КАТЕХИТИКА-VI: 15_Рrеѕbуtеrоrum-оrdіnіѕ

РRЕЅBУTЕRОRUM ОRDІNІЅ

Павло, єпископ,

слуга слуг Божих,

спільно з Отцями Священного Собору

на вічний спомин про справу

ДЕКРЕТ

ПРО СЛУЖІННЯ І ЖИТТЯ ПРЕСВІТЕРІВ

Вступ

1. Уже не раз цей Священний Собор нагадував усім про високу гідність ПРЕСВІТЕРСЬКОГО ЧИНУ в Церкві[1]. Однак, оскільки цьому чинові доручено надзвичайно важливу роль в оновленні Церкви Христової - роль, яка щодня складнішає, - схоже, що буде дуже корисним докладніше і глибше розглянути питання про пресвітерів. Все, про що тут ідеться, стосується до всіх пресвітерів, особливо тих, які займаються душпастирством; а що стосується до єромонахів, то щодо них слід зробити відповідні поправки. Адже через рукоположення та місію, що їх пресвітери приймають від єпископів, вони призначаються служити Христові - Вчителеві, Священикові й Цареві - і беруть участь у його служінні, завдяки якому Церква тут, на землі, невпинно будується як Народ Божий, Тіло Христове і Храм Святого Духа. Тому, щоб у нинішніх душпастирських та людських обставинах, які докорінно змінилися, можна було б успішніше підтримувати їхнє служіння і краще подбати про їхнє життя, Священний Собор заявляє і постановляє таке.

- Глава І -

Про пресвітерство в місії Церкви

(Природа пресвітерства)

2. Господь Ісус, “якого Отець освятив і у світ послав” (Йо. 10:36), зробив усе своє таїнственне Тіло учасником того помазання Духом, яким Він сам був помазаний[2]; бо в Ньому всі вірні стають святим і царським священством, приносять Богові через Ісуса Христа духовні жертви і звіщають про силу Того, хто їх покликав з темряви у дивне своє світло[3]. Отже, немає такого члена Тіла, що не брав би участі в місії всього Тіла, бо кожен повинен святити Ісуса у своєму серці[4] й духом пророчим давати свідчення про Нього[5].

Той самий Господь поміж вірними, що зрослись в одне Тіло, в якому “всі члени не виконують ту саму роботу” (Рим. 12:4), поставив декого служителями, щоб вони у спільноті вірних священною владою Рукоположення могли приносити Жертву й відпускати гріхи[6], а також публічно виконували між людьми в імені Христа священиче служіння. Тому Христос, пославши апостолів, як і сам Він був посланий Отцем[7], через них зробив учасниками своєї посвяти і своєї місії їхніх наступників - єпископів[8]. А їхній тягар служіння було в підпорядкованому ступені передано пресвітерам[9], щоб вони, поставлені у пресвітерський чин[10], були співробітниками єпископського чину для належного виконання апостольської місії, дорученої Христом.

Сан пресвітерів, тісно пов'язаний з єпископським чином, є участю у владі, силою якою сам Христос будує та освячує своє Тіло й управляє ним. Тому священство пресвітерів хоч і передбачає святі Таїнства християнського посвячення, однак уділяється воно через особливе Таїнство, силою якого пресвітери завдяки помазанню Святим Духом позначені особливою печаттю і так уподібнюються до Христа-Священика, щоб могти діяти, уособлюючи Христа-Голову[11].

Оскільки пресвітери беруть часткову участь у служінні апостолів, їм дана від Бога благодать бути служителями Христа Ісуса між народами, виконуючи священний обов'язок проповідування Євангелія, щоб жертва цих народів була приємна й освячена у Святому Дусі[12]. Бо через апостольське проповідування Євангелія скликається і збирається Народ Божий, щоб усі, що належать до цього Народу, освячені Святим Духом, віддали себе “як жертву живу, святу, приємну Богові” (Рим. 12:1). Через пресвітерське служіння ця духовна жертва вірних звершується в єднанні з жертвою Христа, єдиного Посередника, принесеною руками пресвітерів від імені всієї Церкви безкровно і таїнственно в Євхаристії, доки не прийде сам Господь[13]. До цього спрямоване служіння пресвітерів, і в цьому - його вершина. Бо це служіння, що починається від євангельської благовісті й черпає свою силу та дієвість із Жертви Христової, спрямоване до того, щоб “увесь ізбавлений град, тобто зібрання і спільнота святих, був як вселенська жертва принесений Богові через Великого Священика, який і Себе самого приніс у жертву за нас у Страстях, щоб стали ми тілом такого великого Голови”[14].

Отже, мета, до якої спрямоване служіння й життя пресвітерів, - здійснювати славу Бога-Отця у Христі. А слава ця полягає в тому, що люди свідомо, вільно і вдячно приймають діло Боже, довершене у Христі, й являють його у всьому своєму житті. Тому пресвітери, - чи коли віддаються молитві й поклонінню, чи коли проповідують Слово, чи приносять Євхаристійну Жертву і служать інші Таїнства, чи виконують інші служіння для людей, - сприяють як зростанню слави Божої, так і плеканню Божого життя в людях. Все це, оскільки випливає із Христової Пасхи, знайде своє завершення у славному приході Господа, коли Він сам передасть Царство Богові й Отцеві[15].

(Пресвітери серед Божого народу)

3. Пресвітери, - з-поміж людей взяті й задля людей встановлені в тому, що належить до Бога, щоб приносити дари та жертви за гріхи[16], - живуть серед інших людей як серед братів. Так і Господь Ісус, Син Божий, посланий Отцем як людина до людей, мешкав серед нас і бажав бути подібним до братів у всьому, крім гріха[17]. Вже святі апостоли наслідували Його, а Святий Павло, учитель народів, “вибраний для Євангелії Божої” (Рим. 1:1), свідчить, що для всіх Він став усім, щоб спасти всіх[18]. Пресвітери Нового Завіту своїм покликанням і рукоположенням якоюсь мірою відділені від інших у Народі Божому, однак не для того, щоб відокремлюватись від його сукупності або від будь-якої окремої людини, а щоб цілковито присвятити себе тому ділові, до якого Господь їх покликав[19].

Вони не могли б бути служителями Христа, якби не були свідками й будівничими життя іншого, ніж земне; та не могли б вони служити й людям, якби залишалися чужими до обставин їхнього життя[20]. Саме їхнє служіння особливим чином вимагає, щоб вони не пристосовувалися до цього світу[21]; та водночас воно вимагає, щоб вони жили в цьому світі серед людей і, як добрі пастирі, знали свої вівці, а то й старалися привести ще й тих, хто не з цієї кошари, щоб і вони почули голос Христа і щоб постало одне стадо й один пастир[22]. А щоб вони могли цього досягти, вельми допоміжними є ті чесноти, що їх слушно цінують у людському суспільстві: добре серце, щирість, мужність і витривалість, постійне дбання про справедливість, добре виховання та інші, про які згадує апостол Павло, кажучи: “...Усе, що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що шанобливе, коли якась чеснота чи що-будь похвальне, - про те думайте” (Флп. 4:8)[23].

- Глава ІІ -

Про служіння пресвітерів

І. Обов'язки пресвітерів

(Пресвітери - служителі Божого слова)

4. Народ Божий збирається передусім словом Бога живого[24], і цього слова належить очікувати з вуст священиків[25]. Оскільки ніхто не може спастися, якщо спершу не увірує[26], то першим обов'язком пресвітерів, як співробітників єпископів, є проповідувати всім Боже Євангеліє[27], щоб, виконуючи наказ Господа: “Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню” (Мр. 16:15)[28], вони будували і примножували Народ Божий. Адже спасенне слово пробуджує віру в серцях невіруючих і живить її в серцях віруючих. З віри починається і через неї зростає спільнота вірних, згідно зі словами Апостола: “Тож віра - із слухання, а слухання - через слово Христове” (Рим. 10:17). Отже, пресвітери є боржниками перед усіма людьми: вони зобов'язані ділитися з ними правдою Євангелія[29], якою втішаються у Господі. Тому вони завжди - і коли через свою чеснотливу поведінку серед нехристиян приводять їх до прославлення Бога[30]; чи коли, відкрито навчаючи, сповіщають невіруючим таїнство Христове; чи коли подають християнську катехизу або пояснюють вчення Церкви; чи коли стараються у світлі Христовому розглядати питання свого часу, - повинні викладати не власну мудрість, а слово Боже, й наполегливо заохочувати всіх до навернення і святості[31]. А щоб проповідь священиків, яка в нинішніх обставинах світу часто є дуже складною справою, краще впливала на розум слухачів, нехай вони не обмежуються загальним викладом слова Божого, а прикладають вічну правду Євангелія до конкретних обставин життя.

Таким чином, служіння слова здійснюється багатьма способами, відповідно до різних потреб слухачів і різних дарувань проповідників. У нехристиянських країнах або громадах люди приходять до віри й до Таїнств спасіння через євангельську благовість[32]. У самій же спільноті християн, - передусім для тих, які, схоже, мало розуміють чи вірують у те, чого дотримуються, - проповідь слова є необхідною для самого служіння святих Таїнств, бо вони і є таїнствами віри, яка народжується зі слова і живиться ним[33]. Це має особливе значення для Літургії Слова при звершенні Божественної Літургії, в якій нерозривно поєднуються проповідування смерті й воскресіння Господнього, відповіді вірних і саме жертвоприношення, яким Христос через свою Кров утвердив Новий Союз. У цьому жертвоприношенні вірні беруть участь і своїми молитвами, і прийняттям Таїнства[34].

(Пресвітери - служителі освячення через святі Таїнства і Євхаристію)

5. Бог - єдиний Святий і Той, хто освячує, - забажав укласти з людьми союз і взяти їх собі за спільників і помічників, які смиренно служили б у ділі освячення. Тому пресвітери через служіння єпископа приймають посвяту від Бога, щоб, ставши особливим чином учасниками Христового священства, діяти у священнослужінні як слуги Того, хто безперервно через свого Духа здійснює задля нас у літургійних богослужіннях своє священиче служіння[35]. Через Хрещення вони вводять людей до Народу Божого; таїнством Покаяння примиряють грішників з Богом і Церквою; через Єлеопомазання полегшують страждання хворих; а передусім звершенням Божественної Літургії таїнственно приносять Жертву Христову. А у звершенні всіх Таїнств, - як у ранній Церкві це засвідчив блаженний Ігнатій Мученик[36], - пресвітери у різний спосіб єрархічно поєднані з єпископом і так начебто роблять його присутнім у кожній громаді вірних[37].

Всі інші Таїнства, як і всі церковні служіння та справи апостоляту, тісно пов'язані зі Святою Євхаристією і до неї спрямовані[38]. Адже в ній міститься все духовне благо Церкви[39], тобто сам Христос, наша Пасха і Хліб живий, який через своє Тіло, - у Святому Дусі оживлене й животворне, - дарує життя людям, які таким чином заохочені й спонукані до того, щоб разом з Ним офірувати самих себе, свою працю і всі створені речі. Тому Євхаристія являє собою джерело і вершину всієї євангелізації: катехуменів поступово вводять до участі в Євхаристії, а вірні, вже позначені священним Хрещенням і Миропомазанням, через прийняття Євхаристії повною мірою залучаються до Тіла Христового.

Отже, Євхаристійна Трапеза є центром зібрання вірних, що його очолює пресвітер. Так пресвітери навчають вірних приносити Богові-Отцеві божественну Жертву у Службі Божій, а разом з нею офірувати і своє життя. У дусі Христа-Пастиря вони їх вчать із розкаяним серцем у таїнстві Покаяння перед Церквою сповідати свої гріхи та з кожним днем усе більше навертатись до Господа, пам'ятаючи його слова: “Покайтесь, бо Небесне Царство близько” (Мт. 4:17). Також пресвітери навчають вірних так брати участь у звершенні літургійних богослужінь, щоб через них вони досягли щирої молитви: вводять їх щораз досконаліше у молитовний дух, щоб ті молились упродовж усього свого життя, відповідно до дарів і потреб кожного. Вони заохочують усіх виконувати обов'язки свого стану, а тих, хто більше осягнув, - практикувати євангельські ради, відповідно до способу, який найбільше підходить кожному з них. Далі, вони навчають вірних, щоб ті могли у своїх серцях співати похвальні й духовні пісні Господеві, завжди дякуючи за все Богові й Отцеві в ім'я Господа нашого Ісуса Христа[40]. Хвалу і благодарення, що їх пресвітери виражають Богові при звершенні Євхаристії, вони поширюють на різні години дня, виконуючи богослужіння добового кола, в яких від імені Церкви просять Бога не тільки за весь довірений їм народ, а й за весь світ.

Дім молитви, - де звершується і зберігається Пресвята Євхаристія, де збираються вірні, де почитають присутність Сина Божого, нашого Спасителя, який приніс Себе на жертовний вівтар за нас, щоб допомогти й утішити вірних, - цей дім має бути чистим і пристосованим для молитви та священнослужіння[41]. До нього запрошено пастирів і вірних, щоб вони вдячно відповідали на дар Того, хто через свою людську природу невпинно вливає Боже життя у члени свого Тіла[42]. Нехай пресвітери дбайливо плекають знання й мистецтво літургії, щоб через їхнє літургійне служіння доручені їм християнські громади щораз досконаліше славили Бога - Отця, і Сина, і Святого Духа.

(Пресвітери - провідники й учителі народу Божого)

6. Виконуючи в міру своїх повноважень служіння Христа, Голови та Пастиря, пресвітери іменем єпископа збирають Божу сім'ю у натхненну одним духом братню спільноту і провадять її через Христа в Дусі Святому до Бога-Отця[43]. Для виконання цього служіння, як і для інших обов'язків пресвітерів, надається їм духовна влада, яка дається саме для збудування[44]. У будуванні Церкви нехай пресвітери, за прикладом Господа, ставляться до всіх із надзвичайною людяністю. І водночас нехай вони поводяться з усіма, керуючись не тим, що людям подобається[45], а згідно з вимогами християнського вчення і життя, навчаючи їх і напучуючи, як своїх улюблених дітей[46], за словами Апостола: “Наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою” (2 Тим. 4:2)[47].

Тому священикам, як наставникам у вірі, належить дбати - чи особисто, чи з допомогою інших, - щоб у Святому Духові настановити кожного вірного до виконання свого покликання згідно з Євангелієм, до щирої та діяльної любові й до тієї свободи, до якої Христос нас визволив[48]. Мало принесуть користі обряди, навіть пишні, або товариства, навіть дуже успішні, якщо вони не будуть спрямовані на виховання людей, щоб вони осягли християнську зрілість[49]. Нехай пресвітери допомагають людям досягти її, щоб вони могли в подіях, великих чи малих, чітко бачити те, що потрібно, і якою є воля Божа. Нехай також навчаться християни жити не лише для себе, а служити одне одному, згідно з вимогами нової заповіді любові, - кожен тим даром, що його отримав[50], - щоб таким чином усі по-християнському виконували свої обов'язки в людському суспільстві.

Хоч пресвітери мають обов'язки щодо всіх, проте передусім їм доручено убогих і слабких, на свою єдність із якими вказав сам Господь[51] і євангелізація яких вважається знаком месіянського діла[52]. Особливу увагу нехай вони приділяють також молоді, а крім того, подружжям та батькам, яких бажано об'єднувати у дружні громади для взаємної допомоги, щоб вони легше розвивались і поводились як християни в життєвих обставинах, часто важких. Нехай пам'ятають пресвітери і про всіх ченців, чоловіків та жінок, бо вони є визначною часткою в Господньому домі й тому гідні особливого піклування про їхній духовний поступ на благо всієї Церкви. Нарешті, найбільше нехай вони дбають про хворих і вмираючих, відвідуючи їх і втішаючи у Ґосподі[53].

Обов'язок справжнього пастиря не обмежується тільки турботою про окремих вірних, а поширюється також на створення доброї християнської громади. А щоб належно виплекати дух спільноти, він має поширюватись не тільки на місцеву Церкву, а й на Церкву вселенську. Тому місцева спільнота повинна не тільки дбати про своїх вірних, а й пройнятись місійним духом і готувати всім людям шлях до Христа. Також нехай вона вважає особливим своїм завданням поступове виховання катехуменів та новонавернених, щоб вони пізнавали християнське життя і жили ним.

Однак жодна християнська спільнота не може постати, якщо не матиме коріння й основи у звершенні Пресвятої Євхаристії, з якого треба починати всяке виховання у спільнотному дусі[54]. А щоб це звершення було щирим і повним, воно має провадити до різних діл милосердя та взаємної допомоги, а то й до місіонерської діяльності, а також до різних форм християнського свідчення.

Крім того, церковна громада любов'ю, молитвою, прикладом і ділами покути проявляє справжню материнську турботу про душі, щоб привести їх до Христа. Бо вона є успішним засобом, який вказує або прокладає шлях до Христа і його Церкви тим, хто ще не вірує, а віруючих заохочує, підтримує і зміцнює для духовної боротьби.

У вибудовуванні християнської спільноти пресвітери ніколи не служать якійсь людській ідеології чи партії, а - як проповідники Євангелія та пастирі Церкви - віддають свої сили для духовного зростання Тіла Христового.

ІІ. Стосунки пресвітерів з іншими людьми

(Стосунки між єпископами і пресвітерами)

7. Всі пресвітери разом з єпископами такою мірою беруть участь в одному й тому самому священстві та служінні Христовому, що вже сама ця єдність посвяти і місії вимагає їхньої єрархічної спільності з єпископським чином[55]. Цей зв'язок найкраще проявляється, коли буває літургійне співслужіння, в якому вони об'єднуються і разом визнають, що здійснюють одну Євхаристійну Трапезу[56]. Отож через дар Святого Духа, даний пресвітерам у священному таїнстві Рукоположення, єпископи мають їх за своїх необхідних помічників і дорадників у виконанні служіння й обов'язку навчати і освячувати народ Божий та керувати ним[57]. Це вже з давніх часів Церкви проявляється в літургійних документах, у яких урочисто просять Бога вилити на пресвітера в час рукоположення “духа благодаті і ради, щоб він з чистим серцем допомагав народові й керував ним”[58], - так, як у пустелі дух Мойсея був переданий у душі сімдесятьох мудрих мужів[59], “щоб з їхньою допомогою він міг легко управляти незліченним множеством народу”[60]. Тому єпископи, через ту спільність у тому самому священстві та служінні, нехай вважають пресвітерів своїми братами та приятелями[61] і в міру своїх сил піклуються про їхнє благо - як матеріяльне, так і передусім духовне. Насамперед на єпископів покладено чималу відповідальність за святість своїх священиків[62], тому нехай вони якнайбільше дбають про постійне формування пресвітерату[63]. Нехай єпископи радо їх вислуховують, мало того - хай самі радяться з ними і розмовляють про все, що стосується до потреб душпастирства та блага єпархії. А щоб це здійснити, треба - відповідно до сучасних обставин та потреб[64] і за формами й нормами, які треба визначити законом, - заснувати збір священиків, представників пресвітерату, тобто сенат[65], який своїми порадами може успішно допомагати єпископові в керуванні єпархією.

А пресвітери, пам'ятаючи про повноту таїнства Рукоположення, яку посідають єпископи, нехай пошановують у них владу Христа - найвищого Пастиря. Тому хай у щирій любові й послухові перебувають у єдності зі своїм єпископом[66]. Цей священичий послух, сповнений духу співпраці, має свою основу в тій спільній участі у єпископському служінні, яка дається пресвітерам через святе таїнство Рукоположення і канонічну місію[67].

Єдність пресвітерів з єпископами сьогодні є тим більше необхідною, що в цьому нашому столітті апостольська діяльність із різних причин не лише набула різноманітних форм, а й має також виходити за межі однієї парохії чи єпархії. Отже, жоден пресвітер не може повною мірою виконувати свою місію відокремлено й немовби поодинці, а тільки спільними силами з іншими пресвітерами під проводом тих, які очолюють Церкву.

(Братерське єднання і співпраця між пресвітерами)

8. Всі пресвітери, будучи через рукоположення поставлені у пресвітерський чин, найтісніше з'єднані між собою таїнственними узами братерства - особливо в єпархії, в якій вони посвячуються служінню під проводом свого єпископа й утворюють один пресвітерат. Бо хоч вони виконують різні обов'язки, проте звершують для людей одне священиче служіння. Адже всі пресвітери послані для співпраці в одному ділі, хоч чим вони займаються: служать у парохії чи мають міжпарохіяльні завдання; займаються науковими дослідженнями й викладанням чи навіть працюють фізично і розділяють долю самих робітників там, де це вважається корисним і схвалено компетентною владою; чи, нарешті, виконують інші апостольські або скеровані до апостольства завдання. Всі вони прямують до однієї мети - будування Тіла Христового; і це завдання, особливо в наші часи, вимагає виконання різноманітних обов'язків та нового пристосування. Тому надзвичайно важливо, щоб усі пресвітери - єпархіяльні чи ченці - допомагали одне одному і завжди були “співробітниками правді”[68]. Отже, кожен пов'язаний з іншими членами того самого пресвітерату особливими узами апостольської любові, служіння та братерства, що вже з найдавніших часів виражається літургійно, коли присутні пресвітери запрошені спільно з єпископом-святителем покласти руки на новообраного і коли потім вони співслужать однодушно Пресвяту Євхаристію. Таким чином, кожний священик єднається зі своїми братами-пресвітерами узами любові, молитви і всілякої співпраці, завдяки чому проявляється та єдність, у якій Христос бажав бачити своїх учнів, об'єднаних в одне, щоб пізнав світ, що Син був посланий від Отця[69].

З цієї причини старші за віком нехай приймають молодших справді як братів і допомагають їм у перших кроках та обов'язках служіння, намагаючись також зрозуміти їхній спосіб мислення, навіть якщо він відрізняється від їхнього, і нехай доброзичливо ставляться до починань. Так само й молодим слід поважати вік і досвідченість старших, радитися з ними у справах душпастирства і охоче з ними співпрацювати.

Нехай пресвітери, ведені духом братерства, не занедбують гостинності[70], займаються доброчинністю і практикують спільне володіння майном[71], проявляючи особливе піклування про хворих, знедолених, надмірно обтяжених працею, самотніх, вигнанців, а також тих, що страждають від переслідування[72]. Хай вони також охоче й радо збираються разом для відпочинку, пам'ятаючи слова, якими сам Господь заохочував стомлених апостолів: “Ідіть самі-одні осторонь, десь на самоту, та й відпочиньте трохи” (Мр. 6:31). Крім того, щоб пресвітери могли знайти підтримку одне в одного в турботі про духовне та інтелектуальне життя, щоб змогли успішніше співпрацювати у служінні, а також уникнути небезпек, які могли б виникнути через самотність, нехай вони підтримують між собою якусь форму спільного життя або спілкування, яке, однак, може набувати багатьох форм залежно від різних особистих або пастирських потреб, а саме: спільне помешкання, де це можливо, або спільний стіл, або принаймні часті й періодичні зустрічі. Треба високо цінувати і старанно підтримувати ті об'єднання, які - на основі статутів, схвалених повноважною церковною владою, а також завдяки належним чином затвердженому розпорядкові життя і братерській взаємодопомозі - плекають святість священиків у здійсненні їхнього служіння й таким чином ідуть на користь усьому пресвітерському станові.

Нарешті, з приводу тієї самої спільності у священстві, нехай пресвітери почуваються особливо зобов'язаними щодо тих, хто зазнає будь-яких труднощів. Нехай своєчасно надають їм допомогу, а якщо це буде потрібно, також тактовно їх застерігають. А щодо тих, хто в будь-чому завинив, то нехай вони ставляться до них із братньою любов'ю та великодушністю, гаряче молять Бога за них і завжди будуть їм справжніми братами й товаришами.

(Поводження пресвітерів з мирянами)

9. Хоча священики Нового Завіту в силу таїнства Рукоположення виконують у Народі Божому і для Народу надзвичайно величне й необхідне завдання батька і вчителя, та все ж вони, спільно з усіма вірними Христовими, є учнями Господа й покликані бути учасниками його Царства через його благодать[73]. Тому з усіма відродженими у воді хрещення вони є братами серед братів[74], як члени одного й того самого Тіла Христового, творення якого було довірено всім[75].

Тому пресвітери мають так очолювати громаду, щоб, шукаючи не чогось власного, а того, що належить до Ісуса Христа[76], вони об'єднували з мирянами свої зусилля і поводилися серед них за прикладом Учителя, який до людей “прийшов не для того, щоб йому служили, але послужити й дати життя своє на викуп за багатьох” (Мт. 20:28). Нехай пресвітери щиро визнають і підтримують гідність мирян та властиву їм участь у місії Церкви. Нехай вони також належно пошановують справедливу свободу, яка всім належить у земному граді. Їм треба радо вислуховувати мирян, розглядаючи по-братньому їхні бажання й визнаючи їхні досвід і компетенцію в різних галузях людської діяльності, щоб разом з ними могли вони розпізнавати знаки часу. Нехай розпізнають духів, “чи вони від Бога”[77], та в дусі віри розкривають, радо визнають і дбайливо плекають різноманітні дарування мирян - як найскромніші, так і величніші. А серед інших Божих дарувань, щедро уділених вірним, особливої підтримки заслуговують ті, що багатьох людей спонукають до вищого духовного життя. Так само нехай з повною довірою покладають на мирян ті чи інші обов'язки, пов'язані зі служінням Церкві, залишаючи їм свободу і простір для дії; мало того, хай відповідно заохочують їх, щоб брались до цієї праці з власної ініціативи[78].

Нарешті, пресвітери поставлені серед мирян для того, щоб провадити всіх до єдності в любові: “Любіть один одного братньою любов'ю. Пошаною один одного випереджайте” (Рим. 12:10). Отож їм належить так примирювати між собою різні погляди, щоб ніхто у спільноті вірних не почувався чужим. Вони є захисниками спільного блага, про яке дбають від імені єпископа, й одночасно відважними визнавцями правди, щоб вірні не захоплювались усяким віянням науки[79]. Особливому їхньому піклуванню доручено тих, хто не приступає до святих Таїнств, а то й утратив віру; тому, як добрі пастирі, нехай не занедбують їх навідувати.

Звертаючи пильну увагу на приписи щодо екуменізму[80], нехай вони не забувають про тих братів, які не розділяють з нами повноту церковного сопричастя.

Нарешті, нехай вони вважають, що їм доручено усіх, хто ще не визнає Христа своїм Спасителем.

І самі вірні Христові повинні усвідомлювати, що й вони мають обов'язки щодо своїх пресвітерів, тому хай огортають їх синівською любов'ю, як своїх пастирів і отців. Крім того, розділяючи їхні клопоти, хай стараються в міру своїх сил допомагати їм молитвою й ділом, щоб ті могли легше долати труднощі й успішніше виконувати свої обов'язки[81].

ІІІ. Розподіл пресвітерів і священичі покликання

(Піклування про всі Церкви)

10. Духовний дар, що його прийняли пресвітери у рукоположенні, готує їх не до якоїсь обмеженої й вузької місії, а до найширшої вселенської місії спасіння “аж до краю землі” (Ді. 1:8), бо кожне священиче служіння є участю в широкій вселенській місії, яку Христос доручив апостолам. Адже Христове священство, учасниками якого стали пресвітери, обов'язково звернене до всіх народів та всіх часів і не обмежується жодною кровною спорідненістю, національністю чи віком, що було вже таїнственно встановлено в прообразі Мелхіседека[82]. Нехай, отже, пресвітери пам'ятають, що їм треба дбати про всі Церкви. Тому пресвітери тих єпархій, які обдаровані більшою кількістю покликань до священства, нехай радо виявляють готовність - на заклик або з дозволу свого єпископа - виконувати своє служіння в тих країнах, місіях або установах, що зазнають труднощів від браку духовенства.

Крім того, норми щодо приписування й виписування клиру треба так переглянути, щоб цей давній припис, залишаючись у силі, краще відповідав сучасним душпастирським потребам. А там, де справа апостоляту цього вимагає, треба не тільки полегшити відповідний розподіл священиків, а й організувати питому душпастирську працю для різних соціальних верств у будь-якій країні, нації чи частині світу. Для цього було б корисним створити міжнародні семінарії, окремі єпархії чи персональні прелатури й подібні установи, до яких пресвітери могли б бути призначені чи приписані з огляду на спільне благо всієї Церкви, відповідно до норм, що їх треба встановити для кожної такої установи окремо, і завжди дотримуючись прав місцевих єрархів.

Однак до нової країни, наскільки це можливо, не слід посилати пресвітерів поодинці, особливо якщо вони не пізнали ще добре її мову і звичаї, а принаймні удвох чи утрьох - за прикладом учнів Христових[83], щоб вони могли допомагати одне одному. Так само треба старанно подбати про їхнє духовне життя, а також про здоров'я душевне й тілесне; крім того, наскільки це можливо, треба підготувати для них місце й умови праці, відповідні до особистих потреб кожного. Водночас дуже важливо, щоб ті, хто вирушає до нової країни, належно подбали про вивчення не лише мови цього регіону, а й особливих психологічних і соціальних властивостей того народу, якому вони бажають смиренно служити. Так вони можуть якнайдосконаліше встановити з ним зв'язок і тим самим наслідувати приклад апостола Павла, який міг сказати про себе: “Бувши від усіх вільний, я став усім слугою, щоб ще більше їх придбати. Я став для юдеїв як юдей, щоб юдеїв придбати...” (1 Кор. 9:19-20).

(Піклування пресвітерів про священичі покликання)

11. Пастир і Єпископ душ наших[84] так установив свою Церкву, щоб вибраний Ним народ, якого Він придбав своєю кров'ю[85], завжди і до кінця світу мав своїх священиків, щоб ніколи християни не були як вівці, що не мають пастиря[86]. Знаючи цю волю Христа, апостоли, натхненні Святим Духом, вважали своїм обов'язком вибирати священнослужителів, “які будуть здібні інших теж навчити” (2 Тим. 2:2). Цей обов`язок належить до суті священичої місії, через яку пресвітер бере участь у піклуванні про всю Церкву, щоб Народові Божому тут, на землі, ніколи не забракло робітників. Але оскільки “одна є мета у стернового і тих, що пливуть на кораблі”[87], то треба навчати весь християнський народ, що його обов'язком є через гарячу молитву й інші засоби, які є в його розпорядженні[88], співпрацювати, щоб Церква завжди мала священиків, потрібних для виконання її божественної місії. Передусім нехай самі пресвітери беруть до серця завдання, щоб - через служіння словом і свідчення свого власного життя, виразно проявляючи дух служіння і справжню пасхальну радість, - розкривати вірним велику гідність і необхідність священства. А тим, кого вони розсудливо вважатимуть здатними до такого великого служіння - молодим чи старшим, - нехай допомагають, не шкодуючи сил і труду, належно до нього підготуватися, щоб ті згодом могли бути покликані єпископами, зберігаючи при цьому свою повну внутрішню й зовнішню свободу. Для досягнення цієї мети дуже корисним є дбайливе та розсудливе духовне керівництво.

Батьки, вчителі й усі ті, хто так чи інакше причетний до виховання дітей та молоді, нехай навчають їх так, щоб вони, - пізнавши турботу Господа про своє стадо і розваживши потреби Церкви, - були готові великодушно відповісти на Господній поклик, разом з пророком: “Ось я, пошли мене!” (Іс. 6:8). Але не треба очікувати, що цей голос Господа, який кличе, досягне вух майбутнього пресвітера якимось надзвичайним чином. Радше треба зрозуміти й розпізнати його в тих знаках, через які воля Божа повсякденно стає відомою розсудливим християнам і яких пресвітери повинні уважно розглядати[89].

Тому їм гаряче довірено справу нових покликань - чи в єпархії, чи у всій країні[90]. У проповідях, у катехизі, в періодиці треба широко пояснювати потреби як місцевої, так і вселенської Церкви, в живому світлі показувати суть і високу гідність священичого служіння як такого, що природно поєднує великі тягарі з великою радістю і в якому, як навчають Отці Церкви, можна передусім дати Христові найвище свідчення любові[91].

- Глава ІІІ -

Про життя пресвітерів

І. Покликання пресвітерів до досконалості

(Обов'язок прагнути досконалості)

12. Через святе таїнство Рукоположення пресвітери уподібнюються до Христа-Священика, щоб, будучи слугами свого Голови, як співробітники єпископського чину, будувати і творити все його Тіло, яким є Церква. Звичайно, вже у посвяті через святе таїнство Хрещення вони, як і всі вірні Христові, отримали знамення й дар такого великого покликання та благодаті, що навіть попри людську неміч[92] вони можуть і повинні прагнути досконалості, відповідно до слів Господа: “Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт. 5:48). Але священики особливим чином зобов'язані досягати цієї досконалості, бо вони, наново посвячені Богові в таїнстві Рукоположення, стають живими знаряддями Христа, Вічного Священика, щоб продовжувати у всі часи його дивовижне діло, яке божественною дією оновило весь рід людський[93]. Тому кожен священик, - оскільки він у властивий йому спосіб заступає самого Христа, - обдарований ще й особливою благодаттю, щоб через служіння довіреним йому людям і всьому Божому Народові міг успішніше наслідувати досконалість Того, кого представляє, і щоб неміч людської плоті зцілялася святістю Того, хто став для нас Первосвящеником “непорочним, відлученим від грішників і вищим за небеса” (Євр. 7:26).

Христос, якого Отець освятив, тобто посвятив і послав у світ[94], “віддав себе самого, щоб викупити нас від усякого беззаконня та щоб очистити собі народ, що був би його власний, ревний до добрих діл” (Тит. 2:14), і так - через страждання - увійшов у свою славу[95]. Так і пресвітери, посвячені помазанням Святого Духа та послані Христом, умертвляють у собі діла плоті й цілковито віддаються служінню людям і так можуть доходити “до звершеності мужа”[96], зростаючи у святості, якою їх збагатив Христос.

Отож, виконуючи служіння Духа і виправдання[97], вони утверджуються в духовному житті, якщо тільки підкоряються Духові Христовому, який їх животворить і провадить. Адже як їхні щоденні священнослужіння, так і все їхнє служіння, яке здійснюють вони в єдності з єпископом та іншими пресвітерами, скеровують їх до досконалого життя. І ця святість пресвітерів вельми сприяє плідному виконанню їхнього служіння, бо хоч благодать Божа може звершувати діло спасіння навіть через негідних служителів, проте Бог воліє являти свої дивовижні діла звичайним шляхом - через тих, що більше прислухаються до спонук та проводу Святого Духа і через свою глибоку єдність із Христом та святість життя можуть сказати разом з Апостолом: “Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гал. 2:20).

Тому цей Священний Собор, щоб досягти своїх пастирських цілей - внутрішнього оновлення Церкви, поширення Євангелія в усьому світі, встановлення діалогу із сучасним світом, - наполегливо закликає всіх священиків, щоб вони, вдаючись до схвалених Церквою відповідних засобів[98], завжди прагнули дедалі більшої святості, завдяки чому ставатимуть щораз придатнішим інструментом для служіння всьому Божому Народові.

(Потрійне священиче служіння вимагає святості)

13. Пресвітери досягнуть питомої для них святості, виконуючи щиро й невтомно свої обов'язки в Дусі Христовому.

Оскільки вони є слугами Слова, то щодня читають і слухають Боже слово, якого повинні навчати інших; якщо ж водночас вони дбатимуть про те, щоб самим його сприймати, то ставатимуть щораз досконалішими учнями Господа, згідно зі словами апостола Павла до Тимотея: “Про це міркуй, будь увесь у цьому, щоб поступ твій усім був очевидний. Пильнуй себе самого та навчання; дотримуйся цього, бо, роблячи це, спасеш себе самого й тих, що слухають тебе” (1 Тим. 4:15-16). Адже священики глибше розумітимуть “незбагненне багатство Христа” (Еф. 3:8) і безконечну мудрість Божу[99], коли шукатимуть кращий спосіб передати іншим продумане ними[100]. Пам'ятаючи, що саме Господь відкриває серця[101] і що дієвість походить від Божої сили, а не від них[102], у момент проповідування Слова вони тісніше з'єднаються з Христом-Учителем і будуть ведені його Духом. Таким чином, у злуці з Христом вони беруть участь у Божій любові, таїна якої, приховувана віками[103], була розкрита у Христі.

Пресвітери, передусім як священнослужителі, у Жертві святої Літургії представляють особу Христа, який приніс Себе самого в жертву задля освячення людей. Тому вони запрошені наслідувати те, що здійснюють: звершуючи таїнство смерті Господньої, нехай вони стараються умертвляти у своїх членах свої хиби і пристрасті[104]. В таїнстві Євхаристійної Жертви, в якому священики виконують своє найголовніше завдання, невпинно звершується діло нашого ізбавління[105]. Тому їм настійно рекомендується щодня служити Літургію, яка завжди є дією Христа і його Церкви, навіть якщо вірні не можуть бути на ній присутні[106]. Так пресвітери, приєднуючись до дії Христа-Священика, кожного дня цілковито віддають себе Богові, а коли окормлюються Тілом Христовим, то всім серцем беруть участь у любові Того, хто дає Себе вірним як поживу. І при служінні святих Таїнств вони єднаються з намірами й любов'ю Христа, особливо тоді, коли виявляють готовність завжди й досконало виконувати своє служіння у святому таїнстві Покаяння, - щоразу, як вірні про це справедливо попросять. У молитвах богослужінь добового кола вони віддають свій голос Церкві, яка від імені всіх людей безнастанно молиться разом з Христом, “бо він завжди живий, щоб за них заступатися” (Євр. 7:25).

Провадячи й окормлюючи Народ Божий, пресвітери, - заохочені любов'ю Доброго Пастиря до того, щоб покласти своє життя за овець своїх[107], - готові й до найвищої жертви, наслідуючи тих священиків, які й у наші часи не завагались віддати своє життя. Будучи виховниками у вірі й “маючи завдяки крові Ісуса свобідний вступ до святині” (Євр. 10:19), вони приступають до Бога “зі щирим серцем, у повноті віри” (Євр. 10:22). Вони мають тверду надію заради своїх вірних[108], щоб утішати їх у всяких скорботах тією втіхою, якою Бог їх самих утішає[109]. Будучи керманичами громади, вони плекають властиву душпастирям аскезу, зрікаючись власної вигоди, “не шукаючи для себе користі, лише для багатьох, щоб спаслися”[110]. Невпинно вдосконалюючи виконання свого пастирського діла, вони завжди готові за потреби вступити й на нові шляхи, під проводом Духа любові, який віє, куди забажає[111].

(Гармонія і єдність життя пресвітерів)

14. В сучасному світі люди повинні виконувати стільки обов'язків і їх турбують настільки різні проблеми, які найчастіше вимагають невідкладного вирішення, що не раз постає небезпека розгубитися між стількома справами. Тож і пресвітери, зайняті численними обов'язками й занурені у різні справи свого служіння, деколи з тривогою шукають способу поєднання свого внутрішнього життя із зовнішньою діяльністю. Такої гармонії життя не можна досягти ані лише зовнішнім упорядкуванням пастирської праці, ані одним лише здійсненням побожних практик, хоч це й допомагає плекати цю гармонію. Пресвітери можуть досягти її тоді, коли у своєму служінні наслідуватимуть Христа-Господа, для якого поживою було чинити волю Того, хто послав Його для виконання свого діла[112].

Бо насправді Христос, щоб безнастанно творити волю Отця у світі, діє через своїх служителів і через Церкву, а тому завжди залишається основою та джерелом гармонії їхнього життя. Отож пресвітери досягнуть цієї гармонії, коли об'єднаються з Христом у розпізнаванні волі Отця й жертвуванні та даруванні самих себе дорученій їм громаді[113]. Таким чином, виконуючи служіння Доброго Пастиря, вони в самому практикуванні пастирської любові віднайдуть узи священичої досконалості, які об'єднають в одне їхнє життя і діяльність. А ця пастирська любов[114] випливає передусім з Євхаристійної Жертви, яка тому є осердям і коренем усього життя пресвітера, щоб те, що відбувається на священному жертовнику, дух священика старався відтворити в собі самому. Але це можливо лише тоді, коли священики через молитву щораз глибше проникатимуть у таїнство Христа.

А щоб конкретно здійснити цю єдність і гармонію свого життя, нехай вони обдумують усі свої починання, стараючись розпізнати, що саме є Божою волею[115], тобто наскільки узгоджується їхня праця із засадами євангельської місії Церкви. Бо вірність Христові не можна відділити від вірності його Церкві. Тому, щоб пресвітери не трудилися даремно[116], пастирська любов вимагає, щоб вони завжди працювали в тісній єдності з єпископами та іншими братами у священстві. Діючи таким чином, єдність власного життя пресвітери знайдуть у самій єдності місії Церкви й так об'єднаються зі своїм Господом, а через Нього - у Святому Дусі - з Отцем, щоб могли сповнитися втіхою і безмежною радістю[117].

ІІ. Особливі духовні вимоги до життя пресвітерів

(Смирення і послух)

15. Серед чеснот, що є найбільш потрібними пресвітерам у їхньому служінні, треба згадати таку настанову духу, за якою вони були б настроєні завжди шукати не своєї волі, а волі Того, хто послав їх[118]. Адже те діло Боже, для виконання якого Святий Дух їх покликав[119], перевершує всі людські сили і всю людську мудрість, бо “безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних” (1 Кор. 1:27). Тому, усвідомлюючи свою неміч, справжній слуга Христовий працює у смиренні, шукаючи те, що подобається Богові[120]; немов-би зв'язаний Духом[121], він у всьому керується волею Того, хто хоче спасіння всім людям; а цю волю він може розпізнати й виконувати її у щоденних обставинах, смиренно служачи кожному, кого Бог доручив йому в його служінні й у різних подіях його життя.

А оскільки священиче служіння є служінням самої Церкви, його можна виконувати тільки в єрархічній спільності всього її тіла. Отож пастирська любов спонукає пресвітерів, щоб вони, діючи в цій спільності, через послух свою власну волю посвячували на службу Богові й братам, у дусі віри приймаючи і виконуючи те, що їм доручають або радять Верховний Архиєрей, чи їхній єпископ, чи інші наставники; щоб радо витрачали й жертвували самих себе[122] для виконання будь-якого дорученого їм завдання, навіть найсмиреннішого і незначного. Так вони зберігають і зміцнюють необхідну єдність зі своїми братами по служінню, передусім з тими, яких Господь поставив видимими керманичами своєї Церкви, і співпрацюють у будуванні Тіла Христового, яке зростає “всякою в'яззю допомоги”[123]. Цей послух, що веде до більш зрілої свободи дітей Божих, за природою своєю вимагає, щоб пресвітери, спонукувані любов'ю, у виконанні свого служіння для більшого блага Церкви розсудливо шукали нових шляхів. Тому нехай вони довірливо повідомляють про свої задуми і невтомно викладають потреби довіреної їм громади, проявляючи незмінну готовність підкоритися рішенню тих, хто виконує найвище служіння в управлінні Церквою Божою.

Цим смиренням та відповідальним і добровільним послухом пресвітери наслідують приклад Христа, плекаючи в собі ті самі думки, що були й у Христі Ісусі, який “применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги... ставши слухняним аж до смерті” (Флп. 2:7-8). Цим послухом Він переміг та виправив непослух Адама, як про це свідчить Апостол: “Бо як через непослух одного чоловіка багато людей стали грішниками, так через послух одного багато людей стане праведними” (Рим. 5:19).

(Безженність - особливий дар)

16. Досконалу та довічну здержливість задля Царства Небесного, схвалену Христом-Господом[124], яку протягом століть і навіть у наші дні чимало вірних Христових добровільно приймають і похвально її дотримуються, Церква завжди особливо високо оцінювала як особливо важливу для священичого життя. Вона є знаком пастирської любові й одночасно спонукою до неї, а також особливим джерелом духовної плідності у світі[125]. Щоправда, її не вимагає сама природа священства, як це показує практика первісної Церкви[126] і традиція Східних Церков, де, крім тих, хто особливим даруванням благодаті разом з єпископами вирішує дотримуватись безженності, є також вельми гідні одружені пресвітери. Тому, коли цей Священний Собор схвалює целібат духовенства, він у жодному разі не має наміру змінювати цей інший правопорядок, який законно існує у Східних Церквах, і з любов'ю закликає усіх, хто прийняв пресвітерство, уже перебуваючи в подружньому стані, щоб вони, тримаючись свого священного покликання, старались і далі повною мірою й великодушно присвячувати своє життя довіреній їм пастві[127].

Та целібат справді підходить священству з багатьох причин. Адже місія священика цілковито присвячена служінню новому людському родові, що його Христос, переможець смерті, воздвигає в цьому світі через свого Духа і який має свій початок “не з крові, ані з тілесного бажання, ані з волі людської, лише - від Бога” (Йо. 1:13). Тому дівством чи безженністю задля Царства Небесного[128] пресвітери у новій і визначній якості посвячуються Христові, легше йдуть за Ним неподіленим серцем[129], з більшою свободою в Ньому й через Нього віддаються на служіння Богові та людям, успішніше служать його Царству і справі відродження з висоти - й таким чином стають здатними прийняти на себе у ширшому значенні вітцівство у Христі. Цим вони свідчать перед людьми, що хочуть неподільно присвятити себе дорученому їм служінню, тобто заручити вірних одному лиш Чоловікові та представити їх Христові як чисту діву[130]. Так виявляють вони отой таїнственний подружній союз, установлений Богом, що має проявитися в майбутньому в усій повноті, в якому Церква поєднана з єдиним Женихом - Христом[131]. До того ж вони стають живим знаменням того майбутнього світу, вже присутнього через віру і любов, у якому діти воскресіння не женяться і не виходять заміж[132].

З цих причин, що спираються на таїнство Христа і його місію, безженність, яку раніше тільки рекомендували священикам, було згодом у Латинській Церкві наказано законом усім, хто мав прийняти таїнство Рукоположення. Цей Священний Собор знову схвалює і підтримує згаданий закон для тих, хто призначений на пресвітерство. Собор вірить у Святому Дусі, що цей дар безженності, який так відповідає священству Нового Завіту, щедро даруватиметься Отцем, якщо ті, хто бере участь у священстві Христа через таїнство Рукоположення, а то й уся Церква, будуть смиренно і невпинно просити про це. Також Священний Собор закликає всіх тих пресвітерів, які добровільно, сподіваючись на Божу благодать, за прикладом Христа прийняли святу безженність, до того, щоб вони, перебуваючи в цьому стані вірно, всією душею і всім серцем, визнавали його преславним даром, що його дав їм Отець, а Господь так виразно звеличив[133]. Нехай вони також пам'ятають про великі таїнства, які цим даром представлені та здійснені. І що більше людей у сучасному світі вважає досконалу здержливість неможливою, то з більшим смиренням і постійністю нехай пресвітери, разом з Церквою, вимолюють собі благодать вірності, в якій ніколи не буде відмовлено тим, хто просить, вживаючи при цьому доступних кожному природних і надприродних засобів. І хай вони не занедбують дотримання тих аскетичних правил, що були виправдані досвідом Церкви, а в сучасному світі є не менш потрібними. Тому цей Священний Собор просить не лише священиків, а й усіх вірних, щоб отой цінний дар священичого целібату був дорогим їхньому серцю і щоб усі вони молили Бога завжди щедро уділяти цей дар своїй Церкві.

(Ставлення до світу, до майна і добровільна вбогість)

17. У дружньому і братньому спілкуванні між собою та з іншими людьми пресвітери можуть навчитися плекати людські цінності й цінувати створені блага як дар Божий. Живучи у світі, нехай пам'ятають завжди, що, за словами Господа нашого і Вчителя, вони не від світу цього[134]. Отож, користуючись цим світом так, наче б і не користувались[135], вони досягнуть тієї свободи, яка звільнить їх від усякої марної турботи і зробить сприйнятливими до того, щоб слухатись у повсякденному житті голосу Божого. А з цієї свободи і сприйнятливості зростатиме ота духовна розсудливість, яка виробляє правильне ставлення до світу й земних благ. Таке ставлення дуже важливе для пресвітерів, бо ж місія Церкви здійснюється серед світу і земні блага є загалом необхідними для особистого розвитку людини. Тому нехай вони будуть вдячними за все, що Отець Небесний щедро дає їм для того, щоб правильно провадити життя. Але треба також, щоб вони вміли розглядати у світлі віри все, з чим зустрічаються на своєму шляху, щоб правильно користувались благами згідно з волею Божою й відкидали все, що шкодить їхній місії.

Бо священики, для яких Господь є “часткою і спадкоємством” (Чис. 18:20), повинні користуватись земними благами тільки з тією метою, для якої годиться їх використовувати, відповідно до вчення Христа-Господа і вказівок Церкви.

Церковним майном у вузькому розумінні священики нехай розпоряджаються відповідно до його внутрішньої природи й за церковними законами - по можливості за допомогою досвідчених мирян, - і нехай вони завжди призначають його для такої мети, задля якої Церкві дозволено володіти земними благами. А мета ця така: налагодження богослужіння, гідне утримання клиру, а також підтримка справ апостоляту й доброчинності, передусім на користь тих, що перебувають у скрутному становищі[136]. Що ж стосується майна, набутого для себе при виконанні того чи іншого церковного служіння, то пресвітери, як і єпископи, дотримуючись приписів партикулярного права[137], нехай користуються ним передусім для власного гідного утримання і виконання обов'язків свого стану; надлишки ж нехай вони призначать на благо Церкви й на справи милосердя. Отож хай вони не вважають церковне служіння джерелом збагачення й не використовують доходи, отримані від нього, для примноження родинного майна[138]. Тому священики, не прив'язуючи свого серця до багатства[139], нехай завжди уникають будь-якої зажерливості й старанно утримуються від будь-якого виду торгівлі.

Мало того, їм пропонується добровільно прийняти бідність, завдяки якій вони стануть більше подібними до Христа і більш ревними у священному служінні. Адже Христос, будучи багатим, задля нас став бідним, щоб ми його вбожеством розбагатіли[140]. Та й апостоли, знаючи, і як жити в достатку, і як терпіти злидні[141], й наслідуючи Його, своїм прикладом засвідчили, що треба даром віддавати те, що Бог дає даром[142]. Але за прикладом тієї спільності майна, про яку похвально згадується в історії первісної Церкви[143], подібне, хай і невелике, спільне користування речами дуже добре прокладає шлях до пастирської любові, бо через такий спосіб життя пресвітери можуть краще втілювати в життя той дух убогості, що його доручив Христос.

Отож, ведені Духом Господа, який помазав Спасителя і послав Його нести Добру Новину бідним[144], пресвітери, як і єпископи, нехай уникають усього, що могло б яким-небудь чином відвернути від них убогих, і нехай швидше за інших учнів Христових відкидають усяку подобу марноти в тому, що їм належить. Житло своє нехай вони влаштовують так, щоб воно нікому не здавалося неприступним і щоб ніхто, передусім з простих людей, ніколи не боявся туди прийти.

ІІІ. Підтримка священичого життя

(Засоби для сприяння духовному життю)

18. Щоб пресвітери могли в усіх обставинах життя зберігати єдність із Христом, вони мають у своєму розпорядженні, крім свідомого виконання свого служіння, й такі засоби - загальні й окремі, нові та старі, - що їх Святий Дух ніколи не припиняв створювати в Народі Божому, а Церква для освячення своїх членів пропонує, а часом і прямо наказує[145]. Серед усіх духовних засобів підтримки виділяються ті акти, за допомогою яких вірні насичуються Словом Божим з подвійної трапези: Священного Писання і Євхаристії[146]. Всім відомо, наскільки важливо для пресвітерів часто і ревно приступати до них задля власного освячення.

Служителі благодаті тісно єднаються із Христом - Спасителем і Пастирем - через плідне приймання святих Таїнств, особливо часто приступаючи до таїнства Покаяння, бо воно, через щоденний іспит сумління, дуже сприяє необхідному наверненню серця до любові Отця милосердя. У світлі віри, яка живиться духовним читанням, вони можуть старанно досліджувати в різних подіях життя знаки Божої волі та спонуки його благодаті й таким чином щораз більше відповідати місії, прийнятій ними у Святому Духові. Дивовижний приклад такого послуху вони завжди знаходять у Пресвятій Діві Марії, яка під проводом Святого Духа всю себе присвятила таїнству ізбавління людей[147]. Тому пресвітери нехай із синівською відданістю й поклонінням почитають і люблять її як Матір Найвищого та Вічного Священика, Царицю апостолів і оплот їхнього служіння.

Щоб вірно виконувати свою місію, нехай дорогою їм буде щоденна розмова з Христом-Господом через особисте відвідування й поклоніння Пресвятій Євхаристії. Нехай вони також охоче знаходять час на духовні реколекції і високо цінують духовний провід. Різними способами, але передусім через випробувану умову молитву й інші види молінь, вільно обрані, нехай пресвітери шукають і наполегливо вимолюють у Бога справжній дух поклоніння, яким вони разом із дорученим їм народом тісно з'єднуються з Христом, Посередником Нового Завіту, і тому можуть кликати до Бога, як діти всиновлення: Авва, Отче!” (Рим. 8:15).

(Пастирські студії та знання)

19. При священному обряді Рукоположення єпископ закликає пресвітерів бути “зрілими у знанні” щоб їхнє вчення було “духовним ліком для Народу Божого”[146]. Знання священнослужителя повинні бути священними, тому що вони виникають зі священного джерела і спрямовані до священної мети. Черпають вони їх передусім із читання Священного Писання і роздумів над ним[149], однак плідним для них є також вивчення творів Отців і Вчителів Церкви та інших пам'яток Священного Передання. Крім того, щоб дати належну відповідь на питання, які непокоять наших сучасників, пресвітери мають ґрунтовно знати документи Учительства Церкви, зокрема Соборів і Римських Архиєреїв, а також звертатися до творів кращих і загальновизнаних богословів.

А оскільки в наші часи людська культура, а також священні науки розвиваються швидкими темпами, нехай пресвітери постійно дбають про те, щоб належно і безнастанно вдосконалювати свої знання про Боже і про людське, щоб тим самим краще готуватись до розмови зі своїми сучасниками.

Щоб пресвітери могли краще займатися науками й успішніше засвоювати методи євангелізації та апостоляту, їх треба якомога ретельніше забезпечувати необхідними допоміжними засобами, з урахуванням обставин кожної країни чи території: організовувати курси та конгреси, засновувати центри душпастирських студій, закладати бібліотеки, готувати відповідне керування науковими студіями добрими знавцями цієї справи. Крім того, нехай єпископи, кожен зокрема або об'єднані між собою, знайдуть найбільш відповідний спосіб, як уможливити їхнім пресвітерам у встановлений час, а передовсім - через кілька років після їхніх свячень[150], відвідувати курси, які дали б їм можливість набути повніших знань душпастирської методології й богослов'я, а також скріпити своє духовне життя і взаємно обмінятися з братами досвідом апостоляту[151]. Такими й іншими підхожими засобами треба особливо дбайливо допомагати молодим парохам, а також тим, хто присвячує себе новим душпастирським ініціативам або кого посилають до нової єпархії чи в іншу країну.

Нарешті, нехай єпископи подбають про те, щоб дехто з пресвітерів присвятив себе глибшим богословським студіям, щоб ніколи не бракувало здібних учителів для навчання семінаристів, для допомоги іншим священикам і вірним в отриманні необхідних знань, а також для здорового розвитку священних дисциплін, що є вельми необхідним для Церкви.

(Слушна винагорода пресвітерів)

20. Віддані Божому служінню, виконуючи доручене їм завдання, пресвітери гідні того, щоб отримувати справедливу винагороду, “достоїн бо робітник своєї нагороди” (Лк. 10:7)[152], та й “Господь звелів тим, що проповідують Євангелію, з Євангелії жити” (1 Кор. 9:14). Тому, якщо не буде якимось чином забезпечено справедливу винагороду пресвітерам, тоді на самих вірних, задля блага яких трудяться пресвітери, покладається справжній обов'язок подбати про надання їм потрібних засобів для чесного і гідного життя. Єпископи ж мають попередити вірних про цей їхній обов'язок і піклуватися - або кожен у своїй єпархії, або, ще краще, спільно для певної території - про встановлення норм гідного утримання тих, хто виконує або виконував якісь обов'язки служіння для Народу Божого.

Що ж стосується розміру винагороди, яку повинен отримати кожен, то треба брати до уваги характер їхнього служіння та обставини часу й місця, але загалом вона має бути однаковою для всіх, хто перебуває в таких самих умовах. Нехай вона відповідає їхньому станові й дає їм можливість не тільки належно подбати про винагороду тих, хто допомагає пресвітерам, а й також особисто надавати допомогу вбогим, бо це служіння на користь бідних Церква завжди, вже від самих своїх початків, вельми шанувала. Крім того, ця винагорода має бути такою, щоб пресвітери могли щороку отримати належну й достатню відпустку, причому єпископам слід подбати про те, щоб пресвітери мали таку можливість.

Однак першорядного значення треба надавати виконанню священнослужителями посадових обов'язків. Тому так звана бенефіціальна система має бути скасована чи принаймні переглянута таким чином, щоб майнова її частина [beneficium], - тобто право на доходи від дотації, пов'язані з посадою, - вважалася другорядною. Юридично ж перше місце слід відводити самій церковній посаді, яку відтепер слід розуміти як будь-який постійно довірений обов'язок, що виконується з духовною мєтою.

(Спільні фонди й суспільна опіка)

21. Завжди треба пам'ятати приклад вірних первісної Єрусалимської Церкви, де “все в них було спільне” (Ді. 4:32) і “роздавалось це кожному за його потребою” (Ді. 4:35). Тому вельми годиться, щоб - принаймні в тих країнах, де утримання клиру цілковито або здебільшого залежить від пожертвувань вірних, - призначені для цього кошти збирали в якійсь єпархіяльній установі під проводом єпископа, і хай би йому допомагали відповідно делеговані священики, а також, де це буде корисним, і миряни, обізнані в економічних питаннях. Крім того, бажано також, щоб в окремих єпархіях або регіонах, де це можна зробити, було створено спільний майновий фонд, який давав би єпископові можливість подбати про інші зобов'язання щодо осіб, які перебувають на службі в Церкві, а також задовольняти різні потреби єпархії. Завдяки цьому фондові заможніші єпархії могли б надавати допомогу біднішим, щоб надмір одних покрив нестачу других[153]. Цей фонд спільного майна треба створювати насамперед із пожертвувань вірних, але також з інших джерел, що їх треба визначити правом.

А в тих країнах, де соціальне забезпечення духовенства ще належним чином не організоване, нехай Єпископська Конференція, завжди дотримуючись церковних і цивільних законів, подбає, щоб там були створені або єпархіяльні установи, за потреби об'єднані між собою, або установи, встановлені відразу для кількох єпархій, чи об'єднання, засновані для всієї країни. Ці установи мають під наглядом єрархії забезпечити як належне соціальне й медичне страхування, так і гідне утримання пресвітерів у разі їхньої хвороби, інвалідності або старості. Священики ж нехай підтримують таку установу, спонукувані духом солідарності зі своїми братами, розділяючи їхні скорботи[154] і маючи при цьому на увазі, що таким чином - без страху за свою майбутню долю - вони самі зможуть охочіше плекати євангельську вбогість і цілковито віддатися спасінню душ. А ті, кому це належить, нехай подбають про об'єднання між собою тих установ у різних країнах, щоб вони таким чином ставали міцнішими й ширше розвинулися.

Закінчення й заохочення

22. Цей Священний Собор, знаючи про радощі священичого життя, не може, однак, не помічати труднощів, з якими в нинішніх життєвих обставинах стикаються пресвітери. Знає він також, як глибоко змінюються економічні й суспільні обставини, а то й людські звичаї, і наскільки змінилася в людській свідомості єрархія цінностей. Тому служителі Церкви, а деколи й вірні Христові, відчувають себе чужинцями в цьому світі, з тривогою запитуючи себе самих, якими відповідними засобами і словами вони могли б спілкуватися з ним. Нові перешкоди, які постають на шляху віри, враження безплідності здійсненої роботи, а також прикра самотність, яку вони відчувають, - усе це випробування, від яких можна впасти духом.

Однак цей світ, нині довірений любові та служінню пастирів Церкви, Бог так полюбив, що віддав за нього Сина свого Єдинородного[155]. Воістину, цей світ, обтяжений численними гріхами, але й наділений також чималими можливостями, постачає Церкві живе каміння[156], яке разом розбудовується в Дусі на житло Бога[157]. Той самий Святий Дух, спонукаючи Церкву прокладати нові шляхи до сучасного світу, підказує також відповідні способи пристосування священичого служіння і сприяє цьому.

Нехай пресвітери пам'ятають, що у виконанні своєї праці вони ніколи не залишаються самотніми, а спираються на силу всемогутнього Бога. З вірою у Христа, який покликав їх до співучасті в його священстві, нехай вони з повною довірою віддають себе своєму служінню, знаючи, що Бог має силу, щоб примножити в них любов[158]. Нехай пам'ятають вони і про те, що їхніми товаришами є брати у священстві, а також вірні всього світу. Бо всі пресвітери співпрацюють задля виконання Божого задуму спасіння, тобто здійснення таїнства Христа - Таїнства, віками закритого в Бозі[159]. Цей задум здійснюється поступово, через співпрацю різних видів служінь для збудування Тіла Христового, аж поки не виповниться повнота часу. Оскільки все це заховане з Христом у Бозі[160], його можна найкраще спізнати лише вірою. Бо необхідно, щоб провідники Народу Божого жили вірою, наслідуючи вірного Авраама, який у вірі “послухався і вийшов до краю, що мав узяти у спадщину, і пішов, не знаючи, куди йде” (Євр. 11:8). Справді, управителя Божих таїнств можна порівняти з тим, що засіває ниву, про якого Господь сказав: “Чи спить він, чи встає, чи то вночі, а чи вдень, - насіння те кільчиться й росте. А як - він сам не знає” (Мр. 4:27). Втім, коли Ісус-Господь сказав: “Та бадьортеся! Я бо подолав світ” (Йо. 16:33), не обіцяв Він тими словами своїй Церкві повної перемоги в цьому світі. І радіє Священний Собор, що засіяна євангельським сім'ям земля тепер у багатьох країнах під проводом Духа Господнього приносить плід, який наповнює весь світ, і розбудив Він у серцях багатьох священиків та вірних справжній місійний дух. За все це Священний Собор сердечно дякує пресвітерам усього світу: “А Тому, хто може зробити куди більше за те, чого ми просимо або що ми розуміємо за діючою в нас силою, - Йому слава в Церкві та у Христі Ісусі” (Еф. 3:20-21).

***

Все викладене в цьому Декреті й кожне з викладеного зокрема було до вподоби Отцям Священного Собору. І Ми апостольською владою, даною Нам Христом, разом із Високодостойними Отцями у Святому Духові це схвалюємо, вирішуємо і постановляємо; і те, що було соборно постановлено, наказуємо для Божої слави оприлюднити.

Рим, при соборі св. Петра,

7 грудня 1965 року.

Я, Павло, Єпископ Католицької Церкви

(Далі йдуть підписи Отців Собору)

ПРИМІТКИ

(1/302) [1] Другий Ватиканський Собор. Ѕасrоѕаnсtum Соnсіlіum, п. 18; Lumen gentium, п. 10; Christuѕ Dоmіnuѕ, п. 16; Орtаtаm tоtіuѕ, п. 14.

(2/303) [2] Пор. Мт. 3:16; Пк. 4:18; Ді. 4:27, 10:38.

[3] Пор. 1 Пт. 2:5 і 9.

[4] Пор. 1 Пт. 3:15.

[5] Пор. Од. 19:10; Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 35.

[6] Пор. Тридентський Собор, сесія ХХІІІ, гл. 1 і кан. 1 // Denz. 957 і 961 (1764 і 1771).

[7] Пор. Йо. 20:21; Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 18.

[8] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 28.

[9] Пор. там само.

[10] Пор. Роntificalе romanum. Про чин рукоположення пресвітерів, вступ. Ці слова містяться вже у Ѕасrаmеntаrium Vеrоnenѕе (вид. I., С. Мohlberg, Romaе 1956), с. 122; у Міѕѕаlе Frаnсоrum (вид. I., С. Мohlberg, Romaе 1957), с. 9; у Liber Ѕасrаmеntоrum Romanае Ессlеѕіае (вид. І.. С. Мohlberg, Romaе 1960), с. 25; і в Роntificalе romanо-germanicum (вид. Vogel-Еlzе, Сіttа dеl Vaticanо 1963), с. 34.

(3/304) [11] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 10.

[12] Пор. Рим. 15:16.

[13] Пор. 1 Кор. 11:26.

[14] Св. Августин. Про Град Божий, 10, 6 // РL 41, 284.

[15] Пор. 1 Кор. 15:24.

[16] Пор. Євр. 5:1.

(4/305) [17] Пор. Євр. 2:17, 4:15.

[18] Пор. 1 Кор. 9:19-23.

[19] Пор. Ді. 13:2.

[20] “Зовнішні умови, в яких живе Церква, дедалі більше спонукають її змагатися за такого роду релігійну й моральну досконалість. Вона не бажає залишатися незворушною і байдужою до змін у навколишньому людському суспільстві, яке має різноманітний вплив на спосіб її діяльності, диктуючи свій порядок і висуваючи свої умови. Цілком очевидно, що Церква не відокремлюється від суспільства, в якому існує. Тому воно впливає на дітей Церкви, і вони всмоктують його культуру, підкоряються його законам, засвоюють його звичаї. Цей міцний зв'язок Церкви з людським суспільством постійно породжує труднощі, які нині стають особливо серйозними. (...) Апостол народів так закликав колись християн своєї епохи: «Не спрягайтеся з невірними в чуже ярмо! Яка бо спільність праведності з беззаконням? Що спільного між світлом та темрявою?.. Яка участь вірного з невірним?» (2 Кор. 6:14-15). Тому ті, що сьогодні діють у Церкві як вихователі й наставники, повинні нагадувати католицькій молоді про її дуже високу гідність і про обов'язок, який випливає з цієї гідності: жити в цьому світі, але не за духом цього світу - відповідно до молитви Ісуса Христа за своїх учнів: «Не молю, щоб Ти узяв їх від світу, лише - щоб зберіг їх від лихого. Вони не від світу так само, як і я не від світу» (Йо. 17:15-16). Церква приєднується до цієї молитви. Але таке розрізнення аж ніяк не означає розділення: у ньому немає ні байдужості, ні страху, ні погорди. І хоч Церква відрізняє себе від людського роду, це не для того, щоб протиставлятися йому, але швидше щоб з ним поєднатися” (Павло VІ. Енц. Ессlеѕіаm ѕuam, 6 серпня 1964 // ААЅ 56 (1964) 627 і 638.

[21] Пор. Рим. 12:2.

[22] Пор. Йо. 10:14-16.

(5/306) [23] Пор. св. Полікарп. Лист до филип'ян, VІ, 1: “І нехай пресвітери виявляють готовність до співчуття, будучи милосердні до всіх, уникаючи помилок, відвідуючи всіх хворих, не нехтуючи ні вдовою, ні сиротою, ні жебраком, піклуючись завжди про благо перед Богом і людьми, утримуючись від будь-якого гніву, від прихильності до окремих осіб, несправедливого судження, старанно ухиляючись від усякої пожадливості, не проявляючи легковірності, коли кого-небудь звинувачують, не судячи занадто строго і знаючи, що всі ми - боржники гріха” (Funk, РА, І, с. 303).

[24] Пор. 1 Пт. 1:23; Ді. 6:7, 12:24. “Сповіщали (апостоли) слово правди і породжували Церкви” (св. Августин. Поясн. (Еnаrrаtіоnеѕ) на Пс. 44, 23 // РL 36, 508).

[25] Пор. Мал. 2:7; 1 Тим. 4:11-13; 2 Тим. 4:5; Тит. 1:9.

[26] Пор. Мр. 16:16.

[27] Пор. 2 Кор. 11:7. Оскільки пресвітери є співробітниками єпископів, то щодо них має силу те, що сказано про єпископа. Пор. Ѕtatutа Ессlеѕіае Аntiquа, гл. 3 (вид. Сh. Мunіег, Раrіѕ 1960, р. 79); Декрет Граціана, с. 6, В. 88 (вид. Frіеdberg, 1, 307); Тридентський Собор, сесія V Декрет 2, п. 9 // СОD, с. 645; сесія ХХІV Декрет про реформу, кан. 4 // там само, с. 739; Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 25.

[28] Пор. Соnѕtіtutіоnеѕ Ароѕtоlоrum, ІІ, 26, 7: “(Пресвітери) нехай будуть учителями Божої науки, бо і сам Господь доручив це нам, кажучи: «Ідіть і зробіть учнями...»” // Funk, Didascalіа, с. 105; Ѕасrаmеntarium Lеоnіаnum та інші сакраментарії, включно з Роntificalе Romanum, в якому у вступі до чину рукоположення пресвітера зазначено: “Своїм Провидінням, Господи, Ти дав учителів віри у супутники апостолам Сина твого, а вони згодом наповнили увесь світ проповідниками (чи проповідями)”; а в Liber Оrdinum Liturgіае Моѕаrabiсае, у вступі до чину рукоположення пресвітера, сказано: "Учитель народів і правитель підлеглих, нехай він чітко тримається католицької віри і звіщає всім справжнє спасіння” // Lе Liber Оrdinum еn usagе danѕ l'Eglіѕе Wіѕіgоthiquе еt Моzаrаbе d'Еѕраgnе: Моnumentа Ессlеѕіае Liturgіса, т. V / вид. М. Ferotin. Париж 1904, кол. 55, ряд. 4-6.

(6/307) [29] Пор. Гал. 2:5.

[30] Пор. 1 Пт. 2:12.

[31] Пор. Чин рукоположення пресвітера в Александрійській Яковитській Церкві: “...Збирай народ Твій на слово науки, немов годувальниця, що піклується про дітей своїх” // Denz., Rituѕ Оrіеntаlіum, т. ІІ, с. 14.

[32] Пор. Мт. 28:19; Мр. 16:16; Тертуліян. Про хрещення, 14, 2 // ССhr, І, с. 289, 11-13); св. Атанасій. Проти аріан, 2, 42 // РG 26, 237АВ); св. Єронім. На Мт., 28. 19 // РL 26, 226D: "Спершу вони вчать усі народи, а навчивши їх, уводять в купіль. Бо не може тіло прийняти таїнство Хрещення, якщо перше душа не прийме істину віри”; св. Тома. Ехроѕіtіо рrіmае Decretalіѕ, § 1: “Спаситель наш, посилаючи учнів проповідувати, дав їм три накази: по-перше, проповідувати віру; по-друге, окормлювати віруючих Таїнствами...” // Орuѕсulа Тhеоlоgіса. Таurinі - Romае: Маrіеttі, 1954, с. 1138.

[33] Пор. Другий Ватиканський Собор. Конст. про святу літургію Ѕасrоѕаnсtum Соnсіlіum, п. 35.

[34] Пор. там само, пп. 33, 35, 48, 52.

(7/308) [35] Пор. там само, п. 7; Пій ХІІ. Енц. Муѕtісі Соrроrіѕ, 29 червня 1943 // ААЅ 35 (1943) 230.

[36] Св. Ігнатій Антіохійський. До смирнян, 8, 1-2 // Funk, РА, с. 240; Соnѕtіtutіоnеѕ Ароѕtоlоrum VІІІ, 12, 3 // Funk, Didascalіа, с. 496; VІІІ, 29, 2 // там само, с. 532.

[37] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 28.

[38] “Євхаристія є немовби завершенням духовного життя і метою всіх Таїнств” (св. Тома. Сума теологіі, ІІІ, пит. 73, арт. 3с; пор. там само, ІІІ, пит. 65, арт. 3.

[39] Пор. там само, ІІІ, пит. 65, арт. 3, до 1; пит. 79, арт. 1, с і до 1.

(8/309) [40] Пор. Еф. 5:19-20.

[41] Пор. св. Єронім. Лист 114, 2 // РL 22, 934: “...Священні чаші, священні покривала та інші речі, що служать пошануванню страстей Господніх. .. заради їхньої спільності з Тілом і Кров'ю Господа, слід пошановувати так само побожно, як Тіло і Кров його”; пор. також: Другий Ватиканський Собор. Конст. про святу літургію Ѕасrоѕаnсtum Соnсіlіum, пп. 122-127.

[42] “Крім того, протягом дня нехай вони не забувають скласти візиту Найсвятішому Таїнству, що його слід зберігати в церквах у найбільш гідному місці, з найвищою пошаною, відповідно до літургійних приписів, - бо це є доказом вдячної душі, запорукою любові й обов'язком належної пошани до Христа-Господа, присутнього у цьому Таїнстві” (Павло VІ. Енц. Муѕtеrium Fіdеі, 3 вересня 1965 // ААЅ 57 (1965) 771).

[43] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 28.

[44] Пор. 2 Кор. 10:8, 13:10.

(9/310) [45] Пор. Гал. 1:10.

[46] Пор. 1 Кор. 4:14.

[47] Пор. Didascalіа, ІІ, 34, 3; ІІ, 46, 6; ІІ, 47, 1; Соnѕtіtutіоnеѕ Ароѕtоlоrum, ІІ, 47, 1 // Funk, Didascalіа, І, с. 116, 142 і 143.

[48] Пор. Гал. 4:3, 5:1 і 13.

[49] Пор. св. Єронім. Лист 58, 7 // РL 22, 584: “Яка користь від того, що стіни виблискують дорогими каменями, а Христос помирає з голоду в убогому?”

[50] Пор. 1 Пт. 4:10н.

[51] Пор. Мт. 25:34-45.

[52] Пор. Лк. 4:18.

[53] Можна згадати про інші категорії, зокрема переселенців, кочівників тощо, про які йдеться у документі Другого Ватиканського Собору Декрет про пастирське служіння єпископів у Церкві Сhrіѕtuѕ Dominuѕ, п. 18.

(10/311) [54] Пор. Didascalіа, ІІ, 59, 1-3 // Funk, Didascalіа, І, с. 170: “Навчаючи, наказуй народові своєму і закликай його часто відвідувати церкву й ніколи цього не занедбувати; не слід зменшувати Церкву, адже своєю відсутністю вони віднімають члени у Тіла Христового... Отже, будучи членами Христовими, не відпадайте від Церкви - а це стається, коли ви до неї не сходитеся. Маючи головою Христа, відповідно до обітниці, яку Він дав і вам уділив, не занедбуйтеся самі і не відділяйте Спасителя від його членів, не роздирайте й не розпорошуйте Тіло його...”; пор. також Павло VІ. Зверн. до італійського духовенства, учасників ХІІІ З'їзду на тему оновлення душпастирства в м. Орвієто, 6 вересня 1963 // ААЅ 55 (1963) 750н.

[55] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 28.

(11/312) [56] Пор. так зв. Соnѕtіtutіо Ессlеѕіаѕtіса Ароѕtоlоrum, ХVІІІ // Dіе аllgеmеіnе Кіrchenordnung / вид. Тh. Ѕсhеrmаnn, т. І. Раderborn 1914, с. 26: “Пресвітери є співслужителями таїнств (ѕуmmуѕtаі) і споборниками (ѕуnеріmасhоі) єпископів; А. Наrnаск. Dіе Quellen der ѕоgеnanntеn ароѕtоlіѕсhеn Кіrсhеnordnung (серія: Техtе und Unterѕuсhungеn, ІІ, 5), с. 13, п. 18 і 19; Псевдо-Єронім Про сім чинів Церкви // вид. А. W. Каllf. Wurzburg 1937, с. 45: “...У благословеннях вони разом з єпископами є співучасниками таїнств”; св. Ісидор Севільський. Про церковні посади (Dе ессіlеѕіаѕtісіѕ оffiсііѕ), ІІ, гл. VІІ // РL 83, 787: “Вони очолюють Церкву Христову, і у звершенні божественного Тіла та Крові є співучасниками з єпископами, як і в навчанні народу та в обов'язкові проповідування”.

[57] Пор. Didascalіа, ІІ, 28, 4 // Funk, Didascalіа, с. 108; Соnѕtіtutіоnеѕ Ароѕtоlоrum, ІІ, 28, 4; ІІ, 34, 3 // там само, с. 109, 117.

[58] Соnѕtіtutіоnеѕ Ароѕtоlоrum, VIIІ, 16, 4, с. 523; пор. Еріtоmе Соnѕtіtutґіоnеѕ Ароѕtоlоrum, VІ // там само, ІІ, с. 80, 3-4; Заповіт Господній (перекл. І. Е. Rahmanі, Маіnz, 1899, с. 69): “...Дай йому дух благодаті, ради і великодушності, дух пресвітерства... щоб допомагати Твоєму народові і керувати ним у ділах, у страхові, з чистим серцем”. Те саме в Апостольському Переданні (Воttе, с. 20).

[59] Пор. Чис. 11:16-25.

[60] Роntifilе romanum. Про чин рукоположення пресвітерів, вступ. Ці слова є вже в Ѕасrаmеntarium Lеоnіаnum, Ѕасrаmеntarium Gеlаѕіаnum, Ѕасrаmеntarium Gregorianum. Подібне знаходиться у східних Літургіях; пор. Апостольське Передання // Воttе, с. 20: “...Поглянь на цього слугу Твого й наділи його пресвітерським духом благодаті й ради, щоб він допомагав народові Твоєму й управляв ним із чистим серцем, як Ти поглянув на вибраний народ Твій та наказав був Мойсеєві обрати пресвітерів, яких Ти наповнив духом своїм, що його дарував слузі Твоєму” (з давнього веронського латинського перекладу; Соnѕtіtutіоnеѕ Ароѕtоlоrum, VІІІ, 16, 4 // Funk, Didascalіа, І, с. 522, 16-17); Еріїоте Сопѕґіґиґіопит Ароѕґоіаґит, VІ // Funk, Didascalіа, ІІ, с. 20, 5-7; Заповіт Господній (перекл. І. Е. Rahmanі, Маіnz, 1899, с. 69); Євхологій Серапіона, ХХVІІ // Funk, Didascalіа, ІІ, с. 190, ряд. 1-7; Чин рукоположення в маронітському обряді // Denz., Rituѕ Оrientalium, ІІ, Wurzburg 1863, с. 161. З Отців Церкви можна згадати: Теодор Мопсуестійський. На 1 Тим. 3, 8 // Н. В. Ѕwetе. Тhеоdоruѕ Морѕuеѕtеnuѕ. Іn еріѕtоlаѕ В. Раulі соmmеntаrіі. Саmbridgе, 1880-82, т. ІІ, с. 119-121; Теодорит. Пит. на Чис., ХVІІІ // РG 80, 369-372В.

[61] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 28.

(12/313) [62] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Ѕасеrdotіі nоѕtrі рrіmоrdіа, 1 серпня 1959 // ААЅ 51 (1959) 576; св. Пій Х. Заклик до клиру Наеrеnt аnіmо, 4 серпня 1908 // Ѕ. Ріі Х Асtа, т. ІV (1908), с. 237н.

[63] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про пастирське служіння єпископів у Церкві Сhrіѕtuѕ Dominuѕ, пп. 15-16.

[64] В чинному праві Катедральну капітулу утворюють свого роду “сенат і рада” єпископа (СІС, кан. 391), або, за відсутності Капітули, - збір єпархіяльних дорадників (пор. СІС, кан. 423-428). Однак бажано так переглянути цю установу, щоб вона краще відповідала сучасним обставинам і потребам. Як видно, такого роду збір пресвітерів відрізняється від душпастирської Ради (про яку йдеться в Декреті про пастирське служіння єпископів у Церкві Сhrіѕtuѕ Dominuѕ, п. 27), до якої входять також миряни й завдання якої полягає лише в тому, щоб розглядати питання душпастирства. Про пресвітерів як дорадників єпископів можна прочитати: Віеіаѕсаііа, ІІ, 28, 4 // Funk, Didascalіа, І, с. 108; Соnѕtіtutіоnеѕ Ароѕtоlоrum, ІІ, 28, 4 // там само, с. 109; св. Ігнатій Мученик. До магнитян, 6, І // Funk, РА, с. 234, 10-16; його ж. До тралліян, 3, 1 // там само, с. 244, 10-12; Оріген. Проти Цельсія, ІІІ, 30 // РG 11, 95713- 960А: пресвітери є boulеutаі, тобто дорадниками.

[65] Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До магнитян, 6, 1 /І Funk, РА, с. 234, 10-13: “Закликаю вас, усе чиніть у згоді Божій, під проводом єпископа, який заступає місце Бога, пресвітерів, які заступають місце апостольського сенату, і любих мені дияконів, яким доручене служіння Ісуса Христа, що був перед віками в Отця, а в кінці об'явився”; його ж. До тралліян, 3, 1 // там само, с. 244: “Подібним чином нехай поважають усі дияконів, як Ісуса Христа, єпископа, як образ Отця, і пресвітерів - як сенат Божий і апостольську раду: без них Церкви немає”; св. Єронім. На Іс., ІІ, 3 // РL 24, 6113: “І ми маємо в Церкві наш сенат - збір пресвітерів”

[66] Пор. Павло VІ. Зверн. з промовою до римських настоятелів і до проповідників Великого посту, виголошене в Сикстинській каплиці 1 березня 1965 // ААЅ 57 (1965) 326.

[67] Пор. Соnѕtіtutіоnеѕ Ароѕtоlоrum, УІІІ, 47, 39 // Funk, Didascalіа, с. 577: “Пресвітери... нехай нічого не роблять без рішення єпископа, бо це саме йому доручено народ Господній, і він буде звітувати про їхні душі”.

(13/314) [68] 3 Йо. 8.

[69] Пор. Йо. 17:23.

[70] Пор. Євр. 13:1-2.

[71] Пор. Євр. 13:16.

(14/315) [72] Пор. Мт. 5:10.

[73] Пор. 1 Сол. 2:12; Кол. 1:13.

[74] Пор. Мт. 23:8; Павло VІ. Енц. Ессlеѕіаm ѕuam, 6 серпня 1964 // ААЅ 58 (1964) 647: “Бажаючи бути пастирями, батьками й учителями людей, треба нам поводитися з ними, як їхні брати”.

[75] Пор. 4:7 і 16; Соnѕtіtutіоnеѕ Ароѕtоlоrum, УІІІ, 1, 20 // Funk, Didascalіа, І, с. 67: “І нехай ні єпископ не вивищується понад дияконами і пресвітерами, ні пресвітери - понад народом, бо спільнота складається і з тих, і з інших”.

(15/316) [76] Пор. Флп. 2:21.

[77] 1 Йо. 4;1.

[78] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 37.

[79] Пор. Еф. 4:14.

[80] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про екуменізм Unitatіѕ rеdіntеgrаtіо.

(16/317) [81] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 37.

[82] Пор. Євр. 7:3.

[83] Пор. Лк. 10:1.

(17/318) [84] Пор. 1 Пт. 2:25.

[85] Пор. Ді. 20:28.

[86] Пор. Мт. 9:36.

[87] Роntificalе romanum. Про чин рукоположення пресвітерів.

[88] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про священиче виховання Орtаtаm tоtіuѕ, п. 2.

(18/319) [89] Павло VІ. Промова 5 травня 1965 // L'Оѕѕеrvаtоrе Romanо, 6 травня 1965, с. 1: “Божий поклик виражається двома способами, чудесними і однозгідними між собою: перший - внутрішній, благодатний, голос Святого Духа, невимовної внутрішньої краси, що його збуджує у незбагненних глибинах людської душі сумирний і сильний голос Господа; а другий - зовнішній, людський, видимий, суспільний, правовий, конкретний, голос кваліфікованого служителя Слова Божого, апостола, єрархії, як необхідний інструмент, бажаний і встановлений Христом як засіб перевести на доступну мову послання Божого Слова і Божої заповіді. Так разом зі св. Павлом навчає католицька Доктрина: «Як почують без проповідника?.. Віра від слухання» (Рим. 10:14 і 17)”

[90] Пор. Д-ругий Ватиканський Собор. Декрет про священиче виховання Орtаtаm tоtіuѕ, п. 2.

[91] Так навчають Отці Церкви, пояснюючи слова Христові до Петра: “Чи любиш ти мене?.. Паси мої вівці” (Йо. 21:17); так у св. Йоана Золотоустого. Про священство, ІІ, 2 // РG 48, 633; св. Григорій Великий. Книга пастирського правила, ч. І, гл. 5 // РL 77, 19А.

[92] Пор. 2 Кор. 12:9.

(19/320) [93] Пор. Пій ХІ. Енц. Аd саthоlісі ѕасеrdоtіі, 20 грудня 1935 // ААЅ 28 (1936) 10.

[94] Пор. Йо. 10:36.

[95] Пор. Лк. 24:26.

[96] Еф. 4:13.

[97] Пор. 2 Кор. 3:8-9.

[98] Пор. св. Пій Х. Заклик до клиру Наеrеnt аnіmо // Ѕ. Ріі Х Асtа, т. ІV (1908), с. 237н; Пій ХІ. Енц. Аd саthоlісі ѕасеrdоtіі, 20 грудня 1935 // ААЅ 28 (1936) 5н; Пій ХІІ. Апост. заклик Меntі nоѕtrае, 23 вересня 1950 // ААЅ 42 (1950) 657н; Іван ХХІІІ. Енц. Ѕасеrdоtіі nоѕtrі рrіmоrdіа // ААЅ 51 (1959) 545н.

(20/321) [99] Пор. Еф. 3:9-10.

[100] Пор. св. Тома. Сума теології, ІІ-ІІ, пит. 188, до 7.

[101] Пор. Ді. 16:14.

[102] Пор. 2 Кор. 4:7.

[103] Пор. Еф. 3:9.

[104] Пор. Роntificalе romanum. Про чин рукоположення пресвітерів.

[105] Пор. Міѕѕаlе romanum. Молитва над дарами в дев'яту неділю після П'ятдесятниці.

[106] Павло VІ. Енц. Муѕґtеrium Fidеі // ААЅ 57 (1965) 761-762: “Бо кожна Служба Божа, навіть якщо священик служить її приватно, є, однак, не приватною справою, а ділом Христа і Церкви. При цьому Церква в Жертві, яку приносить, навчається приносити саму себе як вселенську жертву й прикладає безконечну спокутну силу хресної Жертви для спасіння всього світу. Бо кожна звершена Божественна Літургія приноситься за спасіння не лише деяких людей, а й усього світу. (...) Тому ми по-батьківськи і настійно радимо священикам, які є найбільшою нашою радістю й вінцем нашим у Господі, (...) щоденно гідним чином і побожно звершувати Божественну Літургію” Пор. Другий Ватиканський Собор. Конст. про святу літургію Ѕасrоѕаnсtum Соnсіlіum, пп. 26, 27.

(21/322) [107] Пор. Йо. 10:11.

[108] Пор. 2 Кор. 1:7.

[109] Пор. 2 Кор. 1:4.

[110] І Кор. 10:33.

[111] Пор. Йо. 3:8.

[112] Пор. Йо. 4;з4.

(22/323) [113] Пор. 1 Йо. 3:16.

[114] Пор. св. Августин. На Йо. трактат, 123, 5 // РІ. 35, 1967: “Нехай обов'язком любові буде пасти стадо Господнє”.

[115] Пор. Рим. 12:2.

[116] Пор. Гал. 2:2.

[117] Пор. 2 Кор. 7:4.

[118] Пор. Йо. 4:34, 5:30, 6:38.

[119] Пор. Ді. 13:2.

(23/324) [120] Пор. Еф. 5:10.

[121] Пор. Ді. 20:22.

[122] Пор. 2 Кор. 12:15.

[123] Еф. 4:16.

[124] Пор. Мт. 19:12.

(24/325) [125] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 42.

[126] Пор. 1 Тим. 3:2-5; Тит. 1:6.

[127] Пор. Пій ХІ. Енц. Аd саthоlісі ѕасеrdоtіі // ААЅ 28 (1936) 28.

[123] Пор. Мт. 19:12.

[129] Пор. 1 Кор. 7:32-34.

[130] Пор. 2 кор. 11:2.

[131] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, пп. 42, 44; Декрет про оновлення чернечого життя Реrfectае саrіtаtіѕ, п. 12.

[132] Пор. Лк. 20:35-36; Пій ХІ. Енц. Аd саthоlісі ѕасеrdоtіі // ААЅ 28 (1936) 24-28; Пій ХІІ. Енц. Ѕасrа Virginitаѕ, 25 березня 1954 // ААЅ 4б (1954) 169-172.

(25/326) [133] Пор. Мт. 19:11.

[134] Пор. Йо. 17:14-16.

[135] Пор. 1 Кор. 7:31.

(26/327) [136] Антіохійський Собор, кан. 25 // Маnѕі 2, 1327-1328; Декрет Граціана, с. 23, С. 12, q. 1 // Frіеdberg, І, с. 684-685.

[137] Це слід розуміти передусім відносно прав і звичаїв, що діють у Східних Церквах.

[138] Паризький Собор (829 р.), гл. 15 // МGН, Legum ѕесtіо ІІІ, Соnсіlіа, т. 2, ч. 6, с. 622; Тридентський Собор, сесія ХХV Декрет про реформу, гл. 1; СОD, с. 760-761.

[139] Пор. Пс. 62 (61):11.

[140] Пор. 2 Кор. 8:9.

[141] Пор. Флп. 4:12.

[142] Пор. Ді. 8:18-25.

[143] пор. Дi. 2:42-47.

(27/328) [144] Пор. Лк. 4:18.

[145] Пор. СІС, кан. 125н.

[146] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про оновлення чернечого життя Реrfесtае саrіtаtіѕ, п. 7; Догм. конст. про Боже Об'явлення Dеі Verbum, п. 21.

[147] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 65.

(28/329) [148] Роntificalе romanum. Про чин рукоположення пресвітерів.

[149] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Боже Об'явлення Dеі Verbum, п. 25.

[150] Це не ті пастирські курси, що їх треба пройти відразу після рукоположення, про які йдеться в Декреті про священиче виховання Орtаtаm tоtіuѕ, п. 22.

(29/330) [151] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про пастирське служіння єпископів у Церкві Сhrіѕtuѕ Dominuѕ, п. 17.

[152] Пор. Мт. 10:10; 1 Кор. 9:7; 1 Тим. 5:18.

(30/331) [153] Пор. 2 Кор. 8:14.

[154] Пор. Флп. 4:14.

(31/332) [155] Пор. Йо. 3:16.

[156] Пор. 1 Пт. 2:5.

[157] Пор. Еф. 2:22.

[158] Пор. Роntificalе romanum. Про чин рукоположення пресвітерів.

[159] Пор. Еф. 3:9.

[160] Пор. Кол. 3:3.

ЗАВАНТАЖИТИ текст в (pdf+ocr,24st.,ukr,0,37Mb)

(УВАГА! Текст майже не редаговано, а лише перенесено ПРИМІТКИ в кінець документу для зручнішого читання. Примітки, подібно як і весь текст, було перебрано вручну, то ж перепрошую читача за, можливо, десь пропущену літеру)

15_Рrеѕbуtеrоrum-оrdіnіѕ_(1965,2014)

Немає коментарів:

Дописати коментар