14_Аd-gеntеѕ_(1965,2014)

АD GЕNTЕЅ

Павло, єпископ,

слуга слуг Божих,

спільно з Отцями Священного Собору

на вічний спомин про справу

Декрет

про місійну діяльність Церкви

(Вступ)

1. ДО НАРОДІВ послана Божим велінням, щоб бути “вселенським Таїнством спасіння”[1], Церква, виконуючи доручення свого Засновника (пор. Мр. 16:15), старається проповідувати Євангеліє всім людям, відповідно до внутрішніх вимог своєї католицькості. Бо й самі апостоли, на яких була заснована Церква, йдучи слідами Христа, “проповідували слово правди і зродили Церкви”[2]. А завдання послідовників - зробити тривалою цю справу, щоб “Господнє слово ширилося та звеличувалося” (2 Сол. 3:1) і щоб по всій землі було проповідуване та встановлене Царство Боже.

Однак за сучасного порядку речей, коли людство опинилось у новій ситуації, Церква, як сіль землі і світло світу (пор. Мт. 5:13-14), має ще нагальніше покликання спасати й оновлювати все творіння, щоб усе було відновлене у Христі та щоб у Ньому люди становили одну сім'ю й один народ Божий.

Тому цей Священний Собор, Дякуючи Богові за славні діла, вивершені шляхетними зусиллями всієї Церкви, бажає накреслити засади місійної діяльності й зібрати воєдино сили всіх вірних, щоб народ Божий, ідучи вузькою стежкою хреста, всюди поширював царство Христа, Господа і Бога віковічного, і готував шляхи для його пришестя.

- Глава І -

Про доктринальні засади

(Задум Отця)

2. Церква-паломниця за природою своєю є місійною[3], адже вона, відповідно до задуму Бога-Отця, виводить свій початок із місії Сина та місії Святого Духа. А задум цей виникає із самого “джерела любові” тобто з благовоління Бога-Отця, який є безначальним і з якого родиться Син, а через Сина ісходить Святий Дух. Своєю безмірною й милосердною ласкою вільно створивши нас та благодатно покликуючи нас до спілкування із Собою в житті та славі, Він щедро пролив і далі не перестає проливати свою божественну доброту, щоб той, хто є Творцем усього, став нарешті “усім в усьому” (1 Кор. 15:28), творячи водночас і свою славу, і наше блаженство. Одначе Бог зволив покликати людей до участі у своєму житті не тільки поодинці, без будь-якого взаємного зв'язку між ними, а й звести їх у народ, в якому його діти, що були розсіяні, зібралися б воєдино (пор. Йо. 11:52).

(Місія Сина)

3. Цей загальний Божий намір щодо спасіння людського роду здійснюється не тільки тайно, в людських душах, або через ті почини, хай навіть релігійного характеру, коли вони на різні лади шукають Бога, “чи, може, навпомацки не знайдуть Його, хоч Він від кожного з нас недалеко” (Ді. 17:27): ці почини потребують просвічення й оздоровлення, хоч, із ласкавої волі Божого Провидіння, деколи їх можна вважати шляхом до істинного Бога чи приготування до Євангелія[4]. А сам Бог для примирення, тобто об'єднання із Собою, та для встановлення братерської спільності між людьми, хоч і грішними, постановив у новий і остаточний спосіб увійти в людську історію, пославши свого Сина в нашій плоті, щоб через Нього визволити людей від влади темряви й диявола (пор. Кол. 1:13; Ді. 10:38) і через Нього примирити світ із Собою (пор. 2 Кор. 5:19). Отож Його, яким Отець сотворив віки (пор. Євр. 1:2; Йо. 1:3 і 10; Кор. 8:6; Кол. 1:16), Він поставив спадкоємцем усього, щоб усе в Ньому об'єднати (пор. Еф. 1:10).

Бо Христос Ісус був посланий у світ як справжній посередник між Богом і людьми. Оскільки Він Бог, то “у Ньому бо враз із людською природою живе вся повнота Божества” (Кол. 2:9); а за своєю людською природою Він, новий Адам, благодаттю й істиною сповнений (пор. Йо. 1:14), поставлений главою оновленого людства. Отак, шляхом справжнього Воплочення прийшов Син Божий, щоб зробити людей причасниками Божої природи. Бувши багатим, Він став заради нас убогим, щоб ми “його вбожеством розбагатіли” (2 Кор. 819). Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб служити і віддати своє життя як викуп за багатьох, тобто за всіх (пор. Мр. 10:45). Святі Отці раз у раз навчають, що не зцілюється те, що не було прийняте Христом[5]. Він бо в повноті прийняв людську природу - ту, що й у нас, нещасних і бідних, - у повноті, але крім гріха (пор. Євр. 4:15; 9:28). Бо про Себе самого сказав Христос, як про “того, кого Отець освятив і у світ послав” (Йо. 10:36): “Господній Дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння” (Лк. 4:18), а ще: “Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло” (Лк. 19:10).

А те, що було колись проповідуване Господом чи що здійснилося в Ньому задля спасіння людського роду, слід проповідувати й поширювати аж до краю землі (пор. Ді. 1:8), почавши від Єрусалима (пор. Лк. 24:47), щоб те, що було колись вчинене задля спасіння всіх, знайшло з часом своє здійснення в кожному.

(Місія Святого Духа)

4. Щоб це виконати, послав Христос від Отця Святого Духа, щоб Він чинив у душах своє спасенне діло і спонукав Церкву до поширення. Без сумніву, Святий Дух уже діяв у світі ще до того, як Христос був прославлений[6]. Але у день П'ятдесятниці Він зійшов на учнів, щоб перебувати з ними повіки (пор. Йо. 14:16); тоді Церкву об'явлено привселюдно, почалося поширення Євангелія серед народів через проповідування, і, нарешті, Церква Нового Завіту стала прообразом об'єднання всіх народів у католицькості віри, адже вона промовляє всіма мовами, розуміє і приймає в любові кожну мову і так перемагає давнє вавилонське розсіяння[7]. Бо від П'ятдесятниці почалися “діяння апостолів” подібно до того, як зішестям Святого Духа на Діву Марію був зачатий Христос і як зішестям того самого Святого Духа на Христа в молитві Він був посланий на справу свого служіння (пор. Лк. 3:22, 4:1; Ді. 10:38). Сам же Господь Ісус ще до того, як добровільно віддав життя своє заради світу, обіцяв послати Святого Духа і так уклав апостольське служіння, щоб скрізь і всюди це служіння й Дух були поєднані одне з одним у звершенні спасіння[8]. Святий Дух за всіх часів “наділяє Церкву різними єрархічними та харизматичними дарами... єднає їі в сопричасті й служінні”[9], оживляючи церковні установи як їхня душа[10] і вливаючи в серця вірних той місійний дух, який провадив самого Христа. А деколи Він і видимо випереджає апостольську діяльність[11], а також невпинно супроводжує й направляє її різними способами[12].

(Місія Церкви)

5. Господь Ісус від самого початку “покликав тих, що їх сам хотів... і він призначив дванадцятьох, щоб були при ньому та щоб їх посилати із проповіддю” (Мр. 3:13-14; пор. також Мт. 10:1-42). Так апостоли стали відразу і сім'ям нового Ізраїлю, і початком священної єрархії. А коли Господь своєю смертю й воскресінням раз і назавжди звершив у Собі самому таїнство нашого спасіння та оновлення вселенної, Він, кому дано було всяку владу на небі й на землі (пор. Мт. 28:.18), перш ніж був вознесений на небо (пор. Ді. 1:11), заснував свою Церкву як Таїнство спасіння і послав апостолів іти по всьому світові, як і сам Він був посланий Отцем (пор. Йо. 20:21), доручивши їм: “Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи іх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав” (Мт. 28:19-20); “Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню. Хто увірує і охреститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений” (Мр. 16:15-16). Відтак на Церкві лежить обов'язок поширювати віру і спасіння Христове - як силою прямого доручення, що його перейняв від апостолів єпископський чин, якому допомагають пресвітери, спільно з Наступником Петра, Найвищим Пастирем Церкви, так і силою того життя, що його вливає у свої члени Христос: “Кожне тіло, складене та споєне всякою в'яззю допомоги, згідно з відповідним діянням кожного члена, від нього бере зріст на будування самого себе в любові” (Еф. 4:16). Отож Церква виповнює свою місію в тій діяльності, завдяки якій вона, корячись заповіді Христовій і спонукувана благодаттю й любов'ю Святого Духа, стає присутньою для всіх людей і народів, щоб прикладом життя і проповідуванням, святими Таїнствами й іншими засобами благодаті привести їх до віри, свободи і миру Христового, щоб перед ними відкрився вільний і надійний шлях до повної участі в таїнстві Христовім.

Оскільки ця місія продовжує і розгортає в історії місію самого Христа, посланого нести Добру Новину бідним, то Церква, спонукувана Духом Христовим, повинна іти тим самим шляхом, яким ішов Христос, тобто шляхом убогості, послуху, служіння і самопожертви аж до смерті, яку Він переміг своїм воскресінням. Бо в такій надії ходили всі апостоли, які через численні утиски і страждання виповнили те, чого не вистачало страстям Христовим, що їх Він зазнав за своє Тіло, тобто Церкву (пор. Кол. 1:24). Часто новим засівом ставала і кров християн[13].

(Місійна діяльність)

6. Це завдання, що його має виконувати єпископський чин на чолі з Наступником Петра й за молитовної та діяльної співпраці всієї Церкви, лишається тим самим всюди і за будь-яких умов, хоч залежно від різних умов здійснюється по-різному. Відтак відмінності, що їх слід визнати в цій діяльності Церкви, виникають не з внутрішньої природи її місії, а силою тих обставин, за яких ця місія здійснюється.

Самі ж ці обставини залежать або від Церкви, або від тих народів, громад чи окремих людей, до яких ця місія скерована. Бо хоч Церква й має в собі цілість і повноту засобів спасіння, вона, проте, не завжди і не відразу їх використовує, та й не може так діяти: у своїй діяльності, якою вона прагне виконати Божу постанову, Церква проходить і початок, і подальші кроки. А часто буває й так, що після вдало початого розвитку їй доводиться з жалем відступати чи принаймні перебувати в стані якоїсь недовершеності й недостатності. А стосовно людей, громад і народів, то Церква досягає їх та проникає в них лише поступово, і тільки так приймає їх до католицької повноти. До кожної обставини чи ситуації вона мусить достосовувати відповідні дії чи підхожі засоби.

Окремі почини, що їх виконують послані Церквою євангельські проповідники: ідучи по всьому світові, звіщати Євангеліє і прищеплювати Церкву серед народів та громад, які ще не вірують у Христа, - звичайно називаються “місіями”. Їх здійснюють через місійну діяльність і провадять переважно на певних територіях, визначених Святим Престолом. Питома мета цієї місійної діяльності - євангелізація й заснування Церкви серед тих народів чи громад, де вона ще не закорінена[14]. Так із насіння слова Божого зростають партикулярні автохтонні Церкви, засновані по всьому світові в достатній кількості, наділені власною силою та зрілістю. Маючи власну єрархію, об'єднану з віруючим народом, та засоби для повноцінного християнського життя, вони роблять свій внесок на користь усієї Церкви. Головним засобом такого прищеплення є проповідь Євангелія Ісуса Христа: бо для того Господь послав своїх учнів у світ, щоб люди, відроджені словом Божим (пор. 1 Пт. 1:23), через хрещення увійшли до Церкви, яка, будучи Тілом воплоченого Слова, окормлюється й живе словом Божим і євхаристійним хлібом (пор. Ді. 2:42).

У цій місійній діяльності Церква потрапляє в різні обставини, часто перемішані між собою: спершу - початок і прищеплення, потім - зростання і молодість. Однак по завершенні цих етапів місійна діяльність Церкви не припиняється: на вже заснованих партикулярних Церквах лежить обов'язок продовжувати її та проповідувати Євангеліє тим людям, які все ще поза Церквою. Та й ті громади, серед яких живе Церква, з різних причин нерідко докорінно змінюються, так що можуть виникнути зовсім нові обставини. Тоді Церкві варто зважити, чи не вимагають ці нові обставини її поновної місійної діяльності.

Крім того, деколи обставини є такими, що тимчасово немає можливості проповідувати євангельську благовість прямо й негайно. Тоді місіонери можуть і мусять терпляче, мудро, з великим довір'ям свідчити про Христа принаймні любов'ю та доброчинством і цим готувати шлях Господеві та певним чином робити Його присутнім.

Тож очевидно, що місійна діяльність випливає безпосередньо із самої природи Церкви, чию спасенну віру вона поширює, апостольським характером якої вона нормується, чию католицьку єдність поширює й довершує, чию святість засвідчує, поширює й підтримує і колегіяльне чуття єрархії якої вона втілює. Таким чином, місійна діяльність серед нехристиянських народів відрізняється і від пастирської діяльності серед віруючих, і від починів, здійснюваних заради відновлення єдності християн. А проте одне і друге дуже тісно пов'язане з місійною діяльністю Церкви[15], бо поділ між християнами завдає шкоди найсвятішій справі проповідування Євангелія всьому творінню[16] і перепиняє багатьом доступ до віри. Тому й заради місійної потреби всі охрещені покликані до об'єднання в одному стаді, щоб одностайно свідчити перед нехристиянськими народами про Христа, свого Господа. Якщо ж вони ще не можуть у повноті засвідчити одну віру, то треба принаймні надихатися взаємною пошаною та любов'ю.

(Причина місійної діяльності)

7. Причина цієї місійної діяльності походить із волі Бога, бо Він “хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди. Один бо Бог, один також і посередник між Богом і людьми - чоловік Христос Ісус, що дав себе самого як викуп за всіх” (1 Тим. 2:4-6), “і нема ні в кому іншому спасіння” (Ді. 4:12). Тож нехай усі, спізнавши Його через проповідування Церкви, навернуться і через хрещення з'єднаються з Ним і з Церквою, яка є його Тілом. Бо “Він сам, прямо вказуючи на необхідність віри та хрещення (пор. Мр. 16:16; Йо. 3:5), водночас підтвердив і необхідність існування Церкви, до якої люди входять через хрещення, немов через двері. Тому не можуть спастися ті люди, які, знаючи, що Католицька Церква заснована Богом через Ісуса Христа як необхідна, все-таки не бажають увійти до неї чи залишатися в ній”[17]. Отож, хоч Бог і може відомими тільки Йому шляхами привести людей, які не зі своєї вини не знають Євангелія, до віри, без якої неможливо Йому подобатися (пор. Євр. 11:6), - то Церква має обов'язок (пор. 1 Кор. 9:16) і водночас священне право євангелізувати, а тому місійна діяльність сьогодні, як і завжди, цілковито зберігає свою силу й необхідність.

Через неї таїнственне Тіло Христове постійно збирає свої сили й направляє їх до свого зростання (пор. Еф. 4:11-16). До здійснення цієї діяльності членів Церкви спонукає та любов, якою вони люблять Бога і через яку прагнуть розділити з усіма людьми духовні блага теперішнього і майбутнього життя.

Нарешті, ця місійна діяльність є повною прославою Бога, коли люди свідомо і в усій повноті приймають його спасенне діло, яке Він вивершив у Христі. Таким чином, через неї виповнюється Божий задум, якому Христос слухняно і з любов'ю послужив задля слави Отця, що послав Його (пор. Йо. 7:18, 8:30 і 44, 8:50, 17:1), щоб зібрати весь людський рід в один Народ Божий, щоб злився він в єдине Тіло Христове і щоб був вбудований в єдиний храм Святого Духа. А це сприяє братерській злагоді й тому відповідає найглибшим прагненням людства. Тоді вже справді виповниться задум Творця, який створив людину на свій образ і подобу, коли всі люди, відроджені у Христі через Святого Духа, однозгідно споглядаючи славу Божу, зможуть сказати: “Отче наш”[18].

(Місійна діяльність у житті й історії)

8. Місійна діяльність тісно пов'язана навіть із самою людською природою та прагненнями людини. Являючи Христа, Церква тим самим об'являє людям автентичну правду про їхню сутність і про цілісне їхнє покликання, бо Христос є началом і взірцем того оновленого людства, перейнятого братерською любов'ю, щирістю і духом миру, якого всі прагнуть. Христос і Церква, яка свідчить про Нього своєю євангельською проповіддю, долають усі відмінності між расами й народами, тому ніхто й ніде не може вважати їх чужинськими[19]. Сам Христос є правдою й дорогою, що їх євангельська проповідь відкриває всім, доносячи до слуху всіх людей слова Христа: “Покайтеся і вірте в Євангелію” (Мр. 1:15). І коли той, хто не увірує, уже є суджений (пор. Йо. 3:18), то слова Христові є водночас словами суду і благодаті, смерті й життя. Бо тільки умертвляючи cтаре, ми можемо прийти до нового життя. Це стосується насамперед до осіб, але також і до різних благ цього світу, позначених і людським гріхом, і Божим благословенням: “Бо всі згрішили і позбавлені слави Божої” (Рим. 3:23). Ніхто сам по собі власними силами не може звільнитися від гріха і піднестися над собою; ніхто не спроможний цілком звільнитися від своєї немічності, чи самотності, а чи неволі[20]; бо всі потребують Христа - як зразка, як учителя, визволителя, спасителя й життєдавця. Справді, Євангеліє стало в людській історії, навіть проминущій, закваскою свободи й поступу і завжди лишається закваскою братерства, єдності й миру. Тому не без причини віруючі прославляють Христа як “Спасителя і надію народів”[21].

(Есхатологічний характер місійної діяльності)

9. Отже, час місійної діяльності лежить між першим і другим пришестям Христа, коли Церква, наче жниво, буде зібрана з усіх чотирьох вітрів у Царство Боже[22]. Бо перш ніж Господь прийде, треба, щоб Євангеліє було проповідуване всім народам (пор. Мр. 13:10).

Місійна діяльність є не що інше, ані щось менше, як об'явлення, чи Епіфанія, Божого задуму і його здійснення у світі та в його історії, в якій Бог через місію наглядно вивершує історію спасіння. Через слово проповіді та звершення святих Таїнств, осереддям і вершиною яких є Пресвята Євхаристія, місійна дільність робить присутнім Христа, творця спасіння. А все, що правдиве й благодатне, що вже немовби невидима присутність Божа було серед язичницьких народів, місійна діяльність очищує від недобрих впливів і привертає до свого Творця - Христа, який перемагає царство диявола і приборкує многоликі злодіяння гріха. Отож усе добре, що засіяне в серцях і душах людей та в обрядах і культурах різних народів, не тільки не гине, а й оздоровлюється, підноситься і вдосконалюється на славу Божу, на посоромлення демонам і на благо людини[23].

Так місійна діяльність прямує до есхатологічної повноти[24], бо через неї аж до тої міри і пори, що їх Отець призначив своєю владою (пор. Ді. 1:7), зростає Народ Божий, про який сказано було пророком: “Розшири місце твого намету! Нехай розпустяться запони твоїх осель! Попусти...” (Іс. 54:2)25; через неї зростає таїнственне Тіло аж “до міри повного зросту повноти Христа” (Еф. 4:13), а храм духовний, у якому величають Бога в дусі та правді (пор. Йо. 4:23), росте і надбудовується “на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем -

сам Ісус Христос” (Еф. 2:20).

- Глава ІІ -

Про сутність місійної справи

(Вступ)

10. Церква, яку Христос послав, щоб об'явити й передати всім людям і народам любов Божу, розуміє, що жде її ще величезна місійна праця. Бо ще два мільярди людей (і їхня кількість дедалі зростає), - об'єднаних у великі та стійкі спільноти усталеними культурними зв'язками, давніми релігійними традиціями й міцними ланками соціальних потреб, - не почули євангельську благовість або почули її недавно. Деякі з цих людей є послідовниками тієї чи іншої великої релігії, інші взагалі не мають поняття про Бога, а ще інші прямо заперечують його існування, а деколи й повстають проти Нього. Щоб Церква могла запропонувати всім людям таїнство спасіння й Божого життя, вона мусить прищепитись до всіх цих громад таким самим чином, як і сам Христос своїм воплоченням зв'язав Себе із соціально-культурним середовищем людей, серед яких Він мешкав.

1. Християнське свідчення

(Свідчення життя й діалог із нехристиянами)

11. Треба, щоб Церква була присутня серед цих людських спільнот через своїх дітей, які або мешкали б серед них, або були б до них послані. Бо всі християни, хай де вони живуть, прикладом свого життя і свідченням слова повинні так виявляти нову людину, в яку вони зодяглись через хрещення і силу Святого Духа, який укріпив їх у миропомазанні, щоб інші люди, бачачи їхні добрі діла, прославляли Отця (пор. Мт. 5:16) і могли глибше осягнути автентичний сенс християнського життя і всесвітній зв'язок людської спільноти.

Щоб вони могли плідно свідчити про Христа, їм треба з пошаною та любов'ю об'єднатися з іншими людьми, визнавати себе членами тієї людської спільноти, серед якої проживають, і брати участь у їхньому культурному та громадському житті за допомогою різних справ і занять, властивих життю людини. Їм варто запізнатися з національними та релігійними традиціями цих людей, радо й шанобливо розкриваючи приховані в них зерна Слова. Водночас нехай вони зважають на глибокі зміни, що стаються у різних народів, і трудяться заради того, щоб наші сучасники, надмірно задивлені в науку й техніку модерного світу, не відчужувались від справ Божих, а щоб у них прокинулось і ще палкіше прагнення Богом об'явленої правди й любові. Як Христос, знаючи серця людей, у справді людській розмові вів їх до божественного світла, так і його учні, глибоко перейнявшись Духом Христовим, нехай пізнають людей, серед яких вони живуть, і з ними нехай спілкуються, щоб у смиренному і терпеливому діалозі самим зрозуміти, якими то скарбами прещедрий Бог обдарував народи землі. Разом з тим, нехай вони намагаються освітити ці скарби євангельським світлом, очистити їх і передати під владу Бога, Спасителя.

(Свідчення любові)

12. Присутність християн у людських спільнотах нехай буде оживлена тією любов'ю, якою полюбив нас Бог, котрий бажає, щоб і ми любили одне одного такою самою любов'ю (пор. Йо. 4:11). Справжня християнська любов поширюється на всіх, без розрізнення раси, суспільного становища чи віросповідання. Вона не очікує жодної вигоди, жодної подяки. Бо як Бог полюбив нас безкорисливою любов'ю, так і віруючі з любов'ю нехай піклуються про людину, спонукувані тим самим бажанням, з яким і Бог пошукує людину. Як Христос обходив усі міста й села, зціляючи всяку хворобу й недугу на знак приходу Божого Царства (пор. Мт. 9:35н; Ді. 10:38), так і Церква через своїх синів об'єднується з людьми будь-якого стану, а передусім - з убогими і пригнобленими, й радо жертвує себе за них (пор. 2 Кор. 12:15). Вона розділяє їхні радощі та страждання, знає прагнення і труднощі їхнього життя, співстраждає з ними в смертних тривогах. Тим, хто шукає миру, вона прагне відповісти братерським діалогом, несучи їм мир і світло Євангелія.

Християни нехай трудяться і співпрацюють з іншими людьми для справедливого залагодження економічних і соціальних справ. З особливою пильністю нехай вони віддаються вихованню дітей та молоді у школах різного роду, що треба розглядати не тільки як чудовий засіб формування й розвитку християнської молоді, а й як цінне служіння людям - особливо в країнах, що розвиваються, - задля піднесення людської гідності і створення гуманніших умов. Крім того, нехай вони беруть участь у зусиллях тих народів, які, переборюючи голод, незнання і хвороби, намагаються поліпшити умови життя і зміцнити мир у всьому світі. В цій діяльності віруючі хай охоче надають розсудливу підтримку починанням приватних і суспільних установ, урядів, міжнародних організацій, різних християнських спільнот, а також нехристиянських релігій.

Однак Церква жодним чином не бажає втручатися в керування земним суспільством. Вона не вимагає для себе жодних інших повноважень, крім тих, щоб із Божою допомогою служити людям вірою і любов'ю (пор. Мт. 20:26, 23:22)[26].

Христові учні, тісно пов'язані з людьми у своєму житті й діяльності, сподіваються принести їм правдиве свідчення про Христа і попрацювати задля їхнього спасіння навіть там, де не можуть повною мірою проповідувати Христа. Бо не шукають вони лише матеріяльного прогресу й добробуту людей; вони розвивають людську гідність і братерське єднання, навчаючи релігійних та моральних істин, що їх Христос опромінив своїм світлом, і так поступово відкривають повніший доступ до Бога. Таким чином, через любов до Бога і ближнього, приходить до людей підмога в осягненні спасіння; яснішим стає таїнство Христа, в якому проявилася нова людина, створена на подобу Божу (пор. 4:24), і в якому об'явилась Божа любов.

2. Проповідування Євангелія і збирання Народу Божого

(Навернення до Євангелія)

13. Всюди, де Бог відчиняє двері проповідування, щоб звістувати таїнство Христа (пор. Кол. 4:3), слід усім людям (пор. Мр. 16:15) сміливо й невпинно[27] звіщати живого Бога і Того, кого Він послав задля спасіння всіх, - Ісуса Христа[28], щоб нехристияни, яким Святий Дух відкриває серця (пор. Ді. 16:14), увірувавши в Господа, вільно навернулися до Нього і щиро приєднались до того, Хто, будучи “дорогою, істиною й життям” (Йо. 14:6), здійснює їхні духовні сподівання, а то й безконечно перевищує їх.

Хоч таке навернення слід вважати тільки початком, проте його досить, щоб людина, відвернувшись від гріха, відчула, що її введено в таїнство любові Бога, який кличе її до особистого спілкування з Ним у Христі. Бо під дією Божої благодаті новонавернений починає духовну мандрівку, в якій він, вірою вже тепер причащаючись до таїнства смерті й воскресіння, переходить від старої людини до нової, вдосконаленої у Христі (пор. Кол. 3:5-10; 4:20-24). Цей перехід, який тягне за собою поступову зміну поглядів і поведінки, має виявлятись у соціальних наслідках і поволі розвиватися під час катехуменату. Оскільки Господь, якому ми повірили, є “знаком протиріччя” (Лк. 2:34; Мт. 10:34-39), то новонавернена людина не раз переживає розриви і розлучення з близькими, але також і радість, яку Бог дарує понад міру (пор. 1 Сол. 1:6). Церква суворо забороняє примушувати когось приймати віру або негідними засобами приводити чи заманювати до віри; водночас вона рішуче домагається, щоб нікого не відстрашували від віри несправедливими утисками[29].

Відповідно до давнього звичаю Церкви, треба досліджувати мотиви навернення і за потреби очищувати їх.

(Катехуменат і християнське втаємничення)

14. Ті, що прийняли від Бога віру в Христа через Церкву[30], нехай будуть допущені літургійними обрядами до катехуменату. Він є не просто викладом догматів і заповідей, а й вишколом усього християнського життя та належною тривалою підготовкою, під час якої учні єднаються з Христом, своїм Учителем. Тому катехуменів слід гідно впровадити в таїнства віри та у практикування євангельських чеснот, а послідовно здійснюваними священними обрядами[31] - ввести їх у життя віри, богослужіння й любові Народу Божого.

Згодом, Таїнствами християнського втаємничення визволені від влади темряви (пор. Кол. 1:13)32, з Христом померлі, поховані й воскреслі (пор. Рим. 6:4-11; Кол. 2:12-13; 1 Пт. 3:21-22; Мр. 16:16), вони приймають Духа всиновлення (пор. 1 Сол. 3:5-7; Ді. 8:14-17) і разом з усім Народом Божим звершують спомин смерті й воскресіння Господнього.

Бажано так оновити великопосне й пасхальне богослужіння, щоб воно духовно налаштовувало катехуменів до урочистого святкування пасхального таїнства і щоб вони під час цього святкування через хрещення відроджувались у Христі.

Цим християнським утаємниченням під час катехуменату слід опікуватися не лише катехитам чи священикам, а й усій громаді вірних, зокрема хресним батькам, щоб катехумени від самого початку відчували, що належать до Народу Божого. А оскільки життя Церкви є апостольським, катехуменам треба також учитися свідченням життя і сповідуванням віри діяльно співпрацювати у проповідуванні Євангелія й розбудові Церкви.

Нарешті, у новому Кодексі канонічного права слід чітко визначити юридичний статус катехуменів. Бо вони вже об'єднані з Церквою[33], вже належать до сім'ї Христової[34] і нерідко вже ведуть життя у вірі, надії та любові.

3. Про формування християнської громади

(Християнська громада)

15. Святий Дух засівом Слова і проповідуванням Євангелія покликає всіх людей до Христа і пробуджує в серцях послух віри. Відроджучи тих, що повірили у Христа, до нового життя у лоні хрещальної купелі, Він збирає їх в один Народ Божий, що є “родом вибраним, царським священством, народом святим і людом придбаним” (1 Пт. 2:9)[35].

Тому місіонери, співробітники Божі (пор. 1 Кор. 3:9), нехай так вибудовують громади вірних, щоб ті, гідно живучи у своїм покликанні (пор. 4:1), здійснювали довірене їм Богом священиче, пророче і Царське служіння. Таким чином християнська громада стає знаком Божої присутності у світі, бо в Євхаристійному жертвоприношенні вона постійно йде з Христом до Отця[36]; окормлена дбайливо словом Божим[37], вона дає свідчення про Христа[38], ходить у любові й горить апостольським духом[39].

Християнська громада від самого початку повинна бути так сформована, щоб, наскільки це можливо, могла сама подбати про свої потреби.

Нехай ця громада вірних, обдарована культурними скарбами свого народу, глибоко закоріниться в цьому народі. Нехай розцвітають родини, перейняті євангельським духом[40], а їм нехай допомагають відповідні школи. Хай будуть засновані асоціації та громади, через які апостолят мирян міг би пронизувати все суспільство євангельським духом. Нарешті, нехай між католиками різних обрядів панує любов[41].

Між неофітами треба також виховувати екуменічний дух, щоб вони правильно оцінювали братів, які повірили у Христа, як Його учнів, відроджених хрещенням, як учасників премногих благ Народу Божого. Наскільки дозволяє релігійна ситуація, слід так розвивати екуменічний рух, щоб католики, уникаючи всякої нерозбірливості, замішання і безтямного суперництва, по-братньому співпрацювали з відділеними від нас братами відповідно до норм Декрету про екуменізм, у міру можливості спільно сповідуючи віру в Бога й Ісуса Христа перед нехристиянами і співпрацюючи як у соціальній і технічній, так і в культурній та релігійній царинах. Нехай вони співпрацюють насамперед заради Христа, свого спільного Господа; хай об'єднає їх його Ім'я! Таку співпрацю треба встановити не тільки між приватними особами, а й - на розсуд місцевого єрарха - між Церквами чи церковними Спільнотами та їхніми установами.

Християни, зібрані в Церкву з усіх народів, “не відрізняються від інших людей ні державним ладом, ні мовою, ні політичними інституціями”[42], тому їм слід жити для Бога і для Христа за доброчесними звичаями свого народу. Як добрі громадяни, нехай вони плекають справжню діяльну любов до своєї батьківщини; цілковито уникаючи будь-якого презирства до інших народів і екстремального нацизму, хай вони плекають загальну любов між людьми.

Для досягнення таких цілей велике значення мають миряни, - тобто ті християни, які, поєднані з Христом через хрещення, живуть у світі, - і вони заслуговують особливої турботи. Саме їм належить, перейнявшись Духом Христовим, немов та закваска, внутрішньо одухотворювати й упорядковувати мирські справи, щоб вони завше виконувалися згідно з Христом[43].

Не досить, однак, щоб християнський народ був присутній і усталився в тій чи іншій нації; не досить і того, щоб він здійснював апостолят своїм прикладом. Він встановлюється і є присутнім для того, щоб словом та ділом проповідувати Христа своїм співгромадянам-нехристиянам і допомагати їм прийняти Христа у всій повноті.

При цьому для заснування Церкви і зростання християнської спільноти потрібні різні служіння, які, виникнувши за Божим покликанням з-посеред самої спільноти вірних, мають бути оточені ревною турботою, підтримкою і заохоченням з боку всіх. До них належать служіння священиків, дияконів і катехитів, а також “Католицька акція”. Так само ченці й черниці - чи то молитвою, чи діяльною працею - здійснюють служіння, необхідне для того, щоб Царство Христове вкорінювалося в душах, зміцнювалося й поширювалося.

(Місцевий клир)

16. З великою радістю Церква складає Богові подяку за неоціненний дар священичого покликання, щедро даний Богом багатьом юнакам із тих народів, що недавно навернулися до Христа. Бо Церква запускає міцніше коріння у кожній людській спільноті тоді, коли різні громади вірних мають серед своїх членів власних служителів спасіння в чині єпископськім, пресвітерськім і дияконськім, які служать братам своїм так, що нові Церкви поступово здобувають свою єпархіяльну структуру з власним клиром.

Того, що цей Собор ухвалив про священиче покликання й вишкіл, треба свято дотримуватись там, де Церкву засновано вперше, а також у молодих Церквах. Треба дуже високо цінувати все, що сказано про тісне поєднання духовного вишколу з вишколом богословським і душпастирським, про життя на засадах Євангелія без огляду на особисту чи сімейну вигоду, про плекання глибокого відчуття таїнства Церкви. Так священики чудово навчаться цілковито присвячувати себе служінню Тілові Христовому та євангельській справі, триматися свого єпископа як його вірні співробітники і єднати свої зусилля зі співбратами[44].

Досягненню цієї загальної мети треба підпорядкувати все виховання кандидатів у світлі таїнства спасіння, як воно об'явлене у Святому Письмі. Це таїнство Христа і людського спасіння знайдуть вони в літургії Церкви і в ній його переживатимуть[45].

Ці загальні вимоги до священичого вишколу - і душпастирського, і практичного - відповідно до приписів Собору[46] слід поєднати з прагненням йти назустріч особливостям способу мислення й поведінки свого народу. Отож треба відкрити і витончити уми вихованців так, щоб вони могли добре пізнавати й оцінювати культуру власного народу. Вивчаючи філософію й богослов'я, нехай вони усвідомлюють взаємовідношення між традиціями й релігією своєї батьківщини та християнською релігією[47]. Здійснюючи священичий вишкіл, слід зважати також на душпастирські потреби країни: вихованці мають вивчити історію, цілі й методи місійної діяльності Церкви, а також особливості соціального, економічного й культурного становища свого народу. Їх треба виховувати в екуменічному дусі й належно готувати до братерського діалогу з нехристиянами[48]. Усе це вимагає, щоб священичий вишкіл відбувався, наскільки це можливо, у співжитті вихованців зі своїм народом і в його звичаях[49]. Нарешті, треба подбати й про вишкіл з церковного адміністрування, в тому числі в економічних питаннях.

Крім того, слід відбирати священиків, які після деякої душпастирської практики могли б удосконалювати свою вищу освіту в університетах, у тому числі й закордонних (особливо в Римі), чи в інших наукових закладах, щоб молоді Церкви мали серед свого місцевого клиру тих, хто володіє відповідними знаннями і досвідом для виконання складніших церковних обов'язків.

Якщо Єпископські Конференції вважатимуть доречним, нехай буде відновлено дияконський чин як постійний життєвий статус, відповідно до приписів Догматичної конституції про Церкву[50]. Бо добре, щоб ті мужі, які здійснюють справжнє дияконське служіння, або проповідують слово Боже як катехити, або керують віддаленими християнськими спільнотами від імені пароха чи єпископа, або виявляють свою любов через соціальну чи доброчинну діяльність, - щоб вони були утверджені покладанням рук, переданим від самих апостолів, і тісніше злучені з вівтарем для успішнішого виконання свого служіння силою таїнственної благодаті дияконату.

(Підготовка катехитів)

17. Похвали гідний також той загін, що здобув заслужене визнання у справі місії серед нехристиянських народів і складається як з чоловіків, так і жінок, які, перейняті апостольським духом, своєю великою працею надають особливу і вкрай необхідну допомогу в поширенні віри та Церкви. Це - катехити.

У наші дні, коли не вистачає клиру для євангелізації такої величезної кількості людей і для здійснення душпастирського служіння, праця катехитів має дуже велике значення. Отож треба так удосконалити їхній вишкіл і так пристосувати його до культурного прогресу, щоб вони, як повноважні співробітники священичого чину, могли якнайкраще виконувати своє завдання, яке постійно ускладнюється новими і щораз масштабнішими обов'язками.

Тож треба примножувати єпархіяльні й регіональні школи, де майбутні катехити вивчатимуть католицьку науку, передусім біблійну й літургійну, а також катехитичну методику й душпастирську практику, та засвоюватимуть християнську моральність[51], стараючись невпинно плекати побожне і святе життя. Мало того, слід влаштовувати з'їзди чи курси, де катехити могли б періодично оновлювати свої знання та вміння, корисні для їхнього служіння, а також підживлювати і скріплювати своє духовне життя. Тим же, хто цілковито присвячує себе цій справі, слід справедливою винагородою забезпечити гідний рівень життя і соціальну захищеність[52].

Бажано, щоб для вишколу й утримання катехитів відповідним чином було передбачено особливі субсидії з боку Священної Конгрегації поширення віри. Якщо це здаватиметься необхідним і доречним, то варто заснувати особливий Фонд підтримки катехитів.

Крім того, нехай Церкви вдячно визнають шляхетну працю катехитів-помічників, чиєї допомоги вони потребуватимуть. У своїх громадах ці помічники провадять молитви і викладають віровчення. Слід належно подбати про їхній доктринальний і духовний вишкіл. Бажано також, щоб там, де це виявиться доцільним, добре вишколеним катехитам було доручено також канонічну місію в публічних літургійних богослужіннях, щоб вони могли служити вірі, користуючись іще більшим авторитетом серед народу.

(Плекання чернечого життя)

18. Вже від часу заснування Церкви слід старанно розвивати чернече життя, яке не тільки надає цінну й украй необхідну допомогу місійній діяльності, а й - через свою глибшу посвяту Богові в Церкві - виразніше виявляє і визначає справжню сутність християнського покликання[53].

Нехай чернечі інститути, що співпрацюють над поширенням Церкви, - сповнені глибоко таїнственних багатств, якими визначається традиція чернечого життя у Церкві, - намагаються виявляти й передавати ці багатства відповідно до характеру і вдачі кожного народу. Їм треба пильно розважити над тим, як можна залучити до християнського чернечого життя ті аскетичні й контемплятивні традиції, зерна яких Бог засіяв у деяких давніх культурах ще до проповідування Євангелія.

У молодих Церквах треба розвивати різні форми чернечого життя, щоб виявити різні аспекти місії Христа і життя Церкви; нехай ці інститути посвячують себе різним формам душпастирської праці й належно готують своїх членів до виконання її. Однак нехай дбають Єпископські Конференції, щоб не помножувалося число конгрегацій з однаковими апостольськими цілями: це було б на шкоду і чернечому життю, й апостолятові.

На окрему згадку заслуговують різноманітні почини для поширення споглядального життя. Одні з них, зберігаючи основні вимоги монашого інституту, намагаються розвивати багату спадщину свого Чину, інші - повертаються до простіших форм давнього монашества. Та всі нехай стараються по-справжньому пристосуватися до місцевих обставин. Оскільки споглядальне життя належить до повноти присутності Церкви, слід запроваджувати його скрізь у молодих Церквах.

- Глава ІІІ -

Про партикулярні Церкви

(Зростання партикулярних Церков)

19. Мети заснування Церкви в окремій спільноті людей досягнуто тоді, коли громада вірних, уже вкорінена в соціальному житті й належно пристосована до місцевої культури, має досить сталий устрій, тобто певну (хоч, може, й недостатню) кількість власних місцевих священиків, ченців і мирян, а також служби й установи, потрібні для того, щоб Народ Божий провадив і розвивав своє життя під керівництвом свого єпископа.

У таких молодих Церквах життя Народу Божого має визрівати в усіх ділянках християнського життя, оновленого відповідно до засад цього Собору. Громади вірних із кожним днем перетворюються на свідомі, живі спільноти віри, богослужіння та любові; миряни намагаються своєю громадською й апостольською діяльністю встановлювати в суспільстві порядок, заснований на любові та справедливості; засоби соціальної комунікації використовуються доцільно і розсудливо; сім'ї, ведучи справді християнське життя, стають розсадниками апостоляту мирян, а також священичих покликань і покликань до чернечого життя. Нарешті, навчають віри через адаптовану катехизацію; прославляють її у богослужіннях, співзвучних характерові певного народу; а відповідне канонічне законодавство впроваджує її в доброчесні місцеві заклади та звичаї.

А єпископи, разом зі своїм пресвітератом, щораз більше утверджені в дусі Христа і Церкви, нехай живуть і відчувають спільно зі вселенською Церквою. Має тривати тісне сопричастя молодих Церков з усією Церквою; вони повинні сполучити різні елементи її традиції зі своєю власною культурою, щоб завдяки цьому взаємному підсиленню зростало життя таїнственного Тіла[54]. Тому треба дбати про ті богословські, психологічні й людські складники, які можуть допомогти плекати цей дух спільності зі вселенською Церквою.

Однак ці Церкви, що найчастіше знаходяться в бідніших частинах світу, усе ще страждають від великої нестачі священиків і матеріяльних засобів. Тому вони дуже потребують того, щоб безнастанна місійна діяльність усієї Церкви надавала їм допомогу, яка послужила б розвиткові місцевої Церкви й дозріванню християнського життя. Ця місійна діяльність має допомагати й тим Церквам, що були засновані вже давно, але перебувають у стані деякого занепаду чи ослаблення.

І все ж нехай ці Церкви посилюють спільний душпастирський запал і відповідну працю, щоб примножувати покликання до єпархіяльного клиру та чернечих інститутів, щоб ці покликання надійніше розпізнавати й успішніше виховувати покликаних[55], щоб ці Церкви поступово стали здатні самі давати собі раду і допомагати іншим.

(Місійна діяльність партикулярних Церков)

20. Оскільки кожна партикулярна Церква покликана якнайдосконаліше репрезентувати вселенську Церкву, нехай ясно усвідомлює, що послана також і до тих людей, які, ще не віруючи в Христа, живуть з нею на одній землі, - послана для того, щоб свідченням життя кожного зі своїх вірних і всієї спільноти бути знаменом, яке вказує цим людям на Христа.

Крім того, потрібне служіння слова, щоб Євангеліє могло прийти до всіх. Передусім єпископ має бути тим проповідником віри, який приводить до Христа нових учнів[56]. А щоб він міг належно виконати це високе завдання, нехай глибоко пізнає умови, в яких живе його паства, та уявлення своїх співгромадян про Бога, і хай буде уважним до змін, що їх приносять т. зв. урбанізація, міграція та релігійний індиферентизм.

Місцеві пресвітери в молодих Церквах нехай ревно приступають до євангелізації, налагоджуючи співпрацю з закордонними місіонерами; з ними нехай творять вони єдиний пресвітерат, об'єднаний під владою єпископа, не тільки для душпастирювання серед вірних і для звершення богослужінь, а й для проповідування Євангелія тим, хто перебуває поза Церквою. Нехай вони будуть готові - і при нагоді радо віддадуть себе в розпорядження єпископа - взятися за місійну працю у віддалених чи забутих регіонах своєї єпархії, а то й в інших єпархіях.

Ченці й черниці, а також миряни, нехай палають такою самою ревністю щодо своїх співгромадян, особливо бідніших.

Єпископським Конференціям слід подбати про те, щоб у встановлені терміни проводилися курси оновлення біблістики, богослов'я, духовності й душпастирства, щоб серед усього цього розмаїття і перемін клир міг набути повнішого знання в богословських науках і душпастирських методиках.

А втім, слід свято дотримуватись усього, що цей Собор постановив, особливо в Декреті про служіння і життя пресвітерів.

Щоб можна було виконати цю місійну працю партикулярної Церкви, потрібні здібні служителі, яких слід готувати завчасно і у спосіб, підхожий до обставин кожної Церкви. Оскільки люди щораз більше об'єднуються, то вельми доцільно, щоб Єпископські Конференції спільно радилися, як розпочати діалог із такими спільнотами. А якщо в якихось країнах є такі громади людей, яких стримує від прийняття католицької віри те, що вони не здатні пристосуватися до особливих зовнішніх форм, що їх набула тамтешня Церква, то бажано окремо зарадити[57] цій обставині, щоб усі християни могли об'єднатися в одну спільноту. І якщо Апостольський Престол має для цього напоготові відповідних місіонерів, то нехай єпископи покличуть їх до своїх єпархій, радо їх приймуть і діяльно підтримають їхні почини.

Щоб цей місійний запал розцвітав і серед автохтонів, молодим Церквам доцільно якнайшвидше долучитися до всесвітньої місії Церкви, посилаючи місіонерів звіщати Євангеліє по всьому світові, навіть якщо самі ці Церкви відчувають нестачу клиру. Бо коли й молоді Церкви будуть брати активну участь у місійній праці серед інших народів, то таким чином удосконалиться їхнє сопричастя зі вселенською Церквою.

(Співпраця мирян у місійному ділі)

21. Церква не є по-справжньому заснована, не живе повним життям і не є досконалим знаменом Христа між людьми, якщо поряд з єрархією не існує й не співпрацює з нею справжній апостолят мирян. Бо Євангеліє не може глибоко проникнути в дух, життя і працю якогось народу без діяльної присутності мирян. Тому вже при заснуванні Церкви слід звертати найпильнішу увагу на формування дозрілих мирян.

Вірні-миряни повною мірою належать і до Народу Божого, і до громадянської спільноти. Вони належать до народу, серед якого народилися, до культурних скарбів якого долучилися завдяки вихованню, з життям якого їх поєднують різні соціальні зв'язки, для поступу якого вони докладають своїх фахових зусиль, проблеми якого вони відчувають як свої і намагаються їх розв'язати. І водночас вони належать Христові, бо через віру і хрещення були відроджені в Церкві, щоб новим життям і трудом стати Христовими (пор. 1 Кор. 15:23), щоб у Христі все стало підкорене Богові і щоб, нарешті, Бог був усім в усіх (пор. 1 Кор. 15:28).

Головним обов'язком мирян - чоловіків та жінок - є свідчити про Христа словом і ділом: і в сім'ї, і у своїй соціальній групі, і у своєму професійному середовищі. В них має проявлятися нова людина, створена на подобу Бога, у справедливості і святості правди (пор. 4:24). І вони повинні виражати це оновлення життя у громадській та культурній ділянках, відповідно до традицій свого народу. Їм слід пізнавати цю культуру, вдосконалювати, зберігати й розвивати її відповідно до нових умов та звершувати у Христі, щоб віра Христова і життя Церкви не були чужими тому суспільству, в якому живуть миряни, а почали б пронизувати собою і перероджувати його. Нехай вони будуть поєднані зі своїми співгромадянами щирою любов'ю, щоб у їхній поведінці проявилася нова в'язь єдності й загальної солідарності, яка походить із таїнства Христового. Нехай вони також засівають віру серед тих, з ким пов'язані в житті й професійній діяльності; а цей обов'язок є тим більшим, що багато людей можуть почути про Євангеліє і пізнати Христа лише за допомогою мирян-сусідів. Мало того, де це можливо, нехай миряни будуть готові, в тіснішій співпраці з єрархією, виконувати окрему місію у проповідуванні Євангелія й поширенні християнського вчення, щоб додати успішності новопосталій Церкві.

А служителі Церкви нехай високо цінують діяльний апостолят мирян. Нехай вони виховують мирян, щоб ті, як члени Христові, усвідомили свою відповідальність за всіх людей. Нехай глибоко викладають їм Христове таїнство, нехай вводять у практичну методику й допомагають у труднощах, відповідно до Догматичної конституції про Церкву і до Декрету про апостолят мирян.

Отож молода Церква, зберігаючи різницю у служінні пастирів і мирян та в покладеній на них відповідальності, нехай дає одне живе і сильне свідчення про Христа, щоб стати світлим знаком спасіння, яке прийшло до нас у Христі.

(Творення нових церковних форм)

22. Зерно, яким є слово Боже, зростаючи з доброї землі, зрошене Божою росою, збирає соки, перетворює їх і засвоює, щоб нарешті принести рясний плід. Справді, за зразком ікономії Воплочення, молоді Церкви, вкорінені у Христа й побудовані на підвалинах апостолів, збирають в одну дивовижну цілість усі багатства народів, які були дані Христові у спадщину (пор. Пс. 2:8). Нехай вони запозичують зі звичаїв і передань своїх народів, з їхньої мудрості і вчення, з мистецтва та правопорядку все те, що може послужити для пізнання слави Творця, явління благодаті Спасителя і для налагодження християнського життя[58].

А для виконання цього задуму слід у кожному великому суспільно-культурному просторі (“соціокультурному” як це прийнято називати) розвивати таку богословську думку, яка у світлі Передання вселенської Церкви об'явлені Богом діла і слова, записані у Священних Книгах і пояснені Отцями Церкви та її Учительством обирає предметом нових досліджень. Так можна буде краще пізнати, якими шляхами, віддаючи належне філософії та мудрості народів, можна досягти кращого розуміння віри і яким чином можна буде поєднати їхні звичаї, розуміння життя й суспільний лад із тією поведінкою, яку приписує Боже Об'явлення. Так у всіх ділянках християнського життя відкриються шляхи для поглибленого пристосування їх до сучасних умов. При цьому буде відкинуто будь-який синкретизм і фальшивий партикуляризм, християнське життя буде погоджене з духом і характером кожної культури[59], а окремі традиції разом із властивими кожній сімї народів даруваннями, осяяні світлом Євангелія, ввійдуть до католицької єдності. Нарешті, нові партикулярні Церкви, з їхніми традиціями, займуть належне місце в церковній спільноті, зберігаючи непорушною першість Петрового Престолу, що головує у всій громаді, об'єднаній любов'ю[60].

Тому є бажаним - мало того, всіляко належить, - щоб Єпископські Конференції в межах кожного великого суспільно-культурного простору об'єдналися між собою, аби могли одностайно й узгоджено виконати задум цього пристосування до сучасних умов.

- Глава ІV -

Про місіонерів

(Місіонерське покликання)

23. Хоч обов'язок поширювати віру покладається на кожного учня Христового[61], Христос-Господь із числа учнів завжди покликує тих, кого хоче мати з Собою, щоб посилати їх проповідувати між народами (пор. Мт. 3:13н). Тому Він через Святого Духа, який розподіляє благодатні дарування тим, кому хоче (пор. Кор. 12:11), вселяє місіонерське покликання в серця окремих людей і викликає до життя в Церкві установи[62], що беруть на себе загальне завдання всієї Церкви проповідувати євангельську благовість як окремий свій обов'язок.

Таким особливим покликанням наділено тих, хто має відповідне природне обдарування, підходить за своїм характером та здібностями і готовий узятися за місійну справу[63]; це можуть бути священики, ченці чи миряни - як місцеві мешканці, так і іноземці. Послані законною владою, вони з вірою і послухом ідуть до тих, хто ще далекий від Христа, будучи виділені для справи, до якої вони покликані (пор. Ді. 13:2) як служителі Євангелія, “щоб жертва поган була милою і освяченою у Святім Дусі” (Рим. 15:16).

(Місіонерська духовність)

24. Коли ж Бог покликає, людина повинна відповісти так, щоб - не зважаючи на тіло і кров (пор. Гал. 1:16) - цілковито присвятити себе справі Євангелія. Але таку відповідь неможливо дати без спонуки і зміцнення від Святого Духа. Бо посланий входить у життя і місію Того, хто “применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги” (Флп. 2:7). Тому він має бути готовим усе життя триматися свого покликання, зректися самого себе й усього, що досі вважав своїм, і “стати всім для всіх” (1 Кор. 9:22).

Проповідуючи Євангеліє серед нехристиянських народів, нехай він з довір'ям проголошує таїнство Христа, послання якого виконує, щоб при потребі мати відвагу говорити від його Імені (пор. Еф. 6:19н; Ді. 4:31), не соромлячись спокуси хреста [пор. Гал. 5:11]. Йдучи за своїм Учителем, який є лагідний і смиренний серцем, нехай він показує, що ярмо його любе, а тягар його легкий (пор. Мт. 11:29н). Справді євангельським життям[64] у великій терпеливості, великодушності, лагідності й щирій любові (пор. 2 Кор. 6:4) нехай він свідчить про свого Господа, а при потребі - навіть до пролиття власної крові. Хай він вимолюватиме в Бога силу і міць, щоб пізнати, що серед численних турбот і найглибшої бідності існує велика радість (пор. 2 Кор. 8:2). Він має бути переконаний у тому, що послух є особливою чеснотою слуги Христа - того Христа, який своїм послухом спас рід людський.

Нехай проповідники Євангелія не занедбують благодаті, що є в них, і щодня оновлюються духом (пор. 1 Тим. 4:14; 4:23; 2 Кор. 4:16). А єпископи і настоятелі нехай у встановлені терміни збирають місіонерів, щоб ті зміцнювалися надією свого покликання й оновлювалися в апостольському служінні; для цієї мети можна засновувати особливі оселі.

(Духовна і моральна підготовка)

25. Для такої славної справи майбутній місіонер повинен одержати особливу духовну і моральну підготовку[65]. Бо він має бути готовим, розпочинаючи справу, виявляти ініціативу, бути наполегливим у завершенні справи, мати витримку в доланні труднощів, терпляче і мужньо переносити самотність, втому й невдачі у праці. З ясним поглядом і відкритим серцем нехай іде він назустріч людям, охоче бере на себе доручені йому обов'язки, шляхетно пристосовується і до звичаїв чужих народів, і до мінливих обставин. У повній злагоді та взаємній любові нехай він співпрацює з братами і всіма тими, хто присвятив себе цій справі, щоб за прикладом апостольської громади мати з віруючими одне серце й одну душу (пор. Ді. 2:42, 4:32).

В цій настанові місіонери мають зростати вже в часі формування, підносячи й живлячи своє духовне життя. Перейнятий живою вірою і непохитною надією, місіонер має бути людиною молитви, горіти духом сили, любові й поміркованості (пор. 2 Тим. 1:7). Нехай він навчиться задовольнятися тим, що має (пор. Флп. 4:11), в дусі жертовності нехай носить у собі вмирання Ісуса, щоб життя Ісуса діяло в тих, до кого Він посланий (пор. 2 Кор. 4:10н). Дбаючи про душі, нехай він охоче витрачає все і виснажує самого себе заради цих душ (пор. 2 Кор. 12:15н), щоб “щоденним виконанням своїх обов'язків зростати в любові до Бога і ближнього”[66]. Так, разом з Христом, слухаючись волі Отця, він буде продовжувати його місію під єрархічною владою Церкви і співпрацюватиме в таїнстві спасіння.

(Богословське й апостольське виховання)

26. Тих, кого буде послано до різних нехристиянських народів як добрих слуг Христа, нехай буде окормлено “словами віри та доброї науки” (1 Тим. 4:6), що їх вони черпатимуть передусім зі Святого Письма, досліджуючи таїнство Христа, проповідниками і свідками якого вони стануть.

Тому всі місіонери - священики, брати й сестри, миряни, кожен своєю мірою - мусять бути підготовлені й вишколені так, щоб бути здатними задовольняти вимоги своєї майбутньої справи[67]. Від самого початку їхній навчальний вишкіл нехай буде укладено так, щоб він охоплював собою і вселенськість Церкви, і розмаїтість народів. Це стосується всіх дисциплін, якими вони займаються, готуючись нести своє служіння, а також інших наук, що їх вони будуть із користю для себе вивчати, щоб мати знання про народи, культури та релігії, причому не тільки минулого, а й нинішнього часу. Бо хто хоче піти до іншого народу, нехай високо цінує його спадщину, мову і звичаї. Майбутньому місіонерові необхідно насамперед вивчати місіологію, тобто пізнавати науку й засади Церкви щодо місійної діяльності, знати шляхи, якими протягом століть прямували проповідники Євангелія, а також сучасний стан місій і ті методи, що нині вважаються найбільш успішними[68].

І хоч увесь цей вишкіл треба пронизувати душпастирською ревністю, однак слід подавати окреме, систематичне апостольське виховання - як теоретичне, так і практичне[69].

Нехай якомога більше братів і сестер у чернецтві вивчають катехитичне мистецтво і готуються до того, щоб вони могли ще успішніше співпрацювати в апостоляті.

Навіть тим, хто лише тимчасово бере участь у місійнїи діяльності, слід набути відповідного до обставин вишколу.

Увесь цей різноманітний вишкіл має бути вдосконалений у тих країнах, куди будуть послані місіонери, щоб вони докладніше пізнали історію, соціальну структуру і звичаї народів, зрозуміли їхній моральний уклад, релігійні закони і внутрішні настанови, що їх ті витворили собі відповідно до своїх священних передань про Бога, світ і людину[70]. А мову місіонери нехай вивчають такою мірою, щоб вони могли говорити нею вільно та досконало й так могли знайти легший доступ до умів і сердець людей[71]. Крім того, їх треба належним чином ознайомити з особливими місцевими душпастирськими потребами.

Декому з них слід давати ґрунтовнішу підготовку в місіологічних інститутах чи на інших факультетах і в університетах, щоб вони могли успішніше виконувати особливі завдання[72] і своїми знаннями допомагати іншим місіонерам у здійсненні місійної справи, яка - особливо в наш час - має стільки труднощів і водночас стільки добрих нагод. Крім того, дуже бажано, щоб регіональні Єпископські Конференції мали у своєму розпорядженні досить таких знавців і плідно використовували їхні знання та досвід для потреб свого уряду. Нехай не бракує й таких, які досконало вміють користуватися технікою і засобами суспільної комунікації, важливе значення яких усім варто визнавати.

(Місійні чернечі інститути)

27. Хоч усе це необхідне кожному, хто посланий між народи, навряд чи з цим завданням здатні впоратися окремі люди. Саме тому, що з місіонерською справою, як свідчить досвід, не можуть упоратися одиниці, спільне покликання об'єднало їх в інститути, де вони спільними зусиллями здобувають відповідний вишкіл, щоб здійснювати цю справу від імені Церкви й за покликом єрархії. Уже протягом багатьох століть такі інститути несуть “тягар і спекоту днини” [Мт. 20:12], присвячуючи себе місійній праці цілковито або ж частково. Святий Престол часто доручав їм для євангелізації великі території, на яких вони збирали для Бога новий Народ - місцеву Церкву, об'єднану довкола своїх пастирів. Цим Церквам, заснованим потом місіонерів, а часто і їхньою кров'ю, вони допомагатимуть і далі своєю ревністю й досвідом, виконуючи в братерській співпраці душпастирювання чи інші окремі завдання задля спільного блага.

Деколи вони братимуть на себе наполегливішу працю в межах цілого регіону - наприклад, євангелізацію якихось громад чи народів, які з різних причин ще не прийняли євангельської благовісті чи дотепер їй опираються[75].

Якщо виникне потреба, своїм досвідом вишколюватимуть вони тих, хто тимчасово присвячує себе місійній діяльності, й допомагатимуть їм.

Ось із цих причин, а також тому, що дотепер існує ще багато народів, що їх треба привести до Христа, такі інститути є й далі дуже потрібними.

- Глава V -

Про організацію місійної діяльності

(Вступ)

28. Маючи різні дарування (пор. Рим. 12:6), християни повинні співпрацювати одне з одним у справі євангелізації відповідно до можливостей, здібностей, обдарованості благодаттю й до служіння кожного з них (пор. 1 Кор. 3:10). Отож усі - хто сіє і хто жне (пор. Йо. 4:37), хто засаджує і хто поливає - повинні бути об'єднаними (пор 1 Кор. 3:8), щоб, “добровільно й упорядковано прямуючи до однієї мети”[74], одностайно докладати своїх зусиль до будування Церкви.

Тому працю проповідників Євангелія та допомогу інших вірних треба так спрямовувати й об'єднувати, щоб усе “ діялося пристойно” (1 Кор. 14:40) в усіх ділянках місійної праці та співпраці.

(Загальні засади)

29. Оскільки завдання проповідувати Євангеліє по всій землі покладається насамперед на єпископський корпус[75], то Синод Єпископів (тобто “постійна Рада єпископів у справах вселенської Церкви”[76]) повинен серед питань загального значення[77] приділяти особливу увагу місійній діяльності - отому найбільшому і найсвятішому обов'язкові Церкви[78].

Для всіх місій і для всієї місійної діяльності має існувати лише одне повноважне відомство, а саме Конгрегація поширення віри, яка керуватиме місійною справою та місіонерською співпрацею й координуватиме їх у всьому світові, зберігаючи, однак, права Східних Церков[79].

Хоч Святий Дух будить місійний дух у Церкві Божій різним чином, нерідко випереджаючи дії тих, кому належить керувати життям Церкви, однак ця Конгрегація, зі свого боку, нехай підтримує місійне покликання і духовність, ревність і молитву за місії, а також надає про них правдиву й повноцінну інформацію. Нехай вона покликує місіонерів і розподіляє їх відповідно до наполегливіших потреб різних країн; нехай вона виробляє план дій, видає директиви і визначає засади євангелізації, а також надає підтримку в різних починах. Нехай вона ініціює й координує успішне збирання коштів, що їх слід розподіляти відповідно до потреб, користі й території країни, а також до кількості віруючих і невіруючих, місійних організацій та інститутів, служителів і місіонерів.

Нехай вона спільно із Секретаріатом для сприяння єдності християн шукає шляхів і засобів для встановлення й налагодження братерської співпраці, а також доброї злагоди з місіонерськими починами інших християнських громад, щоб, наскільки це можливо, усунути згіршення від поділів.

Отож слід, щоб ця Конгрегація була як адміністративним інструментом, так і динамічним органом проводу, який використовує наукові методи й засоби, пристосовані до обставин сучасності, маючи на увазі нинішні богословські, методологічні та душпастирсько-місійні дослідження.

У проводі цієї Конгрегації нехай беруть діяльну участь із правом вирішального голосу обрані згідно з методами та критеріями, встановленими Римським Архиєреєм, представники всіх, хто займається місійною діяльністю: єпископи з усього світу, призначені з урахуванням думки Єпископських Конференцій, а також настоятелі Папських інститутів і установ. Усі вони повинні збиратися у встановлені терміни й під владою Верховного Архиєрея здійснювати вище керівництво всією місійною справою.

Ця Конгрегація нехай має постійну Раду експертів-консультантів, чиї знання та досвід не підлягають сумніву і завданням яких має бути, між іншим, збирання відповідних даних про ситуацію в різних регіонах, про світогляд різних суспільних груп, а також про методи успішної євангелізації. Вони повинні будуть пропонувати науково обґрунтовані висновки про місійну працю і співпрацю.

Інститути черниць, регіональні місійні установи, а також організації мирян, особливо міжнародні, теж мають бути належним чином представлені в цій Конгрегації.

(Засади місцевої місійної діяльності)

30. Щоб у виконанні місійної справи можна було досягти бажаних результатів, усі місійні працівники повинні мати “одне серце й одну душу” (Ді. 4:32).

Завдання єпископа як керівника й осердя єдності єпархіяльного апостоляту - розвивати, спрямовувати й координувати місійну діяльність, але так, щоб було збережено та підтримано спонтанну діяльність тих, хто бере участь у цій справі. Усі місіонери - зокрема, ченці, вилучені з-під юрисдикції місцевого єрарха, - підлягають його владі в різних справах, які стосуються до священного апостоляту[80]. Для кращої координації дій єпископ може заснувати, якщо це можливо, душпастирську Раду, в якій братимуть участь через своїх представників клир, ченці та миряни. Крім того, нехай єпископ подбає про те, щоб апостольська діяльність не була спрямована лише на навернених; відповідна частина працівників і засобів має бути призначена також для євангелізації нехристиян.

(Співпраця Єпископських Конференцій)

31. Завдання Єпископських Конференцій - спільною радою вирішувати найважливіші питання і найневідкладніші проблеми, не нехтуючи при цьому й місцевими особливостями[81]. Щоб не марнувати й без того недостатній запас людей і засобів та щоб не збільшувати без потреби нових починів, рекомендується спільними зусиллями засновувати установи, що служать спільному благові: наприклад, семінарії, вищі й технічні навчальні заклади, душпастирські, катехитичні та літургійні центри, а також центри засобів суспільної комунікації.

Таку співпрацю при потребі слід налагодити також між різними Єпископськими Конференціями.

(Координація між місцевими єрархами і чернечими інститутами)

32. Доцільно також координувати діяльність церковних інститутів та асоціацій. Усі вони, хоч якого роду вони є, повинні підлягати місцевому єрархові у всьому, що стосується місійної діяльності. Тому дуже корисно буде укласти окрему угоду, якою буде визначено стосунки між місцевим єрархом і настоятелем чернечого інституту.

Коли якомусь інститутові було доручено певну територію, то церковний настоятель, а також чернечий інститут нехай постараються усе зробити для того, щоб нова християнська громада виросла в місцеву Церкву, яка своєчасно перейшла б під керівництво свого власного Пастиря з його духовенством.

Коли ж минає термін доручення щодо певної території і в ній постають нові умови, тоді Єпископські Конференції та чернечі інститути нехай за спільною згодою встановлять норми, які визначать стосунки між місцевими єрархами та чернечими інститутами[82]. А завдання Святого Престолу полягатиме в тому, щоб визначити засади, за якими будуть укладені регіональні чи навіть окремі угоди.

Хоч чернечі інститути й далі будуть готові продовжувати почату справу, співпрацюючи у звичайному душпастирському служінні, однак зі зростанням місцевого клиру треба буде подбати про те, щоб ці інститути - тою мірою, якою це відповідає їхній меті, - лишились вірними єпархії, великодушно приймаючи на себе окремі завдання чи турботу про якусь її частину.

(Координація між чернечими інститутами)

33. Інститути, зайняті місійною працею на одній території, нехай знайдуть шляхи і способи координації своєї праці. Тому дуже корисними є конференції ченців і об'єднання черниць, в яких беруть участь усі інститути однієї країни чи того самого регіону. Цим конференціям слід дослідити, що саме вони могли б виконувати спільними зусиллями, і нехай вони підтримують тісні стосунки з Єпископськими Конференціями.

Усе це подібним чином доречно буде поширити й на співпрацю місійних інститутів у рідних країнах, щоб можна було легше і з меншими витратами вирішувати спільні питання та здійснювати спільні починання, наприклад богословський вишкіл майбутніх місіонерів, курси для місіонерів, стосунки з місцевою владою або з органами міжнародного чи всесвітнього рівня.

(Координація між науковими інститутами)

34. Оскільки для правильного і планомірного здійснення місійної діяльності треба, щоб євангельські працівники були науково підготовлені до виконання своїх завдань, особливо до діалогу з нехристиянськими релігіями й культурами, а при самому здійсненні цієї діяльності отримували діяльну допомогу, - то бажано, щоб заради блага місій по-братерському і великодушно співпрацювали між собою всі навчальні заклади, які плекають місіологію та інші науки, корисні для місій: тобто етнологію і лінгвістику, історію релігій та релігієзнавство, соціологію, душпастирську методику тощо.

- Глава VІ -

Про співпрацю

(Вступ)

35. Оскільки вся Церква є місійною, а проповідування Євангелія - основний обов'язок Народу Божого, то Священний Собор закликає всіх вірних до глибокого внутрішнього оновлення, щоб вони, маючи живе усвідомлення своєї відповідальності за поширення Євангелія, в міру своїх сил брали участь у місійній праці серед нехристиян.

(Місійний обов'язок Народу Божого)

36. Як члени живого Христа, включені до складу його Тіла й уподібнені до Нього через Хрещення, Миропомазання та Євхаристію, усі вірні зобов'язані співпрацювати задля збільшення і зростання його Тіла, щоб якнайскоріше привести його до “повного зросту” (Еф. 4:13).

Тому всі сини Церкви нехай мають живе усвідомлення своєї відповідальності перед світом, плекають у собі справді католицький дух та віддають свої сили на справу євангелізації. Але нехай знають усі, що першим і найбільшим їхнім обов'язком у поширюванні віри є глибоко християнське життя. Бо їхнє палке служіння Богові й любов до ближніх дає всій Церкві духовне оновлення, щоб була вона неначе знамено, піднесене над народами (пор. Іс. 11:12), “світло світу” (Мт. 5:14) і “сіль землі” (Мт. 5:13). Таке свідчення життя матиме успіх скоріше, якщо воно буде дане спільно з іншими християнськими громадами, відповідно до засад Декрету про екуменізм[83].

Завдяки цьому духовному оновленню, вірні возсилатимуть до Бога молитви і творитимуть діла покути, щоб Він своєю благодаттю зробив плідною працю місіонерів; а також почнуть пробуджуватися місіонерські покликання і надходити засоби, такі потрібні місіям.

А для того, щоб усі християни добре знали про сучасне становище Церкви у світі і щоб чули голос народів: “Допоможи нам!” (Ді. 16:9), треба подавати їм такі вісті з місій, - використовуючи, зокрема, сучасні засоби суспільної комунікації, - щоб вони, відчувши місійну діяльність як свою, відкрили своє серце значним і глибоким потребам людей та могли прийти їм на допомогу.

Необхідними є також координація новин і співпраця з національними та міжнародними організаціями.

(Місійна співпраця християнських громад)

37. Оскільки Народ Божий живе у громадах, передусім єпархіяльних і парохіяльних, і в якомусь сенсі стає зримим через них, їм теж слід свідчити про Христа перед нехристиянами.

Благодать оновлення може зростати в цих громадах лише тоді, коли кожна з них розширить свою любов аж до краю землі й виявлятиме дбайливість до тих вірних, які живуть далеко, таку саму, як і до тих, котрі є її членами.

Так уся громада молиться, співпрацює й діє між нехристиянами через своїх синів, яких Бог покликав на це славне діло.

Корисно буде, щоб громада, не занедбуючи загальної місійної справи, підтримувала зв'язок із тими місіонерами, які з неї походять, чи з якоюсь місійною парохією або й єпархією, щоб єдність громад була зримою і вела до взаємного збудування.

(Місійне завдання єпископів)

38. Усі єпископи, як члени єпископського корпусу, є наступниками колегії апостолів і посвячені не тільки для якоїсь одної єпархії, а й для спасіння всього світу. Заповідь Христа проповідувати Євангеліє всякому творінню (пор. Мр. 16:15) разом з Петром і під владою Петра стосується насамперед і безпосередньо саме їх. Звідси походять те сопричастя й та співпраця Церков, які так потрібні сьогодні для проведення справи євангелізації. Силою цього сопричастя кожна Церква дбає про всі інші, повідомляє іншим про свої потреби й ділиться з ними своїми благами, бо поширення Христового Тіла є завданням усієї Колегії єпископів[84].

Єпископ у своїй єпархії, з якою він становить одне ціле, заохочує, плекає та скеровує місійну справу і так унаочнює місійний дух та ревність народу Божого, що вся єпархія стає місійною.

Серед свого народу, і передусім серед недужих та страдників, єпископ має такі завдання: будити душі, які щиро офірували б Богові свої молитви й покутні діла задля навернення всього світу до Євангелія; радо підтримувати покликання молоді та клиру до місійних інститутів, дякуючи Богові, що Він обрав когось і приєднав до участі в місійній діяльності Церкви; закликати єпархіяльні організації взяти на себе свою частку місійної справи і допомагати їм у цьому; заохочувати серед своїх вірних підтримку місійних інститутів, особливо Папських місійних установ. Цим установам слід слушно надати перше місце, бо вони служать як для того, щоб від самого дитинства виховувати католиків у справді вселенському й місійному дусі, так і для того, щоб сприяти успішному збиранню підмоги на благо всіх місій відповідно до потреб кожної[85].

Оскільки потреба у працівниках на винограднику Господньому зростає щораз більше, а єпархіяльні священики й самі бажають брати дедалі активнішу участь в євангелізації світу, то Священний Собор закликає єпископів до того, щоб вони, - зважаючи на гострий брак священиків, який перекриває багатьом країнам шлях до Євангелія, - після належної підготовки посилали деяких своїх кращих священиків, які зголосились на місійне діло, до тих єпархій, де бракує клиру і де вони могли б принаймні тимчасово, в дусі послуги, здійснювати місійне служіння[86].

А щоб місійна діяльність єпископів на благо всієї Церкви могла бути успішнішою, Єпископським Конференціям слід керувати тими справами, які стосуються налагодження доброї співпраці на їхній території.

Нехай єпископи на своїх Конференціях розглядають такі питання: про священиків, які бажають присвятити себе справі євангелізації народів; про розмір грошових внесків на місійні цілі від окремих єпархій відповідно до їхніх прибутків[87]; про розпоряджання засобами для безпосередньої допомоги місіям; про допомогу місійним інститутам і семінаріям для єпархіяльного клиру, призначеного для місій, а якщо треба - то й про заснування цих установ; про розвиток тісніших зв'язків між цими установами та єпархіями.

Також Єпископським Конференціям слід засновувати й підтримувати такі інституції, де по-братерському приймали б тих, хто для роботи чи навчання приїздить до країни з місійних теренів, і надавали б цим людям відповідну душпастирську опіку та підмогу. Бо через них далекі народи стають якоюсь мірою близькими, а давнім християнським народам трапляється чудова нагода розмовляти з тими народами, які ще не пізнали Євангеліє, і своїм служінням любові й допомоги виявити їм правдивий лик Христа[88].

(Місійне завдання пресвітерів)

39. Пресвітери представляють Христа і є співробітниками єпископського чину в його потрійному священному служінні, яке за своєю суттю належить до місії Церкви[89]. Тому нехай вони будуть глибоко переконані, що їхнє життя присвячене також служінню місіям. Оскільки ж завдяки своєму служінню - а полягає воно насамперед у Євхаристії, яка довершує Церкву, - вони перебувають у спільності з Христом-Главою і приводять до цієї спільності інших людей, то не можуть не відчувати, скільки бракує ще для повноти Тіла і скільки треба праці для того, щоб воно зростало щораз більше. Тому своє душпастирювання нехай вони спрямовують так, щоб воно сприяло поширенню Євангелія серед нехристиян.

У своєму душпастирському піклуванні пресвітери будитимуть і зберігатимуть серед віруючих ревність до справи євангелізації у світі, наставляючи їх у катехизі й проповідях про завдання Церкви свідчити про Христа нехристиянським народам, навчаючи християнські сім'ї про необхідність і честь плекати місіонерське покликання у своїх синів і дочок, а також підтримуючи серед молоді зі шкіл та католицьких асоціацій ідеали місіонерського служіння, щоб з-посеред них виходили майбутні проповідники Євангелія. Нехай пресвітери навчають вірних молитися за місії й не соромитися просити для них милостиню, стаючи неначе жебраками заради Христа і спасіння душ[90].

Викладачам семінарій та університетів слід пояснювати молодим людям справжній стан світу і Церкви, щоб необхідність пильнішого проповідування Євангелія ставала для них щораз яснішою й підтримувала їхню ревність. Викладаючи догматичні, біблійні, моральні та історичні доктрини, нехай наставники висвітлюють місійні аспекти, які є складниками цих доктрин, щоб таким чином виробити у майбутніх священиків місійну свідомість.

(Місійне завдання чернечих інститутів)

40. Чернечі інститути - як контемплятивного, так і активного життя - досі мали й далі мають велике значення для євангелізації світу. Священний Собор радо визнає їхні заслуги, дякує Богові за таку велику працю задля слави Божої та служіння душам і заохочує їх невтомно продовжувати розпочату справу, бо вони знають, що чеснота любові, яку вони за своїм покликанням мають плекати, спонукає й зобов'язує їх до справді католицького духу і праці[91].

Контемплятивні інститути своїми молитвами, ділами покути і терпіннями мають велике значення для навернення душ, бо сам Бог у відповідь на молитву посилає робітників на своє жниво (пор. Мт. 9:38), відкриває душі нехристиян, щоб вони слухали Євангеліє (пор. Ді. 16:14), та запліднює в серцях слово спасіння (пор. 1 Кор. 3:7). Мало того, цим інститутам пропонується засновувати свої оселі в місійних країнах, як багато з них уже й вчинили, щоб, живучи там і пристосувавшись до здорових релігійних традицій народів тих країн, давати нехристиянам славне свідчення Божої величі та любові, а то і єдності у Христі.

Інститути ж активного життя - незалежно від того, чи мають вони суто місійну мету, - нехай запитують себе перед Богом: чи не могли б вони збільшити свою працю задля поширення Царства Божого між нехристиянами? Чи можуть вони передати деякі зі своїх обов'язків іншим, щоб посвятити свої сили місіям? Чи можуть вони розпочати свою місійну діяльність, пристосовуючи при потребі свої конституції, але при цьому залишаючись вірними задумові свого засновника? Чи можуть їхні члени брати посильну участь у місійній діяльності? Чи є їхня життєва поведінка євангельським свідченням, що відповідає характерові та становищу народу?

Оскільки за натхненням Святого Духа в Церкві щораз більше зростає кількість секулярних інститутів, їхня праця під владою єпископа може бути корисною і різним чином використана в місіях як знак повної посвяти для навернення світу до Євангелія.

(Місійний обов'язок мирян)

41. Миряни співпрацюють у місійній справі Церкви і беруть участь - як свідки, а також як живі інструменти - в її спасительній місії[92] передусім тоді, коли вони, отримавши покликання від Бога, залучені до цієї справи єпископами.

У християнських країнах миряни співпрацюють у ділі євангелізації, плекаючи в собі та в інших знання про місії й любов до них, заохочуючи місійні покликання у власній родині, в католицьких асоціаціях та школах, а також надаючи всілякого роду підмогу, щоб дар віри, отриманий ними даром, був даром переданий іншим.

А в місійних країнах миряни - чи то чужинці, чи й місцеве населення - нехай навчають у школах, керують мирськими справами, співпрацюють у парохіяльній та єпархіяльній діяльності, засновують і розвивають різні види апостоляту мирян, щоб віруючі з молодих Церков якнайшвидше змогли виконувати свою роль у житті Церкви[93].

Нарешті, нехай миряни охоче сприяють соціально-економічному зростанню народів, що розвиваються. Це сприяння буде тим більше гідне похвали, чим більше воно стосуватиметься заснування таких інституцій, які торкаються основних структур громадського життя або спрямовані на виховання тих, хто займає відповідальні посади в державі.

Окремої похвали заслуговують ті миряни, які в університетах чи наукових інститутах своїми історичними чи релігіино-науковими дослідженнями поглиблюють пізнання різних народів і релігій, тим самим допомагаючи проповідникам Євангелія й готуючи діалог з нехристиянами.

Нехай вони по-братньому співпрацюють з іншими християнами, а також з нехристиянами, зокрема з членами міжнародних організацій, завжди прагнучи до того, щоб “розбудова земного суспільства завше ґрунтувалась на Господеві й до Нього була спрямована”[94].

Щоб виконати всі ці завдання, миряни потребують технічної й духовної підготовки, яку слід надавати у призначених для цієї мети навчальних закладах, щоб їхнє життя було свідченням про Христа серед нехристиян, згідно зі словами Апостола: “Не будьте причиною спокуси ні для юдеїв, ні для поган, ні для Божої Церкви. Отак і я сам намагаюся догодити всім у всьому, не шукаючи для себе користі, лише для багатьох, щоб спаслися” (1 Кор. 10:32-33).

Закінчення

42. Отці Собору спільно з Римським Архиєреєм, глибоко відчуваючи обов'язок поширювати всюди Царство Боже, вітають із любов'ю всіх проповідників Євангелія, а передусім тих, хто терпить переслідування за ім'я Христове, ставши учасником його страждань[95].

Тією любов'ю, якою палав до людей Христос, горять і вони. Свідомі того, що пришестя свого Царства на землі готує сам Бог, вони разом з усіма християнами благають, щоб нехристияни за заступництвом Діви Марії, Цариці апостолів, якнайскоріше прийшли до пізнання правди (пор. 1 Тим. 2:4) і щоб світло Боже, яке сяє на ликові Ісуса Христа, через Святого Духа засяяло всім (пор. 2 Кор. 4:6).

***

Все викладене в цьому Декреті й кожне з викладеного зокрема було до вподоби Отцям Священного Собору. І Ми апостольською владою, даною Нам Христом, разом із Високодостойними Отцями у Святому Духові це схвалюємо, вирішуємо і постановляємо; і те, що було соборно постановлено, наказуємо для Божої слави оприлюднити.

Рим, при соборі св. Петра,

7 грудня 1965 року.

Я, Павло, Єпископ Католицької Церкви

(Далі йдуть підписи Отців Собору)

ПРИМІТКИ

(1/265) [1] Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 48.

[2] Св. Августин. Поясн. Пс. 44, 23 // РL 36, 508; ССhr 38, 150.

(2/266) [3] Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 1.

[4] Пор. св. Іриней. Проти єресей, ІІІ, 18, 1: “Слово, що було в Бога, через якого все постало і який завжди був із людським родом...” // РG 7, 932; його ж, IV 6, 7: “Бо Син, від початку бувши зі своїм творінням, відкриває Отця всім, кому хоче, коли і як хоче Отець” (там само, 990); пор. ІV 20, 6 і 7 (там само, 1037); Доказ 34 // Раtr. Оr., ХІІ, 773; ЅСhr, 62, 87; Климент Александрійський. Протрептик, 112, 1 // GСЅ Сlеmеnѕ І, 79; його ж. Стромата, VІ, 6, 44, 1 // там само, ІІ, 453; там само, VІ, 13, 106, 3-4 (там само, 485). Щодо самого вчення див. Пій ХІІ. Радіозверн. 31 грудня 1952; Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 16.

(3/267) [5] Св. Атанасій. Лист до Епіктета, 7 // РG 26, 1060; св. Кирило Єрусалимський. Катехизи, 4, 9 // РG 33, 465; Марій Вікторин. Проти Арія, 3, 3 // РL 8, 1101; св. Василій Великий. Лист 261, 2 // РG 32, 969; св. Григорій Назіянзин. Лист 101 // РG 37, 181; св. Григорій Нісський. Проти Аполінарія (Аntіrrhеtісuѕ), 17 // РG 45, 1156; св. Амвросій. Лист 48, 5 // РL 16, 1153; св. Августин. Трактат на Євангеліє Йоана, 23, 6 // РL 35, 1585; ССhr 36, 236; у такий спосіб він також доказує, що Святий Дух нас не спас, бо не воплотився: Про подвиги (аgоnе) християн, 22, 246 // РL 40, 302; св. Кирило Александрійський. Проти Несторія, І, 1 // РG 76, 20; св. Фульгенцій. Лист 17, 3, 5 // РL 65, 454; його ж. До Трасимунда, ІІІ, 21 // РL 65, 284 (про смуток і страх).

[6] Говорив же Дух Святий через пророків (Константинопольський Символ віри // Denz, 150); св. Лев Великий. Проп. 76 // РL 54, 405-406: “Коли в день П'ятдесятниці Святий Дух сповнив учнів Господа, це було не початком післанництва, а поширенням його, бо і патріархи, і пророки, і священики, і всі святі, що були раніше, були оживлювані святістю Духа... хоч і не така сама була міра дарувань” Див. також: Проп. 77, 1 // РL 54, 412; Лев ХІІІ. Енц. Divinum іllud, 9 травня 1897 // АЅЅ 29 (1897) 650-651. Так вважає і св. Йоан Золотоустий, хоч він і наголошує на новизні Зішестя Святого Духа в день П'ятдесятниці (На Еф., 4, гом. 10, 1 // РG 62, 75).

(4/268) [7] Про Вавилон і П'ятдесятницю часто говорять святі Отці: Оріген. На Бут., 1 // РG 12, 112; св. Григорій Назіянзин. Слово 41, 16 // РG 36, 449; св. Йоан Золотоустий. Гом. 2 на П'ятдесятницю, 2 // РG 50, 467; його ж. На Діяння апостолів // РG 60, 44; св. Августин. Ком. на Пс. 54, 11 // РL 36, 636; ССhr. 39, 664н; Бесіда 271 // РL 38, 1245; св. Кирило Александрійський. Поясн. (Glарhуrа) на Бут. ІІ // РG 69, 79; св. Григорій Великий. На Євангеліє, кн. ІІ, гом. 30, 4 // РL 76, 1222; св. Беда. На Шестиднев, кн. ІІІ // РL 91, 125. Крім того, див. ікону в притворі собору св. Марка у Венеції. Церква говорить усіма мовами і так об'єднує всіх у католицькості віри: св. Августин. Проп. 266, 267, 268, 269 // РL 38, 1225-1237; його ж. Проп. 175, 3 // РL 38, 946; св. Йоан Золотоустий. На 1 Кор., гом. 35 // РG 61, 296; св. Кирило Александрійський. Фрагменти на Ді. // РG 74, 758; св. Фульгенцій. Проп. 8, 2-3 // РL 65, 743-744. Про П'ятдесятницю як про посвяту апостолів на їхню місію див.: J. А. Сrаmеr. Саtеnа іn Асtа ЅЅ. Ароѕtоlоrum. Охfоrd, 1838, с. 24н.

[8] Пор. Йо. 14-17; Павло VІ. Слово на відкритті третьої сесії Собору, 14 вересня 1964 // ААЅ 56 (1964) 807.

[9] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 4.

[10] Св. Августин. Проп. 267, 4 // РL 38, 1231: “Святий Дух творить у всій Церкві те саме, що душа творить у всіх членах єдиного тіла”; пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 7.

[11] Пор. Ді. 10:44-47, 11:15, 1518.

[12] Пор. Ді. 4:8, 5:32, 8:26. 29. 39, 9:31, 10, 11:24. 28, 13:2. 4. 9, 16:6-7, 20:22-23, 21:11 тощо.

(5/269) [13] Тертуліян. Апологетика, 50, 13 // РL 1, 534; ССhr. 1, 171.

(6/270) [14] Уже св. Тома Аквінський веде мову про завдання апостолів засновувати Церкву: пор. Ком. на Сентенції; кн. І, розр. 16, пит. 1, арт. 2 до 2 і до 4; арт. 3; Сума теології І, пит. 43, арт. 7 до 6; І, пит. 106, арт. 4 до 4; пор. Бенедикт ХV Енц. Махіmum іllud, 30 листопада 1919 // ААЅ 11 (1919) 445, 453; Пій ХІ. Енц. Rerum Ессlеѕіае, 28 лютого 1926 // ААЅ 18 (1926) 74; Пій ХІІ. Промова до керівників Папських місійних установ 30 квітня 1939; його ж. Промова 24 червня 1944 // ААЅ 36 (1944) 210; повторно в ААЅ 42 (1950) 727 та ААЅ 43 (1951) 508; його ж. Промова до клиру корінного населення, 29 червня 1948 // ААЅ 40 (1948) 374; його ж. Енц. Еvangelіі Рraесоnеѕ, 2 червня 1951 // ААЅ 43 (1951) 507; його ж. Енц. Fidеі donum, 15 січня 1957 // ААЅ 49 (1957) 236; Іван ХХІІІ. Енц. Рrіnсерѕ Раѕtоrum, 28 листопада 1959 // ААЅ 51 (1959) 835; Павло VІ. Гом., 18 жовтня 1964 // ААЅ 55 (1964) 911. Як Верховні Архиєреї, так і Отці Церкви та схоласти часто говорять про поширення Церкви: св. Тома Аквінський. Ком. на Мт. 16, 28; Лев ХІІІ. Енц. Ѕаnctа Deі Сіvіtаѕ, 3 грудня 1880 // АЅЅ 13 (1880) 241; Бенедикт ХV Енц. Махіmum іllud // ААЅ 11 (1919) 442; Пій ХІ. Енц. Rerum Ессlеѕіае // ААЅ 18 (1926) 65.

(7/271) [15] Таке поняття місійної діяльності охоплює насправді й ті частини Латинської Америки, де нема ні власної єрархії, ні зрілості християнського життя, ні достатньої міри проповідування Євангелія. Але чи визнає Святий Престол ці території фактично місіонерськими - це від Собору не залежить. От чому стосовно зв'язку між поняттям місійної діяльності й певною територією в декреті підкреслено, що така діяльність здійснюється “переважно” (рlеrumqие) на певних територіях, визначених Святим Престолом.

[16] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про екуменізм Unitatіѕ rеdіntеgrаtіо, п. 1.

(8/272) [17] Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 14.

[18] Про цю об'єднавчу ідею див. повчання св. Іринея про “возглавлення” [у Христі] (Rесаріtulatіо). Пор. також: Іполит. Про Христа і антихриста, 3: “Усіх бажаючи, усіх прагнучи спасти, бажаючи, щоб усі діти Божі були славними і святими, та покликуючи всіх в одну досконалу людину... // РG 10, 732; GСЅ Нірроlуtuѕ І, 2, с. 6; його ж. Благословення Якова, 7; Оріген. На Йо., т. І, 16: “Тоді пізнання Бога буде єдиною справою тих, хто прийшов до Бога під проводом Слова, що є у Бога; щоб тим самим усі були правильно сформовані у пізнанні Отця, як тепер один лише Син знає Отця” // РG 14, 49; GСЅ Оrіgеnеѕ ІV 20; св. Августин. Про Нагірну проповідь Господню, 1, 41: “Любім те, що може бути з нами приведене до того Царства, де ніхто не каже: Мій Отче, але всі кажуть одному Богові: Отче наш” // РL 34, 1250; св. Кирило Александрійський. На Йо., 1: “Бо всі ми є у Христі, і в Ньому оживає сукупна особистість людства. Бо тому і названий Він новим Адамом (пор. 1 Кор. 15:45). .. Мешкав між нами, бувши за своєю природою Сином і Богом; тому і кличемо в Його Дусі: Авва, Отче! А мешкає Слово в усіх, немов у одному храмі, тобто у тому, що заради нас і від нас прийняв, щоб, маючи немов усіх у Собі, всіх в одному тілі, як каже Павло, примирити Отцеві” // РG 73, 161-164.

(9/273) [19] Бенедикт ХV Енц. Махіmum іllud // ААЅ 11 (1919) 445: “Бо як Церква Божа вона є вселенською (саthоlіса) і не чужою жодному племені й народові...”. Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа: “Божим правом Церква належить усім народам... Вона кожному народові дає свої сили немов через його жили, а тому не є і не вважає себе якоюсь установою, нав'язаною цьому народові ззовні... І тому все те, що вважає добрим і чесним, підтримує і вдосконалює” (тобто тих, хто відроджений у Христі), 25 травня 1961 // ААЅ 53 (1961) 444.

[20] Пор. Іриней. Проти єресей, ІІІ, 15, 3 // РG 7, 919: “Були вони проповідниками правди й апостолами свободи”.

[21] Вrеvіаrіum romanum. Антифон “О, Іммануїле!” на вечірні 23 грудня.

(10/274) [22] Пор. Мт. 24:31; Дідахе, 10, 5 // Funk, РА, І, 32.

[23] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 17; св. Августин. Про Град Божий, 19, 17 // РL 41, 646; Інстр. Священної Конгрегації поширення віри Соllесtаnеа, І, 135, 42.

[24] Згідно з Орігеном, Євангеліє треба звістити перед кінцем світу: Гом. на Лк., 21 // GСЅ Оrіgеnеѕ ІХ, 136, 21н; Ком. на Мт., 39 // там само, ХІ, 75, 25н; 76, 4н; Гом. на Єр., ІІІ, 2 // там само, VІІІ, 308, 29н; св. Тома. Сума теологіі, І-ІІ, пит. 106, арт. 4 до 4.

[25] Іларій Піктавійський. На Пс. 14 // РL 9, 301; Євсевій Кесарійський. На Іс., 54:2-3 // РG 24, 462-463; Кирило Александрійський. На Іс. V 54:1-3 // РG 70, 1193.

(12/276) [26] Пор. Павло VІ. Промова на закінчення третьої сесії Собору, 21 листопада 1964 // ААЅ 56 ( 1964) 10 13.

(13/277) [27] Пор. Ді. 4:13. 29. 31, 9:27-28, 13:46, 14:3, 19:8, 26:26, 28:31; 1 Сол. 2:2; 2 Кор. 3:12, 7:4; Флп. 1:20; Еф. 3:12, 6:19-20.

[28] Пор. 1Сол. 1:9-10; 1 Кор. 1:18-21; Гал. 1:31; Ді. 14:15-17, 17:22-31.

[29] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декл. про релігійну свободу Dignitatіѕ humanае, пп. 2, 4, 10; Другий Ватиканський Собор. Душпаст. конст. про Церкву в сучасному світі Gаudіum еt ѕреѕ, п. 21.

[30] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 17.

(14/278) [31] Пор. Другий Ватиканський Собор. Конст. про святу літургію Ѕасrоѕаnсtum Сonсіlіum, пп. 64-65.

[32] Про це визволення від влади демона і темряви див. Мт. 12:28; Йо. 8:44, 12:31 (пор. 1 Йо. 3:8; Еф. 2:1-2). Пор. обряд хрещення у Ritualе Romanum.

[33] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 14.

[34] Пор. св. Августин. Трактат на Йо., 11, 4 // РL 35, 1476.

[35] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 9.

(15/279) [36] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, пп. 10, 11, 34.

[37] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Боже Об'явлення Dеі verbum, п. 21.

[38] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, пп. 12, 35.

[39] Пор. там само, пп. 23, 36.

[40] Пор. там само, пп. 11, 35, 41.

[41] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про Східні Католицькі Церкви Оrіеntаlіum Ессlеѕіаrum, пп. 4, 30.

[42] Лист до Діогнета, 5 // РG 2, 1173; пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 38.

(16/280) [43] Пор. там само, п. 32; Другий Ватиканський Собор. Декрет про апостолят мирян Ароѕtоlісаm асtuоѕіtаtem, пп. 5-7.

[44] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про священиче виховання Орtаtam tоtіuѕ, пп. 4, 8, 9.

(17/281) [45] Пор. Другий Ватиканський Собор. Конст. про святу літургію Ѕасrоѕаnсtum Соnсіlіum, п. 17.

[46] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про священиче виховання Орtаtam tоtіuѕ, п. 1.

[47] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Рrіnсерѕ Раѕtоrum // ААЅ 51 (1959) 843-844.

[48] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про екуменізм Unitatіѕ rеdіntеgrаtіо, п. 4.

[49] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Рrіnсерѕ Раѕtоrum // ААЅ 51 (1959) 842.

[50] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 29.

(18/282) [51] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Рrіnсерѕ Раѕtоrum // ААЅ 51 (1959) 855.

[52] Йдеться про так званих “постійних катехитів” (франц. саteсhіѕtеѕ a рlеіn temрѕ; англ. full-timе саtесhіѕtѕ).

(19/283) [53] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, пп. 31, 44.

(20/284) [54] Іван ХХІІІ. Енц. Рrіnсерѕ Раѕtоrum // ААЅ 51 (1959) 838.

[55] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про служіння і життя пресвітерів Рrеѕbуtеrоrum оrdіnіѕ, п. 11; Другий Ватиканський Собор. Декрет про священиче виховання Орtаtam tоtіuѕ, п. 2.

(21/285) [56] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 25.

[57] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про служіння і життя пресвітерів Рrеѕbуtеrоrum оrdіnіѕ, п. 10, де передбачено заснування персональних прелатур, щоб полегшити питому душпастирську працю для різних соціальних груп, наскільки цього потребуватиме правильно налагоджений апостолят.

(23/287) [58] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 13.

[59] Пор. Промова Папи Павла VІ з нагоди канонізації священномучеників з Уганди // ААЅ 56 (1964) 908.

[60] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 13.

(24/288) [61] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 17.

[62] Тут маються на увазі монаші чини (ордени), згромадження, інститути й асоціації, які працюють на місіях.

[63] Пор. Пій ХІ. Енц. Rerum Ессlеѕіае // ААЅ 18 (1926) 69-71; Пій ХІІ. Енц. Ѕаесulо ехеuntе, 13 червня 1940 // ААЅ 32 (1940) 256; його ж. Енц. Еvangelіі Рrаесоnеѕ// ААЅ 43 (1951) 506.

(25/289) [64] Пор. Бенедикт ХV Енц. Махіmum іllud // ААЅ 11 (1919) 449-450.

[65] Пор. там само, 448-449; Пій ХІІ. Енц. Еvangelіі Рrаесоnеѕ // ААЅ 43 (1951) 507. При підготовці місіонерів-священиків слід враховувати й те, що ухвалено Другим Ватиканським Собором у Орtаtam tоtіuѕ.

(26/290) [66] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 41.

[67] Пор. Бенедикт ХV Енц. Махіmum іllud // ААЅ 11 (1919) 440; Пій ХІІ. Енц. Еvangelіі Рrаесоnеѕ // ААЅ 43 (1951) 507.

[68] Пор. Бенедикт ХV Енц. Махіmum іllud // ААЅ 11 (1919) 448; Декрет Священної Конгрегації поширення віри від 20 травня 1923 // ААЅ 15 (1923) 369-370; Пій ХІІ. Енц. Ѕаесulо ехеuntе // ААЅ 32 (1940) 256; його ж. Енц. Еvangelіі Рrаесоnеѕ // ААЅ 43 (1951) 507; Іван ХХІІІ. Енц. Рrіnсерѕ Раѕtоrum // ААЅ 51 (1959) 843-844.

[69] Див. Другий Ватиканський Собор. Декрет про священиче виховання Орtаtam tоtіuѕ, 19-21. Пор. також: Апост. конст. Ѕеdеѕ Ѕаріеntіае і додані до неї Загальні постанови, 31 травня 1956 // ААЅ 48 (1956) 354-365.

(27/291) [70] Пор. Пій ХІІ. Енц. Еvangelіі Рrаесоnеѕ // ААЅ 43 (1951) 523-524.

[71] Пор. Бенедикт ХV Енц. Махіmum іllud // ААЅ 1 1 (1919) 448; Пій ХІІ. Енц. Еvangelіі Рrаесоnеѕ // ААЅ 43 (1951) 507.

[72] Пор. Пій ХІІ. Енц. Fidеі donum // ААЅ 49 (1957) 234.

(28/292) [73] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про служіння і життя пресвітерів Рrеѕbуtеrоrum оrdіnіѕ, п. 10, де йдеться про єпархії, персональні прелатури тощо.

[74] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 18.

[75] Пор. там само, п. 23.

[76] Павло VІ. Моту пропріо Ароѕtоlіса ѕоllісіtudо, 15 вересня 1965 // ААЅ 57 (1965) 776.

[77] Пор. Павло VІ. Промова на закінчення третьої сесії Собору, 21 листопада 1964 // ААЅ 56 (1964) 1011.

[78] Пор. Бенедикт ХV Енц. Махіmum іllud // ААЅ 11 (1919) 39-40.

(29/293) [79] Якщо якісь місії через особливі причини усе ще тимчасово підлягають іншим конгрегаціям, доцільно, щоб ці останні підтримували тісні стосунки зі Священною Конгрегацією поширення віри, щоб у керуванні всіма місіями можна було досягги спільної поведінки й однодумності.

(30/294) [80] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про пастирське служіння єпископів у Церкві Сhrіѕtuѕ Dоmіnuѕ, пп. 35, 4.

[81] Там само, 36-38.

(31/295) [82] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про пастирське служіння єпископів у Церкві Сhrіѕtuѕ Dоmіnuѕ, пп. 35, 5-6.

(32/296) [83] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про екуменізм Unitatіѕ rеdіntеgrаtіо, п. 12.

(33/297) [84] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, пп. 23-24.

(34/298) [85] Пор. Бенедикт ХV Енц. Махіmum іllud // ААЅ 11 (1919) 453-454; Пій ХІ. Енц. Rerum Ессlеѕіае // ААЅ 18 (1926) 71-73; Пій ХІІ. Енц. Еvangelіі Рrаесоnеѕ // ААЅ 43 (1951) 525-526; Пій ХІІ. Енц. Fidеі donum // ААЅ 49 (1957) 241.

[86] Пій ХІІ. Енц. Fidеі donum // ААЅ 49 (1957) 245-246.

[87] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про пастирське служіння єпископів у Церкві Сhrіѕtuѕ Dоmіnuѕ, п. 6.

[88] Пор. Пій ХІІ. Енц. Fidеі donum // ААЅ 49 (1957) 245-246.

[89] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 28.

(35/299) [90] Пор. Пій ХІ. Енц. Rerum Ессlеѕіае// ААЅ 28 (1926) 72.

[91] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 44.

(36/300) [92] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, пп. 33, 35.

[93] Пій ХІІ. Енц. Еvangelіі Рrаесоnеѕ // ААЅ 43 (1951) 510-514; Іван ХХІІІ. Енц. Рrіnсерѕ Раѕtоrum // ААЅ 51 (1959) 851-852.

(37/301) [94] Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 46.

[95] Пор. Пій ХІІ. Енц. Еvangelіі Рrаесоnеѕ // ААЅ 43 (1951) 527; Іван ХХІІІ. Енц. Рrіnсерѕ Раѕtоrum // ААЅ 51 (1959) 864.

ЗАВАНТАЖИТИ текст в (pdf+ocr,30st.,ukr,0,39Mb)

(УВАГА! Текст майже не редаговано, а лише перенесено ПРИМІТКИ в кінець документу для зручнішого читання. Примітки, подібно як і весь текст, було перебрано вручну, то ж перепрошую читача за, можливо, десь пропущену літеру)