АРОЅTОLІСАM АСTUОЅІTАTЕM
Павло, єпископ,
слуга слуг Божих,
спільно з Отцями Священного Собору
на вічний спомин про справу
ДЕКРЕТ
ПРО АПОСТОЛЯТ МИРЯН
Вступ
1. Бажаючи, щоб АПОСТОЛЬСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ Народу Божого пожвавішала[1], Священний Собор звертає свою увагу на вірних Христові мирян, про особливу й необхідну роль яких у місії Церкви він уже згадував в інших місцях[2]. Бо апостолят мирян, який випливає з їхнього християнського покликання, завжди існуватиме в Церкві. Саме Святе Письмо багато разів засвідчує, якою спонтанною і плідною була така діяльність на початках Церкви (пор. Ді. 11:19-21, 18:26; Рим. 16:1-16; Флп. 4:3).
Нинішня епоха очікує від мирян не меншої ревності; мало того, сучасні обставини вимагають розширення й пожвавлення їхнього апостоляту. Постійне зростання чисельності населення, науково-технічний прогрес, тісніші стосунки між людьми не тільки відкрили безмежне поле для апостоляту мирян, у більшості випадків доступне лише їм, а й зумовили нові проблеми, які потребують від мирян невпинної турботи і завзяття. Необхідність такого апостоляту стрімко зросла у зв'язку з посиленням автономізації багатьох сфер людського життя, і так має бути, однак новий стан речей підсилює ризик відхилення від етичних та релігійних норм і зумовлює велику небезпеку для християнського життя. Крім того, у багатьох регіонах, де кількість священиків невелика, або, як іноді буває, вони позбавлені свободи, необхідної для їхнього служіння, без діяльності мирян Церква навряд чи може бути присутньою й активно діяти. Знаком такої багатогранної та нагальної необхідності є очевидна дія Святого Духа, який вселяє у серця мирян глибоке усвідомлення їхньої відповідальності й спонукає служити Христові та Церкві за будь-яких обставин[3].
У цьому декреті Собор має на меті описати природу, характер і різноманітні форми апостоляту мирян, а також визначити його основні засади й дати пастирські настанови для успішнішого його здійснення. При перегляді канонічного права все це нехай буде нормою в тих питаннях, які стосуються до апостоляту мирян.
- Глава І -
Про покликання мирян до апостоляту
(Участь мирян у місії Церкви)
2. Церква була заснована для того, щоб, поширюючи Царство Христове по всій землі на славу Бога-Отця, зробити всіх людей учасниками спасительного ізбавління[4] і щоб через них увесь світ був спрямований до Христа. Всяка діяльність таїнственного Тіла, скерована на досягнення цієї мети, називається апостолятом, що його Церква здійснює через усіх своїх членів різними способами, бо християнське покликання за своєю природою є також покликанням до апостоляту. Як у живому тілі жоден член не буває зовсім пасивним, а бере участь у житті тіла та його діяльності, так і в Тілі Христовому, яким є Церква, все тіло “згідно з відповідним діянням кожного члена, від нього бере зріст” (Еф. 4:16). Крім того, поєднання та сполучення членів у цьому тілі є такими, що про член, який не діє в міру своїх сил для збільшення тіла, треба сказати, що він не приносить користі ані Церкві, ані собі самому.
У Церкві існують різноманітні служіння, однак місія її - єдина. Апостолам та їхнім наступникам Христос доручив завдання освячувати, навчати і правити від його імені та його владою. Але й миряни, будучи учасниками священичого, пророчого та царського служіння Христа, виконують свою частину місії всього Народу Божого у Церкві та світі[5]. Вони справді здійснюють апостолят своєю працею для проповідування Євангелія та освячення людей, а також задля вдосконалення земного устрою і сповнення його євангельським духом. Тому їхня праця на цьому полі дає виразне свідчення про Христа і служить спасінню людей. Оскільки для стану мирян властиво жити у світі й перебувати у вирі світських справ, то вони покликані Богом до того, щоб, палаючи християнським духом, виконати свою місію - бути закваскою в світі.
(Основи апостоляту мирян)
3. Миряни отримують обов'язок і право здійснювати апостолят внаслідок самого їхнього єднання з Христом-Головою. Долучених до таїнственного Тіла Христового через хрещення, зміцнених силою Святого Духа через миропомазання, їх посилає на апостолят сам Господь. Миряни посвячуються у Царське священство і народ святий (пор. 1 Пт. 2:4-10), щоб приносити духовні жертви всіма своїми справами і свідчити про Христа всьому світові. Через святі Таїнства, передусім через Пресвяту Євхаристію, передається і підтримується та любов, яка є душею всього апостоляту[6].
Апостолят звершується у вірі, надії та любові, що їх Святий Дух щедро вливає в серця усіх членів Церкви. Мало того, заповідь любові, яка є найголовнішою настановою Господа, спонукає всіх вірних шукати слави Божої через прихід його Царства, а також життя вічного для всіх людей, щоб вони пізнали єдиного істинного Бога і посланого Ним Ісуса Христа (пор. Йо. 17:3).
Тому всім вірним Христовим доручається почесне завдання - співпрацювати для того, щоб Божу благовість спасіння пізнали і прийняли всі люди в різних куточках світу.
Для виконання цього апостоляту Святий Дух, який звершує освячення Народу Божого через служіння і святі Таїнства, обдарував вірних також особливим дарами (пор. 1 Кор. 12:7), розподіляючи їх “кожному, як Він хоче” (1 Кор. 12:11), щоб усі “служили один одному, кожен тим даром, що його прийняв, як добрі домоуправителі різноманітної Божої благодаті” (1 Пт. 4:10) для будування всього Тіла в любові (пор. Еф. 4:16). Отримавши ці харизми, навіть найпростіші, кожен віруючий отримує право й обов’язок використовувати їх у Церкві та світі для блага людей і будування Церкви у свободі Святого Духа, який “віє, куди забажає” (Йо. 3:8). Все це миряни мають здійснювати у спільності з братами у Христі, особливо зі своїми пастирями, яким належить судити про справжню природу і правильне використання цих дарів, - не для того, щоб згасити дію Духа, а для того, щоб усе перевіряти і триматися того, що добре (пор. 1 Сол. 5:12, 19, 21)[7].
(Апостольський вимір духовності мирян)
4. Оскільки Христос, посланий Отцем, є джерелом і началом усього апостоляту Церкви, то очевидно, що плідність апостоляту мирян залежить від їхнього життєвого єднання з Христом. Як сказав Господь: “Хто — перебуває в мені, а я в ньому, - той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете” (Йо. 15:5). Таке життя у тісному єднанні з Христом Церква підтримує духовними засобами, спільними для всіх вірних, особливо діяльною участю у літургійних богослужіннях[8]. Миряни мають вдаватися до цих засобів так, щоб, старанно виконуючи свої світські обов’язки у звичайних життєвих обставинах, не втратити єдності з Христом, а постійно зростати в цій єдності, виконуючи свою працю згідно з волею Бога. Нехай вони просуватимуться цим шляхом до святості радо й охоче, намагаючись перемагати труднощі розсудливістю і терпінням[9]. Ані сімейні турботи, ані жодні інші земні справи не мають бути відокремлені від їхнього духовного життя, за словами Апостола: “І все, що б ви тільки говорили й робили, - все чиніть в ім’я Господа Ісуса Христа, дякуючи Богові Отцеві через нього” (Кол. 3:17).
Таке життя потребує постійного зростання у вірі, надії та любові.
Лише у світлі віри й у роздумах над словом Божим кожен може: завжди і всюди пізнавати Бога, в якому “живемо, рухаємося й існуєм” (Ді. 17:28); у будь-якій події шукати його волю; впізнати Христа в кожній людині, незалежно від того, близька вона чи ні; правильно розуміти справжнє значення та вартість земних речей - тобто їхню власну цінність і підпорядкованість призначенню людини.
Ті, що мають таку віру, живуть у надії “виявлення синів Божих” [Рим. 8:19], пам'ятаючи про хрест і воскресіння Господа.
Під час мандрівки цьогочасним життям, сокровенно поєднані з Христом у Богові та вільні від неволі багатства, прагнучи тих благ, які існують вічно, вони щедро й повною мірою присвячують себе поширенню Царства Божого, оформленню та вдосконаленню устрою земних речей у християнському дусі. В різних обставинах цього життя вони отримують силу з надії, вважаючи, що “страждання нинішнього часу нічого не варті супроти майбутньої слави, яка має нам з’явитися” (Рим. 8:18).
Натхненні любов’ю, що від Бога походить, вони творять добро всім, а особливо одновірцям (пор. Гал. 6:10), відкидаючи “всяку злобу й усякий підступ, лицемірство, заздрість і всілякі обмови” (1 Пт. 2:1), і таким чином привертають людей до Христа. Любов Божа, яка “влита в серця наші Святим Духом, що нам даний” (Рим. 5:5), дає мирянам можливість діяльно засвідчувати у своєму житті дух заповідей Блаженств. Наслідуючи Христа в його бідності, вони не впадають у відчай через нестачу земних благ і не вихваляються надлишком Наслідуючи Христа в його смиренні, вони не бажають марнотної слави (пор. Гал. 5:26), а прагнуть подобатися більше Богові, ніж людям, завжди готові все залишити заради Христа (пор. Лк. 14:26) і постраждати за правду (пор. Мт. 5:10), пам'ятаючи слова Господа: “Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною” (Мт. 16:24). Плекаючи християнську приязнь між собою, вони допомагають одне одному за кожної потреби.
Ця властивість духовного життя мирян має проявлятися відповідно до їхнього подружнього й сімейного стану, безженності чи вдівства, в обставинах недуги, у професійній чи суспільній діяльності. Тому хай вони невпинно розвивають у собі якості й таланти, їм даровані відповідно до цих обставин свого життя, і використовують дари, отримані від Святого Духа.
Крім того, нехай миряни, які, йдучи за своїм покликанням, вступили до якогось об'єднання або інституту, схвалених Церквою, стараються вірно дотримуватись особливостей духовного життя, властивих тому об'єднанню чи інститутові.
Нехай вони також дуже цінують професійні вміння, родинні та громадянські почуття і ті чесноти, що стосуються до суспільного життя: чесність, дух справедливості, щирість, людяність, силу духу, - бо без них не може існувати також справжнє християнське життя.
Досконалим прикладом такого духовного й апостольського життя є Пресвята Діва Марія, Цариця апостолів, яка - у час свого земного життя, спільного для всіх, сповненого сімейних турбот та різних справ, - завжди перебувала у тісній єдності зі своїм Сином і особливим чином брала участь у ділі Спасителя. Тепер же, вознесена на небеса, “своєю материнською любов’ю вона дбає про тих братів свого Сина, які ще паломничають на земному шляху, а надто про тих, хто перебуває в небезпеках і скруті, аж поки не приведе їх до щасливої батьківщини”[10]. Нехай усі її глибоко почитають і довіряють її материнській опіці своє життя і свій апостолят.
- Глава ІІ -
Про поставлену мету
(Вступ)
5. У Христовому подвигові ізбавління, який стосується насамперед до спасіння людини, передбачено також оновлення всього земного ладу. Тому місія Церкви полягає не лише в тому, щоб нести людям благовість Христа і його благодать, а й у тому, щоб пройняти і вдосконалити євангельським духом весь устрій земних речей. Миряни, виконуючи цю місію Церкви, здійснюють свій апостолят і в Церкві, й у світі, як у духовному устрої, так і в земному. Хоч ці устрої є різними, але вони так пов’язані між собою в єдиному Божому задумі, що сам Бог має намір у Христі перетворити весь світ на нове творіння - спочатку на цій землі, а повною мірою в останній день. В обох цих устроях кожен мирянин, будучи водночас віруючим і громадянином, повинен постійно керуватися лише християнським сумлінням.
(Апостолят проповідування й освячення)
6. Місія Церкви полягає у спасінні людей, яке досягається вірою у Христа й завдяки його благодаті. Тому апостолят Церкви і всіх її членів передусім скерований на те, щоб розкривати світові словами й ділами благовість Христову, а також передавати його благодать. Це досягається насамперед служінням слова і святих Таїнств, яке особливим чином доручене клирові. Але й миряни беруть важливу участь у цьому служінні, щоб бути “співробітниками правді” (3 Йо. 8). Саме в цій царині апостолят мирян і пастирське служіння взаємно доповнюють одне одного.
Перед мирянами відкриті незліченні нагоди, щоб здійснювати апостолят проповідування Євангелія та освячення. Саме свідчення християнського життя й добрі справи, що їх вони чинять у надприродному дусі, мають силу навертати людей до віри і до Бога, адже каже Господь: “Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі” (Мт. 5:16).
Однак апостолят мирян полягає не лише у свідченні життям. Справжні апостоли шукають можливості словами проповідувати Христа як невіруючим, щоб навернути їх до віри, так і віруючим, щоб настановити, утвердити й закликати їх до ревнішого життя. “Бо любов до Христа спонукує нас” (2 Кор. 5:14). В усіх серцях мають лунати слова Апостола: “Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії” (1 Кор. 9:16)11.
А оскільки в наші часи постають нові питання й поширюються небезпечні та згубні погляди, які намагаються знищити в корені релігію, моральний лад і навіть саме людське суспільство, цей Священний Собор наполегливо закликає мирян, щоб кожен з них, у міру своїх дарувань і знань та згідно з духом Церкви, більше старався роз'яснювати й захищати християнські засади, а також правильно прикладати їх до проблем сьогодення.
(Встановлення християнського ладу)
7. Задум Божий щодо світу полягає в тому, щоб люди спільними зусиллями оновили та постійно вдосконалювали земний устрій.
Все, що належить до земного устрою, - тобто блага життя і сім'ї, культура, економіка, мистецтва та професії, установи політичної спільноти, міжнародні відносини й таке інше, а також їхній розвиток і прогрес, - не лише є засобами досягнення остаточної мети людини, а й має власну цінність, надану їм Богом, незалежно від того, як їх розглядати: самих по собі чи як частини всього земного устрою: “І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре” (Бут. 1:31). Ця природна їхня добротність набуває особливої гідності через їхнє відношення до людської особи, для служіння якій вони створені. Богові було до вподоби поєднати все - і природне, і надприродне - у Христі Ісусі, “щоб у всьому він мав першенство” (Кол. 1:18). Однак це призначення не лише не позбавляє земний устрій його автономії, питомих цілей, законів, вимог та значення для блага людей, а й удосконалює його міцність та власну значущість і водночас встановлює його відповідність із цілісним покликанням людини на землі.
В ході історії використання земних благ було осквернене важкими пороками, бо люди, обтяжені первородним гріхом, часто дотримувалися хибних поглядів щодо істинного Бога, людської природи і засад морального закону. Все це призвело до зіпсуття людських звичаїв та інститутів, а часто й до нехтування людською особою. Навіть сьогодні немало людей, надмірно покладаючись на прогрес природничих наук і техніки, схиляються до ідолопоклонства перед земними речами, стаючи радше їхніми рабами, ніж господарями.
Вся Церква має працювати над тим, щоб люди стали здатними правильно влаштовувати земний устрій і скеровувати його через Христа до Бога. Пастирям належить ясно проповідувати засади вчення про мету створення світу і про використання земних речей, надавати моральну та духовну допомогу, щоб оновити земний устрій у Христі.
А миряни нехай дбають про оновлення земного устрою як про виконання власного обов'язку і діють у цій сфері чітко й рішуче, спонукувані християнською любов’ю й керуючись світлом Євангелія та духом Церкви. Як громадяни нехай вони співпрацюють з іншими громадянами, застосовуючи свої власні вміння, беручи на себе відповідальність і в усьому та всюди шукаючи справедливість Царства Божого. Земний устрій треба оновити таким чином, щоб, зберігаючи свої власні закони, він узгоджувався з високими засадами християнського життя і був пристосований до різних обставин місця, часу та народів. Серед справ апостоляту мирян вагоме місце займає соціальна діяльність християн, тому Священний Собор бажає, щоб вона поширилася сьогодні на всю сферу земних благ, зокрема на культуру".
(Доброчинна діяльність)
8. Хоч будь-яка справа апостоляту має отримувати своє джерело та силу в любові, деякі справи за своєю природою можуть стати живим свідченням цієї любові. Христос-Господь бажав, щоб вони були знаменням його месіянського посланництва (пор. Мт. 11:4-5).
Найбільша заповідь у законі - любити Бога всім серцем своїм і ближнього свого, як самого себе (пор. Мт. 22:37-40). Цю заповідь любові до ближнього Христос зробив власною і збагатив її новим змістом, коли забажав зрівняти Себе і своїх братів як об'єкт доброчинної любові, кажучи: “Усе, що ви зробили одному з братів моїх найменших, - ви мені зробили” (Мт. 25:40). Прийнявши людську природу, Він об'єднав із Собою надприродною солідарністю все людство в одну сім'ю і проголосив любов ознакою своїх учнів, сказавши: “З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати” (Йо. 13:35).
Свята Церква від самих своїх початків, поєднуючи “агапе” [братню трапезу] з Євхаристійною Вечерею, засвідчувала свою повну єдність довкола Христа через доброчинну любов; так у всі часи її пізнають за цією ознакою. Радіючи добрим починанням інших, вона проголошує доброчинні діла любові своїм невід'ємним обов'язком і правом. Тому Церква особливо пошановує милосердя до бідних та хворих, так звані харитативні справи і взаємодопомогу для полегшення різноманітних людських потреб[13].
А сьогодні така діяльність і справи милосердя стали ще потрібнішими й загальнішими, бо через розвиток засобів комунікації відстані між людьми наче скоротилися і всі мешканці землі стали ніби членами однієї сім'ї. Сьогодні доброчинна діяльність може і повинна охопити всіх людей та всі потреби. Хоч де перебувають люди, які не мають їжі, води, одягу, оселі, медичної допомоги, праці, освіти й усього іншого, що потрібне для справді людського життя, або ті, що страждають від лих і хвороб, у вигнанні чи в’язниці, - скрізь повинна християнська любов їх шукати і знаходити, оточувати дбайливою опікою й надавати належну допомогу. Цей обов'язок покладається передусім на успішних та заможних людей і народів[14].
Щоб практика такої любові не підлягала сумнівам - як щодо суті, так і щодо зовнішньої форми, - треба бачити у кожному ближньому образ Божий, за яким він створений, і Христа-Господа, якому справді приносимо те, що даруємо нужденній людині. З найвищою гуманністю треба зважати на свободу і гідність особи, яка приймає допомогу. Не можна заплямовувати чистоту намірів шуканням власної користі чи бажанням володіти[15]. Передусім слід дотримуватись вимоги справедливості, щоб не називати дарами любові те, що належиться вже за справедливістю. Треба усувати причини зла, а не лише його наслідки, і допомогу надавати таким чином, щоб ті, хто її отримує, поступово звільнялися від зовнішньої залежності й могли вже самі давати собі раду.
Отже, нехай миряни високо цінують і в міру сил підтримують справи милосердя та установи громадської опіки - як приватні, так і суспільні, а то й міжнародні, - які надають успішну допомогу окремим нужденним людям та цілим народам. Нехай вони при цьому співпрацюють з усіма людьми доброї волі[16].
- Глава ІІІ -
Про різні ділянки апостоляту
(Вступ)
9. Миряни здійснюють свій різноманітний апостолят і в Церкві, й у світі. В обох випадках існує багато ділянок для апостольської діяльності, серед яких ми хочемо нагадати тут про деякі важливіші: церковні громади, сім’ю, молодь, суспільне середовище, національний та міжнародний устрій. Оскільки у наш час жінки беруть щораз активнішу участь у житті всього суспільства, дуже вагомою є також їхня ширша співучасть у різних ділянках апостоляту Церкви.
(Церковні громади)
10. Як учасники служіння Христа - Первосвященика, Пророка і Царя, миряни беруть активну участь у житті й діяльності Церкви. Їхня діяльність у церковних громадах є настільки необхідною, що без неї й сам пастирський апостолят часто не може досягти свого повного успіху. Адже миряни, сповнені апостольського духу, за прикладом тих чоловіків та жінок, які допомагали Павлові у проповідуванні Євангелія (пор. Ді. 18:18, 26; Рим. 16:З), доповнюють те, чого не вистачає їхнім братам, і підтримують дух пастирів та решти вірного народу (пор. Кор. 16:17-18). Надихаючись діяльною співучастю в літургійному житті своєї громади, миряни старанно допомагають у її апостольських трудах; навертають до Церкви людей, які, можливо, стоять осторонь; віддано співпрацюють для проповідування слова Божого, особливо через катехитичне навчання; застосовують свої знання та вміння, щоб зробити успішнішими душпастирство й управління майном Церкви.
Парохія дає виразний приклад апостоляту на рівні громади, збираючи воєдино розмаїття людей і долучаючи їх до вселенської широти Церкви[17]. Нехай миряни звикають працювати в парохії у тісній злуці зі своїми священиками[18], довіряти церковній громаді власні та світові проблеми, а також питання про спасіння, щоб розглядати їх і вирішувати спільними зусиллями. Хай у міру своїх сил допомагають у будь-якому апостольському або місіонерському почині своєї церковної сім'ї.
Нехай вони постійно плекають у собі почуття приналежності до єпархії, клітиною якої немовби є парохія, і будуть завжди готовими на заклик свого пастиря взяти участь у єпархіяльних починах. Мало того, щоб задовольняти потреби міст і сільських районів[19], хай не обмежують свою співпрацю межами парохії чи єпархії, а стараються вийти на міжпарохіяльний, міжєпархіяльний, національний чи міжнародний рівні. Все це стає нагальною потребою, бо щоденне зростання міграції населення, розвиток взаємин і доступність комунікацій уже не дозволяють жодній частині суспільства замикатися в собі. Отож миряни мають піклуватися про потреби народу Божого, розсіяного по всіх землях. Передусім нехай вони беруть активну участь у місіонерських проектах, надаючи матеріяльну, а то й особисту допомогу. Бо обов'язком і честю для християн є віддавати Богові частину благ, отриманих від Нього.
(Сім’я)
11. Оскільки Творець усього встановив подружню спільноту началом та основою людського суспільства і своєю благодаттю зробив її великим Таїнством у Христі та в Церкві (пор. Еф. 5:32), апостолят подружніх пар і сімей має особливе значення як для Церкви, так і для громадянського суспільства.
Члени християнського подружжя є співпрацівниками благодаті й свідками віри одне для одного, для своїх дітей та інших родичів. Для дітей вони - перші проповідники і вчителі віри: словом та прикладом вони виховують дітей для християнського й апостольського життя, розсудливо допомагають їм обрати свій життєвий шлях і старанно плекають у них священне покликання, якщо воно зародилося.
Обов'язком членів подружжя завжди було (а сьогодні це є великою частиною їхнього апостоляту) таке: своїм життям показати й підтверджувати нерозривність і святість подружнього зв'язку, мужньо обстоювати дані батькам та опікунам право й обов’язок виховувати дітей у християнській вірі, захищати гідність і законну самобутність сім'ї. Тому нехай вони та інші християни співпрацюють із людьми доброї волі, щоб ці права залишилися недоторканними у цивільному законодавстві. Треба звертати увагу влади на потреби сімей щодо житла, виховання дітей, умов праці, соціального забезпечення та системи оподаткування. У регламентації справ мігрантів право на спільне проживання сім'ї має бути забезпечене у повному обсязі[20].
Сім’я отримала від Бога місію бути першою й життєво необхідною клітиною суспільства. Вона виконає цю місію, якщо стане домашнім храмом Церкви у взаємній любові її членів та спільній молитві до Бога, якщо вся сім’я буде жити літургійним життям Церкви, якщо, нарешті, виявлятиме діяльну гостинність, обстоюватиме справедливість і чинитиме добрі справи, піклуючись про нужденних братів. Серед різноманітних обов’язків сімейного апостоляту треба назвати й такі: всиновлювати покинутих дітей, гостинно приймати подорожніх, надавати допомогу в управлінні школами, підтримувати молодь порадами та матеріяльними засобами, допомагати зарученим краще готуватися до шлюбу, брати участь у катехизації, підтримувати подружжя й сім'ї, які потребують духовної та моральної допомоги, а людей похилого віку не лише забезпечувати всім необхідним, а й ділитися з ними іншими здобутками економічного прогресу.
Завжди і всюди - особливо в тих регіонах, де лише проростають перші паростки Євангелія, або де Церква перебуває на стадії зародження, або де вона перебуває у скрутних обставинах, - християнські сім'ї можуть надавати світові неоціненне свідчення про Христа, всім своїм життям втілюючи Євангеліє й показуючи приклад християнського подружжя[21].
Для успішнішого досягнення завдань і цілей свого апостоляту сім’ям доцільно об'єднуватись у певні групи[22].
(Молодь)
12. Молодь має великий вплив у сучасному суспільстві[23]. Життєві обставини молодих людей, їхній світогляд, а також їхні стосунки із членами власної сім'ї останнім часом суттєво змінилися. Часто молодь надто швидко звикає і пристосовується до нових соціальних та економічних умов. Але хоч їхнє суспільне й політичне значення постійно зростає, виглядає, що їм мовби не під силу взяти на себе нові обов'язки.
Збільшення ваги молоді в суспільстві вимагає від них відповідної апостольської діяльності. Крім того, їх спонукають до цього ще й природні властивості молодого віку. Стаючи свідомими особистостями, надихаючись завзяттям до життя і прагнучи активної діяльності, вони беруть на себе відповідальність, бажаючи зайняти своє місце в суспільному та культурному житті. Якщо це завзяття проймається Христовим духом і керується послухом та любов'ю до пастирів Церкви, тоді можна очікувати плідного результату. Такі молоді люди повинні стати першими і безпосередніми апостолами молоді, здійснюючи апостолят у своєму колі власними зусиллями й беручи до уваги соціальні обставини, серед яких вони проживають[24].
Нехай дорослі подбають про налагодження з молоддю дружніх стосунків, що дало б можливість обом сторонам, долаючи вікову різницю, взаємно зрозуміти одна одну та поділитися кожна своїми власними дарами. Дорослим треба надихати молодь до апостоляту, насамперед власним прикладом, а за нагоди - доброю порадою і реальною допомогою. Молодь, зі свого боку, нехай плекає повагу до старших і довіру до них; і хоч молодим людям властиво схилятися до різних новацій, нехай вони також належним чином пошанують гідні традиції.
Діти теж мають свою відповідну апостольську діяльність. У міру своїх сил вони можуть бути живими свідками Христа серед своїх товаришів.
(Апостолят у суспільстві)
13. Апостолят у суспільній сфері - тобто прагнення формувати у християнському дусі світогляд і звичаї, закони та структури того суспільства, в якому кожен з нас живе, - є такою великою мірою обов’язком і завданням мирян, що ніхто інший ніколи не зможе виконати його належним чином. У цій сфері миряни можуть здійснювати апостолят як рівні серед рівних. Тут вони своє свідчення життя доповнюють свідченням слова[25]. Так, миряни є більш здатними допомагати своїм братам у ділянках праці, професійної діяльності, навчання, місця проживання, відпочинку й різних товариств.
Цю місію Церкви у світі миряни виконують, передусім узгоджуючи своє життя з вірою, завдяки чому вони стають світлом для світу. Своєю чесністю в будь-якій справі вони пробуджують у всіх любов до правди та добра і цим врешті привертають до Христа й Церкви. Братньою любов’ю, з якою миряни поділяють умови життя, працю, скорботи і сподівання братів, вони поступово готують серця усіх до дії спасенної благодаті. Повною мірою усвідомлюючи свою роль у побудові суспільства, вони прагнуть виконувати свої домашні, суспільні та професійні обов'язки з християнською великодушністю. Таким чином, їхній спосіб поведінки поступово проникає в усі сфери життя і праці.
Нехай цей апостолят охоплює всіх, хто перебуває поруч, і не виключає жодних духовних чи матеріяльних благ, що їх миряни можуть надати. Але справжні апостоли, не вдовольняючись лише цими справами, прагнуть також словом звіщати про Христа своєму ближньому, адже багато хто може почути Євангеліє і пізнати Христа лише через мирян, які є поруч з ними.
(Національний та міжнародний рівні апостоляту)
14. Безмежний простір для апостоляту відкривається на національному та міжнародному рівнях, де миряни служать передусім своєю християнською мудрістю. Люблячи свою батьківщину і віддано виконуючи свій громадянський обов'язок, католики мають розуміти, що вони повинні дбати про справжнє спільне благо й уміти надати своїй думці такої ваги в суспільстві, щоб державна влада діяла справедливо, а закони відповідали моральним приписам та спільному благові. Католики, досвідчені в державних справах і належним чином утверджені у вірі та християнському вченні, нехай не відмовляються від державної діяльності, тому що, виконуючи її гідно, вони можуть прислужитися спільному благові й водночас підготувати дорогу для Євангелія.
Нехай католики співпрацюють з усіма людьми доброї волі для утвердження всього, “що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що шанобливе” (Флп. 4:8). Нехай ведуть з ними діалог, випереджаючи їх своєю розсудливістю й гуманністю, і разом з ними шукають способів, як можна вдосконалити суспільні та державні інституції згідно з духом Євангелія.
Серед ознак нашого часу окремої уваги заслуговує невпинне зростання почуття солідарності всіх народів. Тому завдання апостоляту мирян полягає в тому, щоб старанно плекати це почуття й перетворювати його на щиру ісправжню братню любов. Крім того, миряни мають також усвідомлювати завдання, які постають у міжнародній сфері, й ті питання, теоретичні та практичні, які потребують відповідей, особливо щодо народів, які розвиваються[26].
Нехай усі, що працюють в інших країнах або допомагають їм, пам'ятають, що відносини між народами мають бути справжнім братнім спілкуванням, у якому кожна сторона і дає, і отримує. А ті, що подорожують за кордоном у міжнародних або особистих справах чи з метою відпочинку, хай усвідомлюють, що вони всюди є водночас мандрівними проповідниками Христа, і відповідно до цього поводяться.
- Глава ІV -
Про різні форми апостоляту
15. Миряни можуть здійснювати свою апостольську діяльність або окремо, або об'єднуючись у різні громади й товариства.
(Значення і розмаїття апостоляту окремих громадян)
16. Апостолят, що його здійснює кожен мирянин окремо і який щедро випливає із джерела справді християнського життя (пор. Йо. 4:14), є началом та умовою всього апостоляту мирян, навіть організованого, і ніщо не може його замінити. Усі миряни, кожного стану, покликані й зобов'язані здійснювати такий апостолят, навіть якщо їм і не трапиться нагода чи можливість співпрацювати у громадах. Такий апостолят всюди і завжди плідний, а за деяких обставин єдино можливий і підхожий.
Існує багато форм апостоляту, за допомогою яких миряни розбудовують Церкву, освячують світ і оживотворяють його у Христі. Особлива форма апостоляту окремих осіб, яка є водночас найбільш відповідною сучасності ознакою того, що Христос живе у своїх вірних, - це свідчення всього мирянського життя, яке базується на вірі, надії та любові. А через апостолят слова, необхідний за певних обставин, миряни проповідують Христа, пояснюють і поширюють його вчення, відповідно до свого статусу та знань, і вірно сповідують його.
Крім того, співпрацюючи як громадяни цього світу в побудові земного устрою й управлінні ним, миряни повинні у сімейному житті, у професійній, культурній та суспільній сферах шукати вищі спонуки у світлі віри для своєї діяльності і при нагоді відкривати їх іншим, усвідомлюючи, що так вони стають співпрацівниками Бога - творця, ізбавителя й освятителя - та славлять Його.
Нарешті, нехай миряни оживляють своє життя любов'ю і в міру сил виявляють її ділами.
Нехай усі пам’ятають, що публічним богопоклонінням, молитвою, покутою, добровільним прийманням на себе турбот і життєвих труднощів, завдяки чому вони уподібнюються до стражденного Христа (пор. 2 Кор. 4:10; Кол. 1:24), миряни можуть досягати сердець усіх людей і спричинитися до спасіння усього світу.
(Індивідуальний апостолят у складних обставинах)
17. Великою є потреба індивідуального апостоляту в тих регіонах, де свобода Церкви дуже обмежена. В таких складних умовах миряни, по можливості замінюючи священиків і деколи наражаючи на небезпеку власне життя і свободу, навчають людей зі свого оточення християнської віри, формують у них католицький світогляд, надихають їх до релігійного життя, закликають часто приймати святі Таїнства і зростати у благочесті, особливо євхаристійному[27]. Священний Собор обіймає таких мирян із батьківською ласкою та любов'ю, дякуючи всім серцем Богові, який і в наші часи продовжує серед переслідувань являти людей, наділених героїчною відвагою.
Апостолят окремих мирян посідає чільне місце у тих регіонах, де католиків дуже мало і вони розсіяні. Там мирянам, які здійснюють свій апостолят внаслідок або вищевказаних причин, або особливих обставин, зумовлених специфікою їхньої професійної діяльності, зручніше спілкуватися у малих зібраннях, щоб перед іншими людьми засвідчити любов - вірну ознаку церковної спільноти, не вдаючись при цьому до регламентованої форми установи чи організації. Таким чином, через дружбу та обмін досвідом, надаючи одне одному духовну допомогу, вони отримують силу долати труднощі занадто ізольованого життя та праці і приносити щедріші плоди апостоляту.
(Важливість громадського апостоляту)
18. Християни покликані здійснювати апостолят індивідуально за різних обставин свого життя, однак нехай вони пам'ятають, що людина за своєю природою є істотою суспільною, і Богові було до вподоби об'єднати всіх, хто вірить у Христа, в один народ Божий (пор. Пт. 2:5-10) та в одне тіло (пор. 1 Кор. 12:12). Тому спільний апостолят добре відповідає і людським, і християнським потребам вірних, водночас засвідчуючи спільність і єдність Церкви у Христі, який сказав: “Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них” (Мт. 18:20). Тому нехай вірні здійснюють свій апостолят спільними зусиллями[28]. Вони мають бути апостолами як у своїх сім'ях, так і в парохіях та єпархіях, які за своєю природою мають громадський характер, а то й у вільних товариствах, у які вони бажають об’єднатися.
Громадський апостолят має велике значення ще й тому, що апостолят часто потребує об'єднання зусиль - як у церковних спільнотах, так і в будь-якому іншому середовищі. Бо товариства, утворені для спільного здійснення апостоляту, підтримують своїх членів і готують їх до цієї справи, правильно організовують і регулюють їхню апостольську працю, так що можна очікувати набагато рясніших плодів, ніж у тому випадку, коли б кожен член діяв окремо.
А в сучасних обставинах існує нагальна необхідність, щоб у сфері діяльності мирян зміцнилися позиції об'єднаної й організованої форми апостоляту. Адже сьогодні лише спільними зусиллями можна повною мірою досягти всіх цілей апостоляту і зберегти його результати[29]. У цій справі дуже важливо, щоб апостолят враховував також ментальність та соціальні умови проживання людей, до яких він звернений, інакше їм буде надто важко протистояти протилежному тискові суспільної думки або певних інститутів.
(Розмаїття громадського апостоляту)
19. Існує велике розмаїття товариств, які здійснюють апостолят[30]. Одні з них виконують загальну апостольську місію Церкви, інші передусім ставлять перед собою завдання євангелізації та освячення, ще інші намагаються оживити християнським духом земний устрій, а є й такі, що особливим чином свідчать про Христа справами милосердя й любові.
Передусім треба зважати на ті товариства, які наголошують на глибшій єдності між повсякденним життям своїх членів та їхньою вірою і плекають цю єдність. Такі спільноти не є самоціллю, а мають служити для здійснення місії Церкви у світі. Їхня апостольська сила залежить від суголосності цілей з цілями Церкви, а також від християнського свідчення та євангельського духу всього товариства й окремих його членів.
З огляду на прискорений розвиток інституцій і загалом сучасного суспільства, вселенська місія Церкви потребує, щоб апостольські ініціативи католиків щораз більше вдосконалювали свої міжнародні громадські форми. Католицькі міжнародні організації краще досягатимуть своєї мети, якщо групи, що входять до їхнього складу, а також окремі члени будуть тісніше співпрацювати одне з одним.
Миряни, зберігаючи належний зв'язок із церковною владою[31], мають право засновувати організації[32], керувати ними та вступати до тих, що вже існують. Треба, однак, уникати невиправданих витрат ресурсів у тих випадках, коли без достатньої підстави засновують нові організації та проекти або занадто довго зберігають старі організації та методи, які себе вичерпали. Не завжди також буде доцільним безрозсудливо переносити до інших країн форми, які зародились і функціонували в певній країні[33].
(Католицька акція)
20. Багато десятиліть минуло з того часу, як миряни у багатьох країнах, щораз більше присвячуючи себе справам апостоляту, почали об'єднуватись урізноманітні рухи й товариства, які, зберігаючи тісний зв'язок з єрархією, здійснювали і досі здійснюють суто апостольські цілі. Серед цих та подібних товариств, які виникли раніше, треба згадати передусім ті, які, хоч і діяли за різними методами праці, принесли багаті плоди для Царства Христового. Маючи заслужене схвалення й підтримку Верховних Архиєреїв та багатьох єпископів, вони отримали від них назву “Католицька акція” (Actіо Саthоlіса”) і часто характеризувались як співпраця мирян в апостоляті єрархії[34].
Ці форми апостоляту - незалежно від того, яку вони мають назву: “Католицька акція” чи якусь іншу, - у наші часи дуже цінні. Вони мають такі спільні ознаки:
а) безпосередня мета таких організацій суголосна з апостольською метою Церкви, тобто полягає в євангелізації та освяченні людей, а також у християнському вихованні їхнього сумління, щоб вони могли наповнити євангельським духом різні спільноти й середовища;
б) співпрацюючи з єрархією в міру своїх сил, миряни застосовують власний досвід і беруть на себе відповідальність в управлінні цими організаціями, в дослідженні тих обставин, за яких має бути виконана пастирська праця Церкви, а також у створенні плану дій і виконанні його;
в) миряни діють, наче об'єднавшись в органічне тіло, щоб єдність Церкви краще проявлялась і апостолят став успішнішим;
г) чи то діючи з власної ініціативи, чи то покликані до дії й прямої співпраці в апостоляті єрархії, миряни діють під вищим проводом тієї ж єрархії, яка може таку співпрацю підтвердити чітким мандатом.
Організації, які, на думку єрархії, мають усі ці ознаки, треба вважати “Католицькою акцією” навіть якщо вони в різних обставинах певного місця чи народу набувають різних форм та інших назв.
Священний Собор наполегливо рекомендує підтримувати ці інституції, які чітко відповідають потребам апостоляту Церкви в багатьох країнах, і закликає священиків та мирян, які в них працюють, щораз більше плекати названі вище ознаки й завжди по-братньому співпрацювати в Церкві з усіма іншими формами апостоляту.
(Пошанування громадського апостоляту)
21. Нехай священики, ченці та миряни належно цінують і в міру своїх сил підтримують усі товариства апостоляту, а особливо ті, що їх єрархія відповідно до вимог часу та місця схвалила, рекомендувала чи вирішила заснувати як особливо потрібні. А поміж ними сьогодні насамперед треба згадати міжнародні товариства та об'єднання католиків.
(Особливе служіння Церкві деяких мирян)
22. Особливої уваги й пошанування в Церкві гідні ті миряни - як одружені, так і неодружені, - які постійно чи тимчасово посвячуються своїм особистим досвідом служінню таким організаціям апостоляту. Церква радіє, бо щораз більше мирян служать товариствам і справам апостоляту: чи то в межах власної країни, чи на міжнародному рівні - передусім у католицьких місійних спільнотах і в молодих Церквах.
Пастирі Церкви нехай радо та вдячно приймають таких мирян і піклуються про те, щоб їхнє особисте становище відповідало вимогам справедливості, слушності й любові, зокрема щодо гідного утримання їх та сімей, а також нехай подбають, щоб такі миряни отримували потрібну підготовку, духовну підтримку та заохочення.
- Глава V -
Про дотримання порядку в апостольській діяльності
(Вступ)
23. Апостолят мирян, що його вірні здійснюють індивідуально чи в товариствах, має бути в чіткому порядкові включений до апостоляту всієї Церкви. Мало того, єднання з тими, кого Святий Дух поставив правити Церквою Божою (пор. Ді. 20:28), є суттєвою ознакою християнського апостоляту. Не менш важливою є співпраця між різними ініціативами апостоляту, яку відповідно має впорядкувати єрархія.
Справді, щоб підтримувати дух єдності й досягати спільної мети, щоб у всьому апостоляті Церкви сяяла братня любов і не існувало згубного суперництва, необхідні взаємне пошанування всіх форм апостоляту і належне узгодження дій - при збереженні питомого характеру кожної форми[35]. Це дуже важливо, бо ця особлива діяльність Церкви вимагає гармонії й апостольської співпраці між єпархіяльним і чернечим духовенством, ченцями та мирянами.
(Взаємини мирян з єрархією)
24. Завданням єрархії є плекати апостолят мирян, визначати його засади, надавати духовну допомогу, скеровувати його здійснення до спільного блага Церкви й пильнувати за дотриманням віровчення та порядку.
Апостолят мирян може мати різні види взаємин з єрархією, залежно від різних форм і завдань цього апостоляту. Бо в Церкві є багато апостольських починів, які постали за вільною ініціативою мирян і ними розсудливо керовані. У певних обставинах місія Церкви може бути виконана набагато краще завдяки таким ініціативам, тому нерідко ерархія схвалює їх і підтримує[36]. Однак жодна ініціатива не може бути названа “католицькою”, якщо на це немає згоди легітимної церковної влади.
Деякі форми апостоляту мирян ерархія виразно визнає, хоч і різним чином. Крім того, церковна влада, зважаючи на вимоги спільного блага Церкви, може обирати деякі з товариств і апостольських ініціатив, які мають безпосередньо духовну мету, й особливо підтримувати їх, беручи на себе відповідальність за них. Так, єрархія, упорядковуючи апостолят відповідно до обставин і на різний лад, деякі його форми тісно поєднує зі своїм власним апостольським служінням, зберігаючи питому природу обох видів апостоляту й різницю між ними і, отже, не позбавляючи мирян можливості діяти з власної ініціативи. Цей акт єрархії у різних церковних документах називається “мандатом”.
Нарешті, ерархія доручає мирянам певні обов'язки, тісніше пов’язані з пастирськими, зокрема викладання християнського віровчення, деякі літургійні дії та духовну опіку. В силу цієї місії миряни у здійсненні такого служіння цілковито підпорядковуються вищому церковному проводові.
А що стосується справ та установ земного устрою, то обов'язок церковної єрархії полягає у навчанні й автентичному роз'ясненні тих моральних засад, за якими треба діяти в земних справах. Крім того, вона має право після ретельного розгляду всіх обставин і консультацій з експертами виносити судження про відповідність таких справ та установ моральним засадам і вирішувати, що є необхідним для захисту і плекання цінностей надприродного характеру.
(Допомога духовенства в апостоляті мирян)
25. Єпископи, парохи та інші священики обох видів клиру нехай мають на увазі те, що право й обов'язок здійснювати апостолят є спільними для всіх вірних - і для духовенства, і для мирян - і що миряни мають свою власну роль у розбудові Церкви[37]. Тому нехай по-братньому співпрацюють із мирянами в Церкві та для Церкви і надають особливу опіку мирянам у апостольських справах[38].
Треба пильно добирати священиків, здібних і відповідно підготованих для різних форм допомоги апостолятові мирян[39]. Ті, що займаються цим служінням, отримавши відповідну місію від єрархії, представляють її у своїй пастирській діяльності: нехай вони заохочують мирян до належних зв'язків з єрархією, вірно дотримуючись духу і вчення Церкви; хай присвячують себе плеканню духовного життя й апостольського духу в доручених їм католицьких товариствах; нехай допомагають їм в апостольській праці мудрою порадою і сприяють втіленню в життя ініціатив. А також нехай вони розвивають дух єдності всередині товариства й між різними товариствами; хай встановлять із мирянами постійний діалог і разом з ними шукають найбільш плідні форми апостольської діяльності.
Нарешті, нехай ченці - чи то чоловіки, чи жінки - високо цінують апостольські справи мирян і радо посвячуються сприянню їм, зберігаючи при цьому дух та правила свого інституту[40]. Хай вони стараються допомагати, підтримувати й доповнювати священиків у їхньому служінні.
(Деякі форми взаємної співпраці)
26. У єпархіях, якщо це можливо, треба організувати ради, які допомагатимуть в апостольській праці Церкви - чи то в ділянці євангелізації та освячення, чи у благодійній, соціальній тощо. Важливо, щоб у цих радах існувала тісна співпраця клиру й ченців з мирянами, бо таким чином ради зможуть сприяти координації дій різних товариств та ініціатив мирян, зберігаючи устрій і автономію кожного з них[41].
Такі ради за можливості треба утворювати на парохіяльному, міжпарохіяльному міжєпархіяльному, навіть на національному та міжнародному рівнях[42].
Крім того, при Святому Престолі треба заснувати окремий секретаріат для запровадження і підтримки апостоляту мирян. Він має функціонувати як центр, який міг би за допомогою відповідних засобів надавати інформацію про різні апостольські програми мирян, досліджувати сучасні проблеми, які виникають у цій ділянці, й допомагати своїми порадами єрархії та мирянам в апостольських справах. У цьому секретаріаті мають бути представлені різні рухи й ініціативи апостоляту мирян в усьому світі, причому необхідно, щоб у цій структурі була тісна співпраця клиру й ченців з мирянами.
(Співпраця з іншими християнами і нехристиянами)
27. Спільна євангельська спадщина і спільний обов'язок християнського свідчення, який з неї випливає, передбачає, а часто й вимагає, співпраці католиків з іншими християнами, яка може здійснюватися окремими особами або церковними громадами, в різних акціях чи об'єднаннях, і навіть на національному чи міжнародному рівнях[43].
Загальнолюдські цінності також вимагають від християн, які займаються апостольською діяльністю, подібної співпраці з тими, хто не сповідує християнство, але визнає ті самі цінності. Цією динамічною та розсудливою співпрацею[44], дуже важливою для земних справ, миряни свідчать про Христа, Спасителя світу, а також про єдність людської сім'ї.
- Глава VІ -
Про підготовку до апостоляту
(Потреба підготовки)
28. Апостолят може досягти повного успіху лише після багатогранної й цілісної підготовки. Її вимагають не тільки постійний духовний розвиток самого мирянина і потреба його вдосконалення у віровченні, а й різні обставини, люди та обов'язки, до яких треба пристосувати його діяльність. Цю підготовку до апостоляту слід базувати на тих засадах, що їх цей Священний Собор сформулював і проголосив у інших документах[45]. Крім спільної для всіх християн підготовки, багато форм апостоляту потребують спеціальної формації, з огляду на згадане розмаїття людей та обставин.
(Засади підготовки мирян до апостоляту)
29. Оскільки миряни у свій спосіб беруть участь у місії Церкви, їхня апостольська підготовка набирає особливого характеру через сам світський характер мирянства і через особливості їхнього духовного життя.
Підготовка до апостоляту передбачає насамперед всебічну загальнолюдську підготовку з урахуванням здібностей та обставин кожного. Мирянин, добре знаючи сучасний світ, має бути повноцінним членом свого суспільства і носієм його культури.
Передусім миряни мають навчитися виконувати місію Христа і Церкви, живучи вірою в божественні таїнства творіння та ізбавління, піддаючись порухам Святого Духа, який оживотворяє народ Божий і спонукає усіх людей любити Бога-Отця, а в Ньому - світ і людей. Таку підготовку треба вважати основою й необхідною умовою успіху будь-якого апостоляту.
Крім духовної підготовки, необхідна ґрунтовна доктринальна освіта, тобто з богослов”я, етики та філософії, відповідно до віку, статусу й талантів кожного. Не слід нехтувати значенням загальної культури поряд із технічною та практичною підготовкою.
Для підтримування добрих людських стосунків треба плекати справжні людські цінності, передусім мистецтво братерського життя і співпраці, а також ведення діалогу.
Оскільки справжня підготовка до виконання апостольського завдання не може полягати лише в теоретичному навчанні, то нехай миряни вже від самого початку своєї підготовки поступово і розсудливо вчаться все бачити, оцінювати й чинити у світлі віри, а через дію - розвиватись і вдосконалюватися самим та разом з іншими людьми й таким чином долучатись до активного служіння Церкві[46]. Ця підготовка, яку треба постійно вдосконалювати з причини поступового дозрівання людської особи і зростання проблем, вимагає щораз глибших знань та вдало організованої діяльності. Задовольняючи всі вимоги підготовки, слід завжди пам'ятати про єдність і цілісність людської особи, щоб її гармонійність і рівновага були збережені та зростали.
Таким чином мирянин повною мірою й активно долучається до реальності земного устрою, успішно бере на себе свою роль у виконанні земних справ і разом з тим, як живий член та свідок Церкви, забезпечує її діяльну присутність у цих справах[47].
(Про інструкторів апостоляту)
30. Підготовку до апостоляту треба починати з перших років виховання дітей. Особливим чином треба залучати до апостольської місії підлітків та молодь і сповнювати їх апостольським духом. Ця підготовка потребує вдосконалення протягом усього життя, як того вимагають нові обов'язки, що їх людина бере на себе. Отож ясно, що ті, хто займається християнським вихованням, мають також обов’язок готувати до апостоляту.
Нехай батьки у своїх сім'ях з раннього дитинства настроюють своїх дітей пізнавати Божу любов до всіх людей і поступово навчають їх, передусім власним прикладом, піклуватися про духовні та матеріяльні потреби ближнього. Тоді все спільне життя в сім'ї стане немовби першим досвідом здійснення апостоляту.
Крім того, дітей треба виховувати так, щоб вони, переступаючи межі сім'ї, відкривали свої серця і церковним, і світським спільнотам. Нехай вони так вростають у життя місцевої парохіяльної громади, щоб могли відчути себе живими й діяльними членами народу Божого. Священики, здійснюючи катехитичне навчання, служіння слова, духовну опіку над душами й інші пастирські обов'язки, нехай постійно дбають про підготовку мирян до апостоляту.
Школи, коледжі та інші католицькі навчально-виховні заклади зобов'язані формувати католицький світогляд у молоді й заохочувати її до апостольської діяльності. За відсутності такої підготовки - якщо молодь не відвідує ці заклади або з будь-якої іншої причини - про неї повинні подбати батьки, душпастирі й апостольські товариства. Вчителям і вихователям, які за покликанням і згідно зі своїми обов’язками здійснюють важливу форму апостоляту мирян,
треба бути підготовленими в розумінні віровчення й у володінні педагогічним мистецтвом для успіху виховного процесу.
Також групи і товариства мирян, створені з апостольською або іншою надприродною метою, відповідно до своїх завдань та можливостей, повинні пильно і старанно плекати підготовку до апостоляту[48]. Часто вони є найпростішим шляхом гармонійної підготовки до апостоляту, бо включають у себе відповідний доктринальний, духовний та практичний вишкіл. Їхні члени, співпрацюючи з колегами або друзями в малих групах, оцінюють методи і результати своєї апостольської діяльності за Євангелієм й узгоджують з ним спосіб свого повсякденного_життя.
Цю підготовку треба так організувати, щоб мати на увазі весь апостолят мирян, який має здійснюватися не лише в межах товариств, а й за будь-яких умов протягом усього життя, - насамперед у професійній та суспільній сферах. Крім того, кожен сам повинен діяльно готувати себе до апостольської діяльності. Особливо це необхідно в дорослому віці, адже з віком світогляд розширюється, тому кожен може краще відкривати свої таланти, якими Бог наділив його душу, і успішніше задіяти харизми, дані йому Святим Духом для блага його братів.
(Пристосування підготовки до різних форм апостоляту)
31. Різні форми апостоляту потребують відповідно й різної спеціальної підготовки.
а) Щоб здійснювати апостолят із метою євангелізації та освячення людей, треба особливо готувати мирян для діалогу з іншими людьми — віруючими, а то й невіруючими, - щоб звіщати всім про Христа[49].
А оскільки в наші часи скрізь дуже поширився матеріялізм різного ґатунку, навіть серед католиків, то миряни хай не лише старанно вивчають католицьке віровчення - особливо ті його пункти, проти яких ведеться полеміка, - а й свідчать проти всякої форми матеріялізму власним євангельським життям.
б) Що стосується християнського оновлення земного устрою, то нехай миряни вчаться розуміти справжнє значення й вартість земних минущих благ - як самих по собі, так і відносно остаточної мети людини. Нехай вправляються у правильному використанні речей та в організації інститутів, завжди прагнучи спільного блага, відповідно до морального та суспільного вчення Церкви. Насамперед вони мають так вивчити засади суспільного вчення і його висновки, щоб були здатними взяти участь у його розвиткові й правильно його застосовувати в кожному окремому випадку[50].
в) Оскільки діла любові та милосердя є найкращим свідченням християнського життя, то підготовка апостоляту повинна також спонукати до виконання їх, щоб християни з дитинства вчилися співчувати братам і великодушно допомагати їм у їхніх потребах[51].
(Засоби підготовки)
32. Вже зараз миряни, віддані справі апостоляту, мають багато засобів: сесії, конгреси, реколекції, духовні вправи, часті зустрічі, конференції, книги, коментарі, - щоб глибше розуміти Святе Письмо й католицьке віровчення, окормлювати своє духовне життя, а також щоб краще пізнавати різні обставини у світі і знаходити й запроваджувати відповідні до цих обставин методи апостоляту[52].
Ці засоби підготовки відповідають потребам різних форм апостоляту і різних середовищ, де він здійснюється.
З цією метою створено центри та вищі інститути, які вже довели свою якнайкращу ефективність.
Священний Собор радіє з таких інщіатив, які вже розвинулись у деяких країнах, і бажає, щоб вони впроваджувалися і в інших місцях, де є в них потреба.
Крім того, необхідно створити для всіх ділянок апостоляту центри документації та вивчення не лише богослов'я, а й антропології, психології, соціології, методології, щоб краще сприяти розвиткові природних здібностей мирян - чоловіків і жінок, молоді й дорослих.
Заохочення
33. Отож Священний Собор наполегливо закликає в Господі всіх мирян радо і щиросердно відповідати на поклик Христа, який наполегливо кличе їх сьогодні, і на спонуку Святого Духа. Особливо молодь нехай почує цей заклик, бо він звернений передусім до неї, і сприйме його охоче й великодушно. Бо сам Господь через цей Священний Собор знову спонукає всіх мирян щораз тісніше єднатися з Ним і з його спасительною місією, плекати “ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі” (Флп. 2:5). Він знову посилає їх у всяке місто та всяку місцевість, куди й Сам має прийти (пор. Лк. 10:1), щоб вони стали його співробітниками, постійно пристосовуючи до нових вимог часу різні форми та способи єдиного апостоляту Церкви, і щоб завжди перебували при справі Господній, знаючи, що їхній труд у Господі не марний (пор. 1 Кор. 15:58).
***
Все викладене в цьому Декреті й кожне з викладеного зокрема було до вподоби Отцям Священного Собору. І Ми апостольською владою, даною Нам Христом, разом із Високодостойними Отцями у Святому Духові це схвалюємо, вирішуємо і постановляємо; і те, що було соборно постановлено, наказуємо для Божої слави оприлюднити.
Рим, при соборі св. Петра,
18 листопада 1965 року.
Я, Павло, Єпископ Католицької Церкви
(Далі йдуть підписи Отців Собору)
ПРИМІТКИ
(1/227) [1] Пор. Іван ХХІІІ. Апост. конст. Нumаnае Ѕаlutіѕ, 25 грудня 1961 // ААЅ 54 (1962) 7-10.
[2] Пор. Другий Ватиканський Собор. Lumen gentium, п. 33н; пор. також інші документи Собору: Ѕасrоѕаnсtum Соnсіlіum, пп. 26-40; Іnter mirifіса; Unitatіѕ redintegratio; Сhristuѕ Dominuѕ, пп. 16-18; Gravissimum educationіѕ, пп. 3, 5, 7.
(2/228) [3] Пор. Пій ХІІ. Промова до кардиналів, 18 лютого 1946 // ААЅ 38 (1946) 101-102; його ж Промова до робітничої католицької молоді, 25 жовтня 1957 // ААЅ 49 (1957) 843.
[4] Пор. Пій ХІ. Енц. Rerum Ессlеѕіае // ААЅ 18 (1926) 65.
[5] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 31.
(3/229) [6] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 33; пор. також п. 10.
[7] Пор. там само, 12.
(4/230) [8] Пор. Другий Ватиканський Собор. Конст. про святу літургію Ѕасrоѕаnсtum Соnсіlіum, гл. І, п. 11.
[9] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 32; пор. також пп. 40-41.
(5/231) [10] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 62; пор. також п. 65.
(6/232) [11] Пор. Пій ХІ. Енц. Ubі аrсаnо, 23 грудня 1922 // ААЅ 14 (1922) 659; Пій ХІІ. Енц. Ѕиmmі Роntificatuѕ, 20 жовтня 1939 // ААЅ 31 (1939) 442-443.
(8/234) [12] Пор. Лев ХІІІ. Енц. Rerum novarum // АЅЅ 23 (1890-1891) 647; Пій ХІ. Енц. Quadragesimо аnnо // ААЅ 23 (1931) 190; Пій ХІІ. Радіозверн. 1 червня 1941 // ААЅ 33 (1941) 207.
[13] Пор. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа, 15 травня 1961 // ААЅ 53 (1961) 402.
(9/235) [14] Пор. Енц. Маtеr еt Маgіѕtrа, 15 травня 1961 // ААЅ 53 (1961) 440-441.
[15] Пор. там само, с. 442-443.
[16] Пор. Пій ХІІ. Промова до “Рах Romana” 25 квітня 1957 // ААЅ 49 (1957) 298-299; і особливо Іван ХХІІІ. Промова до конгресу Ради Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (FАО), 10 листопада 1959 // ААЅ 51 (1959) 856, 866.
(10/236) [17] Пор. св. Пій Х. Апост. лист Сreationіѕ duarum novarum раrоесіаrum, 1 червня 1905 // АЅЅ 38 (1905) 65-67; Пій ХІІ. Промова до вірних парохії св. Сави, 11 січня 1953 // Dіѕсоrѕі е Radiomessaggі dі Ѕ. Ѕ. Ріо ХІІ, 14 (1952-1953) 449-454; Іван ХХІІІ. Промова до клиру та вірних приміської єпархії Альбано, виголошена в Кастепь-Ґандольфо 26 серпня 1962 // ААЅ 54 (1962) 656-660.
[18] Пор. Лев ХІІІ. Промова 28 січня 1894 // Асtа Lеоnіѕ ХІІІ, 14 (1894) 424-425.
[19] Пор. Пій ХІІ. Промова до парохів..., 6 лютого 1951 // Dіѕсоrѕі е Radiomessaggі dі Ѕ. Ѕ. Ріо ХІІ, 12 (1950-1951) 437-443; 8 березня 1952 // там само, 14 (1952-1953) 5-10; 27 березня 1953 // там само, 15 (1953-1954) 27-35; 28 лютого 1954 // там само, 585-590.
(11/237) [20] Пор. Пій ХІ. Енц. Саѕtі Соnnubіі // ААЅ 22 (1930) 554; Пій ХІІ. Радіозверн. 1 червня 1941 // ААЅ 33 (1941) 203; його ж. Делегатам з'їзду Міжнародного Союзу товариств з охорони прав сім'ї, 20 вересня 1949 // ААЅ 41 (1949) 552; його ж. Головам сімей, які здійснюють паломництво з Франції до Риму, 18 вересня 1951 // ААЅ 43 (1951) 731; його ж. Різдвяне радіозверн. 1952 р. // ААЅ 45 (1953) 41; Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіѕtra // ААЅ 53 (1961) 429, 439.
(12/238) [21] Пор. Пій ХІІ. Енц. Evangelіі Рrаесоnеѕ, 2 червня 1951 // ААЅ 43 (1951) 514.
[22] Пор. Пій ХІІ. Делегатам з”їзду Міжнародного Союзу товариств з охорони прав сімї, 20 вересня 1949 // ААЅ 41 (1949) 552.
[23] Пор. св. Пій Х. Промова до Асоціації католицької молоді Франції про побожність, науку і діяльність, 25 вересня 1904 // ААЅ 37 (1904-1905) 296-300.
[24] Пор. Пій ХІІ. Лист “Dаnѕ qиеlquеѕ ѕеmаіnеѕ” до Архиєпископа Монреаля: про асамблеї робітничої християнської молоді Канади, 24 травня 1947 // ААЅ 39 (1947) 257; його ж. Радіозверн. до організації робітничої молоді Брюсселя, 3 вересня 1950 // ААЅ 42 (1950) 640-641.
(13/239) [25] Пор. Пій ХІ. Енц. Quadragesimо аnnо, 15 травня 1931 // ААЅ 23 (1931) 225-226.
(14/240) [26] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgѕtrа // ААЅ 53 (1961) 448-450.
(15/241) [27] Пор. Пій ХІІ. Промова до І Всесвітнього зїзду на підтримку апостоляту мирян, 14 жовтня 1951//ААЅ 43 (1951) 788.
(16/242) [28] Пор. Пій ХІІ. Промова до І Всесвітнього з”їзду на підтримку апостоляту мирян, 14 жовтня 1951 // ААЅ 43 (1951) 787-788.
[29] Пор. Пій ХІІ. Енц. Lе рelеrіnаgе de Lourdеѕ, 2 липня 1957 // ААЅ 49 (1957) 615.
[30] Пор. Пій ХІІ. Промова до Ради Міжнародної федерації чоловіків-католиків, 8 грудня 1956 // ААЅ 49 (1957) 26-27.
(17/243) [31] Пор. гл: V п. 24 цього Декрету.
[32] Пор. Священна конгрегація Собору. Rеѕоlиtіо Соrrіеnten., 13 листопада 1920 // ААЅ 13 (1921) 139.
[33] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Рrіnсерѕ Раѕtоrum, 10 грудня 1959 // ААЅ 51 (1959) 856.
[34]Пор. Пій ХІ. Лист Quае nоbіѕ до кардинала Бертрама, 13 листопада 1928 // ААЅ 20 (1928) 385; пор. також: Пій ХІІ. Промова до італійської Католицької акції, 4 вересня 1940 //ААЅ 32 (1940) 362.
(19/245) [35] Пор. Пій ХІ. Енц. Quamvіѕ Nostrа, 30 квітня 1936 // ААЅ 28 (1936) 160-161.
[36] Пор. Священна конгрегація Собору. Rеѕоlutіо Соrrіеnten., 13 листопада 1920 // ААЅ 13 (1921)137-140.
(20/246) [37] Пор. Пій ХІІ. Зверн. до ІІ Всесвітнього з”їзду на підтримку апостоляту мирян, 5 жовтня 1957 // ААЅ 49 (1957) 927.
[38] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 37.
[39] Пор. Пій ХІІ. Апост. заклик Меntі nоѕtrае, 23 вересня 1950 // ААЅ 42 (1950) 660.
(21/247) [40] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про оновлення чернечого життя Реrfeсtае саrіtаtіѕ, п. 8.
[41] Пор. Бенедикт ХІV Dе Ѕуnоdо Dіоесеѕаnа, кн. ІІІ, розд. ІХ, п. VІІ-VІІІ // Ореrа оmnіа іn tоmоѕ ХVІІ dіѕtrіbutа, т. ХІ. Рrаtі, 1844, с. 76-77.
[42] Пор. Пій ХІ. Енц. Quamvіѕ Nostrа // ААЅ 28 (1936) 160-161.
[43] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Маtет еt Маgіѕtrа // ААЅ 53 (1961) 456-457; пор. також Другий Ватиканський Собор. Декрет про екуменізм Unitatіѕ геdіntеgrаtіо, п. 12.
[44] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про екуменізм Unitatіѕ геdіntеgrаtіо, п. 12; пор. також Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 15.
(22/248) [45] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, глави ІІ, ІV, V; пор. також Другий Ватиканський Собор. Декрет про екуменізм Unitatіѕ геdіntеgrаtіо, пп. 4, 6, 7, 12; пор. також п. 4 цього Декрету.
(23/249) [46] Пор. Пій ХІІ. Промова до VІ Міжнародної конференції скаутів, 6 червня 1952 // ААЅ 44 (1952) 579-580; Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіstra // ААЅ 53 (1961) 456.
[47] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, п. 33.
(24/250) [48] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіstra // ААЅ 53 (1961) 455.
[49] Пор. Пій ХІІ. Енц. Ѕеrtum lаеtіtіае, 1 листопада 1939 // ААЅ 31 (1939) 635-644; його ж. До “лауреатів” італійської Католицької акції, 24 травня 1953 // ААЅ 45 (1953) 413-414.
(25/251) [50] Пор. Цій ХІІ. Промова до Всесвітнього конгресу Міжнародної федерації католицької жіночої молоді, 18 квітня 1952 // ААЅ 44 (1952) 414-419; його ж. Промова до Християнської асоціації робітників Італії, 1 травня 1955 // ААЅ 47 (1955) 403-404.
[51] Пор. Пій ХІІ. До делегатів з'їзду благодійних товариств, 27 квітня 1952 // ААЅ 44 (1952) 470-471.
[52] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Маtеr еt Маgіstra // ААЅ 53 (1961) 454.
(УВАГА! Текст майже не редаговано, а лише перенесено ПРИМІТКИ в кінець документу для зручнішого читання. Примітки, подібно як і весь текст, було перебрано вручну, то ж перепрошую читача за, можливо, десь пропущену літеру)
Немає коментарів:
Дописати коментар