DІGNІTАTІЅ HUMANАЕ
Павло, єпископ,
слуга слуг Божих,
спільно з Отцями Священного Собору
на вічний спомин про справу
ДЕКЛАРАЦІЯ
ПРО РЕЛІГІЙНУ СВОБОДУ
Про право осіб та громад
на громадянську і суспільну свободу в релігійних справах
1. В наші часи з кожним днем до людей приходить щораз більше усвідомлення ГІДНОСТІ ЛЮДСЬКОЇ особи[1], і зростає число тих, хто вимагає, щоб люди у своїх ділах втішалися й користувалися своєю власною думкою і відповідальною свободою - не спонукувані приневоленням, а ведені усвідомленням обов'язку. Також вони вимагають правничого обмеження державної влади, щоб не надто звужувалися межі законної свободи осіб та об'єднань. Ця вимога свободи в людському суспільстві насамперед має відношення до того, що є благом людського духа, і передусім до вільного сповідування релігії в суспільстві. Пильно зваживши на ці устремління душ і постановивши собі вияснити, наскільки вони узгоджуються з правдою та справедливістю, цей Ватиканський Собор досліджує Священне Передання і вчення Церкви, з яких Церква завше виводить нове, що гармонійно узгоджується зі старим.
Отож Священний Собор найперше заявляє, що сам Бог вказав людському родові шлях, ідучи яким у служінні Йому люди можуть досягти спасіння і блаженства у Христі. Віримо, що ця єдина правдива релігія перебуває в соборній і апостольській Церкві, якій Господь Ісус доручив завдання поширювати цю релігію серед усіх людей, кажучи апостолам: “Ідіть, отже, і навчайте всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав” (Мт. 28:19-20). А всі люди зобов'язані шукати правду, передовсім у тому, що стосується до Бога і його Церкви, а пізнавши її - прийняти і зберігати.
Також Священний Собор визнає, що ці обов'язки торкаються людського сумління і зобов'язують його; що правда перемагає не інакше, як тільки силою самої правди, яка водночас і лагідно, і сильно проникає в уми. І оскільки релігійна свобода, якої домагаються люди задля виконання свого обов'язку поклонятись Богові, полягає у свободі від приневолення в громадянському суспільстві, то й залишає Собор непорушним традиційне католицьке вчення про моральний обов'язок людей і спільнот стосовно правдивої релігії та єдиної Церкви Христової. До того ж, ведучи мову про релігійну свободу, Священний Собор має намір розвинути науку останніх Вселенських Архиєреїв про непорушні права людської особи, а також про правовий устрій суспільства.
І. Загальне поняття релігійної свободи
(Предмет і основа релігійної свободи)
2. Цей Ватиканський Собор проголошує, що людська особа має право на релігійну свободу. А ця свобода полягає в тому, що кожна людина має бути вільною від приневолення як з боку окремих осіб чи суспільних груп, так і з боку будь-якої людської влади, щоб нікого не силували діяти всупереч власному сумлінню і нікому не перешкоджали діяти згідно з власними переконаннями в релігійних справах - приватно чи прилюдно, поодинці чи спільно з іншими - в належних межах. Собор також заявляє, що право на релігійну свободу справді ґрунтується на гідності людської особи, а цю гідність ми пізнаємо і через об'явлене нам слово Боже, і через розум[2]. Це право людської особи на релігійну свободу має бути закріплене у правовому устрої суспільства і стати правом громадянським.
Відповідно до своєї гідності всі люди, - оскільки вони є особами, тобто обдаровані розумом і вільною волею, а отже й наділені особистою відповідальністю, - самою своєю природою спонукувані, а моральною повинністю зобов'язані шукати правду, насамперед ту, що стосується релігії. Вони зобов'язані також триматися пізнаної правди й усе своє життя підпорядкувати її вимогам. Проте люди не зможуть сповнити цей обов'язок відповідним їхній природі способом, якщо не матимуть психологічної свободи і водночас свободи від зовнішнього приневолення. Отже, право на релігійну свободу ґрунтується не на суб'єктивному налаштуванні особи, а на самій її природі. Тому право на цю свободу залишається навіть за тими, хто не виконує обов'язку шукати правду та її триматися; і допоки зберігається справедливий державний лад, їм не можна відмовляти у здійсненні цього права.
(Релігійна свобода і взаємини людини з Богом)
3. Ще яснішим це стає для того, хто міркує так, що найвищою нормою людського життя є сам закон Божий - вічний, об'єктивний та універсальний закон, за яким Бог упорядковує всесвіт, спрямовує його й керує ним та шляхами людської спільноти промислом своєї мудрості й любові. Бог зробив людину учасником цього свого закону, так що людина - за ласкавим укладом Божого провидіння - може щораз краще пізнавати незмінну правду[3]. Тому кожен має обов'язок, а також і право шукати правду в релігії, щоб, використовуючи відповідні засоби, виробляти у своєму сумлінні слушні й правдиві переконання.
Цю правду треба шукати у спосіб, що відповідає гідності людської особи та її суспільній природі, тобто через вільний пошук, що відбувається у навчанні й вихованні, у спілкуванні та діалозі, в ході яких люди викладають одні одним правду, яку віднайшли (чи вважають, що віднайшли), щоб таким чином допомогти одне одному в пошукові правди; а пізнану правду треба твердо прийняти особистою згодою.
Людина пізнає й визнає веління Божого закону через своє сумління, за яким повинна вірно йти у всій своїй діяльності, щоб дійти до Бога - своєї мети. Тому не можна її змушувати, щоб вона чинила проти свого сумління. Проте не можна й перешкоджати тому, щоб людина діяла згідно зі своїм сумлінням, особливо в релігійних справах. Бо сповідування релігії полягає за своєю природою насамперед у внутрішних непримусових і вільних актах, якими людина сама спрямовує своє життя безпосередньо до Бога. Суто людська влада не може ні наказати, ні заборонити сповідувати будь-яку релігію[4]. Сама ж суспільна природа людини вимагає, щоб людина виявляла внутрішні релігійні акти назовні, щоб вона спілкувалася в релігійних справах з іншими та визнавала свою релігію в суспільний спосіб. Тому людській особі та й самому правопорядкові, що його Бог установив людям, буде завдано кривду, якщо людині, яка належно дотримується справедливого державного ладу, заборонять вільно сповідувати релігію в суспільстві.
До того ж релігійні дійства, якими люди - приватно чи публічно - з внутрішнього переконання підпорядковуються Богові, за своєю природою перевершують земний і проминущий лад речей. Тому державна влада, метою якої має бути турбота про спільне земне благо, повинна визнавати релігійне життя громадян і сприяти йому; проте слід вважати, що вона переступає свої межі, якщо зазіхає на те, щоб керувати релігійними практиками чи перешкоджати їм.
(Свобода релігійних спільнот)
4. Належну кожній особі свободу, тобто захищеність від зовнішнього приневолення в релігійних справах, треба також визнавати, коли особи діють спільно, адже релігійних спільнот потребує суспільна природа і людини, і самої релігії.
Отже, тим спільнотам, які не порушують справедливих вимог громадського порядку, по праву належить свобода керуватися властивими їм нормами, вшановувати публічним поклонінням найвище Божество, допомагати своїм членам у практикуванні релігійного життя, підтримувати їхнє навчання й розвивати такі інституції, члени яких співпрацювали б у влаштуванні свого життя згідно з їхніми релігійними засадами.
Релігійним спільнотам також належить право не зазнавати перешкод - чи то у вигляді правових актів, чи то шляхом адміністративного втручання з боку державної влади - у виборі, вихованні, призначенні чи переведенні в інше місце своїх служителів, у спілкуванні зі своєю релігійною владою чи спільнотами, що перебувають в інших частинах світу, в будуванні релігійних споруд і в набуванні та використанні відповідного майна.
Релігійні спільноти мають право також на те, щоб їм не перешкоджали навчати своєї віри і прилюдно засвідчувати її усно чи письмово. Проте в поширенні своєї релігійної віри та впровадженні релігійних практик їм слід завжди утримуватися від будь-яких дій, які містять бодай натяк на приневолення, нечесне чи невідповідне переконування, особливо коли йдеться про людей неосвічених чи нужденних. Такий спосіб дій треба вважати надужиттям власного права і порушенням прав інших.
Крім того, до природи релігійної свободи належить те, що релігійним спільнотам не можна забороняти вільно демонструвати особливу силу свого вчення в тих питаннях, що стосуються до наведення ладу в суспільстві та оживлення всієї людської діяльності. Зрештою, на самій суспільній природі людини й на самому характері релігії ґрунтується право людей, ведених своїм релігійним чуттям, вільно проводити збори чи засновувати виховні, культурні, харитативні та громадські товариства.
(Релігійна свобода сім’ї)
5. Кожній сім'ї - як спільноті, що наділена власним і споконвічним правом, - належить право вільно влаштовувати своє домашнє релігійне життя під керівництвом батьків. Батьки мають право визначати вид релігійної освіти своїх дітей відповідно до своїх власних релігійних переконань. Тому державна влада повинна визнати за батьками право на справді вільний вибір шкіл чи інших виховних засобів; і користування цією свободою вибору не може бути підставою для накладання на них, прямо чи опосередковано, несправедливих обтяжень. Крім того, право батьків порушується, якщо діти змушені відвідувати шкільні заняття, що не відповідають релігійним переконанням батьків, або якщо всім накидається єдина виховна програма, з якої релігійне виховання зовсім вилучено.
(Дотримання релігійної свободи владою)
6. Оскільки спільне благо суспільства, тобто сукупність таких обставин громадського життя, за яких люди можуть повніше й скоріше досягти своєї власної досконалості, передусім полягає в дотриманні прав і обов'язків людської особи[5], то й дбати про запровадження та дотримання релігійної свободи належить і громадянам, і суспільним громадам, і державній владі, й Церкві та іншим релігійним спільнотам - у той спосіб, який кожному з них властивий, відповідно до їхнього обов'язку щодо спільного блага.
До засадничих обов'язків кожної державної влади належить піклування про непорушні права людини і сприяння їм[6]. Тому державна влада справедливими законами й іншими підхожими засобами повинна діяльно захищати релігійну свободу всіх громадян та забезпечувати сприятливі умови для плекання релігійного життя, щоб громадяни могли справді здійснювати свої релігійні права й виконувати свої обов'язки і щоб саме суспільство могло втішатися благами справедливості й миру, які походять із вірності людей Богові та його святій волі[7].
Якщо ж з огляду на особливі обставини народів якійсь одній релігійній спільноті надається у правовому устрої держави особливе суспільне визнання, то конче треба, щоб було визнано й застережено право на релігійну свободу також усіх інших громадян і релігійних спільнот.
Нарешті, державній владі слід подбати, щоб рівність громадян перед законом, яка сама належить до спільного блага суспільства, ніколи не була порушена з релігійних причин - відкрито чи приховано - і щоб поміж громадянами не було дискримінації.
Звідси випливає, що державній владі не можна силою, залякуванням чи іншим чином накидати громадянам визнання чи заперечення якої-небудь релігії або перешкоджати тoму, щоб хтось вступав до релігійної спільноти чи залишав її. Тим більше діє проти волі Божої, а також проти священних прав особи і народів та влада, яка будь-яким способом застосовує силу для знищення чи заборони релігії в усьому людському роді, чи в якійсь країні, чи в певній громаді.
(Межі релігійної свободи)
7. Право на релігійну свободу здійснюється в людській спільноті, тому користування ним підлягає деяким регулятивним нормам.
У користуванні всіма свободами слід дотримуватись моральної засади особистої і суспільної відповідальності. Здійснюючи свої права, окремі люди й суспільні громади зобов'язані моральним законом зважати і на права інших, і на свої обов'язки щодо інших, і на спільне благо всіх. З усіма треба поводитися справедливо й людяно.
Крім того, оскільки суспільство має право захищати себе від надуживань, які можуть постати під виглядом релігійної свободи, то передусім державна влада мусить забезпечувати такий захист. Це, однак, має відбуватись не самовільно і не через більше сприяння якійсь одній стороні, а згідно з правовими нормами, які відповідають об'єктивному моральному ладові. Цього вимагають і успішний захист прав усіх громадян та мирне співіснування їх, і належна турбота про справжній громадський мир, який полягає в упорядкованому і справді справедливому співжитті, й належний захист громадської моралі. Все це творить основу спільного блага і називається громадським правопорядком. А загалом у суспільстві треба берегти практику повної свободи, згідно з якою за людиною слід визнавати якнайбільше свободи і обмежувати її лише тоді й настільки, коли і наскільки це необхідно.
(Виховання у свободі)
8. Люди нашого часу з різних причин зазнають утисків і наражаються на небезпеку бути позбавленими власного вільного судження. З іншого боку, здається, немало є й таких, що мають схильність під прикриттям свободи відкидати підпорядкування будь-якій владі й нехтують належним послухом.
Тому цей Ватиканський Собор закликає всіх, а передусім тих, хто займається вихованням інших, щоб вони намагалися виховати таких людей, які, шануючи моральний лад, коряться законній владі й цінують справжню свободу, - тобто людей, які можуть судити про речі на підставі власних суджень у світлі правди, керуються у своїх діях почуттям відповідальності, стараються наслідувати те, що є істинним і справедливим, охоче об'єднуючи свої зусилля з іншими людьми.
Отож релігійна свобода має бути спрямована на те і служити тому, щоб люди, виконуючи свої обов'язки, пов'язані з громадським життям, діяли більш відповідально.
ІІ. Релігїина свобода у світлі Об'явлення
(Основи науки про свободу в Об'явленні)
9. В основі декларації цього Ватиканського Собору про право людини на релігійну свободу лежить гідність особи, вимоги якої стали повніше відомі людському розумові завдяки досвідові століть. До того ж ця наука про свободу закорінена у Божому Об'явленні, а тому християни тим більше повинні свято її дотримуватися. Бо хоч в Об'явленні й не стверджується виразно про право на свободу від зовнішнього приневолення в релігійних справах, воно все ж розкриває гідність людини у всіх вимірах. Воно засвідчує повагу Христа до свободи людини у виконанні її обов'язку вірити у слово Боже і навчає нас того духу, що його мають визнавати і дотримуватись учні такого Вчителя. Все це висвітлює ті загальні засади, на яких ґрунтується вчення цієї Декларації про релігійну свободу. Зокрема, релігійна свобода в суспільстві цілковито узгоджується зі свободою акту християнської віри.
(Свобода акту віри)
10. Суть однієї з найголовніших засад католицького вчення, яка міститься у Божому слові та яку постійно проповідували Отці Церкви[8], полягає в тому, що своєю вірою людина має добровільно давати відповідь Богові; тому нікого не можна проти волі змушувати до прийняття віри[9]. Акт віри за своєю природою є добровільним, тому що людина, визволена Христом-Спасителем і покликана через Ісуса Христа до всиновлення (пор. Еф. 1:5), може приступити до Бога, який об'явився, тільки якщо Отець приведе її (пор. Йо. 6:44), і вона підкориться Богові розумним і вільним послухом віри. Тому із сутністю віри цілком узгоджується те, щоб у релігійних справах із боку людей було виключено будь-яке приневолення. І тому засада релігійної свободи немало спричиняється до плекання таких умов, за яких людей можна легко заохотити до християнської віри, щоб вони її добровільно прийняли та діяльно її визнавали всім трибом свого життя.
(Спосіб діяння Христа й апостолів)
11. Щоправда, Бог покликає людей до служіння Йому в духові й правді, а тому їх зобов'язує сумління, а не приневолення. Бо зважає Він на гідність людської особи, яку Сам сотворив і яка має йти за власною думкою і користуватися свободою. Найвищою мірою це проявилося в Ісусі Христі, в якому Бог об'явив досконало Себе і свої шляхи. Бо Христос - наш Учитель і Господь (пор. Йо. 13:13) - є лагідний та смиренний серцем (пор. Мт. 11:29), і Він терпеливо привертав та запрошував учнів (пор. Мт. 11:28-30; Йо. 6:67-68). І хоч Він підкріплював та утверджував своє вчення чудами, все ж робив це для того, щоб збудити в слухачів віру й укріпити їх у ній, а не щоб здійснювати над ними якесь приневолення (пор. Мт. 9:28-29; Мр. 9:23-24, 6:5-6)[10]. Так, Він дорікнув слухачам за їхнє невірство, але відплату залишив Богові на Судний день (пор. Мт. 11:20-24; Рим. 12:19-20; 2 Сол. 1:8). Посилаючи апостолів у світ, Він сказав: “Хто увірує й охреститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений” (Мр. 16:16). Знаючи, що кукіль посіяно разом із пшеницею, Він наказав залишити те і те рости аж до жнив, які будуть у кінці віків (пор. Мт. 13:30, 40-42). Не бажаючи бути політичним месією та панувати силою (пор. Мт. 4:8-10; Йо. 6:15), Він волів назвати Себе Сином Людським, який прийшов “служити й віддати своє життя як викуп за багатьох” (Мр. 10:45). Виявив Себе як досконалий слуга Божий (пор. Іс. 42:1-4), що “надломленої очеретини не доломить і льону тліючого не загасить” (Мт. 12:20).
Ісус визнавав державну владу та її права, наказуючи дати кесареві податок, але ясно нагадав, що треба зберігати вищі права Божі: “Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові” (Мт. 22:21). Нарешті, виповнюючи діло ізбавління на хресті, яким здобув для людей спасіння і справжню свободу, Христос довершив своє об'явлення. Бо ж Він дав свідчення правди (пор. Йо. 18:37), але не бажав силою накинути її тим, хто заперечував її. Бо його Царство не через побої здобувається (пор. Мт. 26:51-53; Йо. 18:36): воно встановлюється свідченням і слуханням істини, а зростає любов'ю, якою Христос, піднесений на хрест, притягає всіх людей до Себе (пор. Йо. 12:32).
Апостоли, навчені словом і прикладом Христа, пішли тією самою дорогою. Від самих початків Церкви Христові учні трудилися, щоб навернути людей до визнання Христа Господом, - проте не приневоленням чи хитрощами, негідними Євангелія, а передусім силою Божого слова (пор. 1 Кор. 2:3-5; 1 Сол. 2:3-5). Вони відважно проповідували всім наміри Спасителя-Бога, “який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди” (1 Тим. 2:4), але водночас поважали і слабких, навіть якщо ті перебували у помилці, виразно засвідчуючи, що “кожний з нас сам за себе дасть відповідь Богові” (Рим. 14:12; пор. також Рим. 14:1-23; 1 Кор. 8:9-13, 10:23-33), а через те кожен має слухатися свого сумління. Як і Христос, апостоли завжди намагалися давати свідчення правди Божої, відважуючись проповідувати перед народом і старшинами “сміливо слово Боже” (Ді. 4:31; пор. також 6:19-20). Бо вони твердо вірили, що саме Євангеліє справді є силою Божою на спасіння кожному, хто увірує (пор. Рим. 1:16). Тому, відкинувши всяку “зброю тілесну” (пор. 2 Кор. 10:4; 1 Сол. 5:8-9) і йдучи за прикладом Христової лагідності й сумирності, проповідували вони слово Боже, повіривши цілковито в божественну силу цього слова для поборення богопротивних сил (пор. Еф. 6:11-17) і для навертання людей до віри і послуху Христові (пор. 2 Кор. 10:3-5). Як Учитель, так і апостоли визнавали законну державну владу. Апостол повчає: “Бо нема влади, що не була б від Бога” а відтак наказує: “Кожна людина хай кориться вищій владі... хто противиться владі, противиться Божому велінню” (Рим. 13:1-2; пор. також 1 Пт. 2:13-17). І водночас апостоли не боялися перечити державній владі, яка противилася святій Божій волі: “Слухатися слід більше Бога, ніж людей” (Ді. 5:29; пор. також Ді. 4:19-20). Цією дорогою пішли численні мученики та віруючі в усі віки і в усьому світі.
(Церква йде слідами Христа й апостолів)
12. Отож і Церква, вірна євангельській правді, йде слідами Христа й апостолів, коли визнає та плекає справу релігійної свободи як таку, що відповідає гідності людини і Божому об'явленню. Науку, перейняту від Учителя й апостолів, вона з перебігом часів зберігала та передавала. І хоч у житті Народу Божого, який відбуває своє паломництво в мінливих обставинах людської історії, часом бувало, що він діяв у спосіб, не зовсім відповідний, а то й супротивний духові Євангелія, проте завжди залишалась наука Церкви про те, що нікого не можна змушувати до віри.
Отож євангельська закваска довго діяла в умах людей і значною мірою спричинила те, що люди з плином часу дедалі глибше визнавали гідність своєї особи, а також визрівала переконаність, що у релігійних справах особу в суспільстві треба оберігати від усякого приневолення.
(Свобода Церкви)
13. Серед того, що стосується блага Церкви, навіть більше - блага всього земного суспільства, і що треба всюди й завжди зберігати і охороняти від усякої шкоди, найзначнішим є те, що Церква має користуватися такою свободою дії, якої вимагає турбота про спасіння людей[11]. Бо ця свобода, якою Єдинородний Син Божий наділив Церкву, ізбавлену його кров'ю, - священна. Вона настільки властива Церкві, що той, хто її порушує, - діє всупереч волі Бога. Свобода Церкви є основною засадою стосунків між Церквою й державною владою та суспільством загалом.
У людському суспільстві й перед кожною державною владою Церква домагається свободи для себе, тому що є духовною владою, встановленою Христом-Господом, яка з Божого доручення має обов'язок іти по всьому світові й проповідувати Євангеліє всякому творінню (пор. Мр. 16:15; Мт. 28:18-20)[12]. Церква також домагається свободи для себе як для спільноти людей, які мають право жити в громадянському суспільстві згідно з приписами християнської віри[13].
Отож якщо релігійна свобода справді існує, - тобто якщо вона не тільки проголошувана на словах чи закріплена в законах, а й ретельно дотримувана на практиці, - тоді Церква остаточно набуває сталих правових та фактичних передумов для незалежності у здійснюванні своєї Божої місії, чого церковна влада завжди наполегливо вимагає від суспільства[14]. Водночас християни, як і інші люди, втішаються своїм громадянським правом не зазнавати перешкод у тому, щоб жити згідно з власним сумлінням. Отже, існує узгодженість між свободою Церкви й тою релігійною свободою, яку має бути визнано як право всіх людей та спільнот і затверджено у правовому устрої.
(Завдання Церкви)
14. Для виконання Божого доручення “...навчайте всі народи” (Мт. 28:19) католицька Церква повинна дуже наполегливо працювати, “щоб слово Боже ширилося та звеличувалося” (2 Сол. 3:1).
Тому Церква настійливо просить, щоб передусім її сини складали “прохання, молитви, подяки за всіх людей... Це добре й приємне в очах нашого Спаса Бога, який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди” (1 Тим. 2:1-4).
А Христові вірні при формуванні свого сумління нехай пильно зважають на священну і певну науку Церкви[15]. З волі Христа католицька Церква є вчителькою правди; її обов'язок - проповідувати Правду, якою є Христос, і непомильно навчати цієї правди, а також своїм авторитетом висвітлювати і зміцнювати засади морального порядку, що випливають із самої людської природи. Крім того, нехай християни, йдучи назустріч тим, хто поза Церквою, в мудрості, “у Святому Дусі, у щирій любові, у слові правди” (2 Кор. 6:6-7), стараються поширити на них світло життя з усією довірою (пор. Ді. 4:29) й апостольською відвагою аж до пролиття власної крові.
Бо на учня покладено важливий обов'язок щодо Христа-Учителя: щораз повніше пізнавати правду, від Нього прийняту, вірно її проповідувати, хоробро захищати, виключаючи при цьому засоби, супротивні євангельському духові. При цьому любов Христова спонукає його поводитися з любов'ю, розсудливо й терпеливо з людьми, які перебувають у помилці чи в незнанні щодо віри[16]. Тому до уваги слід брати: і християнський обов'язок щодо Христа - життєдайного Слова, що Його треба звіщати; і права людської особи; і міру Божої благодаті, даної через Христа людині, яку закликають добровільно прийняти й визнавати віру.
(Закінчення)
15. Добре відомо, що люди наших часів прагнуть мати змогу вільно сповідувати релігію - і приватно, і публічно. Релігійну свободу вже проголошено в багатьох конституціях як громадянське право та урочисто визнано в міжнародних документах[17].
Проте не бракує й таких режимів, у конституціях яких визнано свободу релігійного культу, але насправді влада намагається відвести громадян від визнавання релігії та зробити дуже важким і непевним життя релігійних спільнот.
Радо вітаючи щасливі ознаки нашого часу і з болем засуджуючи ті факти, що варті осуду, Священний Собор закликає католиків, а всіх людей прохає, щоб вони якнайуважніше розважили, наскільки необхідною, особливо в сучасних обставинах людства, є релігійна свобода.
Адже очевидно, що всі народи з кожним днем прямують до більшої єдності, люди різних культур та релігій об'єднуються щораз тіснішими зв'язками, зростає усвідомлення власної відповідальності кожного. Тому для встановлення і зміцнення у всьому людському родові миру та згоди необхідно, щоб у всьому світі релігійну свободу підкріплював надійний правовий захист і щоб були гарантовані найвищі обов'язки й права людей жити в суспільстві вільним релігійним життям.
Нехай подасть Бог і Отець усіх, щоб людська сім'я, ретельно дотримуючись вимог релігійної свободи в суспільстві, благодаттю Христа і силою Святого Духа дійшла до отієї високої і вічної “свободи слави дітей Божих” (Рим. 8:21).
***
Все викладене в цій Декларації й кожне з викладеного зокрема було до вподоби Отцям Священного Собору. І Ми апостольською владою, даною Нам Христом, разом із Високодостойними Отцями у Святому Духові це схвалюємо, вирішуємо і постановляємо; і те, що було соборно постановлено, наказуємо для Божої слави оприлюднити.
Рим, при соборі св. Петра,
7 грудня 1965 року.
Я, Павло, Єпископ Католицької Церкви
(Далі йдуть підписи Отців Собору)
ПРИМІТКИ
(1/253) [1] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ, 11 квітня 1963 // ААЅ 55 (1963) 279; там само, 265; Пій ХІІ. Радіозверн. 24 грудня 1944 // ААЅ 37 (1945) 14.
(2/254) [2] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ // ААЅ 55 (1963) 260-261; Пій ХІІ. Радіозверн. 24 грудня 1942 року // ААЅ 35 (1943) 19; Пій ХІ. Енц. Міt brennender Ѕоrgе, 14 березня 1937 // ААЅ 29 (1937) 160; Лев ХІІІ. Енц. Libertаѕ рrаеѕtаntіѕѕіmum, 20 червня 1888 // Асtа Lеоnіѕ ХІІІ, 8 (1888) 237-238.
(3/255) [3] Пор. св. Тома. Сума теологіі, І-ІІ, пит. 91, арт. 1; пит. 93, арт. 1-2.
[4] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ // ААЅ 55 (1963) 270; Павло VІ. Радіозверн. 22 грудня 1964 // ААЅ 57 (1965) 181-182; св. Тома. Сума теологіі, І-ІІ, пит. 91, арт. 4с.
(5/257) [5] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа, 15 травня 1961 // ААЅ 53 (1961) 417; його ж. Енц. Расеm іn tеrrіѕ // ААЅ 55 (1963) 273.
[6] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ // ААЅ 55 (1963) 273-274; Пій ХІІ. Радіозверн. 1 червня 1941 // ААЅ зз (1941) 200.
[7] Пор. Лев ХІІІ. Енц. Іmmоrtаlе Dеі, 1 листопада 1885 // АЅЅ 18 (1885) 161.
(7/259) [8] Пор. Лактанцій. Божественні настанови (Divinarum Іnstitutionum), кн. V, 19 // СЅЕL 19, с. 463-464; РL 6, 614 і 616 (гл. 20); св. Амвросій. Листи до імператора Валентиніяна, лист 21 // РL 16, 1005; св. Августин. Проти писань Петіліяна, кн. ІІ, гл. 83 // СЅЕL 52, с. 112; РL 43, 315; пор. С. 23, Ч. 5, с. 33 (Friedberg, кол. 939); його ж. Лист 23 // РL 33, 98; його ж. Лист 34 // РL 33, 132; його ж. Лист 35 // РL 33, 135; св. Григорій Великий. Лист до Вірґілія і Теодора, Єпископів Марсилії в Галлії. Реєстр листів, І, 45 // МGН, Листи І, с. 72; РL 77, 510-511 (кн. 1, лист 47); його ж. Лист до Йоана, Єпископа Константинопольського. Реєстр листів, ІІІ, 52 // МGН, Листи І, с. 210; РL 77, 649 (кн. ІІІ, лист 53); пор. 1). 45, с. 1 (Friedberg, кол. 160); ІУ Толедський Собор, кан. 57 // Маnѕі 10, 633; пор. 13. 45, с. 5 (Friedberg, кол. 161-162); Климентій ІІІ, Х, V 6, 9 (Friedberg, кол. 774); Інокентій ІІІ. Лист до Архиєпископа Арльського, Х, ІІІ, 42, 3 (Friedberg, кол. 646).
[9] Пор. СІС, кан. 1351; Пій ХІІ. Промова до прелатів-аудиторів та інших посадових осіб і міністрів Трибуналу Святої Римської Роти, 6 жовтня 1946 //ААЅ 38 (1946) 394; його ж. Енц. Муѕtісі Соrporіѕ, 29 червня 1943 // ААЅ 35 (1943) 243.
(8/260) [10] Пор. також: Павло VІ. Енц. Ессlеѕіаm ѕuam, 6 серпня 1964 // ААЅ 56 (1964) 642-643.
(10/262) [11] Пор. Лев ХІІІ. Лист Offiсіо ѕаnсtіѕѕіmо, 22 грудня 1887 // ААЅ 20 (1887) 269; його ж. Лист Ех lіttеrіѕ, 7 Квітня 1886 // ААЅ 19 (1886) 465.
[12] Пор. також: Пій ХІІ. Енц. Ѕиmmі Роntificatuѕ, 20 жовтня 1939 // ААЅ 31 (1939) 445-446.
[13] Пор. Пій ХІ. Лист Firmissimam соnѕtаntіam, 28 березня 1937 // ААЅ 29 (1937) 196.
[14] Пор. Пій ХІІ. Промова Сі rіеѕсе, 6 грудня 1953 // ААЅ 45 (1953) 802.
(11/263) [15] Пор. Пій ХІІ. Радіозверн. 23 березня 1952 // ААЅ 44 (1952) 270-278.
[16] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ // ААЅ 55 (1963) 299-300.
[17] Пор. там само, с. 295-296.
(УВАГА! Текст майже не редаговано, а лише перенесено ПРИМІТКИ в кінець документу для зручнішого читання. Примітки, подібно як і весь текст, було перебрано вручну, то ж перепрошую читача за, можливо, десь пропущену літеру)
Немає коментарів:
Дописати коментар