неділя, 3 грудня 2017 р.

ЕНЦИКЛІКА ПАПИ ПІЯ ХІІ В 350-ЛІТТЯ З'ЄДИНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ З АПОСТОЛЬСЬКИМ ПРЕСТОЛОМ

СВЯТІШОГО ВСЕЛЕНСЬКОГО АРХИЄРЕЯ
ПІЯ
з Божої ласки
ПАПИ ХІІ

ЕНЦИКЛІКА

ДО ДОСТОЙНИХ БРАТІВ
ПАТРІЯРХІВ, ПРИМАТІВ,
АРХИЄПИСКОПІВ, ЄПИСКОПІВ,
ТА ІНШИХ МІСЦЕВИХ ОРДИНАРІЇВ,
ЩО В МИРІ ТА ЗЛУЦІ
З АПОСТОЛЬСЬКИМ ПРЕСТОЛОМ
____________

В 350-ЛІТТЯ
З'ЄДИНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
З АПОСТОЛЬСЬКИМ ПРЕСТОЛОМ

РИМ - ГРОТТАФЕРРАТА 1946



Достойним Братам Патріярхам, Приматам,
Архиєпископам, Єпископам, та іншим місцевим Ординаріям,
що в мирі й злуці з Апостольским Престолом
ПАПА ПІЙ XII

ДОСТОЙНІ БРАТИ,
ПРИВІТ ВАМ І АПОСТОЛЬСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ

До всіх Східних Церков, як показує історія, Римські Архиєреї відносились завжди з найбільшою любов'ю і важко переносячи їх відхід з огорожі одної кошари, „не з людських яких спонук, але з любови до Бога та турботи за спільне спасіння“ (Лев ХШ Апост. Посл. з дня 20 червня 1894, Акти Льва ХШ, т. 14, ст. 201), закликали їх раз по раз, щоб чим дуще увійшли у ту єдність, що з неї вибилися нещасно. Вони бо певні й пересвідчені, що з такого з'єдинення, щасливо відновленого, зростуть пребагаті плоди для всього християнства, а передусім для самих східних (Східних Церков); бо ж з повної й досконалої єдности всіх християн містичне тіло Ісуса Христа й поодинокі його члени не можуть не добути чималого зросту.

Тут слід завважити, що східним християнам нічого боятись, що після привернення єдности віри й управи доведеться їм покидати законні їх обряди й звичаї. Це вже нераз виразно й ясно заявляли Наші Попередники. „Не маєте чого сумніватися, що через це Ми чи Наші Наступники відберемо щось з вашого права, з патріярших привілеїв, з обрядових звичаїв якої будь Церкви“ (Лев ХІІІ, нав. м.).

Хоч не надійшла ще та щаслива днина, щоб Ми могли всі східні народи, як повернуться до одної кошари, пригорнути до Наших батьківських грудей, проте з радістю бачимо, що чимало синів з тих сторін, признавши Престіл св. Петра за твердиню католицької єдности, дуже завзято оту єдність далі бережуть і скріпляють.

Між ними мило Нам сьогодні згадати особливо українську Церкву, не тільки тому, що переважає числом вірних та змаганням зберегти віру, але ще й для того, що минає 350-на річниця, відколи вона знов у злуці з Апостольським Престолом. В першій мірі слід, щоб цю щасну подію святкували вдячним серцем ті, що їх це діло, але вважаємо корисним нагадати всім католикам, щоб за цей світлий дар зложили Богу безмежну подяку та й враз з нами уклінно Його благали, щоб милостивно злагіднив цьому любому народові теперішню лиху годину і приніс пільгу та зволив святу його побожність захоронити, постійність вдержати, віру ціло зберегти.

І

Не буде це, гадаємо, Достойні Брати, без користи й коротко за історією з'ясувати в цьому нашому Посланні події, що про них мова. Треба відразу зауважити, що вже раніш, як у роках 1595 і 1599 у щасливу годину була заключена в Римі злука Русинів (Українців і Білорусинів) з Апостольським Престолом та потверджена в Бересті, оті народи нераз оглядались на Римську Церкву як на одну матір усієї християнської спільноти та вважали справою своєї совісти мати для неї належний послух і пошану. Так напр. славний князь Св. Володимир, - що його безчисленні майже народи руської спільноти почитають як творця і подвижника їхнього навернення до Християнської віри, - хоча взяв від східної Церкви літургічні обряди і священні церемонії, у свідомості свойого становища не тільки стояв до кінця в єдності католицької Церкви, але й дбав пильно за приязні взаємини між Апостольським Престолом і своєю державою. Немало князів з його роду, коли й вже важка схизма відірвала царгородську Церкву, з належними почестями приймали послів Римських Архиєреїв і були у братерських взаєминах з іншими католицькими суспільностями.

Тимто згідно з найдавнійшою традицією української Церкви поступив Ісидор, митрополит київський і всієї Руси, коли р. 1430-го на вселенському Соборі у Флоренції підписав декрет, що ним грецька Церква урочисто зєдинилася з латинською. Та повернувшись зі Собору, хоч був прийнятий з великою радістю у Києві, у своїй почесній столиці, то однак згодом запроторений в тюрму в Москві мусів втікати і покинути край.

Всетаки память про щасливе зєдинення українців з Апостольським Престолом не забулася цілком з бігом часу, хоч багато дечого бувало в ті пресумні часи, що могло її цілком затерти. І так знаємо, що в р. 1458 царгородський патріярх Григорій Маммас висвятив в оцьому славетному городі Григорія на митрополита для українців, що тоді були під великим князем литовським. Знаємо теж, що один другий наступник цього митрополита заходився наново відсвіжити єдність з римською Церквою, та лихі обставини не давали явно - славно оту єдність проголосити.

Та при кінці ХVI століття щораз більше й більше ставалося наглядне, що нізвідки було сподіватись бажаної обнови й реформи для прибитої важкими лихами української Церкви, хіба з повної злуки з Апостольським Престолом. Навіть самі нез'єдинені історики описують і виразно признають дуже гірке положення тої Церкви. Та й українська шляхта, зібрана в р. 1585 у Варшаві, жалілася живими й терпкими словами свойому митрополитові і заявила, що на їх Церкву насіло таке лихо, якого ніколи не було, ні на майбутнє бути не може.

Вони-то не вагались обжаловувати та обкладати дуже важкими оскарженями самого митрополита, єпископів і манастирських настоятелів. А через те, що миряни повставали проти єрархії, наставав, очевидно, у церковній карності немалий занепад.

Не дивниця, що кінець кінців самі владики, уживши надармо всяких способів, прийшли до того погляду, що єдина надія української Церкви - вернутися до католицької єдности. Князь Констянтин Острожський - а не було між українцями могутнішого від нього - був в тому часі за таким поворотом, але у випадку, що вся Східна Церква пристала б до Західної. Та згодом, як побачив, що цей плян не піде так, як йому бажалось, дуже гостро виступив проти віднови тієї злуки. Всетаки митрополит і шість єпископів, порадившись поспільно, дня 2. грудня 1594 р. видали спільну заяву, що вони готові на згоду й єдність. До тієї думки дійшли ми, - писали вони - „зваживши із превеликим нашим болем, скільки перепон до спасіння мають люди без цієї єдности Божих Церков. У ній же, зачинаючи від Христа, Спаса нашого і святих Його апостолів, наші попередники втримувалися одного найвищого Пастиря і першого Верховника в Божій Церкві тут на землі визнавали - як це ясно показують нам Собори і канони - та й не кого іншого крім Святішого Папи Римського. Його слухали у всьому і, як воно тривало в своїй силі, завжди в Божій Церкві був лад і росло богопочитання“ (Бароній, Річники, том VІІ, Рим 1596, Додаток, стор. 681).

Та поки змогли той похвальний замір перевести щасливо в діло, треба було ще довгих і дуже тяжких переговорів. Нарешті після того, як дня 22 вересня 1595 р., в імені всіх українських владик була видана нова заява того самого роду, з кінцем вересня діло дійшло до того, що луцький єпископ і екзарх царгородського патріярха Кирило Терлецький та володимирський єпископ Іпатій Потій як представники решти єпископів могли вибратися в Рим. Принесли тоді зі собою документ з умовинами, під якими вся українська церковна влада ладна була на єдність. Наш Попередник бл. п. Климент VІІІ прийняв послів з великою зичливістю, а принесений документ доручив пильно перевірити і розважити кардинальській раді. Незабаром почались розмови про всю цю справу, що дійшли врешті щасливо до бажаного кінця: бо ж 23 грудня 1595 р. ті самі посли, допущені перед Вселенського Архиєрея, подали йому серед численного збору заяву всіх владик і в своїм та в їхнім імені склали урочисте визнання віри й приобіцяли належний послух і вірність.

Того самого дня Наш Попередник Климент VІІІ. Апостольською Постановою Великий Господь і хвален вельми (А. Тайнер, Старі пам'ятники Польщі й Литви, т. ІІІ, ст. 240 нн.) проголосив для радости всього світу вістку про цю втішну подію. З якою втіхою та з якою зичливістю приняла Римська Церква український нарід, присталий до єдинства стада, видно теж з Апостольського Послання Благословен хай буде пастир з 7 лютого 1596 р. В ньому Вселенський Архиєрей повідомляє митрополита й інших українських єпископів про щасливо осягнене з'єднання і злуку всієї їхньої Церкви з Апостольським Престолом. У тім листі Римський Архиєрей, переповівши коротко події й переговори в цій справі в Римі та прославивши вдячним серцем діло, довершене з Божої милости, проголосив, що звичаї української Церкви та її законні обряди можна без зміни заховувати. „Обряди ж і церемонії ваші, що цілості католицької віри і взаїмній нашій злуці не перепиняють, так само як дозволив Флорентійський Собор, Ми теж дозволяемо затримати“ (А. Тайнер: нав. м. ст. 251). Далі каже, що просив у милостивого короля польського, щоб зволив не тільки оточити своєю опікою єпископів і їх маєтки, але теж відзначити їх найвищими почестями та й згідно з їх бажанням покликати в Королівський Сенат. Накінець по братерськи взиває тих церковних достойників якнайскоріше зійтися на собор цілої провінції та приймити і затвердити там злуку українців з католицькою Церквою.

Цей собор відбувся в місті Бересті: взяли в нім участь не тільки всі українські єпископи та багато других церковних мужів враз з королівськими відпоручниками, але теж і латинські єпископи львівської, луцької і холмської дієцезії як особисті представники Римського Архиєрея. І хоча львівський та перемиський владики на жаль відреклися даної ними згоди, проте 8 жовтня 1596. з'єдинення української суспільности з католицькою Церквою було щасливо потверджене й проголошене. Слід було сподіватися, що ця згода й злука, яка так дуже відповідала потребам українського народу, дасть при однозгідності загалу обильні плоди.

Та прийшов „ворог-чоловік“ і „насіяв кукілю між пшеницею (Мат.13,25); а саме вжето через жадобу деяких вельмож, вжето через політичні чвари, чи теж через те, що заздалегідь не поведено пильно поуку й приготування духовенства й народу в цій справі, пішли завзяті спори і довголітні замішання. Виглядало навіть деколи, що треба боятися, щоб через них те надійно започатковане діло не слизло в жалюгідний спосіб.

Та що не сталося це навіть в самому почині діла в наслідок нагінок і чварів не тільки зо сторони нез'єдинених братів, але й деяких католиків, треба завдячувати в першу чергу митрополитам Іпатієві Потіеві та Йосифові Велямінові Рутському. Вони невтомними заходами старались те діло захистити і поширити. І зокрема їх це осяг, що священики й монахи дістали богословську освіту й моральне виховання, а весь народ отримав здорову науку правдивої віри.

А втім по не багатьох роках започатковане це діло з'єдинення освятилося мученичою кровю: 12 листопада 1623 р. полоцький і витебський архиєпископ, пресвітлий святістю життя й апостольською ревністю, непоборний речник католицької єдности, Йосафат Кунцевич, якого схизматики з найлютіщою ворожнечею шукали згладити зо світу, впав прошитий стрілами й добитий страшним топором. Але свята кров цього мученика сталася немов християнським посівом, бо самі вбивники всі крім одного, поки їх скарано на горло, покинули схизму та каялися свого злочину. Так само заступництву цього найсвятішого мученика треба приписати, що Мелетій Смотрицький, завзятущий Йосафатів суперник за полоцький престіл, в р. 1627 привернувся до католицької віри. І хоч якийсь час вагався сюди й туди, то незабаром став відважно боронити аж до смерти заключений поворот українців на лоно католицької Церкви.

Однак всілякі труднощі росли з року на рік і перебивали оте щасливо започатковане єдинство. Найгірше ж було те, що польські королі, які зразу, здавалося, своєю опікою спомагали діло, згодом під напором ворогів іззовні та через незгоди внутрішніх партій пішли на більші уступки противникам католицької єдности, що їх не бракувало. Тимто скоро святе діло опинилось, як признали самі українські єпископи, без нічиеї вже захорони. Одні тільки Римські Архиереї найзичливішими листами та, по змозі, підмогами, передусім же через Апостольського Нунція в Польщі, відважно й по-батьківськи захищали українську Церкву.

Та що сумніші йшли часи, то ще краще блестіла дбалість українських владик. Старались вони і простий люд обучити в християнській науці і підвищити рівень богословського знання в недосталь освічених священиків і в решті монахів, де тільки їхні обичаї підупадали, наново запалити до карности й святости. А втім в р. 1632-му велику частину церковних дібр приділено новоповсталій єрархії нез'єдинених братів, в договорі ж козаків з польським королем рішено знищити обновлену злуку українців з Апостольським Престолом. Та і тоді не впали вони духом, ба й далі постійно й кріпко боронили довірені їм стада.

А Бог, що не лишає свій нарід забагато каратись скорботами, накінець після заключення Андрусівського мира в р. 1667 дав українській Церкві по стількох смутках і стратах спокійніші часи. З насталого спокою дістала св. віра все більший розріст. Бо прийшов такий зразковий розцвіт християнської обичайности та віри, що й у тих двох єпархіях, що р. 1596-го жалюгідно залишились були відлучені від єдинства, став щоденно потужніти рух за поворотом до католицької кошари з прихильністю усього загалу. Так і пощастилось: в р. 1691 перемиська єпархія, а 1700 р. львівська з'єдинилися з Апостольським Престолом і ось всі майже українці, що були в тому часі в границях Польщі, зажили накінець католицьким єдинством. А розцвіт цей більшав щодня й оттому з великим пожитком для Церкви р. 1720-го митрополит та інші владики української Церкви зійшлися до Замостя на Собор, щоб порадившись поспільно, зарадити як мога найкраще щораз більшим потребам вірних. Постанови того Собору, затверджені Апостольською Конституцією Нашого Попередника бл. п. Венедикта ХІІІ. Апостольський Чин з дня 19 липня 1724 р., принесли українській суспільності немалі користі.

Проте за недослідимим Божим судом наприкінці 18-го століття ота сама спільнота стала зазнавати гонення і гнету, що по розборі Польщі на землях, прилучених до російської імперії, час до часу ще дошкульніше загострювались. По смерти ж царя Олександра І нарочито й нахабно покладено було єдність українців з Римською Церквою зовсім розбити. Вже раніш єпархії з цим населенням були відтяті від майже всяких зносин з Апостольським Престолом. А тут і на єпископів обрано таких, що переняті й підбиті схизмою, могли б статися послушними сторонниками світської влади. У виленському семинарі, основаному царем Олександром І викладалась богословам обох обрядів наука, ворожа Римським Архиєреям; Василіянський Чин, що його члени завжди були дуже великою поміччю католицькій Церкві східнього обряду, позбавлено власної влади і власної управи, а монахів і манастирі вповні підчинено єпископським консисторіям; врешті священикам латинського обряду заборонено під тяжкими карами уділяти українцям св. Тайни й інші релігійні підсобки; а накінець р. 1839-го, нажаль, була крикливо проголошена злука української Церкви з нез'єдиненою російською Церквою.

Хто ж в силі розказати, Достойні Брати, болі, страти, притуги, що їх тоді зазнав вельми шляхетний український нарід, тому тільки оскаржений та обвинувачений, що силоміць, підступно попиханий до схизми, протестував проти кривди і старався по змозі віру свою зберегти?

Тимто зовсім справедливо Наш Попередник бл. п. Григорій ХVІ у промові дня 12 листопаду 1839 р. з жалем й сльозами напятнував перед усім світом негідність отого чину; та його домагання і напятнування так й осталися невислухані. І так католицькій Церкві довелось оплакувати отих своїх синів, видертих нахабним насиллям з її материнського лона.

Ба й що більше, по небагатьох роках холмська єпархія, що належала до польського королівства, злученого з російською імперією, зазнала тої самої нещасної долі. Вірних, що не хотіли відступити від правдивої віри та з почуттям обов'язку незломно стали проти злуки, накиненої р. 1875 з нез'єдиненою церквою, підло покарано: кого драчами, кого побоями, кого вигнанням.

Навпаки в тому самому часі у львівській і перемиській єпархіях, після розбору Польщі прилучених до австрійської імперії, українське життя йшло тихо і мирно. Року 1807, відновлено галицьку митрополію і злучено на стало з львівською архиєпархіею. В тій провінції пішов неабиякий розвиток аж до того, що згодом два митрополити, Михайло Левицький (1816-1858) і Сильвестер Сембратович (1882-1898), що оба з великою розсудливістю і з ревним старанням очолювали свою область, за великі свої духові прикмети й особливіші заслуги були вшановані римською пурпурою та й зараховані у Найвищу Раду Церкви. Коли ж число католиків заєдно більшало, Наш Попередник бл. п. Лев ХІІІ в р. 1885 законно оснував нову станиславівську єпархію. Шість літ пізніше цей щасливий стан скріпивсь окремим чином через те, що всі владики враз з відпоручником Римського Архиєрея і з численним священством зібрались у Львові, щоб відбути загальнопровінціяльний собор і видати пригожі літургічні та церковно-дисциплінарні норми.

Коли ж при кінці 19-го і на початку 20-го століття чимало українців через економічну скруту переселилися з Галичини до Злучених Держав Північної Америки, до Канади й до країв південної Америки, Наш Попередник бл. п. Пій Х з запобігливої боязни, щоб ці любі Йому діти, необізнані з місцевою мовою і латинським обрядом, не дались оманути схизматикам та єретикам або оплутані блудами й сумнівами загалом нещасно не покинули релігії, р. 1907-го настановив їм єпископа з відповідними повновластями. А потім, коли число католиків і їх потреби зростали, заіменував окремого єпископа-ординарія для українців родом з Галичини в Злучених Державах і другого в Канаді; крім того ще осібного єпископа-ординарія для вірних того ж обряду, що переселились із Закарпаття, Мадярщини і Югославії. Вслід за тим Священна Конгрегація для Поширення Віри, як і друга для Східної Церкви управильнили церковні справи українців у вище згаданих областях як також в полуднево-американських країнах відповідними і пригожими зарядженнями.

Тож не дивно, Достойні Брати, що за такі великі добродійства загал українців католиків нераз при даних нагодах явно виявляв свою вдяку й повне віддання Римським Архиєреям. Так було зокрема 1895-го року, в тристаліття щасливо заключеного з'єдинення їх предків з Апостольським Престолом і закріпленого в місті Бересті. Бо крім того, що в поодиноких галицьких єпархіях радісну ту памятку святкували з відповідними урочистостями, вислали були теж до Риму дуже громадне представництво: Митрополита і Єпископів, що Найвищому Архиєреєві й Наслідникові св. Петра заявили від української Церкви любов, пошану, почитання й послух. Це чисельне посольство допустив до себе з належною честю Наш Попередник бл. п. Лев ХІІІ і промовив до них з радістю та батьківською прихильністю й з найбільшими похвалами для з'єдинення українців з Апостольським Престолом, бож тим всім, що його заховують щирим серцем, воно спасенне джерело правдивого світла, незрушимого миру й небесних плодів.

Та й у теперішній добі Римські Архиєреї уділили не менші добродійства цьому наймилішому народові. Особливо за час першої війни в Європі і майже в усьому світі, що так спустошила ті краї, й так само у дальших роках нічого вони не залишили, що могло принести українському народові будь яку поміч і потіху. І так за Божою поміччю перемігши важкі труднощі, що давили цю католицьку суспільність, вона відповідала, як це можна було бачити, рішучо й охоче на невтомний труд своїх єпископів і на співпрацю решти духовенства; Та на жаль, прийшла друга війна куди тяжча й погубніша для української єрархії і її вірного стада.

Але поки станемо, Достойні Брати, коротко писати про теперішнє горе-недолю, що його ця Церква переживає з найвищою небезпекою самого існування, годиться додати одне друге слово, що краще і ясніше показало б, які великі і визначні добродійства принесло українцям та їх Церкві оте 350 літ тому щасливо започатковане з'єдинення.

ІІ

Так отже Ми загально й звязко з'ясували історію цеї щасної злуки та приглянулися раз її радісним то знову дуже сумним переживанням. То й природно насувається Нам питання: Нащо придалося це з'єдинення українському народові? Які здобутки і користі дала їм Апостольська Столиця і Римські Архиереї? Відповідаючи, як годиться, на це питання, сповняемо заразом найвідповіднішу й найхосеннішу річ, головно тому, що Берестейській Унії не бракує завзятих противників та ворогів.

І зараз на початку слід зазначити, що Наші Попередники, по змозі, в кожному часі заходились вберегти й задержати законні обряди українців. Бо коли їх владики вустами висланих на це до Риму єпископів володимирського і луцького прохали Римського Архиєрея, „щоб Його Святість зволив вповні та непорушно заховати й потвердити спосіб уділювання св. Тайн та обряди й церемонії Східної Церкви, так як їх справували в часі з'єдинення, і щоб ні Він ні Його Наслідники нічого ніколи в цій справі не взновляти“ (пор. А. Тайнер, нав. м. ст. 237), то Климент VІІІ приняв ласкаво до відома ці прохання і зарядив, щоб взагалі в цій речі нічого не зміняти. І навіть не наложено їм згодом нового григоріянського календаря, хоч самим українцям виглядало зразу, що при задержанні літургічного східного числення всетаки треба буде його завести. І так юліянськнй календар може існувати в них по наші часи.

Крім того той самий Наш Попередник письмом з дня 23 лютого 1596 р. дозволив згідно з первісними приписами Східної Церкви і відповідно до того, як було предложено в заключеному поєднанні, що єпископів-помічників, правно іменованих, затверджує митрополит. Інші ж Наші Попередники пристали, що митрополит на всіх землях України може закладати початкові й вищі школи та свобідно й по своїй волі наставляти управителів та вчителів. Рівно ж постановили вони, щоб при наділюванні духовних ласк українці не стояли нище від прочих католиків й нарівні з іншими вірними були учасниками всіх відпустів та дарувань, коли тільки піддадуться всім конечним приписаним умовинам. А Павло V дозволив, щоб ті, що ходять до научних і шкільних заведень, установлених митрополитами, відтоді й назавжди мали участь у всіх тих ласках, що їх Римські Архиєреї надали Марійським Дружинам у священних заведеннях ОО. Ісусовців. Тим знову, що відправляють духовні вправи у монахів Чина св. Василія, Урбан VІІІ надав ті самі відпусти, які отримали законники-священики Товариства Ісусового.

З того виходить наглядно, що Наші Попередники окружали українців тою самою батьківською любовю, що й прочих католиків латинського обряду. Рівно ж від самого початку боронили вони прав та привілеїв їхньої Єрархії. Бо немало було таких латинян, які твердили, що український обряд і нищий і менше достойний; ба навіть деякі латинські єпископи повторяли, що українські владики не посідають повних єпископських прав, а є їм підчинені. Тож Апостольська Столиця, опрокидаючи такі несправедливі думки й погляди, видала дня 28 вересня 1643 р. декрет, де так дослівно постановлено: ,,При звіті Його Еміненції кардинала Памфілія з різних рішень особливої наради для з'єдинених українців Його Святість одобрив декрет тоїж окремої наради з дня 14 щойно минулого серпня, яким вирішено, що з'єдинені єпископи - дійсні єпископи й такими належить їх признавати й називати. Також одобрив декрет тої самої наради, де вирішено, що українські єпископи можуть у своїх єпархіях закладати для молоді гуманістичні школи, та що українські духовні тішатъся, подібно як духовні латинської Церкви, привілеями: канона, суду, неторкальности й свободи“ (Акти й декрети св. Соборів, ст. 600, зам. 2).

А вже накращим доказом того, як невтомно й дбайливо старалися Римські Архиереї захистити й зберегти українцям їх обряд, являеться довголітний перебіг справи зміни обряду. Та хотя й для окремих причин, від їхньої волі зовсім незалежних, не можна було дуже довгий час наложити світським людям рішучу заборону зміни обряду, все таки поновлювані спроби таку заборону видати, як і упімнення, звернені до латинських єпископів та священиків, ясно виказують, як дуже та справа лежала на серці Наших Попередників. В самому декреті щасливо заключеного з'єдинення українців з Апостольською Столицею 1595 р. не було виразної заборони переходити зо східного обряду на латинсъкий. Та яка вже тоді була думка Апостольського Престолу, виявляється в письмі Генерального Настоятеля Товариства Ісусового, зверненім 1608 р. до його членів в Польщі: В ньому він збороняе по довершеному з'єдиненні приймати на латинський обряд таких, що раніше ніколи не були того обряду, „бо це приказ Церкви і зокрема постановлено в декреті Унії, довершеної за Климента VІІІ, щоб кожний полишався в обряді своєї Церкви“ (нав. м. ст. 602).

Та коли щораз частіше стали новторятися жалі, що саме молодь вищих українських кругів приймає латинський обряд. Св. Конгрегація для Поширення Віри декретом з дня 7 лютого 1624 р. зарядила, „що на майбутнє з'єдинені українці, так миряни як духовні, так світські священики як і законні, зокрема монахи-василіяни, не можуть з жадної, хоча б найконечнішої, причини переходити на латинський обряд без осібного на це дозволу Апостольської Столиці" (нав. м. ст. 603).

Але цей декрет не можна було перевести в життя через опір польського короля Зигмунта ІІІ, якого бажанням було, щоб цю заборону обмежити лише до духовних. Отже Наш Попередник бл. п. Урбан VІІІ не міг того відмовити цьому дуже могутньому покровителеві католицької єдности. І тому те, що через особливі причини не можна було приписати законом, Апостольська Столиця намагалась перепровадити приказами й упімненнями: і є на це не один доказ.

Так то вже на вступі до декрету з дня 7 липня 1624 р., яким тільки духовним збороняється перехід на латинський обряд, вирішено упімнути священиків латинської Церкви, щоб у св. сповіді не намовляли вірних мирян переходити на згаданий обряд. І цього роду напімнення нераз були повторювані, а Нунції Апостольські в Польщі на поручення Вселенських Архиереїв робили всі зусилля, щоб вони мали бажаний успіх. А що й в наступних часах думка й погляд Апостольської Столиці не змінялися, ясно виходить з письма Нашого Попередника Венедикта ХІV до львівського й перемиського Єпископів з 1751 р., де між іншим читаємо: „Нам доручено Ваші листи з 17 липня, що в них слушно жалуєтеся на перехід українців із грецького обряду на латинський. А втім добре знаєте, Достойні Брати, що Наші Попередники негодували на такі переходи й Ми самі негодуємо, бо гаряче бажаємо не знищення, але збереження грецького обряду“ (нам. м. ст. 606). Крім того той самий Папа обіцяв усунути всякі перепони в цій справі і вкінці урочистим декретом заборонив цього роду переходи. Та труднощі й невгодини тієї доби не дозволили, щоб уже тоді могли сповнитися його бажання й обітниці.

Аж врешті решт після того, як Римські Архиєреї Климент VІІІ і Пій VІІ постановили, що католикам українського обряду в російській займанщині не можна переходити на латинський обряд, в умові з 1863 р., заключеній під проводом Св. Конгрегації для Поширення Віри між латинськими й українськими єпископами й прозваній Конкордія, порішено що ця заборона відноситься до всіх українців.

Вже з цього, що Ми досі в головних уступах й коротко навели з історії, не тяжко виказати, Достойні Брати, як дуже Апостольський Престіл пильнував зберігати цілість українського обряду чи то з оглядом на загал чи щодо поодиноких осіб. Однак ніхто не здивується, коли він, полишаючи неткнутими головні й істотні обряди, з огляду на особливі обставини часу дозволив на деякі менші зміни або їх на час одобрив. Так напр. не дозволив Він на жадні зміни в літургічних обрядах, навіть на такі, що з часом були введені, з винятком тих кількох, що їх постановили були самі українські владики на замоському соборі.

Однак бувало таке, що деякі надто хитрі прихильники схизми на власну руку намагались наново вводити старі, в часті забуті вже звичаї під позором збереження первісної чистоти свого обряду, а поправді на те, щоб неосвідомлений загал лекше відпав від католицької віри. Та Римські Архиєреї, свідомі свого обов'язку, спротивилися цим їхнім лихим зусиллям, відкривши явно хитрі їхні заміри, і порішили, що „не порадившись Апостольської Столиці, не вільно впроваджувати ніяких новостей в священно-літургічних обрядах, навіть в імя привернення обрядів, більш - здавалося б - відповідних для богослужб, одобрених тою самою Столицею, хіба з дуже важних причин і повагою Апостольської Столиці“ (гл. Пій ІХ, Послання: Всю пильність, з дня 13 травня 1874 р., з покликом на Григорія ХVІ, між найтяжчими, Пія ІХ, Акти VІ, 317).

Зрештою Апостольська Столиця така далека від усякого замислу, стати чимбудь на перепоні для ненарушимости й збереження того обряду, що радше сталася для української Церкви речником за заховання з найбільшою пошаною давніх літургічних традицій. Найкращим доказом цієї старанної зичливости для українського обряду являється нове римське видання літургічних книг, започатковано за Нашого Понтифікату і частинно вже успішно переведене. В ньому Апостольська Столиця, йдучи радо назустріч бажанням українських владик, постаралася відтворити літургічні їх обряди за давніми їхніми богослужбовими традиціями.

Та оце приходить Нам на думку, Достойні Брати, друге добродійство, що його принесло українцям згадане з'єдинення з Апостольським Престолом. Через цю злуку дуже шляхетний той нарід, вщеплений у католицьку Церкву, зачав жити її життям, просвічуватись її правдою, участвувати в її ласках. З неї ж б'ють ручаї небесного джерела, що все проходять і проникають, так що можуть зацвісти прегарні квіти всіх чеснот й зародити обильні та здорові овочі.

Бо коли перед довершеним поворотом до єдности самі нез'єдинені брати скаржилися на відступства від св. віри в тих сторонах, на розповсюджений порок симонії у виборі єпископів й інших священнослужителів, на розтрату церковних дібр, на зіпсуття монашого життя, на упадок манастирської карности й на те, що звязь послуху вірних для своїх владик щодня більше ослаблювалась і рвалася, то навпаки після заключення з'єдинення за надхненням і поміччю Божою положення раз-у-раз кращало. Але скільки сили духа й постійности мусіли мати єпископи, головно на перших порах через всякого рода замішання і розбурхані напади, щоб привернути всюди церковну карність? Кілько муравлиної пильности й терпеливої праці треба було їм доложити, щоб розбудити в клирі замилування до життя чеснот, щоб потішити прибиті горем повірені стада, щоб вкінці тих, що хитались у вірі, піднести й всесторонно скріпити? Одначе проти всякого людського сподівання є радісним фактом, що те так побажане єдинство не тільки вийшло переможно з усіх бур, але ще живіше й сильніше виявлялося в побідному бою. І не мечем ані побоями, не приманами чи погрозами, але прекрасним прикладом релігійного життя і, скажемо, якимсь пречудним об'явом Божої ласки українці-католики привели вкінці до одного стада нез'єдинену львівську й перемиську єпархію.

Коли ж вкінці настала тишина й мир, то квітучий стан української Церкви, перш-усього в 18-му столітті, заблистів також і назовні. Свідком того головний храм міста Львова, присвячений св. Юрієві, як також церкви й манастирі, що повстали в Почаєві, Тороканях, Жиравицях та по інших місцях як визначні пам'ятники того часу.

На тому місці слід би загально сказати кілька слів про монахів-василіян, що своєю визначною й ревною працею преславно і найкраще заслужені для цієї цілої справи. Після того, як Велямин Рутський надав їхнім манастирям досконаліший й святіший вид життя через сполуку їх в одну Конгрегацію, чимало монахів так прикладно заблистіли побожністю, вченістю й апостольською ревністю, що сталися провідниками й учителями релігійного життя християнського люду. Юнакам, дуже часто визначного таланту, подавали вони у своїх школах не тільки високу освіту в гуманістичних і богословських науках, але теж враз із тим передавали їм свою солідну чесноту, так що ці зовсім не уступали вихованкам латинських заведень. Знали це добре й нез'єдинені брати, бо немало їх, покинувши дім і батьківщину, радо прибігало до цих наукових осідків, щоб і собі статися учасниками тих розкішних овочів.

Неменші добродійства зо своєї злуки з Апостольською Столицею одержала українська суспільність в новіших часах. Не тяжко це пізнати, коли тільки взяти під увагу стан Церкви в Галичині з-перед жахливих руїн і спустошень цієї війни. Оця саме провінція начисляла майже З,600.00О вірних, 2275 священиків і 2226 приходств тобто парохій. Крім того чимало було католиків-виходців з цієї галицької провінції, що поселились в різних частинах світа, зокрема в Америці: їх треба б рахувати на 400 до 500 тисяч. А тому так численному, як може ніколи перед тим, складові вірних відповідав неменше високий рівень чесного, побожного, християнського життя. В єпархіяльних семинаріях питомці належним, старанним вихованням приготовлялись до прийняття священних чинів; знову ж вірні, беручи з найбільшою любовю і пошаною участь в богопочитанні, видавали радісні й обильні плоди релігійного життя.

Обмежуючись до коротесенької згадки про щасливий стан української Церкви, не можемо непом'янути мовчанкою визначного митрополита Андрея Шептицького, що майже 45 літ невтомною і пильною працею заслужився не одним титулом і не в самій тільки духовній ділянці перед повіреним собі стадом. За час його архипастирського правління було основане Богословське Товариство, що мало на меті розбуджувати в клирі замилування до ширших студій та розвою священних наук. У Львові засновано Богословську Академію, де здібніша українська молодь могла догідно віддаватися філософічним і богословським студіям та іншим вищим наукам зовсім на університетський лад. Великий зріст взяла всякого роду видавнича діяльність чи то книжок чи часописів і журналів, що втішатися славою й в чужих. Крім цього розвинулося церковне мистецтво за прадідними традиціями й питомим хистом цього народу й основано музей та інші мистецькі установи з прекрасними пам'ятниками старовини. Врешті заложено й розвинено немало заведень, що мали на меті спомагати нищі круги суспільности в їх потребах та вбогих в їх долегливостях.

Не можемо промовчати й ті надзвичайні заслуги, що їх досягли тут з чималим спасенним вислідом віддані Богу мужеські й жіночі Чини. І в першу чергу нехай буде вільно згадати манастирі василіянських монахів та монахинь; хоч за австрійського цісаря Йосифа ІІ не без кривди й шкоди потерпіли вони встрявання світської влади в свої справи, перегодом в р. 1882-му і в дальших літах через так звану Добромильську Реформу привернені до первісної своєї слави, з любовю укритого життя та високою духовністю, що її черпають із правил та прикладу св. Основника, лучать гарячу ревність апостольства. До цих данних осідків монашого життя долучились рівно славні нові законні Згромадження, мужеські й жіночі: тобто Чин Студитів, що його монахи віддаються передусім контемпляції небесних річей і ділам св. покути; законне Згромадження Пресв. Спаса в українському обряді, що його члени з вельми спасенним пожитком працюють так в Галичині, як і в Канаді; врешті численні законні жіночі Згромадження, що їх метою виховувати дівчата й доглядати хворих: чи то Служебниці Непорочного Зачаття Преч. Діви Марії, чи Мироносиці, Йосифітки, Йосафатки, Сестри Пресв. Родини і св. Вінкентія Павлійського.

Крім цього слід згадати тут Папську Колєгію ім. св. Йосафата, що її оснував на Джаніколі і випосажив щедро Наш Попередник бл. п. Пій ХІ. Продовж багатьох століть могли деякі молоді вибранці приготовлятись до прийняття священичих чинів у Папській Грецькій Колегії, аж окрему Колєгію в Римі для тих юнаків, Божим покликом призваних з українського народу, заснував інший Наш Попередник незабутньої памяти Лев ХІІІ. Та коли цей будинок показався замалий для зростаючого числа питомців, найблищий Наш Попередник в особливій своїй любові до українського народу побудував, як Ми згадали, нову більшу будівлю. В ній то мають щасливо зростати в пошані й любові до Намісника Ісуса Христа й на надію української Церкви кандидати до священства, назначені й підібрані до богословських студій та до наук, питомих свому обрядові.

Інший, Достойні Брати, неменшої ваги набуток й оздобу дістала українська суспільність і зі свого з'єдинення з Апостольською Столицею, а саме те, що удостоїлась ряду славних ісповідників та мучеників. Щоб зберегти ненарушимість католицької віри й ревну вірність Римським Архиереям, не завагались вони перед ніякими трудами й турботами, ба навіть радо пішли на смерть згідно з наукою Божого Спаса: „Блаженні будете, коли зненавидять вас люди й коли відлучать вас і ганьбитимуть і рознесуть імя ваше як ганебне за Сина Чоловічого. Зрадуйтесь у той час і звеселіться, ось бо велика заплата ваша в небі“ (Лк. 6, 22-23).

З-поміж них перший приходить Нам на думку вельми святий Святитель Йосафат Кунцевич, що його славну непохитну мужність Ми вже вище згадали. Коли найбільше злочинні ненависники католицької віри зробили на нього смертельний напад, він добровільно віддався катам і так дав себе на жертву, щоб чимскоріш виєднати навернення нез'єдиненим братам. У свій час був він головний, та не одинокий мученик за католицьку віру й єдність, бо до його подібного вінця прилучилося чимало духовних і мирян, які чи то упали від меча, чи кнутами на смерть жорстоко скатовані, а то й вкинені у дніпрові води, відійшли славно у небесні палати.

А коли по небагатьох літах, тобто в половині ХVІІ століття, козаки вхопили за зброю проти Річпосполитої польської, ненависть противників церковної єдности ще більш і більш зросла і лютіше розпалилась. Бо вони були того переконання, немовби введене оце з'єдинення сталося головним джерелом, що з нього пішли всі тодішні лиха й нещастя. Тому то так сильно постановили собі всіми засобами й всяким способом його повалити й знищити. Звідсіля повстали майже незлічимі нещастя для української католицької Церкви: багато храмів збезчещено, пограбовано, зруйновано, а їхню утвір і скарби знищено; багато священнослужителів і силу вірних перебито важкими кнутами, замучено тяжкими тортурами й жахливо помордовано. Навіть самі владики, обдерті зо своїх дібр та прогнані зо своїх престолів, мусіли втікати. Та навіть під цю розшалілу бурю вони не падали духом, ані в міру спромоги не залишали повірених їм стад без опіки й оборони. Що більше, в найбільшій скруті старалися своїми просьбами, накликуваннями, заходами всі руські Церкви враз з царем Олексієм привести до одної вівчарні.

Надто прийшла нова, неменше дошкульна нагінка на католиків на кілька літ до розбору Польщі. Тоді то війська російської цариці увійшли були в границі Польщі, насильно зброєю забрали дуже багато українських католицьких церков, а священиків, що не хотіли покинути свою віру, в'язнили, доптали, сікли нагаями, запроторювали в тюрми, мучили жорстоко голодом, спрагою, холодом.

А цим знову не уступили в постійності й мужності ті священнослужителі, що коло р. 1839-го воліли радше втратити свої добра й свободу, аніж відректися свого релігійного обов'язку. З їх числа годиться згадати окремим способом священика Йосифа Анчевського, що протриманий 32 роки в суздальському манастирі під строгим наглядом, доступив нагороди за свою високу чесноту святою смертю 1878 р. Так само 160 священиків за це, що явно визнавали католицьку віру, видерті своїм родинам, полишеним в нужді, були вивезені в глибоку Росію й позамикані по манастирях, а не дались ані голодом ні знущаннями відвести від своєї святої постанови.

Неменшою мужністю духа заблистіло чимало духовних й мирян з холмської єпархії, що непохитно оперлись гонителям католицької віри. Так напр. мешканці села Пратулина не відповіли силою на насилля, коли солдати напали на церкву, щоб заняти й віддати її схизматикам, але безборонні збившись до купи, створили з себе гейби живий мур проти напасників. Через те одних поранили й скатували, других на довгі роки ув'язнили або вивезли в холодну Сибір, а інші під кулями пролляли свою кров за Христа. Що до тих, які запечатали католицьку віру власною кров'ю, то справа єпархії і є надія, що колись можна буде їх зарахувати в ряди блаженних. Ці нікчемні злочини, на жаль, сповнились не в одному місці, але звершувались по багатьох містах, містечках і селах. Коли ж уже всі католицькі церкви віддано схизматикам і всі священнослужителі, викинені зо своїх місць, були присилувані покинути без опіки повірене їм стадо, тоді вірних, зовсім не питаючи про їх бажання, вписано до нез'єдиненої церкви. Та вони, дарма що позбавлені своїх пастирів та відправ і підмог своєї релігії, все таки завзято старалися зберегти віру. Коли ж деякі ОО. Ісусовці в перебранні й не без великої небезпеки життя потайки до них навідувались, щоб проповідати їм Божий закон, додавати заохоти й потіхи, вони приймали їх з найбільшою радістю і пошаною.

Якжеш 1905 р. проголошено сяку-таку свободу віри, то можна було побачити в тих українських волостях чудове й радісне явище: просто сила католиків стала виходити зо своїх криївок на денне світло, а не маючи священиків свого східного обряду, збитими гуртами, з хрестом на переді та святими іконами в прилюдному святочному поході й з подячними піснями Богу, йшла до латинських костелів, куди передше під вельми тяжкими карами не вільно було їм заходити. І там вони благали правних священнослужителів, щоб створили їм двері, прийняли їх та їхнє визнання віри й записали їх до католиків. І так в короткому часі до 200.000 Христових вірних правильно прийнято до Церкви.

Але і в новіших часах не бракло нагоди, щоб єпископи, священики й їхні стада не показали мужности духа й постійности у захованні католицької віри, в обороні Церкви та її св. свободи. З-поміж них мило тут згадати для особливої його прослави митрополита Андрея Шептицького. Коли розшаліла перша европейська війна і Галичину зайняли російські війська, прогнано його з його престолу й виселено в манастир. Там і пробув він якийсь час під сторожею і нічого більш не бажав, як засвідчити найглибшу свою побожність до Апостольського Престолу й з усією готовістю, як цього була б потреба, понести при Божій ласці навіть мучеництво за своє стадо, що для його спасіння вже довго присвячував свої сили і труди.

ІІІ

Ми вже бачили, Достойні Брати, з історичних фактів, коротко представлених в цій Енцикліці, кілько великих користей та дібр припало українському народові з його злуки з католицькою Церквою. І не дивно: бо якщо в Христі „зволила замешкати вся повнота“ (Кол. 1, 19), то зрозуміло не може уживати тієї повноти, хто від Церкви „що є Його тілом“ (Єфес. 1, 23), відлучений, тому, що за словами Нашого Попередника бл. п. Пелягія ІІ: „Хто небудь не був би в мирі та єдності з Церквою, не може мати Бога по свойому боці“ (Лист до єпископів Істрії, - Акти Всел. Соб. IV, ІІ,1О7). І ми також бачили, що цей любий український нарід мусів переносити багато труднощів, бід і переслідувань, щоб боронити по силам своєї католицької єдности, а однак Бог в своїм провидінні нераз його щасливо (з цього) звільнював і вертав йому мир.

Та під цю пору бачимо з найбільшим затривоженням в душі, що наступає нова і дуже грізна буря на цю Церкву. Вісті, що до нас доходять, хоча скупі, однак вистарчальні, щоб збільшити нашу журбу та наповнити тривогою. Саме роковий день, в якому 350 літ тому ця вельми стара християнська суспільність з радісними надіями злучилася зо своїм Найвищим Пастирем і Наслідником Блаженного Петра; і цей якраз день стався Нам „днем жури і тісноти, днем горя і нужди, днем тьми і безпросвітку, днем мряки і бурі" (Соф. 1,15).

Бо з великим смутком Ми довідалися, що на теренах, недавно прилучених до Росії, найдорожчі наші браття і сини українського народу терплять тяжкі переслідування для своєї вірности до Апостольського Престола; і не бракує таких, що всіми способами стараються відорвати їх від спільноти Матері Церкви та привести проти їхньої волі й найсвятішого переконання до злуки з нез'єдиненими. І так духовенство українського обряду, як доносять, в письмі, зверненім до державної влади, жалується, що Його Церква в Західній Україні, як вона сьогодні називається, опинилась в дуже трудних обставинах, тому що всіх єпископів і багатьох з їхніх священиків ув'язнено та рівночасно заборонено кому-небудь прийматися заряду української Церкви.

Знаємо теж, Достойні Брати, що ці труднощі і прикрості оправдується, розуміється сповидно, політичними причинами. Однак такий спосіб поступовання не є новий, ані перший раз сьогодні ужитий; бо багато разів продовж століть вороги Церкви завзято та підступно обвинувачували католиків, начебто вони щось ділали проти держави, тому що не були б посміли явно призвати, що вони ворожо наставлені проти релігії та її отверто поборювали цим самим чином, яким колись жиди обвинувачували самого Божеського Спаса перед римським Намісником кажучи: „Ми найшли, що цей ворохобить наш нарід і забороняє давати цісареві податок“ (Лук. 23, 2). Але самі факти і їх висліди легко доказують та виясняють, яка була й є причина цих переслідувань. Бо хтож не знає, що патріярх Олексій, недавно вибраний нез'єдиненими єпископами Росії, в посланні, зверненому до української Церкви, - що не мало причинилося до започаткування цього рода переслідування, - явно захвалював і проповідував відступство від католицької Церкви?

А ці утиски тим більше Нас прибивають, Достойні Брати, що майже всі народи світа на урочистих зібраннях своїх висланників ще тоді, як шаліла великанська війна, між іншими заявили, що ніколи не має бути підприйняте переслідування релігії. І це саме вродило в Нас надію, що католицькій Церкві буде даний мир і належна свобода, тим більше, що вона сама постійно вчила і вчить, що треба завжди в совісті повинуватися законно установленим державним властям, які приказують у площині і рамках своєї влади. Але випадки нажаль, яких Ми торкнулися в попередних рядках, так дуже і так гірко ослабили і майже відібрали цю надію і це наше довір'я, як йде про український нарід.

Оттому в цім дуже важкім нещасті, коли людські сили видаються за слабі, нічого більше не лишається, Достойні Брати, як умильно благати премилосердного Бога, що ,,зробить... суд протребуючим і справедливість вбогим“ (Пс. 139, 13), щоб Сам схотів ласкаво успокоїти цю люту бурю тай остаточно положити їй кінець. А вас і повірене вам стадо ще раз і ще раз заохочуємо разом з Нами приліжними молитвами та покутними ділами виблагувати в Того, що Божим світлом просвічує людські уми і Божим своїм замислом наклонює їх волі до своєї найвищої волі, щоб помилував свій нарід і не дав свойого насліддя на ганьбу (гл. Йоіл 2,17), та щоб чимскоріш українська Церква увільнилася з цього погубного положення.

А особливішим способом в цих смутних і критичних подіях Ми батьківським серцем звертаємося до тих, що саме ними так тяжко і жорстоко пригнетені. До вас перш усього, Достойні Брати Єпископи українського народу, що хоч самі переносите великі утиски, більше однак прибиті й затривожені долею вашого стада, як кривдами і нанесеними вам лихами, за словами: „добрий пастир душу свою дає за свої вівці" (Йо. 10,11). І хоча теперішнє положення неясне, а майбутнє непевне та дуже тривожне, все таки не упадайте духом, але „ставши видовищем... світові, ангелам і людям" (І Кор. 4,9), старайтеся, щоб вашу терпеливість і чесноту брали за взір всі Христові вірні. Через це, що переносите мужно і постійно цього рода переслідування та палаєте Божою любов'ю до Церкви, ви є: „Христове благоухання миле...  Богові в цих, що спасаються, і в тих, що погибають" (ІІ Кор. 2,15). І хоч ви в кайданах вілдучені від ваших синів, не маєте змоги учити їх закону святої віри, самі ваші кайдани повніше і краще голосять і проповідують Христа.

До вас відтак відзиваємося по батьківськи, улюблені сини, що назнаменовані священством Христа, „що терпів за нас" (гл. І Петр. 2,21), повинні вірніше за Ним іти і перед іншими приймати та видержувати противний напад. Хоча ваші нещастя з одної сторони так сильно Нас прибивають, з другої радіємо, що можемо до багатьох в нас так промовити словами Божеського Спаса: „Знаю твої діла і любов і служення і терпеливість і послідні вчинки твої, більші від перших" (Апокапіпса 2,19). Витримуйте дальше, заохочуемо вас, сильно і постійно у вашій вірі в цих сумних часах й дальше піддержуйте слабих та скріплюйте тих, що хитаються. Упоминайте на скільки треба, поручених вам вірних, що не можна ніяк, навіть поверховно чи словом заперечити або опустити Христа та Церкву, та виявляйте єхидні штучки тих, що обіцюють людям земські вигоди і незнать яке щастя в цьому житті, а гублять їхні душі. Поводіться „як слуги Божі у великій терпеливості, в прикростях, в бідах, утисках... В чистоті, в розсудності, в довготерпеливості, в добротливості, в святім Дусі, в необлудній любові, в слові правди, в Божій силі, з оружжям справедливості у правій і лівій руці" (ІІ Кор. 6,4 н.).

До вас вкінці промовляємо, всі католики української Церкви зо співчуттям для ваших терпінь і тягарів. Добре знаємо, що дуже сильні засідки наставлені для вашої віри. Що більше, здається, треба боятися, щоб в найближчих днях не прийшлось терпіти куди більших кривд тим, що не згодяться зрадити найсвятішу справу віри. Тому вже тепер, найдорожчі сини, заохочуємо вас пильно в Господі, щоб ви ніколи не відреклися вашої віри і вашої вірности для Матери Церкви та не далися залякати жадними погрозами ні жадними шкодами ані навіть небезпекою заслання і втрати самого життя. Бо як добре знаєте, йде про закопаний скарб на полі, що його знайшовши чоловік „скриває та з радости йде й продає все, що має, і купує те поле" (Мат. 13,44). І памятайте, що сказав сам Божий Спас в Євангелії: „Хто любить вітця або матір більше ніж Мене, не є Мене гідний. А хто любить сина чи дочку більше ніж Мене, не є Мене гідний. А хто не бере хреста свого і не йде вслід за Мною, не є Мене гідний. Хто найшов свою душу, стратив її; а хто втратив свою душу для Мене, найде її" (Мат. 10,37 вн.). А тому Божому висказові слід прибавити висказ Апостола народів: „Вірне слово: коли ми з Ним вмерли, то з Ним ожиємо. Коли терпимо, то царствувати будемо з Ним. Коли відречемося Його, то й Він відречеться нас. Коли не віримо, Він остає вірний, бо не може
самого себе виректися“ (ІІ Тим. 2,11 нн.).

Батьківську цю заохоту, любі сини, не можемо на Нашу думку скріпити і закінчити відповіднішим способом, аніж упімненнями того самого Апостола народів: „Чувайте, стійте в вірі, поступайте відважно і кріпіться“ (І Кор. 16, 13). „Будьте послушні наставникам вашим“ (Євр. 13,17), єпископам і священикам, коли приказують вам в справах вашого спасіння і по приписам Церкви; всім же, що яким будь чином напосідаються на вашу віру, мужно протиставтеся, „стараючися заховати Єдність духа в звязі мира. Одно тіло і один дух, як ви покликані до одної надії вашого призвання“ (Єф. 4,3-4). І серед всякого рода терпінь та гноблень памятайте: ,,що терпіння теперішного часу є недостойні тої слави, яка в нас обявиться“ (Рим. 8, 18). ,,А вірний є Бог і Він утвердить вас і заховає від злого“ (ІІ Сол. 3,3).

А з повною надією на вас, що мужно й радо відповісьте оцій Нашій заохоті при помочі Божої ласки бажаємо вам кращих і спокійних часів від Отця милосердя і Бога всякого потішення (гл. ІІ Кор. 1,3) і цього умильно благаємо.

І заразом з повноти серця уділяємо кожному з вас, Достойні Брати, та вашим стадам, а вже найособливішим способом Єпископам української Церкви, (її) священикам і вірним, Апостольське Благословення на задаток небесних ласк і на свідоцтво Нашої доброзичливости.

Дано в Римі, у св. Петра, дня 23 місяця грудня
року 1945-го й 7-го Нашого Понтифікату
Папа ПІЙ ХІІ.

***
Примітки: Назва »Русини«, »руський« ужита в урядовому латинському тексті Енцикліки »Орієнталес омнес« на означення, згідно з дивним звичаєм, народів: українського та білоруського - у цьому перекладі на народню унраїнську мову заступається уживаною тепер назвою: »Українці«, »український«
***
 
УВАГА! Тут, на цій сторінці блогу, викладено текст, який набрано вручну зі збереженням мови оригіналу українського перекладу 1946р. Б. .

ЗАВАНТАЖИТИ текст у PDF (pdf+ocr,41st.,ukr,2,91Mb)

Немає коментарів:

Дописати коментар