До Посередника" св. Вернарда, „Проповідь на неділю попразденства Успіння", 2: Твори св. Вернарда, V, 1968, 263. П.Д. Марія, як чисте дзеркало переказує Синові всю хвалу і честь, якої зазнає: Той же, „На Різдво П.Д. Марії Проповідь“ – про водопровід, 12: цит. вид., 283.
97). Пор. Всел. Соб. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 62.
98). Там же, 62.
99). Там же, 61.
100). Там же, 62.
101). Там же, 61.
102). Там же, 61.
103). Там же, 62.
104). Там же, 62.
105). Там же, 62. Також у своїй молитві Церкву визнає і славить „материнське завдання” П.Д. Марії: завдання ,,заступництва й пробачення, покровительства й ласкавості, єднання і спокою“ (див. вступ до Літургії П.Д. Марії, Матері й Посередниці ласк, в „Збірнику Служб Божих до П.Д. Марії“, вид. 1987 р., І, 120).
106). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 62.
107). Там же, 62; пор. св. Іван Дамаскин, гом. на Успіння, І,11; ІІ,2,14; ІІІ,2,: СХ. 8О,111; 127-131; 157-161; 181-185; св. Вернард, „Проповідь на Успіння П.Д. Марії“, 1-2: Твори св. Вернарда, 8,1968,228-238.
108). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 59; пор. Пій ХІІ, Ап. Конст. ,,Найщедріший Бог“, (1 листопада, 1950 р.): ААС 42 (1950) 769-771; св. Вернард представляє П.Д. Марію заглиблену в сяєві слави Сина: ,,Проповідь на Неділю Попразд. Успіння“, 3; Твори св. Вернарда, 8,1968,263.
109). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 53.
110). Відносно до цього особливого аспекту посередництва П.Д. Марії, як Тієї, Яка випрошує милосердя в „Сина Судді“, пор. св. Вернард, „Проповідь на Неділю Попразд. Успіння“, 1-2: Твори св. Вернарда, 8, 1968,262; Лев ХІІІ, Енц. „В Місяці
жовтні“ (22 вересня 1891 р.): Акти Лева, ХІ, 299-315.
111). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 55.
112). Там же, 59.
113). Там же, 36.
114). Там же, 36.
115). На тему П.Д. Марії Цариці, пор. св. Іван Дамаскин: Гом. на Різдво, 6; 12; Гом. на Успіння, 1,2, 12,14; ІІ, 11; ІІІ, 4: СХ.80, ч. 59; ч. 77; ч. 83; ч. 113;117; ч. 151; 189-193.
116). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 62.
117). Там же, 63.
118). Там же, 63.
119). Там же, 66.
120). Пор. св. Амвросій, „Про Настанову Дівиці“, ХІV, 88-89: ПЛ 16, 341; св. Августин, Проповідь 215,4: ПЛ 38,1074; „Про Святе Дівицтво“, ІІ,2; V,5; VІ,6: ПЛ 40, 398-399; ,,Проповідь“ 191, ІІ,3: ПЛ 38, ч. 1010-1011.
121). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, ,,Світло народів“, 63.
122). Там же, 64.
123). Там же, 64.
124). Там же, 64.
125). Там же, 64.
126). Пор. Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Боже Об'явлення, „Слово Господнє“, 8; св. Бонавентура, Коментар на Євангеліє від Луки, До ясних вод, VІІ,53; ч. 40, 68, ч. 109.
127). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 64.
128). Там же, 63.
129). Там же, 63.
130). Як відомо, в грецькому тексті вислів ,,Еіс та ідіа“ має ширше значення, ніж прийняття учнем П.Д. Марії тільки в значенні приміщення й гостинності в його домі; визначає радше ,,спільноту життя“, що установлюється між тими двома особами, силою слів вмираючого Христа: пор. св. Августин, Трактат на Євангеліє від Івана, 119,3: ССЛ 36,659: „Взяв Її з собою, не до свого майна, бо нічого власного він не мав, але під свою опіку, яку виконував з повною відданістю“.
131). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 62.
132). Там же, 63.
133). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву в сучасному світі, „Радість і надія“, 22.
134). Пор. Павло VІ, проповідь дня 21 листопада 1964 р.: ААС 56 (1964) 1015.
135). Павло VІ, Урочисте Визнання Віри, (30 червня 1968 р.), 15: ААС 60 (1968) ч. 438.
136). Павло VІ, Проповідь 21 листопада 1964 р.: ААС 56 (1964) 1015.
137). Там же, 1016.
138). Пор. Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву в сучасному світі, „Радість і надія“, 37.
139). Пор. св. Вернард, Проповідь на Неділю Попразд. Успіння, твори св. Вернарда, V, 1968, 262-274.
140). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 65.
141). Пор. Енц. „Блискучий вінець“ (8 вересня, 1953 р.;: ААС 45(1953) 577-592. Пій Х Енциклікою „До того дня“ (2 лютого 1904 р.), з нагоди 50-річчя догми про Непорочне Зачаття П.Д. Марії, оголосив кількамісячний Надзвичайний Ювілей: Пій Х Всел. Архиєр. Акти І,147-166.
142). Пор. Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 66-67.
143). Пор. св. Людвик Марія Ґріньон де Монфорт, „Трактат про справжню набожність до Найсвятішої Діви Марії“, ІІ вид. Роста (Турин), ч. 120,91. Слушно можна поставити поруч цього святого постать св. Альфонса Марії де Ліґорі, якого двохсотні роковини смерті припадають цього року; пор. серед його творів „Прославлення П.Д. Марії“.
144). Собор всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 69.
145). Проповідь дня 1 січня 1987 р.
146). Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву, „Світло народів“, 69.
147). Пор. Собор Всел. Ват. ІІ, душп. конст. про Боже Об'явлення, „Слово Господнє“, 2: „Через те, отже, об'явлення невидимий Бог в надмірі своєї любові звертається до людей, як до приятелів, і спілкується з ними, щоб запросити їх до спільності з собою і прийняти їх до неї“.
УКРАЇНСЬКА ДУХОВНА БІБЛІОТЕКА
ОО. ВАСИЛІЯН
Рим - Нью Йорк - Торонто - Прудентопіль - Апостолес
ВИДАВНИЦТВО: ОО Василіян – Торонто – 1989 – Рим
ЗАВАТАЖИТИ текст в (pdf+ocr,346st.,ukr,42,4Mb)
a також в (djvu+ocr,348st.,ukr,2,83Mb)
ЧИТАТИ On-Line: Збірку енциклік Св. Івана Павла ІІ, 1979-1987:
1. REDEMPTOR GOMINIS - ВІДКУПИТЕЛЬ ЛЮДИНИ (1979)
2. DIVES IN MISERICORDIA - БОГ БАГАТИЙ МИЛОСЕРДЯМ (1980)
3. LABOREM EXERCENS - З ПРАЦІ СВОЄЇ (1981)
4. APOSTOLI SLAVORUM - АПОСТОЛИ СЛОВ'ЯН (1985)
5. DOMINUS VIVIFICANS - ГОСПОДА ЖИВОТВОРЯЩОГО (1986)
6. MATER REDEMPTORIS - МАТИ ВІДКУПИТЕЛЯ (1987)
REDEMPTORIS MATER - «МАТИ ВІДКУПИТЕЛЯ» (1987).
ШОСТА, остання з черги, від збірки шести енциклік, набрана з потреби дещо раніше за попередні, для перегляду On-line...
(У цих українських перекладах енциклік зроблено незначне редагування тексту з метою осучаснення правопису української мови, усунено технічні й граматичні помилки, збільшено відступ між абзацами, а також, для зручності читання та цитування, "підсвічено" кольорами назви, заголовки й розділи...)
Немає коментарів:
Дописати коментар