Енцикліка REDEMPTOR GOMINIS, св. Івана-Павла ІІ, Папи Римського (1979)

REDEMPTOR GOMINIS

ЕНЦИКЛІКА ВСЕЛЕНСЬКОГО АРХИЄРЕЯ

ІВАНА ПАВЛА ІІ

«ВІДКУПИТЕЛЬ ЛЮДИНИ»

Достойні Брати і найдорожчі Діти,

привітання Вам й Апостольське

Благословення!

І. СПАДЩИНА

1. Під кінець другого тисячоліття

ВІДКУПИТЕЛЬ ЛЮДИНИ, Ісус Христос, є осередком космосу й історії. До нього звертається моя думка і моє серце в той урочистий час, яким живе Церква й уся сім'я сучасного людства. Бо дуже близький до двохтисячного року є час отой, в якому Бог, незбагненним своїм задумом, після найдорожчого мого Попередника Івана Павла І, мені доручив те вселенське служіння, що Престол св. Петра пов'язує з Римом. Зараз не легко сказати, що той рік позначить на циферблаті людської історії та яким він буде для окремих народів, держав, країн і континентів, хоч відтепер уже намагаємося передбачити деякі події. Для Церкви, для Божого Народу, який – хоч і нерівномірно – поширився аж до найдальших кінців світу, той рік буде роком великого Ювілею. Ми вже наближаємося до того дня, що – хоч і береться до уваги всі ті поправки, яких вимагає хронологічна точність – нагадуватиме нам і буде відновляти усвідомлення тієї ключової правди віри, яку виголосив св. Іван на початку своєї Євангелії: „Слово стало тілом, і оселилося між нами“(1), і в іншому місці: „Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне“(2).

Теж і ми, певною мірою, перебуваємо в полі того нового Приходу, який є часом очікування. ,,Багаторазово й багатьма способами Бог говорив колись до батьків наших через пророків. За останніх же оцих днів він говорив до нас через Сина...“(3), через Сина-Слово, Який став чоловіком і народився з Діви Марії. В цьому акті відкуплення історія людини, в задумі любови Бога, досягла своїх вершин. Бог увійшов в історію людства і, як людина, став його ,,предметом“ – одним з мільярдів, одночасно ж, Єдиним! За посередництвом Воплочення Бог надав людському життю тієї величини, яку Він наміряв дати людині з самого ж початку, і дав її остаточно – на особливий лад лише Йому, згідно з Його вічною любов'ю і своїм Милосердям, з усією Божою свободою – воднораз же з тією щедрістю, що, за наявности первородного гріха й усієї історії гріхів людства, за наявности помилок розуму, волі й людського серця, дозволяє нам повторити із здивуванням слова святої Літургії: „О щаслива провино, яка заслужила мати такого шляхетного й великого Відкупителя!“(4).

2. Перші слова нового Понтифікату

До Христа Відкупителя підніс я мої почуття і думки, 16 жовтня минулого року. Тоді, після канонічного вибору, до мене звернули запитання: „Чи приймаєш?“ Я ж відповів: ,,Слухаючися з вірою Христа, мого Господа, вповаючи на Матір Христа і Церкви, незважаючи на такі великі труднощі, приймаю“. Бажаю сьогодні подати до загального відома всім, без будь-якого винятку, ту мою відповідь, щоб цим виявити, що з першою й основною істиною Воплочення, про яке ми вже згадали, в'яжеться те таїнство, яке, з прийняттям вибору на Єпископа Риму й Наступника Апостола Петра, став притаманним мені обов'язком на його ж таки Престолі.

Я вибрав ті імена, які вибрав мій улюблений Попередник Іван Павло І. Бо вже, дня 26 серпня 1978-го, коли він заявив Священному Зборові, що бажає називатися Іван Павло – таке двоймення не мало прецедентів в історії Папства – я вбачав у цьому виразну призвістку благодаті на новий понтифікат. А що той понтифікат тривав усього 33 дні, то треба було мені не тільки його продовжити, але, певною мірою, розпочати його з вихідного пункту. І якраз воно потвердило те, що я вибрав обидва ці імена. Вибираючи їх, за прикладом мого Попередника, бажаю, як і він, висловити цим мою любов до тієї виняткової спадщини, яку залишили Церкві Вселенські Архиєреї Іван ХХІІІ і Павло VІ, воднораз же й моя особиста готовність, щоб її, за допомогою Божою, збагатити.

За посередництвом отих двох імен і понтифікатів я зв'язуюся з усією традицією цього Апостольського Престолу, з усіма Попередниками на протязі двадцятого сторіччя і попередніх сторіч, зв'язуючись поступово, згідно з різними віками аж до найдавніших, по тій лінії посланництва і служіння, що Петровому Престолові дає у Церкві цілком особливе місце. Іван ХХІІІ і Павло VІ становлять собою той етап, до якого бажаю відсилатися безпосередньо, як до того порогу, від якого я, деякою мірою разом з Іваном Павлом І, бажаю далі йти в майбутнє, віддавши себе з безмежним довір'ям і слухняністю під провід того Духа, якого Христос приобіцяв і послав своїй Церкві. Бо ж Він, у навечір'я своїх страждань, казав своїм апостолам: „Ліпше для вас, щоб я відійшов. Бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде. Якщо ж відійду, пришлю його до вас“(5). – „Як прийде Утішитель, якого зішлю вам від Отця, Дух істини, який від Отця походить, то він свідчитиме про мене. Та й ви свідчитимете: бо ви зо мною від початку“(6). – „Тож коли зійде той Дух істини, він наведе вас на всю правду, – він бо не промовлятиме від себе, лише буде проповідувати, що вчує, і звістить те, що настане“(7).

3. Довір'я до Духа істини і любові

Так ото я, віддавшись повністю Духові Істини, ввіходжу в багату спадщину теперішніх понтифікатів. Спадщина ота міцно закорінилась у свідомості Церкви на цілком новий лад, перше незнаний, завдяки Соборові Ватиканському ІІ, що його скликав і започаткував Іван ХХІІІ, згодом же щасливо звершив і витривало здійснював Павло VІ, якого діяльності я сам міг зблизька приглядатися. Мене завжди вводила у подив його глибока мудрість і сміливість, як теж його постійність і витривалість в трудному пособорному періоді його понтифікату. Він, як стерновий Церкви, Петрового Корабля, умів зберігати Божим провидінням даний йому спокій та зрівноваженість духу. Вони, навіть у найкритичніші моменти, коли здавалося, що всередині Церкви настане потрясення, завжди зберігали несхитну надію на її спаяністъ. Бо те, що Дух сказав до Церкви за посередництвом Собору наших часів, те, що він у цій Церкві сказав до всіх Церков(8), – незважаючи на тимчасове занепокоєння – може послужити хіба лише до ще зрілішої спаяности всього Божого Народу, свідомого свого спасенного посланництва.

Власне ж оту сучасну свідомість Церкви Павло VІ учинив першою темою тієї основної Енцикліки, яка розпочинається словами „Свою Церкву“. Нехай буде мені дозволено посилатись головно на цю Енцикліку і в'язатися нею в цім першім і, сказати б, інавґураційнім документі теперішнього понтифікату. Церква, освічена й підтримувана Святим Духом, має дедалі більшу свідомість чи то в відношенні до Божого таїнства, чи то в відношенні до людського посланництва, чи то, врешті, до людської слабкости. І власне ота свідомість є і повинна зостатися першим джерелом любови тієї Церкви, бо ж любов, із свого боку, пособляє закріпленню і поглибленню свідомости. Павло VІ залишив нам свідчення такої, незвичайно проникливої свідомости Церкви. Він, за посередництвом багатьох, і часто болючих, компонентів свого понтифікату, навчив нас невстрашної любови до Церкви, що – як твердить Собор – є ,,святою тайною або знаком й орудником тісної злуки з Богом, і єдности всього людського роду“(9).

4. Відношення до першої Енцикліки Павла VІ

Власне з цієї причини свідомість Церкви повинна в'язатися з універсальною відкритістю, щоб усі в ній могли знайти ,,Незбагненне багатство Христа“(10), про яке говорить Апостол народів. Тією відкритістю, яка життєво єднається із свідомістю власної природи, з упевненістю у своїй правді, про яку сказав Христос: „І слово, яке ви чуєте, не моє, лише Отця, який послав мене“(11), визначається динамізм Церкви, яка визнає і всуцільному проголошує всю цю правду, яку передав їй Христос. Вона, одночасно, повинна привести до того діялогу, що його Павло VІ, в Енцикліці „Свою Церкву", назвав ,,діалогом спасіння“, відрізнюючи з прецизністю окремі обсяги тих середовищ, в яких слід його вестит(12). Коли я сьогодні покликаюся на цей програмовий документ понтифікату Павла VІ, то не перестаю дякувати Богові за те, що той мій великий Попередник, воднораз же й правдивий батько – незважаючи на різні внутрішні слабкості, які відчувала Церква в пособорному періоді – умів „ад екстра“ – ,,назовні“ появляти правдиве її обличчя. Таким чином, навіть велика частина людської сім'ї, в різних середовищах свого багатогранного існування – на мою думку – більше усвідомила, що їй дійсно потрібна Церква Христова, її посланництво та її служіння. Свідомість ота іноді виявлялась міцнішою від тих усяких критичних ставлень, які ,,аб інтра“ – з нутра напастували Церкву, її установи й побудови, церковних мужів та їхню діяльність. В цьому, без сумніву, увиразнювалося, між іншим, намагання, щоб подолати так званий тріумфалізм, над яким часто дискутувалося під час Собору. Хоч це слушна річ, що Церква, яка йде за прикладом свого ,,сумирного серцем“(13) Учителя, щоб теж і вона була сумирна і мала почуття критичности в відношенні до того всього, що становить її характер та її людську діяльність, щоб завжди була вона дуже вимогливою супроти себе самої; все ж таки і критичний дух повинен мати свої слушні межі. В інакшому разі він перестає бути конструктивним, не виявляє правди, любови і вдячности для тієї благодаті, завдяки якій ми, перш усього і повністю, стаємо учасниками якраз у Церкві і через Церкву. Крім того, він не висловлює постави служіння, але вірніш бажання керувати поглядами іншого, згідно з власними поглядами, які деколи поширюються у спосіб аж надто нерозважний.

Треба подякувати Павлові VІ за те, що він, шануючи кожну частинку правди, яка вміщається в різних людських поглядах, зберіг одночасно й спасенну рівновагу керманича Корабля(14). Церква, яку, через Івана Павла І і негайно після цього, мені доручено, цілком певно не є вільна від труднощів та внутрішнього напруження. Але, одночасно, вона всередині більш забезпечена проти пересадної самокритики. Можна б сказати, що вона є критичнішою супроти різних нерозсудливих критик та стійкішою в відношенні до всіляких ,,новостей“; більше дозрів її дух розрізняння; вона є здатнішою добувати із свого вікового скарбу „нове й старе“(15); вона більше зосереджується на власному таїнстві; то ж, завдяки цьому всьому, є в неї більше готовості до посланництва для спасіння всіх: „Бог хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди“(16).

5. Колеґіальність і апостолят

Церква ота – проти всіх зовнішніх виглядів – є більш об'єднана у спільності служіння та в усвідомленні апостоляту. Така єдність випливає з тієї засади колеґіяльности, яку нагадав Собор Ватиканський ІІ, і сам же Христос защепив в апостольський збір Дванадцятьох з Петром на чолі, й раз у раз оновлює у зборі Єпископів, який дедалі більш зростає по всій землі, залишаючись у злуці з Наступником св. Петра та під його проводом. Собор не тільки нагадав оту засаду колеґіяльности Єпископів, але її вельми пожвавив, висловлюючи, між іншим, побажання, щоб установити якусь сталу організацію. Павло VІ установив її, створюючи Синод Єпископів, якого діяльність не лиш надала нових величин його понтифікатові, але, потім, з перших уже днів, мала ясний відблиск у понтифікаті Івана Павла І та в понтифікаті його Наступника.

Засада колеґіяльности показалась особливо актуальною в трудному пособоровому періоді, коли-то спільна й однодумна постава збору Єпископів – а він виявив свою єдність з Наступником Петра головно за посередництвом Синоду – допомогла розвіяти сумніви й, одночасно, вказала дійсні шляхи оновлення Церкви в її вселенських розмірах. Бо з Синоду вийшов, між іншим, той суттєвий поштовх до голошення Євангелія, що свій вислід знайшов в апостольському повчанні ,,Голошення Євангелія“(17). Його прийняли з великою радістю як програму відновлення апостольського, воднораз же, душпастирського характеру. По тій самій лінії пішли також і праці останнього звичайного засідання Єпископського Синоду, яке відбулося приблизно рік перед смертю Папи Павла VІ, і – як відомо – було присвячене катехизі. Результати цих праць вимагають ще впорядкування та схвалення з боку Апостольського Престолу.

Тому, що ми говоримо про наочний розвиток тих форм, якими висловлюється колеґіяльність Єпископів, слід бодай згадати процес закріплення крайових Єпископських Конференцій в усій Церкві та й інших колеґіяльних побудов міжнародного чи континентального характеру. А коли відкликаємось до вікової традиції Церкви, необхідно підкреслити діяльність різних помісних Синодів. Це ж бо була ідея Собору, яку послідовно здійснював Павло VІ, щоб цього роду побудови, від віків Церквою випробовувані, а чи й інші форми колеґіяльної співпраці Єпископів, як наприклад Митрополія, не кажучи вже про окремі Єпархії, пульсували з повною свідомістю власної тотожності, воднораз же й власної оригінальності в універсальній єдності Церкви. Той сам дух співпраці та співвідповідальності поширюється однаково між священиками, і це потверджують численні Ради Пресвітерів, які постали після Собору. Цей дух поширився також і посеред мирян, потверджуючи не тільки вже існуючі організації апостольства мирян, але також основуючи нові, які часто мають новий профіль і виняткову динаміку. Крім того миряни, свідомі своєї відповідальності перед Церквою, радо зобов'язалися до співпраці з душпастирями, з представниками Інститутів посвяченого життя, в середовищі єпархіяльного Синоду чи душпастирських Рад у парафіях і єпархіях.

Треба мені це все осмислити на початку мого понтифікату, щоб подякувати Богові, щоб висловити щиру заохоту всім Братам і Сестрам та щоб, крім того, із щирою вдячністю нагадати діло Собору Ватиканського ІІ і моїх великих попередників, які дали почин отій новій ,,хвилі“ життя Церкви, рухові значно потужнішому від проявів сумніву, від занепаду і кризи.

6. Шлях до єдності християн

Що ж тоді сказати про всі оті почини, які випливли з нових екуменічних напрямків? Незабутній Папа Іван ХХІІІ з євангельською ясністю поставив питання єдности християн, просто як наслідок бажання самого ж таки Ісуса Христа, нашого Вчителя, яке Він багаторазово висловив зокрема в горниці, на молитві в навечір'я своєї смерти: „Молю... Отче... щоб усі були одно“(18). Собор Ватиканський ІІ відповів на цю вимогу стислими словами в Декреті про екуменізм. Папа Павло VІ, грунтуючись на діяльності Секретаріяту для Єдности Християн, започаткував перші трудні кроки на шляху до осягнення єдности. Чи далеко ми зайшли по цьому шляху? Хоч не дамо детальної відповіді, можемо сказати, що ми зробили направду значний поступ. Одна річ є певна: ми трудилися з витривалою послідовністю і з нами, одночасно, були зайняті також представники інших Церков й інших християнських Спільнот, і за це ми їм щиро зобов'язані. Крім цього певним є те, що в теперішній історичній ситуації християнства і світу, немає якоїсь іншої можливости виконати це вселенське посланництво Церкви в відношенні до екуменічних питань, як лише та, щоб із щирістю, з витривалістю, із смиренністю і навіть сміливістю шукати доріг наближення і єдности так, як це нам показав своїм особистим прикладом Папа Павло VІ. Тому ми повинні змагатися за єдність, не зневіряючись тими труднощами, які можуть виникнути, чи накопичитися уздовж цього шляху, інакше ми не були б вірні Христовому слову, не здійснили б Його заповіту. Чи годиться воно виставляти себе на таку загрозу?

Є такі особи, які, за наявности труднощів або ж коли негативно розцінюються початкові результати екуменічних трудів, бажали б відступити. Інші висловлюють навіть погляд, ніби такі зусилля шкодять справі Євангелія, спричинюють замішання ідей у питаннях віри і моралі, призводять до своєрідного індиферентизму. Може добре було б, щоб речники таких поглядів висловили свої побоювання. Все ж таки навіть і в цьому слід дотримуватися слушних меж. Ясно, що новий етап на цьому шляху Церкви вимагатиме в нас особливо свідомої, глибокої та відповідальної віри. Справжня екуменічна діяльність означає відвертість, наближення, готовість до діялогу, спільне шукання правди з повним євангельським і християнським значенням. Але він ніяк не означає, ані не може означати зречення чи нанесення будь-якої шкоди скарбам тієї Божої правди, яку Церква постійно визнавала і навчала. Всім тим, які, з будь-якої причини, бажали б відраджувати Церкві шукання вселенської єдности християн, треба ще раз повторити: Чи дозволено нам не робити цього? Чи ми – незважаючи на всю людську слабкість і на всі ті недоліки, які нагромадилися в минулих сторіччях –  можемо не виявляти довір'я до благодаті нашого Господа, яка, останніми часами, стала явною за посередництвом слова Святого Духа, яке ми чули під час Собору? Так поводившись, ми заперечили б ту правду, що нас же самих торкається і яку Апостол так вимовно висловив: ,,Благодаттю Божою я є те, що є, а благодать його в мені не була марна“(19).

Хоч і на інакший лад і з належними різницями, необхідно те, що було сказано, застосувати до тієї діяльности, яка зміряє до наближення з представниками нехристиянських релігій. А це висловлюється за посередництвом діялогу, зв`язків, спільної молитви, шуканням скарбів людської духовості, яких – як це ми добре знаємо – не бракує навіть членам тих релігій. Невже ж іноді не трапляється таке, що несхитна віра послідовників нехристиянських релігій – а це також є наслідком Духа Істини, який діє поза видимим обсягом Таїнственного Тіла – спроможна засоромити навіть християн, в яких навпаки, часто є, схильність сумніватися в Богом об'явлені й Церквою проголошені правди, схильність до ослаблення моральних засад і прокладання дороги до етичної сваволі? Це шляхетна річ мати готовість розуміти кожну людину, проаналізовувати кожну систему, признати слушність тому, що є справедливе. Та це аж ніяк не означає втратити упевненість щодо своєї віри або ж послабляти моральні засади, бо їх недостача негайно дасть про себе знати в житті всього суспільства, спричинюючи, між іншим, жалюгідні наслідки(20).

ІІ. ТАЇНСТВО ВІДКУПЛЕННЯ

7. У Христовому Таїнстві

Чи ті шляхи, на які в нашому сторіччі Собор направив Церкву, ті шляхи, які нам показала перша енцикліка покійного Папи Павла VІ, чи довго вони залишаться докладно такими, яких ми повинні дотримуватися одночасно й на цьому новому етапі, можемо слушно запитатися: Як? Як треба далі йти? Що слід зробити, щоб той новий прихід Церкви, разом з уже недалеким кінцем другого тисячоріччя, наблизив нас до Того, кого Святе Письмо називає „Отець довічний“, „Отець будучого віку?“(21). Ось те основне питання, що його новий Папа мусить собі поставити, коли, в дусі послуху вірі, приймає поклик згідно з тим велінням, яке Христос більше разів звертав до Петра: ,,Паси мої вівці“(22), що значить: Будь пастирем мого стада; потім: ,,...а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів“(23).

Власне отут, найдорожчі Брати, Сини і Дочки, насувається основна й суттєва відповідь, а саме: єдине спрямування духа, єдине направлення розуму, волі й серця це для нас – звертатися до Христа, Відкупителя людей! До Христа – Відкупителя світу! На Нього ми бажаємо дивитися – бо лише в Ньому, Божому Сині, є спасіння – поновно звертаючи Петрове запитання: ,,Господи, а до кого нам іти? Це ж у тебе є слова життя вічного!'“(24).

Завдяки цій свідомості, яку так розвинув Собор, Церква за посередництвом усіх ступенів тієї свідомості, за посередництвом усіх тих піль діяльності, в яких Церква висловлюється, себе знаходить й укріпляється, ми повинні невпинно напрямлятися до Того, „Хто є головою“(25), до того, „через якого все, і ми через нього“(26), до Того, хто є воднораз „путь істина“(27), „воскресіння і життя“(28), до Того, кого бачивши, Отця ми бачимо(29), до Того, хто мав від нас відійтиш(30) – розуміється, задля смерті на Хресті і задля Вознесіння на Небо – щоб до нас Утішитель прийшов і невпинно приходив як Дух Істини(31). Єдино в Ньому ,,сховані всі скарби мудрости і знання(32), а Церква є його Тіломі(33). Церква ж є „У Христі начебто свята тайна або знак й орудник тісної злуки з Богом, і Єдности всього людського роду(34), а Він є його джерело! Він – Відкупитель!

Церква невпинно слухає Його слів, раз у раз їх перечитує, з найбільшою побожністю відтворює кожну деталь Його життя. Цих слів слухають також нехристияни. Христове життя промовляє, одночасно, до тих багатьох людей, які ще неспроможні повторити за Петром: „Ти – Христос, Бога живого Син“(35). Він, Бога живого Син, промовляє до людей також як Чоловік: це ж бо власне Його життя говорить, Його людська природа, Його вірність правді, Його всеобіймаюча любов. Крім того промовляє Його смерть на Хресті, тобто незбагненна глибина Його страждання і самітність. Церква ніколи не перестає жити Його смертю на хресті і Воскресінням, які становлять собою зміст її повсякденного життя. Це ж бо з доручення самого Христа, її Учителя, Церква невпинно служить Євхаристію, знаходивши в ній „джерело життя і святости“(36), діючий знак благодаті, примирення з Богом і завдаток на вічне життя. Церква живе Його Таїнством, невтомно з Нього черпає і невпинно шукає доріг, щоб таїнство те свого Вчителя і Господа наблизити до людського роду: до народів, до держав, до тих поколінь, які по собі наступають, до кожної людини зокрема, ніби невпинно повторюючи, за прикладом Апостола: ,,Я вирішив не знати нічого іншого, як тільки Ісуса Христа, і то розп'ятого“(37). Церква перебуває у сфері таїнства Відкуплення, що, власне, стало основною засадою її життя та її посланництва.

8. Відкуплення: поновне сотворення

Відкуплення світу! В ньому, на новий і чудовий лад, об'явилася основна правда про сотворення, що засвідчує книга Буття, багаторазово повторюючи: „І побачив Бог, що воно добре“(38). Добро має своє джерело в Мудрості й Любові. В Ісусі Христі видимий світ, створений Богом для людини(39) – це той світ, який, попавши в гріх, „був підпорядкований суєті“(40) – знову ввіходить у первісний зв'язок з тим самим джерелом Божої Мудрости і Любові. Бо „Бог так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав“(41). Як у чоловіці-Адамі той зв'язок розірвався, так у чоловіці-Христі його знову встановлено(42). Невже нас, людей двадцятого сторіччя, не переконують слова Апостола народів, які він сказав з навальною вимовністю про те ,,створіння, (яке) разом понині стогне і разом страждає у тяжких муках(43) й „очікує нетерпляче виявлення синів Божих“(44), про те створіння, що „було підпорядковане суєті“? Хіба ж той величезний прогрес, що ніколи досі не знаний, який здійснено зокрема протягом нашого сторіччя на полі оволодіння світу людиною, саме він, і то ще досі на ніколи недосягненому ступені, не виявляє тієї підлеглості ,,суєті“? Достатньо згадати тут такі явища як загроза отруєння природного середовища в місцях швидкого розвитку індустріалізації; або ті збройні конфлікти, які вибухають і раз у раз повторюються; або можливості самознищення за допомогою вжитку атомної, водневої, нейтронної чи ще якоїсь іншої зброї, брак пошани до життя ненароджених. Невже світ нової епохи, світ космічних льотів, світ наукових і технічних здобутків, що досі були недосяжними, не є одночасно тим світом, який „стогне і страждає“(45) й „очікує нетерпляче виявлення синів Божих“(46).

Собор Ватиканський ІІ, у своїй проникливій аналізі „сучасного світу", прийшов до того пункту, який у світі має найбільше значення: до людини, зійшовши – як Христос – до глибини людського сумління, торкаючись внутрішнього таїнства людини, яке у біблійній мові (і навіть небіблійній) виражається словом ,,серце“. Христос, Відкупитель світу, – це Той, хто, на особливий і неповторний лад, вникнув у таїнство людини та ввійшов у її ,,серце“. Вірне тоді є навчання Собору Ватиканського ІІ: „Тож єдино в таїнстві воплоченого Слова знаходить світло таїнство людини. Бо Адам, перший чоловік, є прообразом отого майбутнього (Рм.5,14), тобто Христа Господа. Христос є новим Адамом, який власне об'являє таїнство Отця і своєї любові, і навіть в усю повноту відкриває людині людину, ознайомлюючи її з своїм найвищим покликанням“. Потім оце: ,,Він є образом невидимого Бога“ (Кол.1,15). Він – це та досконала людина, яка дітям Адама привернула подібність до Бога, яку вже спочатку знеформив гріх. Бо Він прийняв людську природу, не знищивши її, а отже, тим самим для нашого добра, підніс її до високої гідности. Бо своїм воплоченням сам же Син Божий, до певної міри, з'єднався з кожною людиною. Він працював людськими руками, думав як людина, діяв людською волею, любив людським серцем. Він народився з Діви Марії, дійсно став одним з нас, ,,в усьому подібний до нас, крім гріха“(47).

9. Величина Божа в Таїнстві Відкуплення

Знову призадумуючись над цим подивугідним текстом навчання Собору, навіть на одну мить не забуваймо, що Ісус Христос, Бога живого Син, став нашим примиренням в Отця(48). Якраз Він, єдино Він надолужив споконвічній любові Отця, отій батьківській, що з самого ж початку мала вислів у творенні світу тим, що людині подарував Він усе багатство створінь, тим, що вчинив її „мало чим меншою від ангелів“(49), бо ж її створено „на образ і подобу Божу“(50). Він однаково надолужив й отому Божому батьківству і тій любові, яку людина, певною мірою, відкинула, зірвавши перший Завіт(51), й оті наступні, які Бог ,,багаторазово появляв людям“(52). Відкупитель світу – оте страшне таїнство любові, в якому створіння оновлюються(53) – це, у своїх найглибших коріннях, є повнотою виправдання в людському Серці: в Серці єдинородного Сина, щоб могло воно стати виправданням для сердець багатьох людей, які, саме в єдинородному Сині, споконвіку до того призначені, щоб стати дітьми Божими(54), і покликані вони до благодаті, покликані до любові. Хрест на Голготі, за посередництвом якого Ісус Христос-людина, син Діви Марії, законний син Йосифа з Назарету ,,лишає“ цей світ – це водночас нове об'явлення споконвічноґо батьківства Бога, який у Ньому знову наближається до людства, до кожної людини, даруючи їй тричі святого „Духа Істини“(55).

Цим об'явленням Отця та злиттям Святого Духа прибивається незатерту печать на таїнство Відкуплення, і цим вияснюється сенс Христового хреста і смерті. Бог-Творець об'являється як Бог-Відкупитель, як Бог „вірний собі“'(56), вірний своїй любові до людини і до світу, яку об'явлено вже в дні творення. А Його любов не поступається ні перед чим з того, чого в Нього вимагає справедливість. Тому й Сина, ,,Того, хто не знав гріха, Він за нас зробив гріхом, щоб ми стали Божою праведністю в ньому“(57). Якщо Він „зробив гріхом“ Того, хто був цілком без будь-якого гріха, то це зробив тому, щоб виявити ту любов, яка завжди є більшою від усього створеного; ту любов, яка є ним самим, бо „Бог є любов“(58). А любов, насамперед, є більша від гріха, від слабкості, від ,,суєти створіння“(59), міцніша вона від смерті. Любов є повсякчас готова піднести і прощати, завжди готова виходити назустріч блудному синові(60); вона раз у раз на розшуках за „виявленням синів Божих“(61), яких покликано до майбутньої слави(62), а те об'явлення називається також милосердям(63), виявлення ж такої любові і такого милосердя має в історії людини той вигляд і те ім'я, що називається: Ісус Христос.

10. Людська величина Таїнства Відкуплення

Людина неспроможна жити без любові. Вона сама для себе стає незрозумілою істотою, її життя стає без значення, якщо її не виявляється любові, якщо її не зустрічається з любов'ю, якщо людина її не переживає і собі не присвоює, якщо не бере в ній життєвої участі. Власне тому Христос Відкупитель – як це ми сказали –  в усю повноту об'являє людину самій же людині. Вона – якщо так можна висловитися – є людською величиною таїнства Відкуплення. В цьому вимірі людина знаходить величність, гідність і вартість, властиві своїй людській природі. В таїнстві цього Відкуплення її знову ,,висловлюється“ і, деякою мірою знову твориться. Її наново створено! „Нема юдея ані грека, нема невільника ані вільного, немає чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі“(64). Людина, яка хоче пізнати себе до глибин – не лише згідно з безпосередніми, частковими, іноді поверховними і навіть уявними критеріями, – яка хоче зміряти своє буття, мусить наблизитися до Христа своїм неспокоєм і непевністю, своїм життям і смертю. Вона, сказати б, мусить увійти в Нього всім своїм єством, мусить ,,привласнити собі“ та присвоїти собі всю дійсність Воплочення й Відкуплення, щоб саму себе знайти. Якщо в ній здійснюється той глибокий процес, тоді вона дає плоди не тільки богопочитання, але також глибокого самоподиву. Яку-то вартість має людина в очах Творця, що ,,вдостоїлась мати такого шляхетного й великого Відкупителя“(65), коли „Бог дав свого Сина“, щоб вона, людина, ,,не загинула, але мала життя вічне“(66).

В дійсності ж оте велике здивування в відношенні до вартости й гідности людини називається Євангелієм, тобто Доброю Новиною. Називається також і Християнством. Те здивування виправдується місією Церкви у світі й, може ще більше, ,,в сучасному світі“. Те здивування, воднораз же й переконання й упевненість, що у своїх глибинах є воно певністю віри, якою, в закритості й таїнственності своїй, під кожним оглядом оживляється справжній гуманізм, тісно в'яжеться з Христом. Воно визначає також місце людини, її – якщо так можна висловитися – партикулярне право громадянства в історії людини і людства. Церква раз у раз вдивлюючися в суцільністъ Христового таїнства, з усією впевненістю віри знає, що те Відкуплення, що збулося за посередництвом хреста, остаточно привернуло людині її гідність і сенс її існування в світі, те почуття, яке вона значною мірою втратила з причини гріха. Тому Відкуплення здійснилося в Пасхальному таїнстві, що, через хрест і смерть, веде до воскресіння.

Основним завданням Церкви за всіх епох, зокрема ж за оцієї нашої, є звертати зір людини, направляти свідомість і переживання всього людства до Христового таїнства, допомагати всім людям, щоб вони ближче ознайомилися з глибинами Відкуплення, яке збувається в Ісусі Христі. Тут вона торкається одночасно також найглибшої сфери людини, сфери – звісно – людських сердець, людського сумління і людських пригод.

11. Христове Таїнство – основа місії Церкви і християнства

Собор Ватиканський ІІ виконав величезну працю, щоб виробити ту повну й загальну свідомість Церкви, про яку писав Папа Павло VІ у своїй першій Енцикліці. Така свідомість – чи вірніш самосвідомість Церкви – вироблюється „в діалозі“. А він, перше ніж стати розмовою, повинен звернути свою увагу на ,,іншого“, а саме: на того, з яким бажаємо говорити. Вселенський Собор дав основний поштовх до того, щоб виробити самосвідомість Церкви, давши нам, з такою відповідністю і компетентністю, погляд на земну кулю, начебто на ,,карту“ різних релігій. Крім того він показав, як на отій карті релігій світу наростають нашарування – раніш незнані, притаманні ж нашим часам: явище атеїзму та й його різновидів, починаючи насамперед з програмового, зорганізованого атеїзму, з атеїзму притаманного певним політичним системам.

Якщо мова про релігію, то йдеться тут найперше про релігію, оскільки те загальне явище, яке супроводить діяльність людини від початку; справа стосується послідовно й різних нехристиянських релігій, воднораз же й самого християнства. Документ, який Собор присвятив нехристиянським релігіям, виявляє насамперед глибоку пошану до великих духовних вартостей, і навіть до першості того, що є духовне та що в житті людства висловлюється за посередництвом релігії, а тоді й за посередництвом моралі, опромінюючи всю культуру. Отці Церкви слушно вбачали в різних релігіях начебто відблиск тієї єдиної істини – „насіння Слова“(67) яке свідчить про те найглибше прагнення людського духа, що вислів свій має в шуканні Бога – воднораз же в шуканні за посередництвом прагнення до Бога  – повної величини людської природи, повного сенсу людського життя. Окрему ж увагу звернув Собор на ізраїльську релігію, нагадавши величезну духову спадщину, спільну християнам і євреям. З пошаною віднісся він і до визнавців Ісламу, яких віра відноситься також до Авраама.(68).

Завдяки тому відкриттю, яке зробив Собор Ватиканський ІІ, Церква й усі християни могли ще повніше усвідомити Христове таїнство. Це ота „від віків захована тайна“(69) в Бозі на те, щоб об'явитися в Чоловіці, Ісусі Христі, та щоб завжди, невпинно, повсякчасно об'являтися. В Христі й через Христа в усю повноту Бог об'явився людству й остаточно наблизився до нього. В Христі й через Христа одночасно й людина досягла свого повного усвідомлення своєї гідності, своєї піднеслості, потойбічної вартости своєї людської природи, сенсу свого буття.

Тому треба, щоб ми всі – визнавці Христа – зустрінулися і зібралися довкола Нього Самого. Зібрання таке – в різних обсягах життя, традицій, устрою, правопорядку окремих Церков чи церковних спільнот – не можна здійснити без тієї основної праці, яка напрямляється до взаємопізнання й усування перешкод на шляху до повнішої єдности. Однак, уже й тепер, ми спроможні й повинні в цьому одному осягнути і показати світові нашу єдність: в голошенні Христового таїнства, вчиняючи явною великість Божого й рівночасно людського Відкупителя, витривало і невтомно змагаючись за ту гідність, яку кожна людина досягала і незмінно досягає в Христі. А вона є гідність благодаті Божого всиновлення, одночасно ж і гідністю внутрішньої правди людини. Якщо в загальній свідомості сучасного світу досягло воно такого основного вирізнення, то для нас стає ще більш наочною у світлі тієї Дійсности, якою є Він: Ісус Христос.

Ісус Христос є сталим початком і незмінним осередком того Посланництва, яке сам Бог спрямував до людини. В тому Посланництві ми всі мусимо брати участь, мусимо зосередити на ньому всі наші сили, його ж бо людство нашої епохи потребує більш як будь-коли досі. Якщо виглядає, що за сучасної епохи Посланництво те натрапляє на більший, ніж будь-коли досі спротив, то ця обставина також і те засвідчує, що в цій епосі воно ще більш потрібне – й, незважаючи на спротив – більш очікуване, ніж будь-коли. Тут ми торкаємось посередньо таїнства того Божого Задуму, яким спасіння і благодать єднається з Христом. Не даром Христос казав, що ,,Царство Небесне здобувається силою“(70). Він також казав, що „діти цього світу мудріші в їхньому роді, від дітей світла“(71). Ми радо приймаємо цю догану, щоб, як оті ,,Божі“ завзятці, яким ми стільки разів приглядалися в історії Церкви, і зараз ми на них дивимось – єднається з почуттям цього великого посланництва: показувати світові Христа, допомагати кожній людині, щоб себе в Ньому віднаходила, допомагати сучасному поколінню наших братів і сестер, людям, народам, устроям, людству, тим країнам, які щойно перебувають на шляху до розвитку, і країнам „надмірно розвиненим“, усім – показувати ,,незбагненне багатство Христа“(72), воно ж бо для кожної людини. Воно є добром кожної людини.

12. Місія Церкви і свобода людини

В єдності того Посланництва, яке вирішує найперше сам Христос, Церква й усі християни мусять віднайти те, що вже їх єднає, перше ніж дозріє їх повне з'єднання. Це єдність апостольська й місійна – місійна й апостольська. В цій єдності ми наближаємося до сукупности тієї величавої спадщини людського духа, що знайшла вислів в усіх релігіях, як про це каже декларація Собору Ватиканського ІІ(73). Наближаємось одночасно й до всіх культур, поглядів, до всіх людей доброї волі. Наближаємося з тією пошаною й уважністю, які вже з апостольських часів були вирішальними для місійного й місіонерського руху ставлення. Достатньо нагадати св. Павла, принаймні його промову в Атенськім ареопагу(74). Місійне та місіонерське ставлення завжди розпочинається почуттям глибокої пошани до того, „що міститься в людині“(75), до того, що вона сама вже виробила у глибині свого духа в обсягу найглибших і найважливіших справ – пошани до того, що вже в ній вчинив Дух, який ,,віє, куди забажає“(76). Місія ніколи не є руйнуванням, але нав'язуванням і новим будуванням, дарма що практика не завжди відповідала тому ідеалові. А те навернення, що з неї має взяти почин – це ми добре знаємо – є тим ділом Благодаті, в якому людина повинна саму себе повністю віднайти.

Тому Церква нашої епохи прикладає багато уваги до того всього, що Собор Ватиканський ІІ сказав в декларації про свободу релігії, і в першій і в другій частині цього документу(77) Ми глибоко відчуваємо зобов'язуючий характер тієї Правди, яку нам об'явив Бог. Зокрема ж відчуваємо велику відповідальність за оту правду. Церква, з Христової установи, є її сторожем і учителькою, якій Дух Святий дав особливу допомогу, щоб ту Божу правду могла вона вірно зберігати, щоб могла вона її безпомилково навчати(78). Здійснюючи це посланництво, дивимось на самого ж Ісуса Христа, на Того, хто є найпершим проповідником Євангелія(79); дивимося теж на Його Апостолів, Мучеників й Ісповідників. Декларація про свободу релігії переконливо нам об'являє, як Христос Господь, згодом же й Апостоли в проповідуванні правди – а вона не є людська, лише Божа: „Моя наука не моя, а того, хто послав мене“(80), Отця – виступали з усією силою духа й, одночасно, виявляли велику пошану до людини, до її розуму й волі, до її сумління і свободи(81). Так ото й особиста гідність людини стає змістом тієї проповіді – навіть без слів, але самим уже способом відношення до неї. Виглядом, що той спосіб відповідає особливим потребам наших часів. А що не все те, в чому різні системи, і теж окремі особи, добачають свободу і поширюють свободу, виявляється справжньою свободою людини, то Церква ще більше, в ім'я свого Божого посланництва, стає сторожем тієї свободи, яка є вимогою дійсної гідности людської особи.

Ісус Христос виходить назустріч людині кожної епохи, а отже й нашої епохи, з тими самими словами: ,,спізнаєте правду, і правда визволить вас“(82) – зробить вас вільними. В цих словах вміщається основна вимога, воднораз же й осторога. Це вимога щирого відношення до правди, оскільки дійсної вимоги свободи. Це також осторога перед будьякою уявною свободою, перед тією свободою, яку розуміється поверховно, однобічно, не зглибивши всієї правди про людину та про світ. Тим-то Христос і сьогодні, після двох тисяч років, стає посеред нас як Той, хто людині приносить свободу, основану на правді; хто людину визволяє з того, що ту свободу обмежує, зменшує, ломить начебто в самому ж її корінні, в душі людини, в її серці, в її сумлінні. Яким же величавим потвердженням цього були і завжди є всі ті, що завдяки Христові й у Христі осягнули справжню свободу та виявили її навіть за умов зовнішнього поневолення!

І сам Ісус Христос – тоді коли Він, уже як в'язень, стояв на Пилатовому суді, коли Його допитували, в чому Його звинувачували представники Синедріону – хіба ж не відповів: „Я на те уродився і прийшов у світ на те, щоб свідчити істину“(83)? Цими словами, які Він вирік до судді в такому вирішальному моменті, Христос ще раз повторив уже раніше сказане: ,,Пізнаєте правду, і правда визволить вас“. Хіба протягом стільки поколінь, починаючи з апостольських часів, Ісус Христос багаторазово не ставав поруч тих, яких судили за правду? Хіба ж Він не йшов на смерть з тими, яких засудили задля правди? Хіба ж то Він раз у раз не є виразником і речником тієї людини, яка живе ,,в дусі й правді“(84)? Яким Він незмінно є супроти Отця, таким теж і супроти історії людини. А Церква – незважаючи на всі людські слабкості, які також є часткою її людської історії – невпинно йде за Тим, хто сказав: ,,Надійде час – ба вже й тепер він – що справжні поклонники Отцеві кланятимуться в дусі й правді. А таких поклонників і шукає собі Отець. Бог – Дух. Ті, що Йому поклоняються, повинні в дусі й правді поклонятися“(85).

ІІІ. ВІДКУПЛЕННЯ ЛЮДИНИ ТА ЇЇ СТАН В СУЧАСНОМУ СВІТІ

13. Христос з'єднався з кожною людиною

Коли в таїнство Ісуса Христа вдивляємося через досвід людської сім'ї, яка зростає немовби пришвидшеним темпом, то дедалі краще розуміємо, що в основі всіх тих шляхів, якими, згідно з великою мудрістю Папи Павла VІ(86), повинна крокувати Церква наших часів, існує один лише шлях: шлях випробування, який одночасно є шляхом майбутности. Той шлях показав нам найперше Христос Господь, коли Він – як проголошує Собор – „Син Божий, своїм Воплоченням, певною мірою, з'єднався з кожною людиною“(87). Отже Церква бачить своє основне завдання в тому, щоб це з'єднання невпинно здійснювати й оновлювати. Церква єдино з тією метою хоче служити, щоб кожна людина могла знайти Христа, щоб Христос міг з кожним іти почерез життя силою тієї правди про людину й про світ, яка вміщається в таїнстві Воплочення й Відкуплення, силою тієї любови, яка з неї випромінює. На тлі зростаючих в історії подій, які за нашої епохи виглядають дуже плідними в обсягу різних систем, світоглядів і устроїв, Ісус Христос ніби знову стає присутнім – всупереч усім ознакам Його відсутности, всупереч усім інституційним обмеженням присутности й діяльности Церкви – Ісус Христос є присутній завдяки тій правді й любові, яка в Ньому має свій вислів як єдина й неповторна повнота, хоч Його життя на землі було коротке, а Його публічна діяльність ще значно коротша.

Тим головним шляхом Церкви є Ісус Христос. Він – це наша дорога „до дому Отця“(88) – Він є теж дорогою до кожної людини. На тій дорозі, яка веде від Христа до людини, на тій дорозі, на якій Христос ,,єднається з кожною людиною“, Церкви ніхто затримати неспроможен. Цього вимагає тимчасове й вічне добро людини. Церква, з огляду на Христа, з причини того таїнства, яке є власним її життям, не може бути нечутливою до всього, що служить дійсному добру людини, ані не може вона бути байдужою до того, що йому загрожує. Собор Ватиканський ІІ в багатьох місцях висловився про головне дбання Церкви в тому, щоб „людське життя на землі вчинити гідним людини“(89), під кожним оглядом, щоб учинити його ,,дедалі більше людським“(90). Це дбання самого ж Христа – Доброго Пастиря всіх людей. В ім'я цього дбання – як читаємо в душпастирській Конституції Собору – ,,Церква, з огляду на своє завдання і компетенцію, ніяк не ототожнюється з політичним суспільством, ані не в'яжеться з будь-якою політичною системою; вона є одночасно знаком і запорукою потойбічного характеру людської особи“(91).

Отже йдеться тут про людину в усій її правді, у повній її величині. Не йдеться про ,,абстрактну“ людину, але про дійсну, про людину ,,конкретну“, ,,історичну“. Йдеться про ,,кожну“ людину, бо кожного охоплює Таїнство Відкуплення, з кожним Христос раз на завжди з'єднався в цьому таїнстві. Кожна людина приходить на цей світ, зачавшись у лоні своєї матері та з неї народившись, тож саме з тієї причини доручається її піклуванню Церкви. Піклування це стосується всієї людини й, одночасно, на ній воно в особливий спосіб зосереджується. Предметом того дбання є людина у своїй єдиній і неповторній людській дійсності, в якій перебуває неторканний „образ і подоба“ самого ж таки Бога(92). Якраз на це вказує теж і Собор, коли він говорить про ту подібність, бо людина – це „єдине на землі створіння, яке Бог хотів для себе мати“(93). Людина така, якою її „хотів мати“ Бог, така, яку Він споконвіку ,,вибрав“ і покликав, призначена до благодаті й прославлення. І саме це є ота ,,кожна“ людина, ,,найконкретніша“ і ,,найреальніша“: людина в усій повноті таїнства, що в Ісусі Христі стала Його часткою, яка раз у раз стає часткою кожного з тих чотирьох мільярдів людей, які живуть на нашій планеті – тієї ж миті, як зачалась під серцем матері.

14. Всі дороги Церкви ведуть до людини

Церква не може залишити людини, якої ,,доля“ – тобто вибір і покликання, народження і смерть, спасіння і засудження – дуже тісно і нерозривно в'яжуться з Христом. А це одночасно якраз ота кожна людина на цій планеті – на цій землі – яку Творець віддав першій людині, чоловікові й жінці, кажучи: підпорядковуйте її собі(94). Кожна людина – в усій отій неповторній дійсності буття і діяння, свідомости і свободи, сумління і ,,серця“. Людина – кожна зокрема (вона ж бо є ,,особою“) – має свою власну історію життя, перш усього ж свої власні „дії душі“. Людина, що згідно із внутрішньою відкритістю свого духа, одночасно ж із стільки й такими різнорідними потребами тіла, свого туземного існування, свої особисті діяння списує за посередництвом усіляких зв'язків, контактів, домовлень, суспільних кіл, які єднають її з іншими людьми – і то розпочинаючи вже з першої миті існування на землі, з хвилиною зачаття і народження. Людина в дусі правди свого особистого існування і буття, ,,громадського“ воднораз же й ,,суспільного“ –  в обсягу власної родини, в обсягу стільки різних спільнот, середовищ, в обсягу свого народу чи люду (чи, може, щойно племені чи роду), в обсягу цілого людства, людина – це ота перша дорога, якою повинна крокувати Церква, виконуючи свою місію. Вона є першою й основною дорогою Церкви, тією дорогою, яку визначив сам Христос, тією дорогою, яка незмінно веде через Таїнство Воплочення й Відкуплення.

Саме ту людину – в усій правді її життя, її сумління, в її безнастанній і повторній грішності, одночасно ж і наявності невпинного прагнення до правди, добра, краси, до справедливості й любові – мав перед очима Собор Ватиканський ІІ, коли накреслював її становище в сучасному світі, раз у раз низходивши від зовнішніх компонентів того становища до захованої в людині правди: „Бо в самій таки людині багато елементів перебувають у боротьбі з собою. Коли вона, як створіння, з одного боку, відчуває свою обмеженість, то з другого – в своїх бажаннях почувається необмеженою і покликаною до вищого життя. Їй, яку зваблюють усілякі блага, раз у раз доводиться дещо вибирати і дечого зрікатися. І навпаки, вона, слабка і грішна, чинить іноді те, чого не бажає чинити, а те, що бажала б чинити – не чинить. Тому й розтерзана вона сама в собі, а з цього приводу і в громаді виникає чимало непорозумінь“(95).

Та людина є дорогою Церкви – дорогою, яка, певною мірою, йде по основі всіх тих доріг, якими Церква повинна крокувати. Бо людина – кожна без виїмку – відкуплена Христом, бо з людиною – кожною без виїмку – Христос певною мірою єднається, навіть, якби людина цього й не усвідомляла: ,,Христос, який за всіх помер і воскрес, через свого Духа, спроможний дати людині своє світло і силу, щоб вона могла відповісти своєму найвищому покликанню“(96).

А що людина є дорогою Церкви, дорогою її повсякденного життя і досвіду, посланництва і трудів, то Церква нашої епохи мусить завжди наново усвідомляти її „ситуацію“, тобто усвідомляти одночасно ті її можливості, які приймають щораз то новий напрям і, таким чином, себе виявляють. Вона мусить одночасно усвідомляти загрози, усвідомляти те все, що здається суперечить тому, щоб „людське життя ставало дедалі більш людським“(97), щоб усе, що на те життя складається, відповідало дійсній гідності людини; вона мусить усвідомляти просто все те, що цьому суперечить.

15. Чого боїться сучасна людина?

Тож, і зберігаючи в живій пам'яті той образ, який з такою проникливістю і компетентністю накреслив Собор Ватиканський ІІ, попробуємо той образ ще раз достосувати до „знаків часу“, і теж до вимог тієї ситуації, яка раз у раз міняється і розвивається в різних напрямах.

Виглядає, що людині постійно загрожує те, що є її власним твором, результатом праці рук її, одночасно ж – і то ще більше – праці її ума, прагнень її волі. Плоди тієї багатогранної діяльності людини, аж надто швидко, іноді ж навіть непередбачено, не тільки і настільки стають предметом ,,аліенації“ з тим значенням, що їх забирається в того, хто їх випродукував, але також – принаймні частково, в якімсь похіднім і посереднім обсягу наслідків – звертаються проти людини. Бо їх дійсно звертається проти людини або можуть вони бути звернені проти неї. Здається, що в цьому полягає головний акт драми сучасного людського існування в її найширшому й найзагальнішому розмірі. Людину дедалі більш охоплює страх. Вона живе в тривозі, що її продукція – ясно, не вся і не в більшості, а лиш деяка, і саме та, яка має в собі особливо багато людського помислу та підприємливості – може повністю повернутись проти людини. Вона може стати засобом й орудником зовсім непередбаченого самознищення, супроти якого бліднуть усі досі знані нам з історії катаклізми й катастрофи. Тож необхідно виникає питання, на якому шляху ота, на початку дана людині влада, завдяки якій вона мала підпорядкувати собі землю(98), повертається проти людини, викликаючи зрозумілий стан затривоження, свідомого чи підсвідомого страху, почуття загрози, що на різні лади передається сучасній сім'ї людства, появляючись у своїх різновидах.

Той стан загрози для людини з боку продукції самої ж таки людини має різні напрями й різні ступені наснаженості. Виглядає, що ми дедалі краще усвідомляємо, що експлуатація землі, тієї планети, на якій живемо, вимагає якогось розумного і чесного планування. Одночасно ж ота експлуатація – не тільки для промислових але й мілітарних цілей, якщо їх всебічно та дійсно не контролює гуманітарний план розвитку техніки – іноді несе з собою для природного середовища людини: вносить зміни в відношенні до природи, відчужує від неї вона людину. Виглядає, що людина іноді не спостерігає якихсь інших значень свого природного середовища, як лише ті, що служать безпосереднім цілям вжитку і споживання. Тим часом Творець хотів, щоб людина спілкувала з природою як її розумний і шляхетний ,,пан“ і ,,сторож“, а не як безоглядний ,,експлуататор“.

Розвиток техніки, а теж і розвиток сучасної цивілізації, яка позначається володінням техніки, вимагають пропорційного розвитку моральности й етики, тимчасом як отой другий, на жаль, здається, все ще залишається позаду. Тим-то й отой поступ, як-не-як подивугідний, в якому не важко доглянути дійсні ознаки великості людини, що в своїх творчих зав'язках появився на сторінках книги Буття вже за епохи її сотворення(99), мусить розбуджувати велике занепокоєння. Занепокоєння ж оте торкається суттєвої й основної справи: Чи той поступ, якого творцем і подвижником є людина, вчиняє життя людини на землі під кожним оглядом „більше людським“, більше „гідним людини“? Немає сумніву, що під багатьма аспектами він такою її вчиняє. А питання те, що так настирливо повертається, торкається найістотнішого: Чи людина, як людина, в суттєвому змісті того ж поступу стає ліпшою, духовно дозрілою, свідомішою гідности своєї людської природи, відповідальнішою, відкритішою для інших, головно для потребуючих, для слабших, чи в неї більше готовості свідчити й давати допомогу?

Це те запитання, яке християни мусять ставити собі якраз тому, що Ісус Христос учинив їх такими всебічно чутливими до справи людини. Однак це питання мусять ставити собі одночасно всі люди, зокрема ж ті середовища й ті суспільства, які беруть особливо активну участь в процесах сучасного поступу. Якщо дивитись на ті процеси і брати в них участь, то не можна піддаватися самому лише приємному почуттю, не можна попадати в однобічне захоплення нашими досягненнями, але всім нам – з усією щирістю, об'єктивністю і почуттям моральної відповідальності – треба поставити собі основне запитання, що в'яжеться з ситуацією людини сьогодні й на дальшу мету: Чи всі дотеперішні й дальші осяги техніки ідуть разом з поступом етики й духовного поступу людини? Чи людина як людина, в її суттєвому змісті, також розвивається й іде вперед, а чи відступає і занепадає своєю людською природою? Чи в людині, у „світі людини“, що сама по собі є світом морального добра і зла, росте й переважає те перше, чи те друге? Чи в людях, між людьми, між суспільствами, народами, державами зростає справедливість, солідарність, суспільна любов, пошана прав людини – однаково людини, народу чи люду – а чи, навпаки, зростає багатогранний еґоїзм, вузькі нацизми замість дійсної любові батьківщини? Врешті, чи намагання панувати над іншими всупереч їхнім слушним правам і заслугам, змагання за те, щоб увесь матеріяльний, технічно-продукційний розвиток використовувався лише для того, щоб над іншими панувати, з огляду на такий чи інший імперіялізм?

Це ті основні питання, яких Церква не може собі не ставити, бо ті питання, більше чи менш виразно, ставлять собі мільярди людей, які живуть в сучасному світі. Тема розвитку й поступу не сходить з уст, як не сходить із шпальт щоденників та публікацій майже в усіх мовах сучасного світу. Однак не забуваймо, що в цій темі вміщається не тільки твердження й упевненість; вміщається в ній також запитання і занепокоєння. А оте друге є не менш важливе як перше, воно ж бо відповідає природі людського пізнання. Ще більш відповідає воно й основній потребі піклування людини про людину, піклування про її людську природу, про майбутність людини на землі. Церква, яку оживляє есхатологічна віра, піклування те про людину, про її людську природу, про майбутнє людей на землі, а отже й про напрям усього розвитку й поступу – вважає одночасно й за своє посланництво, за нерозривний з ним зв'язок. Початок того піклування Церкви є в самому ж Ісусі Христі – як це засвідчується Євангелієм – тож у Ньому вона його постійно повинна розвивати, відчитуючи ситуацію людини в сучасному світі з найважливіших знаків

нашого часу.

16. Поступ чи загроза?

Якщо отже той наш час, час нашого покоління, час наближення до кінця другого тисячоліття нашої християнської ери, появляється нам як час великого поступу, то й воднораз – як час багатогранної загрози для людини, про що Церква мусить з ними розмовляти. Бо виглядає, що ситуація людини в сучасному світі є далека від об'єктивних вимог морального ладу, далека від вимог справедливості і, тим більше, від суспільної любові. Йдеться тут не про щось інше як про те, що знайшло свій вислів уже в першій благовісті Творця, зверненій до людини, коли віддавав їй землю, щоб вона її собі ,,підпорядковувала“(100). Той перший заклик потвердив Христос Господь у Таїнстві Відкуплення, і висловлює це Собор Ватиканський ІІ, присвячуючи особливо гарні розділи свого навчання ,,царськості“ людини, тобто її покликанню в царському посланництві (в царському священстві) самого ж Христа(101). Суттєве значення тієї ,,царськості“, того ,,володіння“ людини в видимому світі, самим Творцем їй даного, є в першості етики перед технікою, є в першості особи в відношенні до речі, є в першості духа супроти матерії.

Тому якраз треба основно простежити всі процеси сучасного розвитку; треба, сказати б, пересвітлити окремі його етапи власне під цим кутом бачення. Мова тут про розвиток особи, а не про намножування речей, якими люди можуть користуватися. Ідеться про те, щоб – як це висловив сучасний мислитель і повторив Собор – не „більше мати“, але „більше бути“(102). Бо існує уже реальна й відчутна загроза, що, разом з величезним поступом в опанованому людиною світі речей, людина втрачає провідну думку про своє володіння посеред них, на різні лади підпорядковуючи їм свою людську природу, й сама стає предметом різноманітних – іноді безпосередньо невловних – маніпуляцій за посередництвом цілої організації спільного життя, за посередництвом продукції, за посередництвом натиску засобів суспільних комунікацій. Людина не може зрезиґнувати з себе, із свого місця у видимому світі, не може стати невільником речі, самих лише економічних взаємин, невільником продукції, невільником своїх власних творів. Цивілізація з чисто матеріялістичним профілем – напевно деколи всупереч намірам і засадам піонерів – віддає людину в отаку неволю. В корінні сучасного піклування про людину є напевно й ця справа. Справа тут не в абстрактній відповіді на питання, яким є людина, але в усьому динамізмі життя і цивілізації, одночасно ж і в багатьох цивілізаційних, політичних, суспільних, устроєвих і чимало інших засадах.

Якщо насмілюємося заявляти, що ситуація людини в сучасному світі є далека від вимог об'єктивного морального ладу, далека від вимог справедливості і, тим більше, від суспільної любови, то за це промовляють ті факти і порівняння, що вже багаторазово мали свій відгук на сторінках у папських, соборних і синодальних промовах(103). Ясно, що ситуація людини нашої епохи не є однакова, але під різними оглядами багатогранна. Такі відмінності мають свої історичні причини. Але мають вони одночасно свій могутній етичний відголос. Адже ж нам добре відомий факт споживацької цивілізації, якої джерелом є певний надмір благ, потрібних людині, всьому суспільству – а мова тут саме про багате й високорозвинене суспільство – тимчасом як, з другого боку, голодують інші суспільства, бодай їхні широкі кола; багато з них щодня вмирають з голоду, з виголодженості. Разом з цим іде, певною мірою, зловживання свободи одиниці, що в'яжеться саме із споживацьким ставленням, якого не контролює етика, при одночасному обмеженні свободи інших, тих, які дошкульно відчувають недостачі, яких спихається до умов нужди та злиднів.

На це загальновідоме порівняння і протиставлення покликалися у своїх промовах Папи нашого сторіччя, останньо ж Іван ХХІІІ і Павло VІ(104). Є воно начебто ґіґантським розробленням біблійної притчі про багача і Лазаря(105). Розміри цього явища кажуть замислитися над тими побудовами і механізмами, що в'яжуться із сферою фінансів, грошей, продукції й обміну. Вони, спершись на підтримку політики, керують світовою економією. Ті побудови й механізми виявляють, певною мірою, нездатність до того, щоб усунути несправедливі суспільні системи, які успадковано від минулого, та щоб ставити спротив наполегливим викликам й етичним вимогам сучасности. Втримуючи людину в тій напруженості, яку вона сама створила, витрачаючи пришвидшеним темпом матеріяльні й енергетичні засоби, виставляючи на загрозу природні ґео-фізичні середовища, ті побудови самі по собі дозволяють на те, щоб невпинно зростало поле злиднів і, зв'язане з ними, почуття невдачі й незадоволення(106).

Стоїмо тут перед великою драмою, супроти якої ніхто не може залишатися байдужим. Тим суб'єктом, який, з одного боку, намагається добути найбільшу користь – з другого ж боку, тим, хто платить данину кривд і понижень – є незмінно людина. Драму цю ще більше загострює той факт, що в близькому сусідстві бідолах існують привілейовані середовища, і той факт, що існують високорозвинені країни, які надмірно накопичують блага. Їхні багатства стають деколи, з причини зловжиття, причиною всіляких злиднів. Турбота інфляції, лихо безробіття – це ще інші прояви морального безладдя, слідного в ситуації сучасного світу, тож вимагає вона сміливих і творчих розв'язок, згідних з дійсною гідністю людини(107).

Це завдання не є неможливе до здійснення. Засада солідарности, з ширшим значенням, мусить тут стати натхненням для того, щоб успішно піднаходити відповідні інституції й властиві механізми. Мова тут про ту ділянку обміну, в якій слід керуватися правами тільки здорового суперництва. Ідеться також про площину ширшого й безпосереднішого розподілу багатств та їх контролювання, щоб народи із спізненим економічним розвитком мали змогу не тільки задовольнити свої потреби, але також послідовно й успішно розвиватися.

Цим трудним шляхом, шляхом необхідних перетворювань побудов економічного життя, доведеться спочатку робити поступ за ціну справжньої переміни умів, волі й сердець. Таке завдання вимагає рішучого зобов'язання окремих осіб; також вільних і солідарних народів. Аж надто часто переплутується свободу з інстинктом індивідуального чи колективного інтересу, а чи навіть з інстинктом боротьби і володіння, незалежно від ідеологічного забарвлення, яке йому надається. Річ ясна, що інстинкти оті існують і діють. Проте будь-яка людська економія не стане можливою, якщо тих інстинктів не вловиться, відповідно їх не спрямується й не оволодіється тими глибшими силами, які є в людині, тими силами, які є вирішальними в правдивій культурі народів. З тих джерел мусить вийти зусилля, що стане виразником дійсної свободи людини; вони, теж і в економічній ділянці, зможуть її забезпечити. Сам економічний поступ з усім тим, що належить лише до його закономірности, треба постійно розплановувати й й реалізувати з кута бачення загального й солідарного розвитку окремих осіб і народів, як це переконливо нагадував мій Попередник Павло VІ в „Поступі народів“. Якщо цього не буде, тоді сама лише категорія „економічного поступу“ стає домінуючою категорією, яка своїм партикулярним вимогам підпорядковує суцільністъ людського існування – а вона придавляє людину, вносить розбрат в суспільство, щоб урешті загрязнути у своєму власному напруженні й пересаді.

Про можливість прийнятися таких завдань свідчать певні факти й досягнення, що їх тут важко поодинці розглянути. Одне є певне: до основ тієї велетенської спадщини треба прийняти, устійнити й поглибити почуття моральної відповідальности, якої людина мусить прийнятися, незмінно – людина. Для нас, християн, та відповідальність стає особливо чіткою, коли нагадуємо собі – а треба собі це раз у раз нагадувати – образ Останнього Суду, згідно з Христовими словами, які записано в Євангелії св. Матея“(108).

Той есхатологічний образ треба стало ,,прикладати“ до історії людини, треба стало робити мірилом людських учинків, начебто головним опитним листком в обрахунку сумління кожного й усіх: „бо голодував я, і ви не дали Мені їсти... нагим, і ви не одягнули Мене; недужим і в тюрмі, і не навідались до Мене“(109).

Слова ці набувають ще більшої погрози, коли – замість хліба й культурної допомоги – новим народам чи державам, які будяться до самостійного життя, поста чається деколи з усією щедрістю модерну зброю, засоби знищення, щоб послужили в збройних конфліктах та війнах. А цього домагається не так слушна оборона власних прав, їхня суверенність, як радше всілякі шовінізми, імперіялізми й неоколоніялізми. Усім нам добре відомо, що ті простори злиднів та голоду, які на глобі нашому існують, можна було б унезабарі „вчинити плодючими“, якби ті ґіґантські бюджети озброєнь, мілітарної продукції, що служать війні та знищенню, замінити на бюджети прохарчування, які служать життю.

Може ці міркування залишаться ,,абстрактними“. Може дадуть привід до того, щоб одна ,,сторона“ звинувачувала іншу в провині, забуваючи про свою власну провину. Може навіть викличуть нові звинувачення в бік Церкви. Єдиною зброєю, якої вживає Церква, є зброя духа, зброя Слова і Любови, тому не може вона зректись оцього веління: ,,Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно“(110). Тому Церква не перестає просити кожну із сторін, просити всіх в ім'я Бога і в ім'я людини: Не вбивайте! Не приготовляйте людям знищення і загладу! Подумайте про голодуючих та про злидні ваших братів! Шануйте гідність і волю кожного!

17. Права людини: ,,буква“ чи ,,дух“?

Наше сторіччя, як досі, було сторіччям великих злиднів людини, великого знищення не лиш матеріяльного, але й морального. Безумовно, не легко воно, під цим оглядом, порівнювати з собою епохи й сторіччя, це ж бо також завдання мінливих історичних критеріїв. Але навіть і тоді, як не застосовувати таких порівнянь, необхідно ствердити, що, як і досі, це було сторіччя, в якому люди нанесли людям страшенно багато кривд і страждань. Чи той процес з рішучістю стримано? В усякому разі, не можна тут з признанням і глибокою надією не згадати, на майбутнє, того незвичайного зусилля, яке зробилося одночасно з покликанням до життя Організації Об'єднаних Націй, – те зусилля, яке до того зміряє, щоб визначити й устійнити об'єктивне й непорушне право людини, взаємно себе до того зобов'язуючи, щоб їх стисло додержувати. Зобов'язання це прийняли і схвалили майже всі сучасні держави. А воно повинно бути гарантією, що права людини по всьому світі стануть основною засадою праці над добром людини.

Церкві не треба давати запевнення, що ця справа тісно в'яжеться з її власним посланництвом в сучасному світі, адже ж вона лежить в основах суспільного й міжнародного миру, як висловився Іван ХХІІІ, Собор Ватиканський ІІ, згодом же й Павло VІ в окремих документах. Мир, урешті-решт, зводиться до пошани непорушних прав людини. Ділом справедливости є мир – війна ж народжується з їх порушення і в'яжеться з іще більшим порушенням цих прав. Якщо за умов миру порушувати права людини, то стає воно особливо дошкульним і, з пункту бачення поступу, незрозумілим проявом боротьби з людиною, чого неможливо погодити з будь-якою програмою, що називає себе ,,гуманною“. Яка ж тоді суспільна, економічна, політична, цивілізаційна програма могла б зректися такого окреслення? В нас глибоке переконання, що в сьогоднішньому світі немає такої програми, в якій, навіть на площі протиставних собі поглядів, на перший план завжди не висувалося б людини.

Якщо однак, незважаючи на такі засади прав людини, порушується їх на всякі лади, якщо в практиці ми є свідками концентраційних таборів, насильства, тортур, тероризму й усіляких дискримінацій, то це мусить бути наслідком інших передумов, що підкопують, інколи ж, певною мірою, нівечать успішність засад гуманности отих сучасних програм і систем. Насувається такий висновок: їх необхідно піддавати сталому перевірянню під кутом об'єктивних і непорушних прав людини.

Деклярація тих прав в'яжеться зі створенням Організації Об'єднаних Націй, тому напевно не мала вона на меті лише того, щоб відсахнутися від страхітливого досвіду останньої світової війни, але також і те, щоб утворити основу для сталого перевіряння програм, систем і устроїв саме під цим одним основним кутом бачення: добро людини – особи в суспільстві – яке, оскільки основний чинник загального добра, мусить становити собою суттєвий критерій усіх програм, систем чи устроїв. В інакшому разі людське життя, також за умов миру, буде приречене на чимало негод і, разом з цим, розвинуться різновиди насильства, тоталітаризму, неоколоніялізму, імперіялізму, які стають воднораз і загрозою для сучасних народів. Воно ж бо таке знаменне і багаторазово потверджене досвідом історії, що порушення прав людини йде разом з порушенням прав народу, з яким людина органічно в'яжеться вузлами, сказати б, великої сім'ї.

Уже в першій половині цього сторіччя, тимчасом як зростали державні тоталітаризми, що, як відомо, призвели до жахливої воєнної катастрофи, Церква виразно визначила своє становище відносно тих устроїв, що нібито діяли для загального добра, яким є добро держави. А історія довела, що це лише добро тієї партії, яка ототожнює себе з державою(111); і це вона обмежувала права громадян, позбавляла їх власне тих непорушних прав людини, які, більш-менш у половині нашого сторіччя, дочекалися оформлення в цім міжнароднім осідку. Радіючи цим осягом, разом з усіма людьми доброї волі, з людьми, які направду люблять справедливість і мир, Церква усвідомила собі, що ,,буква“ може також убити, тоді як ,,дух оживлює“(112). Вона, разом з тими людьми доброї волі, мусить питатися: Чи Декларація прав людини, чи приймання їхньої “букви“, всюди означає також їхнього ,,духа“? Бо виникають виправдані побоювання, що ми дуже часто ще такі далекі від їхнього здійснення, а дух суспільного й публічного життя неодноразово перебуває в болючій суперечності з заявою „букви“ прав людини. Такий стан речей, обтяжливий для відносних суспільств, робив би відповідальними зокрема тих, які до цього спричиняються, – перед суспільством і історією людини.

Основний смисл існування держави, оскільки політичного суспільства, в тому полягає, що все те суспільство, яке її творить – в данім випадку відносний народ – певною мірою стає паном і володарем своєї власної долі. Той смисл стає недійсним, коли ми, замість виконувати владу з моральною участю суспільства чи народу, стаємо свідками того, що певна група накидає владу всім іншим членам суспільства. Це річ суттєва для нашої епохи, в якій страшенно зросла свідомість суспільства, воднораз же й потреба справедливої участі громадян в політичному житті громади. Крім того не слід утрачати з очей тих реальних умов, в яких перебувають окремі народи, ані потреби авторитетної публічної влади(113). Так тоді це суттєві речі з пункту бачення поступу самої ж таки людини та всебічного розвитку людства.

Церква незмінно навчала про обов'язок діяльности для загального добра, тим-то й намагалась вона в кожній державі виховати добрих громадян. Церква також навчала, що основним обов'язком влади є дбання про загальне добро суспільства; звідси й беруться її основні повновласті. Саме в ім'я отих засад об'єктивного етичного ладу, права влади не слід інакше розуміти, як лише на засаді шанування об'єктивних і неторканних прав людини. Бо лише тоді те загальне добро, якому в державі служить влада, є повністю дійсним, коли всі громадяни мають забезпечення своїх прав. Без цього мусить настати розбиття суспільства, спротив громадянства владі, а чи й ситуації гніву, застрашування, поневолення, терору. Аж надто багато доводів на це дали тоталітаризми нашого сторіччя. Так ото засада прав людини сягає глибоко в ділянку суспільного розуміння справедливости і стає основним мірилом в житті політичних організацій.

До цих прав – і то цілком слушно – зараховується і право релігійної свободи, разом з правом свободи сумління. Собор Ватиканський ІІ, у зв'язку з цим, уважав, що дуже потрібним буде написати обширну декларацію на цю тему. В документі під заголовком ,,Людської гідности“(114) знайшов свій вислів не лиш теологічний підхід до цього питання, але також підхід з пункту бачення природного права – а отже з „чисто людського“ становища – спираючись на ті передумови, які підказує сам уже досвід людини, її розум і почуття людської гідности. Безумовно, обмежування релігійної свободи осіб і громад напевно є не тільки болючим переживанням тих осіб та громад, але, найперше, загрожує воно самій же гідності людини, незалежно від віровизнання чи світогляду. Гідності людини, її об'єктивним правам, суперечить обмеження релігійної свободи, її порушення. Уже згаданий соборний документ досить виразно говорить про те, що це таке оте обмеження і порушення релігійної свободи. В цьому випадку ми, без сумніву, стоїмо перед радикальною несправедливістю супроти того, що в людині є особливо глибоке, супроти того, що є дійсно людське. Бо й само вже явище невірства, безрелігійности, атеїзму, оскільки людського явища, стає зрозумілим тільки в відношенні до явища релігії й віри. Отже, навіть з „чисто людського“ пункту бачення тяжко прийняти таке становище, згідно з яким атеїзм має право громадянства в публічному й суспільному житті, а віруючих, сказати б з засади, ледве толерується або трактується їх як громадян ,,гіршої категорії“, і навіть – що також уже трапляється – взагалі їм відмовляється право громадянства.

Треба – принаймні коротко – торкнутися і цього питання, бо й воно входить в обсяг суспільної ситуації людини в сучасному світі, бо теж і воно свідчить про те, як дуже та ситуація обважніла упередженнями й усілякою несправедливістю. Якщо ми стримуємося, щоб не входити в деталі власне тієї ділянки, в якій мали б ми на це особливе право й обов'язок, то насамперед з тієї причини, що, разом з усіма тими, які зазнають дошкульних дискримінацій та гонінь заради Божого Імені, ми керуємося вірою у спасенну могутність Христового Хреста. Однак силою мого обов'язку хочу, в імені всіх віруючих на світі, звернутися до тих, від яких в будь-який спосіб залежить організування суспільного й публічного життя, з палкою просьбою про шанування прав релігії та діяльности Церкви. Не просимо тут про ніякий привілей, але про пошанування основного права. Здійснення цього права є одним з найперших мірил справжнього поступу людини в будь-якім устрою, суспільстві, системі чи середовищі.

ІV. МІСІЯ ЦЕРКВИ І ДОЛЯ ЛЮДИНИ

18. Церква дбає про покликання людини в Христі

Цей, з необхідності, побіжний погляд на ситуацію людини в сучасному світі спрямовує наші думки і серця до Ісуса Христа, до Таїнства Відкуплення, в якім питання людини записано з особливою силою правди і любови. Якщо Христос ,,з'єднався, певною мірою, з кожною людиною“(115), то Церква, вникаючи в глибину того таїнства, в його повну і всебічну мову, одночасно дуже глибоко переживає свою власну істоту і власну місію. Недаром Апостол народів Церкву назвав Тілом Христовим(116). Якщо таїнственне оте Тіло Христове – як цього згодом, у зв'язку з усією біблійною і патристичною традицією, навчав Собор – є Народом Божим, то це означає, що кожну людину, певною мірою, охоплює в ньому той подих життя, який походить від Христа. Так ото й зворот до людини, до її дійсних проблем, до її надій і терпінь, осягів й упадків учиняє те, що сама Церква, оскільки тіло, оскільки організм, оскільки суспільна єдність приймає ті Божі спонукання, ті світла й наснаги Духа, які йдуть від розп'ятого і воскреслого Христа – і власне тому живе вона своїм власним життям. Церква не має якогось іншого життя крім того, яким її обдарував Господь й Улюбленець. Власне тому, що Христос у таїнстві свого Відкуплення з'єднався з Церквою, то й вона повинна тісно в'язатися з кожною людиною. Така злука Христа з людиною сама по собі є таїнством, в якому народжується „нова людина“, покликана до участі в Божому Житті(117), наново в Христі створена для повноти благодаті й істини(118). З'єднання Христа з людиною є наснагою і джерелом тієї ж наснаги, згідно з тим, що так стисло виразив св. Іван – у пролозі до своєї Євангелії: Слово „всім тим... котрі Його прийняли, дав право дітьми Божими стати“(119). Це та наснага, яка всередині перетворює людину, це основа нового життя, що не знищується ані не проминає, але струмує до життя вічного(120). Це життя приобіцяв і ним обдарував Отець в Ісусі Христі, споконвічнім і Єдинороднім Сині, який воплотився і народився з Діви Марії, як настала повнота часів(121); є воно остаточним здійсненням покликання людини і, певною мірою, здійсненням тієї ,,долі“, яку від віків приготував їй Бог. Ота „Божа доля“ іде понад усі загадки й невідоме, понад закрути й манівці „людської долі“ за туземного життя. Якщо це все – при всім багатстві туземного життя – веде, сказати б, з невідхильною необхідністю до межі смерті й порогу знищення людського тіла, то поза тим порогом являється нам Христос: „Я – воскресіння і життя. Хто в Мене вірує... не вмре повіки“(122). В Ісусі Христі розп'ятому, покладеному до гробу, згодом же й воскреслому „розблисла для нас надія на воскресіння... обітниця майбутнього безсмертя“(123), до якого людина приходить через смерть тіла, будучи співучасником усього створіння, через ту необхідність, якій підпадає матерія. Ми розуміємо – і намагаємось щораз то глибше розуміти – слова тієї істини, яку Відкупитель людини замкнув у цьому реченні: ,,Оживлює Дух – тіло ж не допомагає ні в чому“(124). Ці слова – всупереч позірностям – висловлює якраз найвище потвердження людини: тіла, яке оживлює Дух!

Тією дійсністю живе Церква. Живе вона тією істиною про людину, яка дозволяє їй переступати межі тимчасовості й, одночасно, з особливою любов'ю і журбою думати про те все, що в вимірах тієї ж тимчасовості рішає про життя людини, про життя людського духа, в якому висловлюється віковічний неспокій, згідно із словами св. Августина: ,,Ти, Боже, створив нас для себе, тож неспокійне наше серце, доки не спочине в Тобі“(125). В тому творчому неспокою б'ється і пульсує щось найбільш людське: шукання правди, ненаситна потреба добра, голод свободи, туга за красою, голос сумління. Церква намагається бачити людину, сказати б, „очима самого Христа“, тож раз у раз вона усвідомляє, що є сторожем того великого скарбу, якого не дозволено розтрачувати, який постійно слід помножувати. Сказав бо Ісус Господь: „Хто зі мною не збирає, той розкидає“(126). Цей скарб людства поглиблено несказанним таїнством „Божого Синівства“(127), ласкою всиновлення в Єдинороднім Божім Сині(128), через Якого ми промовляємо до Бога ,,Авва Отче"(129), є одночасно й тією могутньою силою, яка об'єднує Церкву, головно всередині, й надає значення всій її діяльності. В ній Церква єднається з Духом Ісуса Христа, з тим Святим Духом, якого приобіцяв Відкупитель, якого постійно вділяє, якого зіслання – що явним стало в П'ятидесятницю – завжди триває. І в людях проявляється наснага Духа(130), дари Духа(131), Плоди Святого Духа“(132). І виглядає, що Церква нашої епохи із ще більшим запалом, із святою наполегливістю, повторює: ,,Прийди, Святий Душе! Прийди! Прийди! Обмий, що не є святе! Байдужим дай заохоту! Вилікуй рану серця! Нагинай гордовите! Розігрівай тверді серця! Провадь тих, що заблукали!“(133).

Таке благання до Духа, з наміром прийняти Духа – це відповідь на всілякі ,,матеріялізми“ нашої епохи. І це вони зроджують різновиди ненаситности людського духа. Цей поклик несеться зусюдибіч і – виглядає – приносить також різноманітні овочі. Чи можна сказати, що в тім поклику Церква не є сама? Можна сказати, бо ж ту „потребу" духовних речей висловлюють часом ті особи, які, здається, стоять поза видимими межами Церкви(134). Та чи воно не є воднораз і доводом на ту правду про Церкву, яку так проникливо з'ясував Собор у конституції „Світло народів“, повчаючи, що Церква є ,,св. Тайною, тобто видимим знаком з'єднання з Богом, одночасно ж і єдності всього людського роду“?(135) Той поклик до Духа – і про Духа – не є чимось іншим як повсякчасним здійсненням виконання в повноту Таїнства Відкуплення, в якому Христос, з'єднаний з Отцем і з кожною людиною, безнастанно вділяє нам того Духа, що дає нам свідомість Божого синівства і спрямовує нас до Отця(136). Тим-то Церква нашої епохи, тієї епохи, в якій є особливий голод Духа, бо має вона голод справедливости, миру, любові, доброти, мужності, відповідальності, людської гідності – мусить єднатися й об'єднувати довкола цього Таїнства, знаходивши в ньому потрібне світло й наснагу для свого власного посланництва. Бо якщо людина – як це вже вище ми сказали – є дорогою повсякденного життя Церкви, то Церква мусить невпинно усвідомляти ту гідність Божого всиновлення, яку людина має в Христі від Святого Духа(137), і того призначення до ласки й прославлення(138), яке стало її участю в усьому тому, що становить собою туземне життя людини. Церква, щоразу й наново роздумуючи над цим усім та приймаючи з дедалі свідомішою вірою, з дедалі рішучішою любов'ю, стає одночасно здібною для того служіння людині, до якого закликає її сам Христос Господь, коли мовить, що „Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але послужити“(139). Це служіння виконує Церква своїм учасництвом у ,,потрійному служінні“, властивому її ж Учителеві й Відкупителеві. Якраз це навчання, сперте на біблійні основи, у повному світлі появив Собор Ватиканський ІІ, з особливою користю для життя Церкви. Бо коли ми усвідомляємо те учасництво в потрійному посланництві Христа, в потрійному його служінні – пророчому, священичому і царському(140) – то рівночасно краще усвідомляємо, чому має служити Церква, оте велике суспільство й спільнота Божого Народу на землі, а й те, яку участь повинен мати кожний з нас у цьому посланництві й служінні.

19. Церква має відповідальність за правду

Так ото – в світлі благословенних повчань Собору Ватиканського ІІ – стає перед нами Церква, оскільки суспільний суб'єкт відповідальності за Божу правду. З глибоким зворушенням ми слухаємо самого ж Христа, коли Він каже: ,,Слово, яке ви чули, не моє, лише Отця, який послав мене“(141). Хіба ж у словах нашого Вчителя не приходить до голосу якраз ота відповідальність за об'явлену правду, що є ,,власністю“ самого ж Бога? І навіть Він, „Єдинородний Син, що в Отцевому лоні“(142) – коли передає її як Пророк і Вчитель – відчуває потребу підкреслити, що робить це з повною вірністю Божому джерелові. Така сама вірність мусить бути конститутивною власністю Церкви і тоді як Церква навчає, і тоді як визнає. Віра, оскільки особлива надприродна чеснота, защеплена в людського духа, дозволяє нам бути учасниками пізнання Бога, що є відповіддю на Його об'явлене Слово. Саме тут вимагається, щоб Церква, визнаючи й навчаючи цієї віри, виявляла повну вірність Божій правді(143) та щоб вірність ота висловлювалась живою поведінкою, згідно з розумною підлеглістю(144). Сам Христос Господь, у своєму дбанні про ту вірність Божій правді, приобіцяв Церкві особливу допомогу Духа Істини й обдарував непомильністю(145) тих, яким доручив, щоб ту правду передавали та її навчали(146) – як це з докладністю визначив Собор Ватиканський І(147) і повторив Собор Ватиканський ІІ(148) – Він обдарував також увесь Божий Народ особливим почуттям віри(149).

Так ото ми стали учасниками цього посланництва Христа-Пророка, завдяки якому ми, разом з Ним, виконуємо служіння Божій правді в Церкві. Відповідальність за Божу правду означає воднораз її любов і змагання за таке розуміння, що нам самим, і також іншим, ту правду може наблизити в усій її спасенній могутності, величності, в усій глибині, одночасно ж і простоті. Любов і змагання за розуміння мусять іти разом, як про це свідчить історія святих Церкви. Але того справжнього світла, яке опромінює Божу правду, яке наближає до самої ж Божої дійсности, незмінно приймали найбільше ті, що до тієї правди наближалися з пошаною і любов'ю. Це була перш за все любов до Христа, до живого слова Божої Істини; а тоді це була також любов до її людського вислову в Євангелії, в Традиції, в Теології. Теж і сьогодні йдеться насамперед про таке розуміння, про таке пояснення Божого Слова, про таку теологію. Теологія завжди мала і далі має величезне значення в тому, щоб Церква – Божий Народ міг творчо й плідно брати участь у пророчому посланництві Христа. Тим-то теологи, оскільки служителі Божої правди, посвячують свої студії та праці, щоб дедалі більше її зглиблювати, тому ніколи не можуть утрачати з очей важливости свого служіння Церкві, що замикається в понятті „інтеллектус фідеї“. Це поняття діє, сказати б, двостороннім ритмом: ,,розумій, щоб ти вірив; віруй, щоб ти розумів“(150). А діє воно правильно тоді, коли намагається служити тому Навчальному Управлінню (Маґістеріюм), якого обов'язок у Церкві доручено Єпископам, злученим ієрархічним вузлом спільності з Наступником Петра; і тоді, коли намагається служити їхньому навчальному й душпастирському піклуванню й апостольським завданням усього Народу Божого.

Як у давнину, так і тепер – ще більше – покликанням теологів й усіх науковців у Церкві є, щоб вони єднали віру із знанням і мудрістю, щоб вони спричинялись до їхнього взаємопроникання, як це висловлюємо в літургічній молитві на день св. Альберта, вчителя Церкви. Сьогодні це завдання надзвичайно розрослося у зв'язку з поступом людського знання, його метод й осягів у пізнанні світу й людини. Торкається це однаково стислих і гуманістичних наук, та філософії, про якої тісний зв'язок з теологією нагадують декрети останнього Собору(151).

На цьому терені людського пізнання, що невпинно зростає й одночасно диференціюється, необхідно теж віру невпинно зглиблювати, відкриваючи величність об'явленого таїнства і намагаючись розуміти правду, якої сам Бог – це єдине найвище джерело. Якщо дозволено, і навіть треба собі того бажати, щоб велетенська праця в цьому напрямі мала на увазі деякий плюралізм метод, то все ж таки не може вона відбігати від суттєвої єдності Навчання Віри й Моральності, як від властивої собі мети. Тому такою необхідною є співпраця теології з Навчальним Управлінням Церкви. Бо кожний теолог повинен цілком особливо усвідомляти те, що висловив сам Христос, коли мовив: ,,Слово, яке ви чуєте, не моє, лише Отця, який послав мене“(152). Тому ніхто не може займатися теологією, начебто була вона збіркою лише його поглядів, але мусить усвідомляти, що перебуває в особливій злуці з тим посланництвом Правди, за яку відповідає Церква.

Участю у пророчому служінні Христа оформляється життя всієї Церкви в її основному вимірі. Окрему участь у тому служінні мають душпастирі: вони навчають, вони невпинно на різні лади проповідують і переповідають вчення християнської віри і моралі. Таке навчання, однаково, в місіонерській як і звичайній діяльності, до того спричинюється, що Божий Народ збирається довкола Христа, приготовляється до участі в Євхаристії, визначує шляхи життя святими тайнами. Єпископський Синод з 1977 р. приклав увагу зокрема до катехизи в сучасному світі. Зрілий овоч його нарад, досвіду та проектів матиме незабаром свій вислів – згідно з пропозицією учасників Синоду – в окремому папському документі. Катехиза напевно представляє собою відвічний, воднораз же й основний вид діяльності Церкви, в якому проявляється її пророча харизма: разом іде свідчення і навчання. А коли тут мова насамперед про священиків, то не годиться не згадати тієї великої кількости чернецтва – братів і сестер, які посвячуються катехитичній праці з любови до Божественного Вчителя. На кінець треба згадати й чимало тих мирян, які в цій праці дають вислів своєї віри й апостольської відповідальності.

Крім того треба дедалі більш за те змагатися, щоб різновиди катехизи та різні її ділянки – розпочинаючи з тієї основної, якою є сімейна катехиза: катехиза батьків у відношенні до власних дітей – давали свідчення про загальну участь усього Божого Народу в пророчому служінні самого ж Христа. Треба, щоб відповідальність Церкви за Божу правду, яка з цим в'яжеться, ставала – дедалі більш і на всякі лади – участю всіх. Що ж тоді сказати тут про спеціялістів у різних ділянках, про представників природничих і гуманістичних наук, про лікарів і юристів, про мистців і техніків, про вчителів різних ступенів і спеціальностей? Всі вони – оскільки члени Божого Народу – мають свою участь в пророчому посланництві Христа, в Його служінні Божій правді також тому, що вони керуються щирим відношенням до правди в кожній з цих ділянок; тим що інших виховують у правді, навчаючи їх дозрівати в любові й справедливості. Так тоді почуття відповідальности за правду є одним з основних пунктів стику Церкви з кожною людиною; є також одною з тих основних вимог, якими визначається покликання людини в спільноті Церкви. Церква наших часів керується відповідальністю за правду, тож мусить вона перебувати в вірності супроти своєї власної сутності, в якій записано те пророче посланництво, яке походить від самого ж Христа: „Як мене послав Отець, так я посилаю вас... Прийміть Духа Святого!“(153).

20. Євхаристія і покаяння

У Таїнстві Відкуплення, тобто спасенного діла самого ж Ісуса Христа, бере участь Церква не тільки за посередництвом вірности Слову, Євангелії свого Вчителя, за посередництвом служіння правді, але водночас за посередництвом повної відданості в надії й любові спасенній могутності Його діяння, яке Він висловив і, як святу тайну, поклав перш усього в Євхаристію(154). Це осередок і вершина всього життя святими тайнами, через які кожний християнин приймає спасенну наснагу Відкуплення, починаючи від св. тайни Хрищення, в якій ми зануруємось у Христову смерть, щоб стати учасниками Його Воскресіння(155), як навчає Апостол. Якраз у світлі цього навчання стає ясніше те, чому все життя святими тайнами – Церкви і кожного християнина зокрема – осягає свою вершину й повноту саме в Євхаристії. Бо в тій св. тайні, з волі Христа, раз у раз відновлюється жертва, яку Він сам з себе приніс Отцеві на престолі Хреста; ту жертву Отець прийняв, відплачуючи взаємовідданість свого Сина, коли Він став слухняним аж до смерті(156), своєю Батьківською відданістю. А був це дар нового Життя безсмертності у воскресінні, бо ж Отець від початку є найпершим Джерелом і Давальником життя. Нове оте Життя, яким охоплюється прославлене Тіло розп'ятого Христа, стало для людства успішним знаком нового дару Святого Духа, через якого Боже життя, що його має Отець у собі й передає Синові(157), стає участю всіх з'єднаних з Христом людей.

Євхаристія є найдосконалішою тайною того з'єднання. Виконуючи її, воднораз же беручи в ній участь, ми єднаємося з Христом, одночасно земним і небесним, що тепер заступається „за нас перед обличчям Божим“(158), однак незмінно єднаємося за посередництвом спасенного акту Його жертви, якою Він нас відкупив, отже, великою ціною ми куплені(159). А про великість тієї нашої ціни свідчить одночасно й та вартість, яку людині признає сам Бог; свідчить теж і наша гідність у Христі. Бо як ми стаємо „дітьми Божими“(160), дітьми Божого всиновлення(161), то на Його подобу всі ми рівночасно стаємо „царським священством“(162), тобто учасниками тієї єдиної і необоротної відданости людини й світу самому ж Отцеві, якому Він – ,,споконвічний Син“(163), одночасно ж і правдива Людина – раз на завжди звершив. Євхаристія – це та св. Тайна, в якій повністю висловлюється наше нове буття, в якій сам Христос невпинно й завжди наново, у Святому Дусі, дає свідчення нашому духові(164), що кожний з нас, оскільки учасник Таїнства Відкуплення, має доступ до плодів тієї синівської ,,злуки з Богом“(165), яку Він сам здійснив і раз у раз між нами здійснює за допомогою служіння Церкви.

Це основна, і не лише доктринальна, але також екзистенціяльна правда, що Євхаристія будує Церкву(166), будує її, як дійсну громаду Божого Народу, як збір віруючих, позначений тим самим знаком єдності, яка була часткою апостолів та перших учнів Господа. Євхаристія завжди наново розбудовує ту громаду і єдність. Вона раз у раз її розбудовує і раз у раз відроджує на основі жертви самого ж Христа тому, що відновлює Його хресну смерть(167), за ціну якої Він нас відкупив. Тому в Євхаристії ми неначе торкаємось таїнства Тіла і Крови Господньої, як про це свідчать слова Євхаристії, яку невпинно здійснюють покликані до цього служителі.

Церква живе Євхаристією, живе повнотою цієї св. Тайни. Її подивугідний зміст і значення багаторазово мали свій вислів у навчаннях Церкви від найдавніших часів аж до наших днів(168). Однак сміло можемо сказати, що це навчання, спираючись на студії теологів, мужів глибокої віри й молитви, аскетів та містиків, в усій своїй відданості Євхаристійному таїнству, незмінно зупиняється, сказати б, на його порозі, не здібне повністю охопити й висловити все те, що це таїнство становить собою та що в собі становить і звершує. Воістину, це Невисловне Таїнство! Основним завданням – найперше ж видимою ласкою і надприродним джерелом наснаги Церкви, оскільки Божого Народу – є витривати й робити постійний поступ в євхаристійному житті, в євхаристійній побожності, розвиватися духовно в підсонні Євхаристії. Тим-то й не дозволено нам в нашому способі мислення, поведінки і переживання позбавляти цю святу Тайну – воістину Найсвятішу – повноти її великості, її суттєвого значення. Бо є вона одночасно св. Тайною Жертви, св. Тайною Причастя і св. Тайною Присутності. Хоч це правда, що Євхаристія завжди була і повинна бути найглибшим проявом та здійсненням людського братерства учнів та визнавців Христа, однак не можна ставитись до неї як до самої лише ,,нагоди“ для виявлення того братерства. В виконуванні св. Тайни Тіла і Крови Господньої слід зберігати всю великість Божого Таїнства – повне значення того священного знаку, в якому споживається Христа дійсно присутнього, а душа сповнюється благодаті та приймає завдаток майбутньої слави(169). Звідси й потреба стислого додержування літургічних приписів і того всього, що засвідчує всенародну пошану самому ж Господеві, і то тим більше, що в цьому знаку св. тайни Він нам віддається з таким безмежним довір'ям, начебто не рахувався з нашою людською слабкістю й негідністю; також із звичкою, рутиною, і навіть з можливістю зневаги. У Церкві ж усі, найперше Єпископи і Священики, нехай чувають, щоб ця св. Тайна Любові перебувала в самім осередку життя Божого Народу, щоб, за посередництвом усіх виявів належної пошани, дбати перш за все про те, щоби Христові виявляти „любов за любов“, щоб Він ставав направду „життям душ наших“(170). Ніколи не повинні ми забувати слів св. Павла: ,,Нехай, отже, кожний випробовує себе самого і тоді їсть цей хліб і п'є цю чашу“(171).

Цей заклик апостола – принаймні посередньо – вказує на тісний зв'язок Євхаристії з покаянням. Бо й справді, якщо першим словом Христового навчання, першим виразом Євангелія – Доброї Новини було: ,,Покайтеся“ (Метанойете) і ,,вірте в Євангелію“(172), то виглядає, що св. Тайна Страждань, Хреста і Воскресіння на особливий лад закріплює й обґрунтовує цей поклик у наших душах. Так ото Євхаристія і Покаяння стають наче подвійним, одночасно ж і тісно з ними злученим мірилом дійсного життя в дусі Євангелія, справді християнського життя. Той Христос, який запрошує на Євхаристійний бенкет, це одночасно й незмінно Христос, який закликає до покаяння, повторюючи: ,,Покайтеся!“(173). Без того зусилля, яке ми постійно і невпинно з себе добуваємо в напрямі навернення, сама лиш Євхаристія втратила б повноту своєї спасенної успішності. В ній зменшувала б, в усякому ж разі, збіднювалася б особлива готовість приносити Богові „духовну жертву“(174), в якій, найсуттєвіше і загально, висловлюється воднораз же й нашу участь у Христовому священстві. Бо священство в самому ж Христі єднається з Його власною жертвою, Його власною відданістю Отцеві. А відданість ота, саме тому, що вона безмежна, в нас – людей, що підпадають усіляким обмеженням –  зроджує потребу дедалі зрілішого навернення до Бога, невпинного й щораз то суцільнішого навернення.

Останніми роками дуже багато зробилося з тим наміром – згідно, як-не-як, з найстаршою традицією Церкви – щоб унаочнити суспільний аспект покаяння, головно ж самої св. Тайни Покаяння у практиці Церкви. Ці починання є корисні, тож напевно спричиняться до збагачення покаянної практики сучасної Церкви. Все ж таки не можемо забувати, що навернення є внутрішнім, особливо глибоким актом, якого в людині не може заступити ніхто інший, не може її ,,виручити“ спільнота. Хоч братерське спілкування вірних, які беруть участь в покаянній відправі, вельми допомагає в акті особистого навернення, але, врешті-решт, потрібно, щоб у тому акті висловилась сама людина з глибини свого сумління, усім почуттям своєї грішности і свого довір'я до Бога, стоячи перед Ним і визнаючи зі псалмотворцем: „Тобі єдиному згрішив я“(175). Тому Церква, вірно зберігаючи багатовікову практику св. Тайни Покаяння, практику індивідуальної сповіді, яка в'яжеться з особистим жалем за гріхи і постановою поправи, захищає особливе право людської душі. Це право на цілком особисту зустріч людини з розп'ятим Христом, який прощає; з тим Христом, який – за посередництвом виконання св. Тайни Покаяння – каже: ,,Відпускаються тобі твої гріхи“(176); ,,іди, та вже віднині не гріши“(177). Це, як бачимо, одночасно й право самого ж Христа до кожного з тих, яких Він відкупив, право на стрічу з кожним з нас в тому вирішальному моменті життя душі, яким є момент навернення, одночасно й відпущення. Церква, захороняючи св. тайну Покаяння, визнає цим в особливий спосіб віру в Таїнство Відкуплення, оскільки життєву й життєдайну дійсність, яка відповідає зовнішній правді людини, відповідає людській грішності, але також і прагненням людського сумління. ,,Блаженні голодні та спраглі справедливости, бо вони наситяться“(178). Св. Тайна Покаяння є шляхом до того насичення людини справедливістю, яка походить від самого ж Відкуплення.

У Церкві, що передусім у наші часи, на особливий лад згуртовується довкола Євхаристії, і того бажає, щоб дійсна євхаристійна спільнота могла ставати знаком тієї єдності християн, яка поступово дозріває, саме в ній повинна існувати жива потреба священного покаяння(179), як також покаяння із значенням чесноти. Їй дав Павло VІ вислів в апостольській конституції ,,Покаймося"(180). Одним із завдань Церкви є те, щоб у життя ввести ті повчання, які вона в собі вміщає. Тому нам треба буде з цієї справи вчинити тему нашої спільної призадуми, предметом багатьох дальших рішень, в дусі душпастирськоі колеґіяльности і пошани до різних традицій під цим оглядом, а й різних обставин життя сучасної людини. Все ж таки це річ ясна, що Церква нового Приходу, та Церква, що раз у раз приготовляється до прийняття Господа, мусить бути Церквою Євхаристії та Покаяння. Тільки з таким духовним профілем своєї життєвости й діяльности є вона Божою Місійною Церквою, Церквою „в місійному стані“, бо таке її обличчя появив нам Собор Ватиканський ІІ.

21. Християнське покликання: служити і царювати

Той же Собор, від самих основ розбудовуючи образ Церкви як Божого Народу і появляючи його за посередництвом потрійного посланництва самого ж Христа, в якому наше учасництво вчиняє нас якраз Божим народом, увиразнив також і цю рису християнського покликання, тому його слід назвати ,,царським“. Щоб в усю повноту виявити багатство соборного навчання, потрібно було б у цьому місці посилатися на чимало розділів і параграфів конституції „Світло народів“, і на багато інших соборних документів. Серед усього того багатства одне виглядає найсуттєвішим: учасництво в царському посланництві Христа, а саме: віднаходити в собі та в інших ту особливу гідність Божого покликання, яке можна назвати ,,царським“. Гідність ота виявляється в готовості служіння на зразок Христа, який не прийшов, щоб Йому служити, але на те, щоб Він служив(181). Якщо, у світлі тієї Христової поведінки направду „панувати“ можна лише ,,слугуючи“, то ,,служіння“ вимагає одночасно тієї духовної зрілості, яку слід назвати власне ,,пануванням“. Щоб уміло і успішно служити іншим, треба навчитись панувати над самим собою, потрібно мати чесноти, які таке панування вможливлюють. Наше учасництво в царському посланництві Христа – саме в Його ,,царському служінні“ – тісно в'яжеться з кожною ділянкою християнської, воднораз же й людської моральності.

Собор Ватиканський ІІ, появляючи повний образ Божого Народу і нагадуючи, яке місце займають у ньому не тільки духовні, але й миряни, і то не лише представники ієрархії, але також установи посвяченого життя, не вивів цього образу з самого лише соціологічного засновку. Ясно, що Церкву, оскільки людське суспільство, можна досліджувати й визначати також і в тих категоріях, якими користується будь-яке людське суспільство, проте ці категорії не вистачають. Якась особлива ,,належність до суспільства“ не є суттєвою для всього загалу Божого Народу і для кожного його члена, але суттєвим для кожного і для всіх є особливе ,,покликання“. Бо Церква, оскільки Божий Народ, – згідно з уже згаданим навчанням св. Павла, яке так знаменито збагнув Пій ХІІ – є одночасно ,,Таїнственним Тілом Христовим“(182). Належність до нього походить від того особливого заклику, який єднається із спасенним діянням благодаті. Якщо, отже, бажаємо уявити собі всю оту розлогу й різноманітно розчленовану спільноту Божого Народу, то необхідно нам перш за все дивитись на Христа, який до кожного в тій спільноті по-різному промовляє: „Іди за Мною“(183). Це суспільство учнів та визнавців, з яких кожний, на певний лад – іноді дуже виразно і послідовно, іноді ж слабо й непослідовно це усвідомляє – іде за Христом. У цьому проявляється одночасно наскрізь ,,особистий“ профіль і розмір того суспільства, яке – незважаючи на всі недоліки спільного життя з людським значенням цього слова – якраз тому є спільнотою, бо всі, певною мірою, створюють його з самим же Христом, хоча б лише тому, що всі мають на своїй душі незагладний знак християнства.

Собор Ватиканський ІІ багато уваги приклав саме цій темі, щоби показати, як ота ,,онтологічна“ спільнота учнів та визнавців повинна ставати: теж і ,,по-людському“, дедалі свідомішим спілкуванням життя й діяльности. Починання Собору в цій ділянці мали своє продовження в багатьох дальших починаннях синодального, апостольського й організаційного характеру. Треба нам однак раз у раз мати перед очима ту правду, що кожне з тих починань настільки служить правдивому оновленню Церкви, наскільки до того спричинюється, щоб нести автентичне світло Христове(184), оскільки спирається на щиру Свідомість покликання і на відповідальність за ту особливу ласку, єдину і неповторну, завдяки якій кожний християнин у спільноті Божого народу розбудовує Тіло Христове. Цю засаду – а вона є основним правилом усієї християнської, апостольської і душпастирської ,,праксіс“ – практикування внутрішнього життя і суспільного життя – потрібно прикладати до всіх і до кожного зокрема в відповідній пропорції. Мусить її застосувати і Папа, і кожний Єпископ. Цій засаді мусять залишитися вірними священики, ченці і черниці. Згідно з ними мусять укладати своє подружнє і сімейне життя жінки і чоловіки, особи різних станів й усякого звання – від тих, які перебувають на вершинах суспільства, аж до тих, які виконують найнижчі праці. Це саме й засада того „царського служіння“, що кожному з нас, за прикладом Христа, наказує ставити собі вимоги: вимагати від себе якраз того, до чого ми покликані й до чого ми, приймаючи покликання, самі себе зобов'язали Божою ласкою. Така вірність покликанню, яке ми, через Христа, прийняли від Бога, приносить з собою ту солідарну відповідальність за Церкву, для якої Собор Ватиканський ІІ бажає виховати всіх християн. Бо в Церкві, оскільки у спільноті Божого Народу, що його всередині веде діяння Святого Духа, кожний має „особливий дар“, як цього навчає св. Павло(185). А що ,,дар“ отой – це його власне покликання, особиста участь у спасенному ділі Христа, то служить також іншим, будує Церкву і розбудовує братерські спільноти в різних ділянках побуту людини на землі.

Вірність покликанню, тобто витривала готовість ,,царського служіння“, має особливе значення в тім багатограннім будуванню, коли йдеться про найбільш зобов'язуючі завдання, від яких залежить головно життя наших ближніх в цілім суспільстві. Такою вірністю своєму покликанню повинні відзначатися подруги, як це виходить з нерозривного характеру святої Тайни Подружжя. Подібною вірністю своєму покликанню повинні відзначатися священики, як це виходить з незагладности того характеру, що його Тайна Священства витискає на їхніх душах. Ми в Латинській Церкві, приймаючи цю святу тайну, свідомо й добровільно зобов'язуємось до життя в довічній неодруженості, тому кожний з нас мусить робити все, щоб, за Божою ласкою, виявити вдячність за той дар і залишитись вірним тому зобов'язанню, якого ми назавжди прийнялися. Подібно й подруги з усіх сил мусять намагатися, щоб витривати в подружній єдності, будуючи цим своїм свідченням любові сімейну спільноту й виховуючи нове покоління, здібне до того, щоб усе своє життя теж посвятити власному покликанню, чи пак, отому ,,царському служінню“, якого приклад і найзнаменитіший зразок дає нам Ісус Христос. Його Церква, яку всі ми собою становимо, ,,є для людей“ саме з тим значенням, що ми, йдучи за прикладом Христа(186) та співдіючи з благодаттю, яку Він нам заслужив, можемо досягти того „панування“, тобто здійснити в кожному з нас зрілу людську природу. А дозріла людська природа – це повне користування даром свободи, яку ми прийняли від Творця, коли він покликав до існування людину „на свій образ і подобу“. Особливим здійсненням того дару є беззастережна посвята цілої своєї людської особи в дусі шлюбної любови до Христа і, разом з Христом, до всіх, до кого Він спрямовує людей – чоловіків чи жінок – повністю Йому відданих. Ось ідеал чернечого життя, якого приймалися давні й нові Чини та Згуртування, і також світські установи, згідно з євангельськими радами.

В наших часах помилково вважається, ніби свобода є самоціллю, ніби людина тоді є вільною, коли будь-як нею користується, і за це слід змагатися в житті одиниць і суспільства. Тим часом свобода є тоді великим даром, коли ми свідомо вміємо її використовувати для того всього, що є правдивим добром. Христос навчає нас, що найзнаменитішим здійсненням свободи є любов, яка виявляється в відданості й служінню. Власне для такої свободи „Христос нас визволив“(187), і раз у раз визволяє. Звідси черпає Церква натхнення, заклики й побуди для свого посланництва і свого служіння серед усіх людей. Уся правда про людську свободу є глибоко записана в Таїнстві Відкуплення. Церква тоді в усю повноту служить людству, коли ту істину відчитує з пильною увагою, з палкою любов'ю, із зрілим почуттям і, у своїй суцільності, одночасно ж і за посередництвом вірності покликанню кожного християнина, вносить її в життя і надає їй реального вигляду. Цим потверджується також те, що вже вище сказано: людина є і невпинно стає повсякденною дорогою життя Церкви.

22. Мати нашого довір'я

А коли на початку нового Понтифікату мої думки і серце я звертаю до Відкуплення людини, то цим бажаю ввійти і вникнути в найглибший ритм життя Церкви. Бо якщо Церква живе своїм власним життям, то лише завдяки тому, що зачерпує його в Христа, який тільки того хоче, щоб мали ми оте життя – і мали його достоту(188). Одночасно ж ота повнота життя, що в ньому, є для людини. Тим-то й Церква, єднаючись з усім багатством Таїнства Відкуплення, в найбільшій мірі стає Церквою живих людей – живих, бо ж їх зсередини оживляє Дух Істини(189), бо ж їх охоплює любов, яку Святий Дух вливає у серця наші(190). Завдання будь-якого служіння у Церкві – апостольського, душпастирського, священичого, єпископського – це зберігати динамічну спаяність Таїнства Відкуплення з кожною людиною.

Якщо ми усвідомлюємо це завдання, тоді, здається, краще розуміємо й значення того, що Церква є матір'ю(191); також і те значення, що Церква завжди, Церква ж наших часів зокрема, потребує Матері. Отцям Собору Ватиканського ІІ належить особлива подяка за те, що тій істині дали вони вислів у конституції „Світло народів“ за посередництвом того маріологічного вчення, яке у ній вміщається(192). Якщо Павло VІ, натхнений духом того вчення, почав називати Христову Матір –  Матір'ю Церкви(193), що мало свій особливий відгук, то нехай і Його недостойному Наступникові буде дозволено відкликатись до тієї Матері під кінець того роздумування, яке доводиться розгортати на початку його папського служіння. Марія тому є Матір'ю Церкви, бо, силою невимовного вибору самого ж Споконвічного Отця(194) та під особливим діянням Духа любови(195), дала людське життя Божому Синові, від якого увесь Божий Народ приймає благодать і гідність вибрання, „заради Якого все і через Якого все“(196). Її ж таки Син виразно собі того бажав, щоб материнство своєї рідної Матері поширити – поширити його з особливим значенням, легкодоступним для людських душ і сердець – вказуючи Їй з висоти хреста на свого улюбленого учня, як на сина!(197). Дух Святий хотів також, щоб сама ж Вона, по Господньому Вознесінні, в Горниці перебувала на молитві й, разом з Апостолами, очікувала дня П'ятидесятниці, в якому зримо мала народитися Церква, вийшовши з укриття(198). Згодом оту Матір начебто забирали до себе(199) цілі покоління учнів, ісповідників, любителів Христа – як апостол Іван. Так ото Вона з самого ж початку об'являлася в історії спасіння і в посланництві Церкви. Тож усі ми, сьогоднішнє покоління учнів, ісповідників і любителів Христа, також бажаємо на особливий лад з Нею з'єднатися. Робимо це з усією прив'язаністю до давньої традиції, воднораз же з повною пошаною і любов'ю до членів усіх християнських Спільнот.

Робимо це з найглибшої потреби віри, надії та любові. Бо якщо на цьому трудному й відповідальному етапі історії Церкви і людства бачимо особливу потребу, щоб звернутися до Христа, що є Господом своєї Церкви і Господом історії людини, за посередництвом Таїнства Відкуплення, то виглядає нам, що ніхто інший неспроможний ввести нас одночасно в Божі та в людські виміри цього Таїнства, як тільки Марія. Нікого бо не впровадив у нього так як Марію сам Бог. У цьому й полягає винятковий характер ласки Богоматеринства. Це Материнство є не лиш єдиною і неповторною гідністю в історії людського роду, але також єдиним щодо своєї глибини та щодо свого обсягу учасництва в Божому задумі спасіння за допомогою Таїнства Відкуплення.

Це таїнство оформилося, сказати б, під серцем Діви з Назарету, коли Вона вирекла своє „нехай станеться“. З тієї ж бо миті оте дівиче, воднораз же й материнське серце, під особливим діянням Святого Духа, невпинно йде за ділом свого Сина й поширюється на всіх, кого Ісус Христос обійняв і постійно обіймає своєю невичерпною любов'ю. Тому й оте серце мусить бути по-материнському невичерпне. Материнська ж риса тієї любові, яку Богородиця вносить у Таїнство Відкуплення і в життя Церкви, виявляється в особливій близькості до людини й усіх її справ. В цьому й полягає це таїнство Матері. А Церква, яка в Неї вдивляється з особливою любов'ю і надією, бажає щораз більше присвоїти собі це таїнство. В ньому ж бо вона впізнає одночасно й дорогу свого повсякденного життя, а нею є кожна людина.

Споконвічна любов Отця висловлюється в ділах людства через Сина, якого дав Отець, ,,щоб кожен, хто вірує в Нього, мав життя вічне“(200). Вона ж, наблизившись до кожного з нас за посередництвом Матері, набуває близьких ознак, начебто легше доступних для кожної людини. Тому Марія мусить перебувати на всіх дорогах повсякденного життя Церкви. За посередництвом Її материнської присутності Церква набуває особливої упевнености, бо живе вона життям свого Вчителя і Господа, живе Таїнством Відкуплення в усій його життєдайній глибині й повноті. Тим-то Церква, закорінившись одночасно у стільки різноманітних ділянках життя всього сучасного людства, набуває також і ту, сказати б, експериментальну певність, що вона таки є близька людині, кожній людині, що вона є її Церквою: Церквою Божого Народу.

Коли стоїмо перед тими завданнями, які виростають на дорогах Церкви, – на тих дорогах, які так виразно показав уже Папа Павло VІ в першій енцикліці свого Понтифікату – коли усвідомлюємо необхідність усіх тих доріг, одночасно ж і ті труднощі, які на них накопичуються, то тим більше відчуваємо потребу глибокої злуки з Христом. Чуємо в собі міцний відголос тих слів, які Він вирік: „Без мене ви нічого чинити не можете“(201). Відчуваємо також не тільки потребу, але навіть могутню вимогу великої, посиленої, вельми збільшеної молитви всієї Церкви, щоб ті великі завдання і накопичені труднощі не ставали джерелом криз, але нагодою і, сказати б, основою дедалі зріліших осягів у поході Божого Народу до Обітуваної Землі на тому етапі історії, який наближає нас до кінця другого тисячоліття.

Тож, закінчуючи це роздумування палким і сумирним закликом до молитви, бажаю, щоб ми на тій молитві перебували в злуці з Марією, Матір'ю Ісуса(202), як апостоли й учні Господні перебували в єрусалимській горниці по Вознесінню(203). Насамперед молю я саму ж таки небесну Матір Церкви, щоб на цій молитві нового Приходу людства Вона зволила перебувати з нами, – що становимо собою Церкву, тобто Таїнственне Тіло Її рідного Сина. Надіємось, що, за посередництвом такої молитви, приймемо Святого Духа, який на нас сходить(204), і станемо свідками Христа „аж до краю землі“(205), подібно як ті, що з єрусалимської горниці вийшли в дні П'ятидесятниці.

З Апостольським Благословенням.

Дано в Римі, у св. Петрі, дня 4 березня 1979 р., в першу
неділю Великого Посту, в першому році мого Понтифікату.

Іван Павло ІІ, Папа

Примітки:
1)   Ів. 1,14.
2)   Ів. 3,16.
3)   Євр. 1,1-2.
4)   ,,Ликує“, з навечір'я Пасхи.
5)   Ів. 16,7.
6)   Ів. 15, 26-27.
7)   Ів. 16,13.
8)   Див. Од 2,7.
9)   Доґм. конст. про Церкву „Світло Народів“, 1: ААС 57 (1965) 5.
10)   Еф. 3,8.
11)   Ів. 14,24.
12)   Папа Павло VІ, Енц. „Свою Церкву“: ААС 56 (1964) 650 і наст.
13)  Мт. 11,29.

14)  Тут треба нагадати важливіші документи понтифікату Павла VІ; про деякі з них говорив він сам у проповіді під час св. Літургії у празник свв. апп. Петра і Павла в 1978. Енц. „Свою Церкву“: ААС 56 (1964) 298-301. Енц. „Таїнство Віри“: ААС 57 (1965) 753-774). Енц. „Священича неодруженість“: ААС 59 (1967) 657-697. „Врочисте визнання віри“: ААС 60 (1968) 433-445. Енц. ,,Людського життя“: ААС 60 (1968) 481-503. Апост. напоум. „Уже п'ять років“: ААС 63 (1971) 97-106. Апост. напоум. ,,Євангельське свідчення“: ААС 63 (1971) 497-535. Апост. напоум. „З батьківською ласкавістю“: ААС 67 (1975) 5-23. Апост. напоум. ,,Голошення Євангелія“: ААС 68 (1975) 298-322). Апост. напоум. „Голошення Євангелія“: ААС 69 (1976) 5-76.

15)  Мт. 13,52.
16)  1 Тим. 2,4.
17)  Папа Павло VІ, апост. повч. „Голошення Євангелія“: ААС 68 (1976) 5-76.
18)  Ів. 17,21; див. там же 17, 11-22 і наст. 10,16; Лк. 9,49 і наст. 54.
19)  1 Кор. 15,10.

20)  Див. Всел. Соб. Ват. І, догм. конст. про кат. Віру „Син Божий“, кан. ІІІ „Про Віру“, ч.6: „декрети Вселенських Соборів“. В-во Інститут Релігійних Наук, Болонія 19733, стор. 811.

21)  Іс. 9,5.
22)  Ів. 21,15.
23)  Лк. 22,32.
24)  Ів. 6,68; див. Ді. 4,8-12.
25)  Див. Еф. 1,10.22; 4,25; Кол. 1,18.
26)  1 Кор. 8,6; див. Кол. 1,17.
27)  Ів. 14,6.
28)  Ів. 11,25.
29)  Див. Ів. 14,9.
30)  Див. Ів. 16,7.
31)  Див. Ів. 16,7. 13
32)  Кол. 2,3.
33)  Див. Рим. 12,5; 1 Кор. 6,15; 10,17; 12,12,27; Еф. 1,23; 2,16; 4,4; Кол. 1,24; 3,15.
34)  Соб. Ват.ІІ, догм. конст. про Церкву „Світло Народів“, 1:ААС 57 (1965) 5.
35)  Мт. 16,16.
36)  Див. Літанія до Пресв. серця.
37)  1 Кор. 2,2.
38)  Див. Бут. 1 і наст.
39)  Див. Бут. 1, 26-30.
40)  Рим. 8,20 див. 8, 19-22; Всел. Соб. Ват. ІІ, душп. конст. ,,Радість і Надія“, 2; 13: ААС 58 (1966) 1026; 1034.
41)  Ів. 3,16.
42)  Див. Рим. 5, 12-21.
43)  Рим. 8,22.
44)  Рим. 8,19.
45)  Рим. 8,22.
46)  Рим. 8,19.
47)  Ап. конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія“, 22: ААС 58 (1966), 1042 і наст.
48)  Див. Рим. 5,11; Кол. 1,20.
49)  Пс. 8,6.
50)  Див. Бут. 1,26.
51)  Див. Бут. 3,6-13.
52)  Див. ІУ Євхар. молитва.

53)  Див. Всел. Соб. Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву в суч. світі „Радість і Надія“, 37: ААС 58 (1966) 1054 і наст.; догм. конст. про Церкву „Світло Народів“ 48: ААС 57 (1965) 53 і наст.

54)  Див. Рим. 8,29 і наст.; Еф. 1,8.
55)  Див. Ів. 16,13.
56)  Див. 1 Сол. 5,24.
57)  2 Кор. 5,21; Гал. 3,13.
58)  1 Ів. 4, 8.16.
59)  Див. Рим. 8,20.
60)  Див. Лк. 15, 11-32.
61)  Рим. 8,19.
62)  Див. Рим. 8,18.
63)  Див. св. Тома, Сумма теол. ІІІ кв. 46, а. 1, під 3.
64)  Гал. 3,28.
65)  ,,Ликує“, з навечір'я Пасхи.
66)  Див. Ів. 3,16.

67)  Див. св. Юстин, І Апологія 46, 1-4; ІІ Апологія 7(8), 1-4;10, 1-3; 13,3-4: Флорілеґіюм Патрістікум ІІ, Бонн 1911' 81, 125, 129, 133 і наст.; Климент Олександр., ,,Стромата“ І, 19, 91. 94, С.Х.30, 117 і наст.; 119 і наст. Всел. Собор Ват. ІІ, декр. про місійну діяльність Церкви ,,До народів“, 11: ААС 58 (1966) 960; догм. конст. про Церкву „Світло народів“, 17: ААС 57 (1966) 21.

68)  Див. Деклар. про взаємини Церкви з нехристиянськими релігіями ,,Нашого віку“, 3-4: ААС 58 (1966) 741-743.
69)  Кол. 1,26.
70)  Мт. 11,12.
71)  Лк. 16,8.
72)  Еф. 3,8.
73)  Див. Собор Ват. ІІ про відношення Церкви до нехристиянських релігій, „Нашого віку“, 3-4: ААС 58 (1966) 741-743.
74)  Див. Ді. 17, 22-31.
75)  Ів. 2,25.
76)  Ів. 3,8.
77)  Див. Собор Ват. ІІ, декля. про релігійну свободу, „Людські Гідності“, чч. 1-15: ААС 58 (1966) 929-946.
78)  Див. Ів. 14,26.
79)  Павло VІ, апост. повч. ,,Голошення Євангелія", 6: ААС 68 (1976) 9.
80)  Ів. 7,16.
81)  Див. ААС 58 (1966) 936 і наст.
82)  Ів. 8,32.
83)  Ів. 18,37.
84)  Див. Ів. 4,23.
85)  Ів. 4, 2/-24.
86)  Див. Павло VІ, енц. „Свою Церкву“: ААС 56 (1964) 609-659.
87)  Собор Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія“, ч. 22: ААС 58 (1966) 1042.
88)  Див. Ів. 14,1 і наст.
89)  Собор Ват. ІІ, душпаст. конст. про Церкву в сучасному світі, „Радість і Надія“, 91: ААС 58 (1966) 1113.
90)  Там же, 38: ААС 58 (1966) 1056.
91)  Там же, 76: ААС 58 (1966) 1099.
92)  Див. Бут. 1,27.
93)  Собор Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву в сучасному світі ,,Радість і Надія“, 24: ААС (1966) 1045.
94)  Див. Бут. 1,28.
95)  Собор Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву в сучасному світі ,,Радість і Надія“, 10: ААС 58 (1966) 1032.
96)  Там же, ААС 58 (1966) 1033.

97)  Собор Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву в сучасному світі ,,Радість і Надія“, 38: ААС 58 (1966) 1056; Павло VІ, енц. „Поступ народів“, 21: ААС 59 (1967) 267.

98)  Див. Бут. 1,28.
99)  Див. Бут. 1-2.

100) Бут. 1,28; див. Всел. Собор Ват. ІІ, декл. про засоби сусп. комунікацій ,,Між подивугідними“, 6: ААС 56 (1964) 147; душп. конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія“, 74, 78: ААС 58 (1966) 1095 і наст., 1101 і наст.

101) Див. Собор Ват. ІІ, догм. конст. про Церкву „Світло Народів“, 10; 36: ААС 57 (1965), 14 і наст. 41 і наст.

102) Див. душп. конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія“ 35: ААС 58 (1966) 1053; Папа Павло VІ, слово до дипломат. корпусу, 7.1.1965: ААС 57 (1965) 232; енц. „Поступ народів“, 14: ААС 59 (1967) 264.

103) Див. Папа Пій ХІІ, „Радіопослання на 50-річчя енц. НОВИХ РЕЧЕЙ Льва ХІІІ“ (1.6.1941): ААС 33 (1941) 195-205; „Різдвяне радіопослання" (24.12.1942): ААС 34 (1942) 10-21; „Різдвяне радіопослання“ (24.12.1942): ААС 35 (1943) 9-24; „Різдвяне радіопослання“ (24.12.1943): ААС 36 (1944) 11-24; „Різдвяне радіопослання“ (24.12.1945): ААС 38 (1946) 15-25; „Промова до кардиналів“ (24.12.1945): ААС 38 (1945) 15-25; „Промова до кардиналів“ (24.12.1946): ААС 39 (1947) 7-17; „Різдвяне радіопослання“ (24.12.1947): ААС 40 (1948) 8-16; Папа Іван ХХІІІ, енцикл. „Мати і Вчителька“: ААС 53 (1961) 401-464; енц. ,,Мир на землі“: ААС 55 (1963) 257-304; Папа Павло VІ, енц. „Свою Церкву“: ААС 56 (1964) 609-659; „Промова до Генеральної Асамблеї Об'єднаних Націй“ (4.10.1965): ААС 57 (1965) 877-885; енц. „Поступ народів“: ААС 59 (1967) 257-299; „Слово до колумбійських селян“ (23.8.1968): ААС 60 (1968) 619-623; „Промова до загальних зборів Латино-Американського Єпископату“ (24.8.1968): ААС 60 (1968) 639-649; „Промова до Конференції ФАО“ (16.11.1970): ААС 62 (1970) 830-838; апос. лист ,,З Вісімдесятиріччям“: ААС 63 (1971) 401-441; „Слово до кардиналів“ (23.6.1972): ААС 64 (1972) 496-505; Папа Іван Павло ІІ, „Слово на третій загальній Конференції Латино-американського Єпископату“ (28.1.1979): ААС 71 (1979) 187 і наст.; „Слово до індіян в Куїляпані“ (29.1.1979): цит. міс. 207 і наст.; „Слово до робітників у Ґвадалахарі“ (30.1.1979): ААС, цит. міс. 221 і наст.; „Слово до робітників у Монтеррей“ (31.1.1979), цит. міс. 240 і наст.; Всел. Соб. Ват. ІІ, декл. про рел. своб. „Людської гідности“: ААС 58 (1966) 929-941; душп. конст. про Церкву в суч. світі „Радість і надія“: ААС 58 (1966) 1025-1115; докум. Еписк. Синоду ,,Про справедливість у світі“: ААС 55 (1971) 257-299.

104) Див. Папа Іван ХХІІІ, енц. ,,Мир на землі“: ААС 55 (1963) 289 і наст.; Папа Павло VІ, енц. „Поступ народів“: ААС 59 (1967) 257-299.

105) Див. Лк. 16,19-31.

106) Див. Іван Павло ІІ, ,,Проповідь“ у Сан Домінго (25.1.1979) ч. 3: ААС 71 (1979) 157 і наст.: „Слово до індіян і селян“ - Оахака (30.1.1979), ч. 26 цит. місце стор. 207 і наст.; „Слово до робітників“ у Монтеррей (31.1.19Ч9), ч. 4, ц.м. стор. 242.

107) Див. Павло VІ, апост. лист ,,3 Вісімдесятиріччям“, 42: ААС 63 (1971) 431.
108) Див. Мт. 25, 31-46.
109) Мт. 25, 42.43.
110) 2 Тим. 4,2.

111) Див. Пій ХІ, енц. ,,Сорокового року“: ААС 23 (1931) 213; енц. „Не маємо потреби“: ААС 23 (1931) 285-312; енц. „Божественного Спасителя“: ААС 29 (1937) 65-106; енц. ,,Палкого піклування“: ААС 29 (1937) 145-167; Папа Пій ХІІ, енц. ,,Найвищого Понтифікату“: ААС 31 (1939) 413-453).

112) Див. 2 Кор. 3,6.
113) Див. Собор Ват. ІІ, душп. конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія", 31: ААС 58 (1966) 1050.
114) Див. ААС 58 (1966) 929-946.
115) Собор Ват. ІІ, душпаст. конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія“, 22: ААС 58 (1966) 1042.
116) Див. 1 Кор. 6,15; 11,3; 12,12 нн.; Еф. 1, 22 нн.; 2,15 нн. 4,4 нн; 5,30; Кол. 1,18; 3,15; Рим. 12,4 нн.; Гал. 3,28.
117) Див. 2 Птр. 1,4.
118) Див. Еф. 2,10; Ів. 1,14.16.
119) Ів. 1,12.
120) Див. Ів. 4,14.
121) Гал. 4,4.
122) Ів. 11, 25.26.
123) Див. Вступ до св. Літ. померлих.
124) Ів. 6,63.
125) Сповідь І, 1.
126) Мт. 12,30.
127) Див. Ів. 1,12.
128) Див. Гал. 4,5.
129) Гал. 4,6; Рим. 8,15.
130) Див. Рим. 15,13; 1 Кор. 1,24.
131) Див. Іс. 11,2 і наст.; Ді. 2,38.
132) Див. Гал. 5,22 і наст.
133) Молитва на Зіслання Святого Духа.
134) Див. Собор Ват. ІІ, догм. конст. про Церкву „Світло Народів“, 16: ААС 57 (1965) 20.
135) Там же, 1: цит. м., 5.
136) Див. Рим. 8,15; Гал. 4,6.
137) Див. Рим. 8,15.
138) Див. Рим. 8,30.
139) Мт. 20,28.
140) Див. Собор Ват. ІІ, догм. про Церкву „Світло Народів“, 31-36: ААС 57 (1965) 37-42.
141) Ів. 14,24.
142) Ів. 1,18.

143) Див. Собор Ват. ІІ, догм. конст. про Боже Об'явлення „Боже Слово“, 5,10,21: ААС 58 (1966) 819, 822, 827 і наст.

144) Див. Собор Ват. І, догм. конст. про катол. віру „Син Божий“, розд. 3: Декрети Вселенських Соборів, В-во Інституту Релігійних Наук, Болонія 1973”, 807.

145) Див. Собор Ват. І, догм. конст. про Христову Церкву ,,Вічний Пастир“, цит. вид. 811-816; Собор Ват. ІІ, догм. конст. про Церкву ,,Світло Народів“, 25: ААС 57 (1965) 30 і наст.

146) Див. Мт. 28,19.
147) Див. Собор Ват. І, догм. конст. про Христову Церкву ,,Вічний Пастир“, цит. вид. 811-816.
148) Див. Собор Ват. ІІ, догм. конст. про Церкву „Світло Народів“, 18-27: ААС 57 (1965) 21-33.
149) Див. там же, 12, 35: цит. м., стор. 16 і наст., 40 і наст.
150) св. Августин, Проповідь 43, 7-9: ПЛ 38, 257 і наст.
151) Див. Собор Ват. ІІ., душп. конст. про Церкву в сучасному світі „Радість і Надія“, 44, 57, 59, 62: ААС 58 (1966) 1064 нн,. 1077 нн., 1079 нн., 1082 нн.; декрет про виховання клиру ,,Бажання всієї“, 15: ААС 58 (1966) 722.
152) Ів. 14,24.
153) Ів. 20, 21, 22.
154) Див Собор Ват. ІІ. догм. конст. про св. Літургію ,,Священний Собор“, 10: ААС 56 (1964) 102.
155) Див. Рим. 6,3 нн.
156) Див. Флл. 2,8.
157) Див. Ів. 5,26; 1 Ів. 5,11.
158) Див. Євр. 9,24; 1 Ів. 2,1.
159) 1 Кор. 6,20.
160) Ів. 1,12.
161) Див. Рим. 8,23.
162) Од. 5,10; Птр. 2,9.
163) Див. Ів. 1, 1-4.18; Мт. 3,17; 11,17; 17,5; Мр. 1,11; Лк. 1,32.35; 3,22; Рим. 1,4; 2 Кор. 1,19; 1 Ів. 5,5.20; 2 Птр. 1,17; Євр. 1,2.
164) Див. 1 Ів. 5,5-11.
165) Див. Рим. 5,10-11; 2 Кор. 5,18 н.; Кол. 1,20.22.
166) Див. Собор Ват. ІІ, догм. конст. про Церкву „Світло народів“, 11: ААС 57 (1965) 15 н.; Павло VІ, ,,Слово“ від 15.9.1965: „Повчання Павла VІ“, ІІІ (1965) 1036.
167) Див. Собор Ват. ІІ, конст. про літургію „Священний Собор“, 47: ААС 56 (1964) 113.
168) Див. Павло VІ, енц. „Таїнство віри“: ААС 57 (1965) 553-574.
169) Див. Собор Ват. ІІ, конст. про літургію ,,Священний Собор“, 47: ААС 56 (1964) 113.
170) Див. Ів. 6,52.58; 14,6; Гал. 2,20.
171) 1 Кор. 11,28.
172) Мр. 1,15.
173) Там же.
174) Див. 1 Птр. 2,5.
175) Пс. 50,6.
176) Мр. 2,5.
177) Ів. 8,11.
178) Мт. 5,6.

179) Див. Свящ. Конг. Віровчення, ,,Душпастирські норми розрішення, яке в св. Тайні загально вділяється“: ААС 64 (1972) 510-514; Папа Павло VІ, слово до групи Єпископів США з візитом ,,ад ліма“ (20.4.1978): ААС 70 (1978) 328-332; Папа Іван Павло ІІ, слово до групи Єпископів з Канади ,,ад ліміна“ (17.11.1978): ААС 71 (1979) 32-36.

180) Див. ААС 58 (1966) 177-198.
181) Див. Мт. 20,28.
182) Пій ХІІ, енц. ,,Таїнственного Тіла“: ААС 35 (1943) 193-248.
183) Ів. 1,43.
184) Див. Собор Ват. ІІ, догм. конст. про Церкву „Світло Народів“, 1: ААС 57 (1965) 5.
185) 1 Кор. 7,7; див. 12,7.27; Рим. 12,6; Еф. 4,7.
186) Див. Собор Ват. ІІ, догм. конст. про Церкву „Світло Народів“, 36: ААС 57 (1965) 41 н.
187) Гал. 5,1; див. 5,13.
188) Див. Ів. 10,10.
189) Ів. 16,13.
190) Див. Рим. 5,5.
191) Див. Собор Ват. ІІ. догм. конст. про Церкву „Світло Народів“, 63-64: ААС 57 (1965) 64.
192) Див там же, розд. VІІІ, 52-69: ААС 57 (1965) 58-67.
193) Слово на закінчення ІІІ сесії Собору Ват. ІІ (21.11.1964): ААС 56 (1964) 1015.
194) Див. Собор Ват. ІІ, догм. конст. про Церкву „Світло Народів“, 56: ААС 57 (1965) 60.
195) Там же.
196) Євр. 2,10.
197) Див. Ів. 19,26.
198) Див. Ді. 1,14; 2.
199) Див. Ів. 19,27.
200) Ів. 3,16.
201) Ів. 15,5.
202) Див. Ді. 1,14.
203) Див. Ді. 1,13.
204) Див. Ді. 1,8.
205) Там же.

ВИДАВНИЦТВО: ОО Василіян – Торонто – 1989 – Рим


ЗАВАТАЖИТИ текст в (pdf+ocr,346st.,ukr,42,4Mb)

a також в (djvu+ocr,348st.,ukr,2,83Mb)