NОЅTRА АЕTАTЕ
Павло, єпископ,
слуга слуг Божих,
спільно з Отцями Священного Собору
на вічний спомин про справу
ДЕКЛАРАЦІЯ
ПРО СТАВЛЕННЯ ЦЕРКВИ
ДО НЕХРИСТИЯНСЬКИХ РЕЛІГІЙ
(Вступ)
1. У НАШІ ЧАСИ, коли людський рід щораз тісніше об'єднується і збільшується залежність різних народів одне від одного, Церква більше уваги приділяє своїм відносинам із нехристиянськими релігіями. Виходячи зі свого обов'язку плекати єдність і любов між людьми, а також між народами, вона в першу чергу звертає свою увагу на те, що є спільним для всіх людей і веде до взаємного спілкування.
Всі народи творять одну спільноту, мають одне походження, оскільки Бог розселив різні племена людей по всій земній поверхні (пор. Ді. 17:26), і всі вони мають одну остаточну мету - Бога. Його провидіння, свідчення благодаті й спасительні настанови поширюються на всіх (пор. Муд. 8:1; Ді. 14:17; Рим. 2:6-7; 1 Тим. 2:4), доки вибрані не зійдуться разом у Святому Місті, що його опромінюватиме слава Божа і де ходитимуть народи у його світлі (пор. Од. 21:23-24).
Люди різних вірувань очікують відповіді на нерозв'язані загадки людського життя, які як раніше, так і сьогодні глибоко непокоять людські серця: що таке людина; якими є сенс і мета нашого життя, що є добром, а що - гріхом; звідки походять страждання і для чого вони; який шлях веде до справжнього щастя; що таке смерть, суд і відплата по смерті; і нарешті, в чому полягає оте найглибше і невимовне таїнство, яке огортає наше існування, з якого ми вийшли і до якого йдемо?
(Про різні нехристиянсъкі релігії)
2. Ще з давніх часів і донині серед різних народів існує певне усвідомлення тієї таїнственної сили, яка діє в явищах природи та подіях людського життя; часом деякі народи доходили до визнання Найвищого Божества, а то й Отця. Це усвідомлення і це визнання пронизують глибоким релігійним почуттям їхнє життя. А релігії, пов'язані з прогресом культури, стараються відповісти на ті самі питання більш витонченими поняттями та більш виробленою мовою. Так, в індуїзмі люди досліджують Божі таїнства та виявляють їх невичерпним багатством міфів і глибокими філософськими пошуками, шукаючи звільнення від обмежень нашого існування чи то в різних формах аскези, чи то в медитації, чи в любовному й довірливому зверненні до Бога. Буддизм у своїх різноманітних формах визнає фундаментальну недостатність цього мінливого світу і навчає людей, яким шляхом вони, побожно і з довір'ям, могли б набути стану досконалого звільнення або - власними зусиллями чи за допомогою з небесних висот - дійти до найвищого просвітлення. Так само й інші релігії світу намагаються різними способами зарадити неспокоєві людських сердець, вказуючи різні шляхи, тобто вчення та заповіді життя, й використовуючи священні обряди.
Католицька Церква не відкидає нічого, що є в цих релігіях правдивим і святим. Вона зі щирою пошаною ставиться до тих способів життя й поведінки, тих настанов та вчень, які хоч і відрізняються багатьма деталями від того, що визнає і проповідуе сама Церква, та все ж часто несуть у собі промінь тієї Істини, яка просвітлює всіх людей. Вона проповідує й зобов'язана безнастанно проповідувати Христа, який є “путь, істина і життя” (Йо. 14:6), в якому люди знаходять повноту релігійного життя і в якому Бог примирив із Собою усе (пор. 2 Кор. 5:18-19).
Тому Церква закликає своїх синів розсудливо і з любов'ю, через діалог та співпрацю з визнавцями інших релігій, показуючи приклад християнської віри й християнського життя, визнавати, зберігати і примножувати духовні та моральні блага, які є в цих релігіях, а також їхні культурні та суспільні цінності.
(Про ісламську релігію)
3. Церква з пошаною ставиться також до мусульман, які почитають єдиного Бога, живого й сущого, милостивого і всемогутнього, Творця неба і землі[1], який промовляв до людей і настановам якого, навіть таємним, вони стараються всією душею коритися, як корився Авраам, що на нього мусульманська віра радо покликається. Ісуса вони почитають, хоч і визнають не за Бога, а за пророка. Почитають і його непорочну матір Марію, а деколи також звертаються до неї з побожною молитвою. Крім того, вони очікують дня Суду, коли Бог воздаватиме всім людям, які воскреснуть. Тому й цінують вони життя моральне, а Бога почитають передусім молитвою, милостинею і постами.
І хоча протягом століть між християнами та мусульманами поставало багато непорозумінь і ворожнечі, Священний Собор закликає всіх людей, щоб вони, забувши минуле, щиро вправлялись у взаємному порозумінні, спільно берегли і плекали для всіх людей соціальну справедливість, моральне благо і мир та свободу.
(Про юдейсъку релігію)
4. Цей Священний Собор, розважаючи над таїнствами Церкви, згадує зв'язок, яким народ Нового Завіту пов'язаний духовно з родом Авраама.
Бо Церква Христова визнає, що, відповідно до спасительного Божого плану початки її віри та її вибрання знаходяться вже у патріархів, у Мойсея та пророків. Визнає вона, що всі християни є дітьми Авраама за вірою (пор. Гал. 3:7) та включені вже в покликанні цього патріарха, а прообраз спасіння Церкви таїнственно проявлено у виході вибраного народу з країни неволі. Тому не може Церква забути, що вона через той народ, з яким Бог у своєму невимовному милосерді захотів укласти Старий Союз, перейняла об'явлення Старого Завіту та живиться з кореня доброї оливи, на яку були прищеплені дикі оливкові галузки язичницьких народів (пор. Рим. 11:17-24). Бо Церква вірить, що Христос, наш Мир, своїм хрестом об'єднав юдеїв та поган і зробив у Собі самому із двох одне (пор. Еф. 2:14-16).
Завжди також має Церква перед очима слова апостола Павла про ізраїльтян, які рідні йому по плоті, що їм “належить усиновлення і слава, і завіти, і законодавство, і богослужба, й обітниці; їхні отці, з них і Христос тілом” (Рим. 9:4-5), син Діви Марії. Пам'ятає Церква й те, що з народу єврейського вийшли апостоли, які є її основою й стовпами, а також оті перші численні учні, що благовістили світові Євангеліє Христа.
За свідченням Святого Письма, Єрусалим не зрозумів часу відвідин його Христом (пор. Лк. 19:44), та й більша частина юдеїв не прийняла Євангелія; навіть немало їх противилися його поширенню (пор. Рим. 11:28). Та попри це, як свідчить Апостол, юдеї залишилися улюбленими Богом заради батьків, “бо дари Божі й покликання - незмінні” (Рим. 11:28-29)[2]. Спільно з пророками, за цим же Апостолом, Церква очікує дня, відомого одному Богові, коли всі народи одним голосом призиватимуть Господа і “служитимуть йому однодушно” (Соф. 3:9; пор. також: Іс. 66:23; Пс. 65:4; Рим. 11:11-32).
І оскільки християни та юдеї мають таку велику спільну духовну спадщину, цей Священний Собор бажає плекати взаємне пізнання та пошанування й заохочує до цього. А досягти цього можна передусім шляхом біблійних і богословських студій та братерського діалогу.
Хоч юдейські старшини зі своїми прибічниками вимагали смерті Христа (пор. Йо. 19:6), все те, що було заподіяно Йому у його страстях, не можна нерозбірливо приписувати ні всім юдеям, які жили тоді, ні так само юдеям сьогоднішнім. І хоч Церква є новим Народом Божим, юдеїв не можна вважати за відкинутих Богом чи проклятих - так, ніби це випливає зі Святого Письма. Тому нехай усі стараються, щоб у катехизі та проповідуванні слова Божого не подавати чогось такого, що не узгоджується з євангельською правдою та з духом Христа.
Крім того, Церква, яка засуджує будь-які переслідування людей, пам'ятаючи про спільну з юдеями спадщину і керуючись не політичними поглядами, а релігійною євангельською любов'ю, засуджує будь-які прояви ненависті, переслідування та антисемітизму, що мали місце відносно юдеїв будь-коли і від будь-кого.
А втім Церква, як завжди, визнавала і визнає: Христос через гріхи усіх людей своєю волею і завдяки своїй безмежній любові прийняв страсті і смерть, щоб усі мали доступ до спасіння. Церква-благовісниця, отже, повинна проповідувати хрест Христовий як знамено всеохопної любові Божої та джерело всієї благодаті.
(Про загальне братерство без дискримінації)
5. Ми не можемо призивати Бога, Отця всіх, якщо відносно деяких людей, створених так само на подобу Божу, відмовляємося поводитись по-братньому. Ставлення людини до Бога-Отця пов'язане зі ставленням людини до людей-братів; недарма в Писанні сказано: “Хто не любить, той не спізнав Бога” (1Йо. 4:8).
В такому разі ліквідовано будь-яку теоретичну чи практичну основу для дискримінації людини людиною та народу народом стосовно до їхньої людської гідності або прав, що з неї випливають.
Тому Церква відкидає, як такі, що є чужими духові Христа, будь-яку дискримінацію або переслідування людей, заподіяні через їхнє походження чи колір шкіри, соціальний стан чи релігію. Слідом за святими апостолами Петром і Павлом Священний Собор закликає всіх християн, щоб вони, “тримаючись між поганами доброї поведінки” (1Пт. 2:12), коли можливо, оскільки це від них залежить, були з усіма людьми в мирі (пор. Рим. 12:18), щоб справді були синами Отця, який є на небі (пор. Мт. 5:45).
***
Все викладене в цій Декларації й кожне з викладеного зокрема було до вподоби Отцям Священного Собору. І Ми апостольською владою, даною Нам Христом, разом із Високодостойними Отцями у Святому Духові це схвалюємо, вирішуємо і постановляємо; і те, що було соборно постановлено, наказуємо для Божої слави оприлюднити.
Рим, при соборі св. Петра,
28 жовтня 1965 року.
Я, Павло, Єпископ Католицької Церкви
(Далі йдуть підписи Отців Собору)
ПРИМІТКИ
(2/209) [1] Пор. св. Григорій VІІ. Лист 21-й до Назіра, короля Мавританії // РL, т. 148, кол. 450.
(3/210) [2] 2 Пор. також: Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 16.
(УВАГА! Текст не редаговано, а лише перенесено ПРИМІТКИ в кінець документу для зручнішого читання. Примітки, подібно як і весь текст, було перебрано вручну, то ж перепрошую читача за, можливо, десь пропущену літеру)
Немає коментарів:
Дописати коментар