5_Unitatіѕ-redintеgrаtіо_(1964,2014)

Unitatіѕ redintеgrаtіо

Павло, єпископ,

слуга слуг Божих,

спільно з Отцями Священного Собору

на вічний спомин про справу

ДЕКРЕТ ПРО ЕКУМЕНІЗМ

Вступ

1. ВІДНОВЛЕННЯ ЄДНОСТІ між усіма християнами є одним із найголовніших намірів Другого Ватиканського Вселенського Собору. Бо Христос-Господь заснував одну і єдину Церкву, хоч багато християнських Спільнот представляють себе людям як справжнє насліддя Ісуса Христа. Усі вони заявляють, що є учнями Господа, але мислять вони по-різному і йдуть різними шляхами, начебто сам Христос розділився[1]. Таке розділення і виразній волі Христовій суперечить, і є спокусою для світу, і шкодить найсвятішій справі проповідування Євангелія всьому творінню.

Але Господь віків, який мудро й терпеливо звершує задум своєї благодаті щодо нас, грішних, останнім часом почав рясніше виливати на розділених між собою християн духа каяття і бажання єдності. Всюди є багато людей, охоплених цією благодаттю; та й серед відділених від нас братів, завдяки благодаті Святого Духа, щораз більше поширюється рух за відновлення єдності між усіма християнами. У цьому русі єдності, що називається екуменічним, беруть участь ті, що взивають до Триєдиного Бога і визнають Ісуса Господом і Спасителем, причому не лише кожен окремо, а й об'єднані у громади, в яких вони почули Євангеліє і які кожен з них називає своєю і Божою Церквою. Однак майже всі вони прагнуть, хоч і по-різному, щоб була одна і видима Церква Божа, справді вселенська і послана до всього світу, щоб він навернувся до Євангелія і так спасся для Божої слави.

Цей Священний Собор, радо розглядаючи це все і проголосивши вже своє вчення про Церкву, тепер, охоплений прагненням відновити єдність між усіма учнями Христовими, бажає запропонувати всім католикам засоби, шляхи і способи, які дали б їм можливість відгукнутися на це Боже покликання і цю благодать.

- Глава І -

Про католицькі засади екуменізму

(Церква одна і єдина)

2. Любов Бога до нас виявилась у тому, що єдинородний Син Божий був посланий Отцем у світ, щоб, ставши людиною, Він через відкуплення відродив увесь рід людський і зібрав його в одне[2]. Перш ніж принести Себе самого як чисту жертву на жертовнику хреста, Він молив Отця за віруючих, кажучи: “Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об'єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав” (Йо. 17:21). А в своїй Церкві Він установив дивовижне таїнство Євхаристії, звершення якого виражає і будує єдність Церкви. Своїм учням Він дав нову заповідь взаємної любові[3] й обіцяв, що Дух Утішитель[4], який є Господом животворящим, перебуватиме з ними вічно.

Піднесений на хресті і прославлений, Господь Ісус вилив обіцяного Духа, через якого зібрав народ Нового Союзу, тобто Церкву, і покликав ії до єдності у вірі, надії та любові, як навчає Апостол: “Одне тіло і один Дух, а й в одній надії вашого покликання, яким ви були візвані. Один Господь, одна віра, одне хрещення” (Еф. 4:4-5). “Всі бо ви, що у Христа хрестилися, у Христа одягнулися... всі ви одно у Христі Ісусі” (Гал. 3:27-28). Святий Дух, що живе у віруючих і наповнює всю Церкву та управляє нею, творить цю дивовижну спільність вірних і так глибоко всіх у Христі з'єднує, що є Началом церковної єдності. Він розподіляє дари і служіння[5], наділяючи Церкву Ісуса Христа різними завданнями “для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового Тіла” (Еф. 4:12).

А щоб утвердити свою святу Церкву по всій землі аж до кінця віку, Христос довірив колегії Дванадцятьох завдання навчати, управляти і освячувати[6].

Між ними він вибрав Петра, на якому, після його сповідання віри, постановив побудувати свою Церкву. Йому Він обіцяв ключі від Царства Небесного[7], а після його запевнення про любов до Христа доручив йому утверджувати всі вівці у вірі[8] й пасти їх у досконалій єдності[9]. Сам же Ісус Христос навіки залишається головним наріжним каменем[10] і Пастирем душ наших[11].

Ісус Христос бажає, щоб його народ зростав шляхом вірного проповідування Євангелія, служіння Таїнств і сповненого любові правління, - здійснюваних Святим Духом через апостолів та іхніх наступників, тобто єпископів на чолі з наступником Петра. Він удосконалює спільність цього народу в єдності: у сповідуванні однієї віри, у спільному звершенні Божого культу, а також у братній згоді Божої сім'ї.

Так Церква, єдине Боже стадо, як знамено, підняте для народів[12], подаючи всьому людському родові Євангеліє миру[13], з надією паломничає до мети - небесної батьківщини[14].

Це є священне таїнство єдності Церкви у Христі і через Христа, в якій Святий Дух діє через різноманітність служінь. Найвищим взірцем і началом цього таїнства є єдність Трьох Осіб єдиного Бога - Отця і Сина у Святому Духові.

(Католицька Церква і відділені від неї брати)

3. У цій одній і єдиній Божій Церкві вже від самого початку виникли поділи[15], що їх суворо ганить Апостол як гідні осуду[16]. Протягом наступних століть з'явилися значно більші розбіжності, й досить великі Спільноти відділились від повного сопричастя католицької Церкви, деколи не без вини людей з обох сторін. Однак тих, хто нині у таких Спільнотах народжується і сповнюється віри Христової, не можна звинувачувати у гріхові розділення, і католицька Церква обіймає їх із братерською пошаною та любов'ю. Бо ті, що вірують у Христа і належним чином прийняли хрещення, перебувають у певному, хоч і недосконалому, сопричасті з католицькою Церквою. Звісно, різного роду розбіжності, що існують між ними і католицькою Церквою у питаннях віровчення, а іноді й правопорядку, або відносно устрою Церкви, створюють для повного церковного сопричастя чимало перешкод, іноді дуже серйозних, що їх прагне подолати екуменічний рух. Проте, оправдані вірою, вони через хрещення приєднані до Тіла Христового[17] і по праву носять ім'я християн, а діти католицької Церкви слушно визнають їх братами у Господі[18].

Крім того, серед елементів чи благ, сукупність яких будує і живить саму Церкву, деякі з них, і то численні та цінні, можуть існувати й поза видимими межами католицької Церкви: писане слово Боже, життя у благодаті, віра, надія, любов, а також інші внутрішні дари Святого Духа та видимі елементи - усе те, що походить від Христа і веде до Нього, справедливо належить єдиній Церкві Христовій.

Відділені від нас брати здійснюють чимало священнодійств християнської релігії, які, відповідно до різних умов кожної Церкви чи Спільноти, поза всяким сумнівом, можуть різними способами породжувати справжнє життя благодаті, і їх слід визнати такими, що спроможні відкривати доступ до спільноти спасіння.

Ті Церкви[19] та відділені Спільноти, хоч і мають, на нашу думку, певні недостачі, все ж не позбавлені значення й вагомості у таїнстві спасіння. Бо Дух Христа не відмовляється вживати їх як засоби спасіння, сила яких походить від тієї повноти благодаті й істини, яка довірена католицькій Церкві.

Проте відділені від нас брати - чи поодинці, чи їхні Спільноти або Церкви - не втішаються тією єдністю, якою Ісус Христос хотів обдарувати всіх, кого Він відродив і оживотворив в одне Тіло і в нове життя. Про цю єдність свідчить Святе Письмо та шани гідне церковне Передання. Бо повноту засобів спасіння можна осягнути лише у католицькій Церкві Христовій, яка є всеосяжним засобом спасіння. Отож віримо, що одній лише колегії апостолів, на чолі якої стоїть Петро, Господь довірив усі блага Нового Союзу, щоб утворити на землі єдине Тіло Христове, з яким мають об'єднатися цілковито всі, хто вже якимось чином належить до Народу Божого. Хоча члени цього народу під час своєї земної мандрівки й далі є схильними до гріха, проте загалом народ зростає у Христі і йде вперед під проводом Божим відповідно до його незбагненних задумів, аж поки в радості не дійде до повноти вічної слави в небесному Єрусалимі.

(Екуменічний рух)

4. Оскільки сьогодні в багатьох країнах світу, під натхненням благодаті Святого Духа, докладають чимало зусиль - молитвою, словом та ділом - для досягнення тієї повноти єдності, якої бажає Ісус Христос, цей Священний Собор закликає всіх вірних-католиків до того, щоб вони, розпізнаючи знаки часу, брали діяльну участь у справі екуменізму.

Під “екуменічним рухом” треба розуміти ті справи й починання, які виникають відповідно до різних потреб Церкви та можливостей нинішнього часу і спрямовані на досягнення єдності християн. Передусім, це намагання вилучити з ужитку всі слова, судження та вчинки, які у світлі справедливості й істини не відповідають дійсному становищу відділених братів, а тому ускладнюють взаємини з ними; крім того, це “діалог” між відповідно підготовленими фахівцями на проведених у релігійному дусі зібраннях християн із різних Церков чи Спільнот, під час якого кожен глибше викладає віровчення своєї Спільноти і прояснює її характерні риси. Завдяки такому діалогові всі отримають правдивіші знання про віровчення та життя кожної Спільноти, а з ними - і справедливішу оцінку їх. Тоді ці Спільноти зможуть ширше співпрацювати в різного роду служінні для спільного блага, якого вимагає християнське сумління, і об'єднаються, наскільки це можливо, в одностайній молитві. Нарешті, всі випробують свою вірність Христовій волі щодо Церкви і з належною рішучістю візьмуться за справу оновлення й реформування.

Коли вірні католицької Церкви робитимуть це розсудливо і терпеливо під наглядом своїх пастирів, тоді це сприятиме утвердженню справедливості й істини, дружньої співпраці, братерської любові та єднання, щоб таким чином усі християни, поступово долаючи перешкоди, які заважають досягненню досконалого церковного сопричастя, зійшлися разом у спільному звершенні Євхаристії. Цю єдність Христос від самого початку дав своїй Церкві, і ми віримо, що вона невід'ємно перебуває у католицькій Церкві, та надіємося, що зростатиме весь час, до кінця віків.

Проте річ цілком очевидна, що справа підготування і примирення окремих осіб, які бажають повного католицького сопричастя, за своєю природою відрізняється від екуменічних починань. Але між ними немає жодних суперечностей, бо одне і друге походить із дивовижної постанови Божої.

В екуменічній діяльності вірні-католики, без сумніву, мають дбати про відділених братів, молитися за них, спілкуватися з ними у справах Церкви і першими виходити їм назустріч. Та насамперед вони повинні щиро й уважно обміркувати те, що слід оновити і зробити в самій католицькій сімї, щоб життя її вірніше і ясніше свідчило про вчення та настанови Христа, передані через апостолів.

Бо хоч католицька Церква обдарована усією Богом об'явленою істиною і всіма засобами благодаті, проте не всі її члени живуть із належною ревністю. Через це образ Церкви менш яскраво сяє відділеним братам і всьому світові, а зростання Царства Божого сповільнюється. Тому всі католики повинні прагнути до християнської досконалості[20], і кожен з них, у міру своїх сил, мусить змагати до того, щоб Церква, яка у своєму тілі носить Ісусове смирення й умертвління[21], день у день очищалась і оновлювалась, доки Христос не поставить її перед Собою повною слави, без плями й без зморшки[22].

Зберігаючи єдність у справах необхідних, нехай усі в Церкві зберігають і налeжну свободу, відповідно до завдання, дорученого кожному, - як у різних формах духовного життя і правопорядку, так і в розмаїтті літургійних обрядів, і навіть у богословському опрацюванні об'явленої істини; а в усьому нехай вони плекають любов. Діючи таким чином, вони щораз більше показуватимуть як католицькість, так і апостольськість Церкви, у повному значенні цих слів.

З іншого боку, треба, щоб католики радо визнавали й цінували справжні християнські блага, які випливають зі спільної Спадщини і якими володіють відділені від нас брати. Справедливим і спасенним є визнавати скарби Христові та прояви чеснот у житті інших людей, які свідчать про Христа іноді аж до пролиття власної крові. Адже Бог - завжди чудесний і гідний подиву в ділах своїх.

Не слід також забувати, що все створене благодаттю Святого Духа серед наших відділених братів може послужити і для нашого навчання. Все, що є справді християнським, ніколи не заперечує істинні блага віри, а, навпаки, завжди може сприяти тому, щоб глибше осягнути таїнство Христа і Церкви.

Поділ між християнами перешкоджає Церкві здійснювати властиву їй повноту католицькості в тих її дітях, які хоч і належать до неї в силу хрещення, однак відділені від повного сопричастя з нею. До того ж і самій Церкві стає важче виразити в життєвій дійсності повноту католицькості в усій її багатогранності.

Цей Священний Собор радо спостерігає, як щодня зростає участь вірних-католиків в екуменічному русі, й доручає єпископам у всьому світі, щоб вони старанно його підтримували і мудро ним керували.

- Глава ІІ -

Про здійснення екуменізму

5. Про відновлення єдності повинна піклуватися вся Церква - як вірні, так і пастирі; це стосується кожного, відповідно до його власних дарувань, чи у повсякденному християнському житті, чи в богословських та історичних дослідженнях. Ця турбота вже якоюсь мірою показує братню злуку, що існує між усіма християнами, і провадить Божою милістю до повної й досконалої єдності.

(Оновлення в Церкві)

6. Всяке оновлення Церкви[23], по суті, полягає у зростанні вірності її покликанню. Поза всяким сумнівом, це є основою руху до єдності. Церква-паломниця покликана Христом до такого постійного реформування, якого вона, як земна й людська установа, завжди потребує. Тому нехай у слушний час правильно і належним чином буде оновлено те, що менш вірно було збережено через певні обставини в певні часи - як у царині моралі, так і в церковному правопорядкові, чи навіть у способі викладу віровчення, що його слід старанно відрізняти від самого депозиту віри.

Тому це оновлення має особливе екуменічне значення. А різні прояви церковного життя, через які вже відбувається це оновлення: біблійний і літургійний рух, проповідування слова Божого та катехизація, апостольство мирян, нові форми чернечого життя, подружня духовність, соціальне вчення і соціальна діяльність Церкви, - можна вважати запорукою майбутнього розвитку екуменізму і знаменним його передвісником.

(Навернення сердець)

7. Справжній екуменізм немислимий без внутрішнього навернення. Адже з оновлення духу[24], зі самозречення та найщедрішого потоку любові випливає і зростає бажання єдності. Тому нам треба вимолювати в Божого Духа благодать щирого самозречення, смиренності й лагідності у служінні, а також дух братньої великодушності стосовно інших. “Отож благаю вас я, Господній в'язень, - каже Апостол народів, - поводитися достойно покликання, яким вас візвано, в повноті покори й лагідности, з довготерпеливістю, терплячи один одного в любові, стараючися зберігати єдність духа зв'язком миру” (Еф. 4:1-3). Це заохочення стосується насамперед до тих, хто возведений у священний сан, щоб продовжувати місію Христа, який до нас “прийшов не для того, щоб йому служили, але послужити” (Мт. 20:28).

Свідчення св. Йоана також стосується гріхів проти єдності: “Коли ми кажемо, що не згрішили, ми чинимо його неправдомовним, і слова його в нас немає” (1 Йо. 1:10). Тому смиренною молитвою просимо прощення у Бога та відділених братів, як і ми прощаємо винуватцям нашим.

Нехай пам'ятають усі християни: що чистіше в дусі Євангелія вони намагатимуться жити, то успішніше сприятимуть єднанню християн, і навіть тим самим здійснюватимуть його. Що тісніше вони будуть з'єднані сопричастям з Отцем, Словом і Духом, то глибше і легше зуміють збільшити взаємне братерство.

(Одностайна молитва)

8. Це навернення серця і святість життя разом з особистими і спільними молитвами за єдність християн треба вважати немовби душею всього екуменічного руху, тому цілком слушно їх можна назвати духовним екуменізмом.

Уже є звичним для католиків збиратися заради тієї молитви за єдність Церкви, якою палко звертався до Отця сам Спаситель напередодні своєї смерті: “Щоб усі були одно” (Йо. 17:21).

В деяких окремих випадках, наприклад під час встановлених “Молитов за єдність” і на екуменічних з'їздах, дозволено й навіть бажано, щоб католики єднались у молитві з відділеними братами. Такі спільні благання є дуже успішним засобом для вимолювання благодаті єднання і справжнім виявом тих уз, якими католики досі пов'язані з відділеними братами. “Бо де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я посеред них” (Мт. 18:20).

Проте сопричастя у Таїнствах (соmmunісаtіо іn ѕасrіѕ) не слід вважати таким засобом для відновлення єдності християн, що його можна застосовувати беззастережно. Таке сопричастя залежить передовсім від двох засад: свідчення про єдність Церкви і уможливлення участі у засобах благодаті. Принцип свідчення про єдність Церкви зазвичай забороняє вдаватися до такої співучасті. Натомість, згідно з принципом уможливлення доступу до благодаті, інколи така співучасть є бажаною. Що ж до конкретного порядку дій, то це нехай розважливо вирішує місцева єпископська влада, з урахуванням обставин часу, місця й конкретних осіб, хіба що місцева Єпископська Конференція, згідно з засадами власних статутів, або Апостольський Престол ухвалять інакше.

(Братнє взаємопізнання)

9. Треба пізнавати дух відділених братів. Для цього є необхідними відповідні студії в дусі доброзичливості й правди. Католики, належно підготовлені, нехай стараються здобути кращі знання про властиві відділеним братам віровчення й історію, духовне і богослужбове життя, релігійну психологію та культуру. Такому пізнанню з обох сторін дуже сприяють спільні конференції, передусім для обговорення богословських питань, де кожен міг би виступити як рівний серед рівних, - за тієї лише умови, що ті, хто бере в них участь під наглядом єпископів, є справді обізнаними у тій справі людьми. Через цей діалог стане яснішим і реальне становище католицької Церкви. Так краще можна дізнатися про погляди відділених братів і точніше викласти їм нашу віру.

(Екуменічне виховання)

10. Вивчення священного богослов'я та інших наук, особливо історичних, треба провадити також з екуменічної точки зору, щоб воно краще відповідало дійсному станові речей. Дуже важливо, щоб майбутні пастирі та священики володіли богослов'ям, опрацьованим саме таким чином, а не полемічним, особливо в тих питаннях, що стосуються відносин відділених братів із католицькою Церквою.

Адже саме від підготовки священиків найбільше залежать необхідна духовна освіта і виховання вірних та ченців.

Треба також, щоб католики, зайняті місіонерською працею на тій самій території, що й інші християни, ознайомились, особливо сьогодні, з тими питаннями, що їх екуменізм ставить перед їхнім апостольським служінням, а також із тими плодами, що їх він приносить.

(Спосіб викладу віровчення)

11. Спосіб і методи викладання католицької віри у жодному разі не мають стати перешкодою для діалогу з братами. Дуже важливо, щоб усе віровчення подавалося ясно. Ніщо не є таким чужим екуменізмові, як той фальшивий іренізм, який завдає шкоду чистоті католицького віровчення й затемнює його первісний і справжній сенс.

І водночас треба католицьку віру викладати глибше і правильніше, таким способом і такою мовою, які могли б бути справді зрозумілими для відділених братів...

Крім того, коли в екуменічному діалозі католицькі богослови, дотримуючись віровчення Церкви, разом із відділеними братами досліджують Божественні таїнства, вони повинні керуватись любов'ю до правди, доброзичливістю і смиренням. Порівнюючи різні віровчення, нехай вони пам'ятають, що існує певний порядок, або “єрархія” істин католицького віровчення, бо різним є їхній зв'язок з основами християнської віри. Так буде прокладено шлях, який завдяки цьому братерському змаганню приведе всіх до глибшого пізнання і яснішого виявлення незбагненних скарбів Христових[25].

(Співпраця з відділеними братами)

12. Нехай усі християни перед усіма народами сповідують свою віру у Триєдиного Бога, у воплоченого Сина Божого, нашого Ізбавителя й Господа, та спільними зусиллями у взаємній пошані нехай свідчать про нашу надію, яка ніколи нас не засоромить. Оскільки в наші часи дуже поширюється співпраця в соціальній сфері, всі люди покликані до цих спільних зусиль, особливо ті, що вірять у Бога, і насамперед усі християни, адже вони названі ім'ям Христовим. Така співпраця всіх християн яскраво засвідчує цю єдність, якою вони пов'язані, та повніше висвітлює лице Христа-Слуги. Треба, щоб ця співпраця, яка вже налагоджена в багатьох країнах, щораз більше вдосконалювалась, особливо в тих регіонах, де відбувається соціальне і технічне зростання. Це можуть бути спільні дії в таких напрямах: належне поцінування гідності людської особи, плекання блага миру, застосування євангельських засад у соціальному житті, розвиток наук і мистецтв у християнському дусі, а також використання різних засобів для подолання таких трагедій сьогодення, як голод і стихійні лиха, неграмотність і злидні, нестача житла і несправедливийрозподіл матеріяльних благ. Завдяки такій співпраці всі, хто вірує в Христа, легко можуть навчитися того, як їм краще пізнати одне одного й більше цінувати, - і так буде прокладено шлях до єдності християн.

- Глава ІІІ -

Про Церкви і церковні Спільноти,

відділені від Римського Апостольського Престолу

13. Звертаємо сьогодні свій погляд на дві основні категорії розколів, котрі розривають цілість незшитого хітону Христа.

Перші з них сталися на Сході: або через оспорювання догматичних формул Ефеського і Халкидонського Соборів, або пізніше, через розірвання церковного сопричастя між Східними Патріархатами і Римським Престолом.

Інші виникли на Заході, більш ніж чотири століття по тому, внаслідок подій, що їх ми звичайно звемо Реформацією. Після цього від Римського Престолу відокремились численні національні або конфесійні Спільноти. Між тими, в яких частково й далі зберігаються традиції та католицькі форми устрою, особливе місце посідає Англіканська Спільнота.

Ці різні поділи дуже відрізняються між собою не тільки з огляду на їхнє виникнення, місце й час, а й передусім щодо суттєвих і важливих питань, які торкаються віри та церковного устрою. Тому цей Священний Собор, не применшуючи значення різних обставин різних християнських Спільнот і відзначаючи зв'язки між ними, що збереглися всупереч поділові, вирішив викласти деякі зауваження заради розсудливого здійснення екуменічної діяльності.

І. Особлива увага до Східних Церков

(Особливості мислення й історії східних християн)

14. Чимало століть Церкви Сходу та Заходу йшли своїми власними шляхами, об'єднані, однак, братерським сопричастям віри і Таїнств, а якщо між ними виникали розбіжності щодо віри чи церковного правопорядку, то модератором у вирішенні їх за спільною згодою був Римський Престол. Серед інших важливих питань Священний Собор радо нагадує про те, що на Сході процвітає чимало партикулярних, тобто помісних, Церков, серед яких чільне місце займають Патріарші Церкви, а деякі з них пишаються своїм походженням від самих апостолів. Тому у східних християн переважали і ще нині переважають турбота й піклування про те, щоб зберегти тісні братерські зв'язки у сопричасті віри та любові, які повинні існувати між помісними Церквами, як між сестрами.

Так само слід сказати про те, що Церкви Сходу від початку свого існування володіють скарбом, з якого Церква Заходу чимало почерпнула в царині літургії, духовного передання й канонічного права. Не можна недооцінювати того факту, що основні догмати християнської віри про Пресвяту Тройцю і Слово Боже, воплочене з Діви Марії, були визначені на Вселенських Соборах, що відбулися на Сході. Щоб зберегти цю віру, ті Церкви багато витерпіли і досі страждають.

Передана апостолами спадщина була сприйнята у різних формах та різними способами, і від початку існування Церкви її пояснювали по-різному, залежно від способу мислення чи умов життя. Усе це, не кажучи вже про зовнішні причини, та й через брак порозуміння і любові, давало привід для поділів.

Тому цей Священний Собор закликає всіх - особливо тих, хто хоче ревно трудитися задля повернення бажаного сопричастя між Східними Церквами і католицькою Церквою, - щоб вони належним чином врахували особливі умови виникнення і зростання Східних Церков, а також характер відносин із Римським Престолом до поділу, та щоб про все це виробили для себе правильне судження. Ретельне дотримання цих вказівок найвищою мірою сприятиме встановленню бажаного діалогу.

(Літургійні та духовні традиції східних християн)

15. Усім також відомо, з якою любов'ю східні християни звершують літургійні богослужіння, - особливо служіння Євхаристії, що є джерелом життя Церкви і завдатком майбутньої слави, - завдяки яким вірні, об'єднані з єпископом, отримують доступ до Бога-Отця через Сина, Воплочене Слово, що страждав і був прославлений, та у вилитті Святого Духа приходять до сопричастя з Пресвятою Тройцею, стаючи “учасниками Божої природи” (2 Пт. 1:4). Тому через звершення Господньої Євхаристії у кожній Церкві твориться і зростає Церква Божа[26], а через співслужіння проявляється їхнє сопричастя.

У цьому літургійному служінні східні християни прекрасними гимнами прославляють завжди Діву Марію, яку Вселенський Собор в Ефесі урочисто проголосив Пресвятою Богородицею, щоб Христос був істинно й справді визнаний Сином Божим і Сином Людським, згідно зі Святим Писанням. Вони прославляють і багатьох святих, зокрема Отців вселенської Церкви.

А оскільки ці Церкви, хоч і є відділеними, мають істинні Таїнства, - особливо, силою апостольського наступництва, Священство та Євхаристію, завдяки яким і дотепер вони найтісніше з нами пов'язані, - певне сопричастя у Таїнствах (соmmunісаtіо іn ѕасrіѕ) у відповідних обставинах і за схваленням церковної влади є не лише можливим, а навіть рекомендується.

На Сході є також багата традиція духовного життя, що особливо проявляється в монашестві. Адже там від славних часів Святих Отців розквітала та монаша духовність, яка потім поширилась у західних країнах; з неї, мов із джерела, взяли початок латинські чернечі інститути і згодом не раз знаходили в ній нову силу і наснагу. Тому католикам настійно рекомендується частіше звертатися до цих духовних скарбів східних Отців, які підносять людину в її цілості до споглядання Божих речей.

Нехай усі знають, що пізнавати, шанувати, зберігати і плекати цю багатющу літургійну та духовну спадщину Сходу дуже важливо для вірного збереження повноти християнської традиції та для примирення східних і західних християн.

(Власний правопорядок східних християн)

16. Вже від самого початку Церкви Сходу керувались власним правопорядком, встановленим Святими Отцями і Соборами, зокрема Вселенськими. А оскільки певне розмаїття способів життя і звичаїв, як було вже згадано, аж ніяк не суперечить єдності Церкви, а навпаки - збільшує її красу й чимало сприяє здійсненню її місії, то Священний Собор, щоб усунути будь-які сумніви, заявляє, що Східні Церкви, пам'ятаючи про конечну єдність усієї Церкви, можуть керуватися власним правопорядком, як таким, що краще відповідає менталітетові їхніх вірних та їхньому духовному благові. Строге дотримання цієї традиційної засади, - якої, щоправда, не завжди дотримувались, - є неодмінною передумовою для відновлення єдності.

(Власна богословська спадщина)

17. Те, що було вже сказано про слушне розмаїття, бажаємо також заявити і про відмінності у викладі богословського вчення, бо для дослідження об'явленої правди на Сході та Заході застосовувалися різні методи й підходи з метою пізнання та сповідування Божих речей. Тому не дивно, що деякі аспекти об'явлених таїнств були часом сприйняті у більш відповідний спосіб і подані у кращому світлі однією стороною, ніж іншою. Так що можна сказати, що ті різні богословські формулювання нерідко швидше взаємодоповнюються, ніж суперечать одне одному. Що ж до автентичних східних богословських традицій, треба визнати, що вони найвищим чином закорінені у Святому Письмі, їх плекають і виражають у літургійному житті, вони насичені живим апостольським переданням, а також творами східних Отців та духовних авторів і ведуть до праведного способу життя, навіть більше - до повного споглядання християнської істини.

Складаючи Богові подяку за те, що багато східних дітей католицької Церкви, які бережуть цю спадщину і прагнуть якомога вірніше й повніше жити нею, вже живуть у повному сопричасті з братами, які плекають західну традицію, цей Священний Собор заявляє, що вся ця духовна і літургійна, дисциплінарна та богословська спадщина у різних її традиціях належить до повної католицькості й апостольськості Церкви.

(Заклик до співпраці)

18. Усе це старанно розглянувши, цей Священний Собор наново підтверджує все те, що було проголошено попередніми Священними Соборами і Римськими Архиєреями, тобто що для відновлення або збереження сопричастя і єдності треба “ніякого більше не складати на вас тягару, крім цього необхідного” (Ді. 15:28). Також палко бажає Собор, щоб для поступового досягнення єдності всі докладали зусиль у різних установах і формах церковного життя, передусім через молитву та братній діалог про віровчення і найнагальніші потреби душпастирства нашого часу. Так само Собор доручає пастирям і вірним католицької Церкви встановити близькі стосунки з тими, хто живе вже не на Сході, а далеко від своєї батьківщини, щоб зростала братня співпраця з ними в дусі любові й без жодного духу суперечок та протистояння. Якщо цю справу підтримати всім серцем, Священний Собор сподівається, що після усунення стіни, яка розділяє Західну і Східну Церкви, постане єдиний дім, наріжним каменем якого буде Ісус Христос, що створить із двох одне[27].

ІІ. Про відділені Церкви і церковні Спільноти на Заході

(Особливі обставини цих Спільнот)

19. Церкви і церковні Спільноти, які від'єднались від Римського Апостольського Престолу в часи великих потрясінь на Заході наприкінці Середньовіччя чи вже пізнішими віками, все ж поєднані з католицькою Церквою особливим cпорідненням і взаєминами, адже християнський народ протягом багатьох століть жив у церковній єдності.

А оскільки ті Церкви і церковні Спільноти своїм походженням, віровченням і духовним життям значно відрізняються не тільки від нас, а й одна від одної, то нелегкою справою є вірно їх описати, і тут ми не маємо такого наміру.

Хоч екуменічний рух і бажання миру з католицькою Церквою ще не всюди належно вкорінилися, все ж ми маємо надію, що з часом у всіх зростатимуть екуменічне чуття і взаємна повага.

Треба визнати, що між цими Церквами і Спільнотами, з одного боку, і католицькою Церквою - з іншого, існують значні розбіжності: і не лише історичного, соціологічного, психологічного й культурного характеру, а насамперед у тлумаченні об'явленої правди. А щоб, попри ці відмінності, можна було полегшити налагодження екуменічного діалогу, нижче хочемо дати певні вказівки, які могли б і повинні стати основою такого діалогу та спонукати до нього.

(Сповідування Христа)

20. Насамперед наша думка звертається до тих християн, які відкрито сповідують Ісуса Христа як Бога і Господа та єдиного посередника між Богом і людьми задля слави єдиного Бога - Отця, і Сина, і Святого Духа. Проте знаємо, що є немалі в них розбіжності з віровченням католицької Церкви про Христа, воплочене Слово Боже, про діло ізбавління, а звідси і про таїнство Церкви та її служіння, а також про роль Марії у ділі спасіння. І все-таки ми радіємо, бачачи, що відділені брати тяжіють до Христа як до джерела і центру церковного сопричастя. Охоплені бажанням злуки з Христом, вони щораз більше відчувають обов'язок шукати шлях до єдності й давати свідчення своєї віри перед усіма народами.

(Вивчення Святого Письма)

21. Любов і пошана до Святого Письма серед наших братів, майже культ його, спонукає їх постійно й ретельно вивчати Священні Писання, бо Євангеліє - це “сила Божа на спасіння кожному, хто вірує: перше юдеєві, а потім грекові” (Рим. 1:16).

Призиваючи Святого Духа, вони шукають Бога в самому Святому Писанні як того, що промовляє до них у Христі, воплоченому задля нас Слові Божому, якого провіщали пророки. У Святому Письмі вони споглядають життя Христа і все те, чого Божественний Учитель навчав і що вчинив для спасіння людей, особливо таїнства його смерті й воскресіння.

Та хоч відділені від нас християни визнають божественний авторитет Священних Книг, вони по-іншому, ніж ми, - і до того ж різні по-різному - розуміють відношення між Святим Письмом і Церквою, в якій, згідно з католицькою вірою, автентичне Вчительство займає особливе місце у поясненні та проповідуванні писаного слова Божого.

І все ж Священні Письмена є для цього діалогу чудовим знаряддям у могутній руці Божій задля досягнення тієї єдності, на яку Спаситель вказує всім людям.

(Таїнственне життя)

22. Щоразу, коли святе таїнство Хрещення звершується належним чином і згідно з Господньою настановою та приймається з відповідним внутрішнім налаштуванням, людина справді поєднується з розп'ятим і прославленим Христом та відроджується до участі в Божому житті, згідно зі словами Апостола: “Поховані з ним у хрещенні, з ним ви разом також воскресли, вірою в силу Бога, який воскресив його з мертвих” (Кол. 2:12)[28].

Отже, хрещення встановлює таїнственний зв'язок єдності, що триває між усіма відродженими через нього. Проте хрещення саме по собі є лише початком і вихідною точкою, оскільки воно змагає до осягнення повноти життя у Христі. Тому хрещення спрямоване до повного визнання віри, до повного членства в тій інституції спасіння, якої забажав сам Христос, і, нарешті, до повної участі в євхаристійному сопричасті.

Хоч недостатньою є та злука відділених від нас церковних Спільнот, яка випливає із хрещення, і хоч, на нашу думку, вони не зберегли справжньої й цілісної сутності євхаристійного Таїнства - передусім через відсутність святого таїнства Рукоположення, - усе ж таки, коли у Святій Вечері здійснюють спомин смерті й воскресіння Господа, то сповідують, що це означає життя в сопричасті з Христом, і очікують приходу Його у славі. Тому необхідно, щоб вчення про Вечерю Господню, про інші Таїнства й богопоклоніння, а також про церковні служіння, стали предметом діалогу.

23. Християнський спосіб життя тих братів живиться вірою у Христа, зміцнюється благодаттю хрещення і слуханням слова Божого. Він же виражається в особистій молитві, в роздумах над Святим Письмом, у житті християнської сім'ї, в богослужінні спільноти, яка збирається, щоб віддати хвалу Богові. Зрештою, їхнє богослужіння містить чимало очевидних елементів спільної в давнину літургії.

Віра у Христа приносить плоди у вигляді прославлення і подяки за благодіяння, отримані від Бога; до цього долучаються живе відчуття справедливості й щира любов до ближнього. Ця діяльна віра породила чимало установ для полегшення духовних і тілесних нещасть, виховання молоді, створення гуманніших соціальних відносин і встановлення загального миру.

Навіть якщо багато серед християн не так само, як католики, розуміють Євангеліє в моральних справах і не такі самі приймають рішення з важких питань сучасного суспільства, усе ж вони, як і ми, прагнуть дотримуватися слова Христового як джерела християнської чесноти й коритися настанові Апостола: “І все, що ви тільки говорили й робили, - все чиніть в ім'я Господа Ісуса, дякуючи Богові Отцеві через нього” (Кол. 3:17). Цей екуменічний діалог може початися із застосування Євангелія в моральних справах.

(Заохочення й перестороги)

24. Отже, коротко виклавши умови, за яких треба здійснювати екуменічну діяльність, і засади, якими вона має керуватися, ми з довірою дивимося в майбутнє. Цей Священний Собор заохочує вірних утримуватись від усякої легковажності й невторопної ревності, що могли б зашкодити справжньому поступові до єдності. Бо їхня екуменічна діяльність не може бути інакшою, як тільки уповні та щиро католицькою, тобто вірною правді, яку ми отримали від апостолів і Отців, відповідати вірі, яку завжди визнавала католицька Церква, і прямувати до тієї повноти, до якої Господь хоче, щоб його Тіло з часом доростало.

Цей Священний Собор висловлює наполегливе бажання, щоб починання синів католицької Церкви розвивалися разом із починаннями відділених братів, аби не ставити перешкод на шляхах Провидіння і не шкодити майбутнім спонукам Святого Духа. Крім того, Собор заявляє, що усвідомлює те, що ця свята постанова примирити всіх християн та об'єднати їх в одній і єдиній Церкві Христовій перевершує людські сили та спроможності. Тому він цілковито покладає свою надію на молитву Христа за Церкву, на любов Отця до нас і на силу Святого Духа. “Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний” (Рим. 5:5).

***

Все викладене в цьому Декреті й кожне з викладеного зокрема було до вподоби Отцям Священного Собору. І Ми апостольською владою, даною Нам Христом, разом із Високодостойними Отцями у Святому Духові це схвалюємо, вирішуємо і постановляємо; і те, що було соборно постановлено, наказуємо для Божої слави оприлюднити.

Рим, при соборі св. Петра,

21 листопада 1964 року.

Я, Павло, Єпископ Католицької Церкви

(Далі йдуть підписи Отців Собору)

ПРИМІТКИ

(1/128)   [1] Пор. 1Кор. 1:13.

(2/129)   [2] пор. 11710. 4;9; кол. 1:18-20; йо. 11:52.

[3]   пор. йо. 13:34.

[4]   Пор. Йо. 16:7.

[5]   Пор. 1 Кор. 12:4-11.

[6]   пор. мт. 2ѕ;1ѕ-20; йо. 20:21-23.

(3/130)   [7] Пор. Мт. 16:19.

[8]   Пор. Лк. 22:32.

[9]   пор. йо. 21;15-17.

[10] Пор. Еф. 2:20.

[11] Пор. 1 Пт. 2:25; Перший Ватиканський Собор. Догм. конст. Раѕґог аеґетиѕ // Со1І. Ьас. 7,

482 а.

[12] Пор. Іс. 11:10-12.

[13] пор. Еф. 2:17-1з;мр. 16:15.

[14] Пор. 1 Пт. 1:3-9.

[15] пор. 1 кор. 11:18-19; гал. 1=в-9; 1 йо. 2:18-19.

[16] Пор. 1 Кор. 1:11 ідалі; 11:22.

(4/131)  [17] Пор. Флорентійський Собор, сесія УІІІ, декрет Ехѕиіґаґе Бео // Мапѕі 31, 1055 А.

[18] Пор. св. Августин. На Пс. 32, поясн. (Епагтаґіопеѕ) ІІ, 29 // РІ. 36, 299.

[19] Пор. Четвертий Латеранський Собор. Конст. І\/` // Мапѕі 22, 990; Другий Ліонський Собор. Сповідування віри Михаїла Палеолога // Мапѕі 24, 71Е; Флорентійський Собор, сесія УІ. Деф. Ьаеґепґит саеіі // Мапѕі 31, 1О26Е.

(6/133)  [20] Пор. Як. 124; Рим. 12:1-2.

[21] Пор. 2 Кор. 4:10; Флп. 2:5-8.

[22] Пор. 5:27.

(7/134)  [23] Пор. П'ятий Латеранський Собор, сесія ХІІ. Конст. Сопѕґіґиі // Мапѕі 32, 988 В-С.

[24] Пор. Еф. 4:23-24.

(9/136)  [25] Пор. 3:8.

(12/139)  [26] Пор. св. Йоан Золотоустий. Гом. на Йоана ХІУІ // РЄ 59, 260-262.

(13/140)  [27] Флорентійський Собор, сесія УІ. Деф. Ьаеіепіит саеІі // Мапѕі 31, 1026Е.

(15/142)  [28]  Пор. Рим. 6:4.
 

ЗАВАНТАЖИТИ текст в (pdf+ocr,14st.,ukr,0,36Mb)


5_Unitatіѕ-redintеgrаtіо_(1964,2014) Любов Бога до нас виявилась у тому, що єдинородний Син Божий був посланий Отцем у світ, щоб, ставши людиною, Він через відкуплення відродив увесь рід людський і зібрав його в одне[2]. Перш ніж принести Себе самого як чисту жертву на жертовнику хреста, Він молив Отця за віруючих, кажучи: “Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об'єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав” (Йо. 17:21). А в своїй Церкві Він установив дивовижне таїнство Євхаристії, звершення якого виражає і будує єдність Церкви...   (pdf+ocr,14st.,ukr,0,36Mb)

(УВАГА! Текст документу перебрано вручну і наново відформатовано, тож саме тому можливі де-які граматичні помилки чи інші "ляпи")