СHRІЅTUЅ DОMІNUЅ
Павло, єпископ,
слуга слуг Божих,
спільно з Отцями Священного Собору
на вічний спомин про справу
ДЕКРЕТ
ПРО ПАСТИРСЬКЕ СПУЖІННЯ
ЄПИСКОПІВ У ЦЕРКВІ
Вступ
1. ХРИСТОС-ГОСПОДЬ, Син Бога Живого, прийшов, щоб спасти народ свій від гріхів (пор. Мт. 1:21) і освятити всіх людей. І як сам Він був посланий Отцем, так і апостолів своїх послав (пор. Йо. 20:21) і освятив їх, передаючи їм Духа Святого, щоб і вони славили Отця на землі та спасали людей, “на будування Христового Тіла” (Еф. 4:12), тобто Церкви.
2. У цій Христовій Церкві Римський Архиєрей, як наступник Петра, якому довірив Христос пасти овець і ягнят своїх, за Божою постановою отримав найвищу, повну, безпосередню і загальну владу заради опіки над душами. Тому він, посланий як пастир усіх вірних для спільного блага всієї Церкви і для блага кожної з Церков, має верховенство звичайної влади над усіма Церквами.
Єпископи ж, поставлені Святим Духом, є спадкоємцями апостолів як пастирі душ[1]. Вони послані, щоб разом з Верховним Архиєреєм і під його керівництвом продовжити крізь віки діло Христа, вічного Пастиря[2], бо Христос апостолам та їхнім наступникам дав заповідь і владу навчати усі народи, освячувати людей в істині й пасти. Тому єпископи через даного їм Святого Духа стали справжніми й істинними Вчителями віри, Архиєреями та Пастирями[3].
3. Беручи участь у піклуванні про всі Церкви, єпископи виконують своє єпископське служіння, що його вони отримали через єпископське посвячення (рукоположення)[4], в єднанні з Верховним Архиєреєм та під його владою в тому, що стосується навчання та пастирського керівництва, об'єднані в єдину Колегію, тобто в одне тіло стосовно всієї Божої Церкви.
Своє служіння щодо призначеної кожному єпископові частини Господнього стада він здійснює, піклуючись про довірену йому партикулярну Церкву. Однак інколи вони разом вирішують спільні нагальні потреби кількох Церков. Тому Священний Собор, враховуючи сучасні умови життя людського суспільства, яке в наші часи прямує до нового порядку речей[5], і маючи намір точніше окреслити обов'язки душпастирського служіння єпископів, постановив таке.
- Глава І -
Єпископи і вселенська Церква
І. Роль єпископів у вселенській Церкві
(Здійснення колегіяльної влади єпископів)
4. Єпископи через сакраментальне рукоположення і єрархічне сопричастя з Головою Колегії та її членами стають членами єпископського тіла[6]. “Щодо єпископського чину, який є наступником колегії апостолів у вчительстві й пастирському правлінні, - навіть більше, в якому саме апостольське тіло продовжує існувати, - разом зі своїм головою, Римським Архиєреєм, і ніколи без цього голови, також постає суб'єктом верховної і повної влади над усією Церквою, але здійснювати цю владу може тільки за згодою Римського Архиєрея”[7]. Справді, ця влада “урочисто здійснюється на Вселенських Соборах”[8]. Тому Священний Собор вирішує, що усі члени Колегії єпископів мають право брати участь у Вселенському Соборі.
“Цю саму колегіяльну владу можуть разом з Папою здійснювати єпископи, розсіяні по всьому світові, якщо Глава Колегії закличе їх до колегіяльної дії або принаймні схвалить чи вільно прийме діяльність єпископів у різних краях, - так, щоб відбувся справжній колегіяльний акт”[9].
(Синод Єпископів)
5. Єпископи, обрані з різних регіонів світу в тому порядкові й на тих підставах, що їх установив або має встановити Римський Архиєрей, надають ефективнішу допомогу Верховному Пастиреві Церкви на Раді, яка має окрему назву “Синод Єпископів”[10]. Діючи від імені всього католицького єпископату, цей Синод засвідчує факт, що всі єпископи в єрархічному єднанні беруть участь у піклуванні про всю Церкву[11].
(Піклування єпископів про всю Церкву)
6. Єпископам, як законним наступникам апостолів та членам Колегії єпископів, належить завжди пам'ятати, що вони пов'язані одне з одним і що їм слід піклуватися про всі Церкви, оскільки, згідно з Божою постановою і заповіддю апостольського служіння, кожен з них разом з усіма єпископами повинен відповідати за всю Церкву[12]. Особливо їм слід турбуватися про ті регіони світу, де слово Боже ще не проповідували або де вірні Христові, зокрема через малу кількість священиків, перебувають у небезпеці відступити від заповідей християнського життя, навіть зовсім утратити віру.
Тому нехай єпископи докладають усіх зусиль, щоб вірні ревно підтримували і просували справу євангелізації та апостоляту. Крім того, їм слід постійно піклуватися про підготовку гідних священнослужителів, а також помічників - як ченців, так і мирян - для місій та країн, де відчувається нестача клиру. Також нехай вони дбають, щоб, наскільки це можливо, деякі з священиків подались на ці місії чи в ці країни і здійснювали там священнослужіння постійно або хоча б протягом певного терміну.
Крім того, при використанні церковного майна єпископи мають враховувати потреби не лише своєї єпархії, а й інших партикулярних Церков, бо вони є частинами однієї Христової Церкви. Нарешті, нехай вони в міру своїх сил стараються допомагати іншим єпархіям чи країнам, які терплять якесь лихо.
(Діяльна любов до переслідуваних єпископів)
7. Нехай єпископи огортають братерською любовію передусім тих священних Предстоятелів, які за ім'я Христове терплять зневагу і переслідування, перебувають у в'язницях чи яким перешкоджають здійснювати своє служіння. Нехай їхнє піклування про цих останніх буде справді діяльним, щоб страждання співбратів були полегшені й поміякшені їхньою молитвою та допомогою.
ІІ. Єпископи та Апостольський Престол
(Влада єпископів у їхніх єпархіях)
8. а) Єпископам, як наступникам апостолів, у доручених їм єпархіях належить уся влада - звичайна, власна й безпосередня, - яка необхідна для виконання їхнього пастирського служіння. При цьому завжди залишається в силі повнота влади Римського Архиєрея, задля якої, з огляду на його служіння, він може залишити вирішення якоїсь справи собі або іншій владі.
б) Кожному єпархіяльному єпископові надається повноваження давати диспензу (звільнення) від загального закону Церкви тим вірним, які за приписами права перебувають під його владою, - у тих окремих випадках, коли він вирішить, що це буде корисно для їхнього духовного блага, хіба що Найвища Влада Церкви зробить у цьому випадку окреме застереження.
(Відомства Римської курії)
9. При здійсненні найвищої, повної та безпосередньої влади над усією Церквою Римський Архиєрей послуговується відомствами (дикастеріями) Римської курії, які з огляду на це виконують свої обов'язки від його імені та його авторитетом для блага Церков і для служіння Священних Пастирів.
Однак Отці Священного Собору бажають, щоб ці відомства, які надали Римському Архиєреєві та Пастирям Церкви неоціненну допомогу, були реорганізовані згідно з потребами часу, країн та Обрядів, особливо в тому, що стосується до їхньої кількості, назв, повноважень і властивих їм засад діяльності, а також взаємної координації дій[13]. Також Отці Собору бажають, щоб з урахуванням особливостей пастирського служіння єпископів були чіткіше окреслені обов'язки легатів Римського Архиєрея.
(Члени і службовці відомств Курії)
10. Крім того, оскільки ці відомства були утворені для блага всієї Церкви, бажано, щоб членів, службовців та консультантів, а також легатів Римського Архиєрея, наскільки це можливо, більшою мірою добирали з різних регіонів, щоб таким чином служби католицької Церкви чи її центральні органи мали справді вселенський характер.
Бажано також, щоб до складу відомств належали й деякі єпископи, передусім єпархіяльні, які могли б повніше довести до відома Верховного Архиєрея настрої, бажання та потреби всіх Церков.
Нарешті, Отці Собору вважають корисним, щоб ці відомства більше прислухалися до мирян, які вирізняються чеснотами, знанням та досвідом, щоб і вони таким чином могли брати належну участь у справах Церкви.
- Глава ІІ -
Єпископи і партикулярні Церкви або єпархії
І. Єпархіяльні єпископи
(Поняття єпархії та завдання єпископа в ній)
11. Єпархія - це частина Божого Народу, доручена єпископові для здійснення в ній за допомогою пресвітерату душпастирської опіки, щоб вона, тримаючись свого пастиря, який збирає її у Святому Духові через Євангеліє та Євхаристію, становила партикулярну Церкву, в якій воістину перебуває і діє Єдина, Свята, Католицька й Апостольська Христова Церква.
Кожен єпископ, якому доручено піклування про партикулярну Церкву, надає пастирську опіку своїм вівцям від імені Господа, під владою Верховного Архиєрея, як власний, звичайний та безпосередній пастир, виконуючи щодо них обов'язки навчання, освячення та управління. Нехай він, однак, визнає права, які законно належать патріархам або іншій єрархічній владі[14].
Своє апостольське служіння єпископи нехай виконують як свідки Христа перед усіма людьми, - не лише піклуючись про тих, хто вже йде слідом за Архипастирем Христом, а й ревно посвячуючи себе тим, хто або відхилився якимось чином від шляху істини, або не знає Євангелія Христа та його спасительного милосердя, - доки всі будуть ходити “в усьому, що добре, що справедливе та правдиве” (Еф. 5:9).
(Єпископський обов'язок навчати)
12. Виконуючи свій обов'язок навчання, єпископи мають звіщати людям Христове Євангеліє, силою Духа кличучи їх до віри або утверджуючи їх у живій вірі, що є найпершим обов'язком єпископів[15]. Нехай вони викладають їм таїнство Христа в усій повноті, тобто ті істини, незнання яких є незнанням Христа, а також той шлях, що був божественно відкритий на прославу Бога і тим самим на досягнення вічного блаженства[16].
Крім того, нехай вони вказують, що земні справи та людські установи, згідно з задумом Бога-Творця, також скеровані на спасіння людей, а тому можуть немало сприяти будуванню Тіла Христового.
Тому нехай навчають, наскільки великими, згідно з доктриною Церкви, є такі цінності: людська особа з її свободою й навіть самим тілесним життям; сім'я, її єдність і стабільність, народження й виховання дітей; громадянське суспільство з його законами та професіями; праця і відпочинок, мистецтво й технічні винаходи; бідність і багатство. Нарешті, нехай вони викладають засади, за якими треба вирішувати найважливіші питання про володіння матеріяльними благами, зростання їх і правильний розподіл, про мир і війну та братерське спілкування всіх народів[17].
(Спосіб викладання християнського вчення)
13. Єпископи мають викладати християнське вчення способом, пристосованим до потреб часу, тобто таким, який дасть відповіді на труднощі й питання, що ними людство найбільше обтяжене та стурбоване, а також берегти це вчення, навчаючи й самих вірних його захищати і поширювати. Передаючи це вчення, нехай вони покажуть материнське піклування Церкви про всіх людей - і своїх вірних, і невіруючих, - але особливою турботою хай оточать бідних і немічних, до яких послав їх Господь з євангельською благовістю.
Оскільки завдання Церкви - вести діалог із людським суспільством, серед якого вона живе[18], то першочерговий обов'язок єпископів полягає в тому, щоб наблизитися до людей, шукати з ними діалогу й підтримувати його. А щоб у цих спасительних діалогах істина завжди поєднувалася з милосердям, а розуміння з любов'ю, треба, щоб єпископи вирізнялися не тільки ясністю мови разом зі смиренням і лагідністю, а ще й належною розсудливістю, поєднаною з довірою, яка, сприяючи приязні, здатна єднати душі[19].
Для проповідування християнського віровчення нехай вони застосовують різні засоби, доступні сьогоденню: передусім проповідь і катехизацію, які завжди стоять на першому місці; крім того, виклад віровчення у школах та академіях, на конференціях та різного виду зібраннях; а також публічні заяви з приводу тих чи інших подій через пресу та інші засоби суспільної комунікації, якими слід усіляко користуватися для проповідування Христового Євангелія[20].
(Катехитична підготовка)
14. Нехай єпископи пильнують, щоб катехитичною підготовкою, - спрямованою на те, щоб зробити віру, просвічену вченням, живішою, виразнішою та діяльнішою, - дуже старанно охоплювати дітей і молодь, а також дорослих. Під час такої підготовки треба зберігати належний порядок і метод, які мають відповідати не лише самому предметові викладання, а й вікові, вдачі, здібностям та обставинам життя слухачів. Основою викладання мають бути Святе Письмо, Передання, літургія Церкви, Учительство й життя Церкви.
Крім того, нехай вони дбають, щоб катехити належним чином приготувалися до свого завдання, добре пізнали науку Церкви, а також теоретично і практично вивчали закони психології й педагогічні дисципліни.
Нехай також припильнують, щоб відновити підготовку дорослих катехуменів або успішніше пристосувати її до вимог часу.
(Завдання єпископів освячувати)
15. Виконуючи своє служіння освячення, нехай єпископи пам'ятають, що вони вибрані з людей і поставлені для людей у тому, що стосується Бога, щоб приносити дари і жертви за гріхи. Бо єпископи мають повноту святого таїнства Рукоположення, їм при здійсненні своєї влади підпорядковані як пресвітери, - які, щоб стати ревними співробітниками єпископського чину, й самі посвячені на справжніх священиків Нового Завіту, - так і диякони, які служать народові Божому у спільноті з єпископом та його пресвітерiатом. Самі ж єпископи є головними завідувачами Божих таїнств, поставлені управляти всім літургійним життям у дорученій їм Церкві, розвивати й зберігати його[21].
Тому єпископам треба докладати всіх зусиль, щоб вірні Христові глибше пізнавали пасхальне таїнство і жили ним через Євхаристію, складаючи одне Тіло, міцно скріплене в єдності Христової любові[22]. Пильно перебуваючи у молитві та служінні слова (пор. Ді. 6:4), нехай вони трудяться, щоб усі доручені їхній опіці були одностайні в молитві (пор. Ді. 1:14, 2:46), зростали у благодаті через прийняття святих Таїнств і були вірними свідками Господа.
Як наставники досконалості, нехай єпископи стараються розвивати святість свого клиру, ченців та мирян, відповідно до покликання кожного[23], причому їм слід пам'ятати, що вони самі зобов'язані давати приклад святості своєю любов'ю, смиренністю і простотою життя. І нехай так кожен освятить доручену йому Церкву, щоб у ній яскраво сяяв дух усієї Церкви Христової. Тому їм належить якнайбільше сприяти покликанням до священичого та чернечого станів, особливу увагу звертаючи на покликання до місіонерства.
(Батьківсъке й пастирське завдання єпископів)
16. Здійснюючи своє батьківське та душпастирське служіння, нехай єпископи будуть серед своїх як ті, що служать (пор. Пк. 22:26-27); як добрі пастирі, що знають своїх овечок і яких знають їхні вівці; як справжні батьки, що вирізняються духом любові та піклування про всіх і владі яких, даній з Божої волі, всі вдячно підпорядковуються. Їм належить так збирати і формувати сім'ю своєї пастви, щоб усі, знаючи кожен свої обов'язки, жили й діяли у спільноті любові.
Щоб зуміти досягти цього, єпископи, “готові на всяке добре діло” (2 Тим. 2:21), “все терплячи ради вибраних” (2 Тим. 2:10), мають так влаштувати своє життя, щоб воно відповідало вимогам часу.
Священиків, які частково несуть обов'язки й турботи єпископів і щоденно докладають максимум зусиль для виконання їх, нехай вони завжди огортають особливою любов'ю, вважаючи їх своїми синами та друзями (пор. Йо. 15:15), а тому хай завше будуть готові вислухати їх і в довірливій близькості здійснювати разом з ними усі душпастирські справи в єпархії.
Єпископам треба піклуватися про духовний, інтелектуальний та матеріяльний стан священиків, щоб ті могли жити свято й побожно і здійснювати своє служіння вірно та плідно. Тому нехай вони організують окремі інституції чи доми, де священики збиралися б час від часу на тривалі заняття для оновлення свого духовного життя, а також для набуття глибших знань із церковних дисциплін, насамперед Святого Письма і богослов'я, а крім того з найважливіших соціальних питань та нових методів душпастирської діяльності. Діяльним милосердям хай вони оточують тих священиків, які потрапили у скрутні обставини або де в чому схибили.
Щоб могти краще подбати про благо вірних відповідно до обставин кожного з них, нехай єпископи, - використовуючи відповідні засоби, передусім соціальні дослідження, - стараються краще пізнати потреби в тих соціальних умовах, у яких вони проживають. Їм слід піклуватися про всіх, незалежно від віку, стану й національності: чи це місцеві жителі, чи іноземці, чи туристи. У цій душпастирській турботі нехай вони зберігають за своїми вірними належну їм міру участі в церковних справах, визнаючи за ними обов'язок і право активно співпрацювати у будуванні таїнственного Тіла Христового.
Відділених від нас братів єпископи мають огортати любов'ю й закликати своїх вірних, щоб ставилися до них з усією людяністю - й повагою, сприяючи тим самим екуменічному рухові, як його розуміє Церква[24]. І нехрещених їм треба мати в серці, щоб і для них засяяло милосердя Ісуса Христа, бо єпископи є його свідками перед людьми.
(Різні форми апостоляту)
17. Треба плекати різні форми апостоляту і здійснювати координацію та тісний взаємозв'язок усіх установ апостоляту під керівництвом єпископа в усій єпархії або в окремих її частинах. Таким чином усі ініціативи й інститути - катехитичні, місіонерські, благодійні, соціальні, сімейні, навчальні та всі інші, які мають душпастирську мету, - нехай гармонійно співпрацюють, щоб завдяки цьому ще ясніше засвідчилася єдність єпархії.
Нехай єпископи ревно нагадують вірним про їхній обов'язок здійснювати апостолят, згідно з обставинами та можливостями кожного з них, а також хай закликають їх, щоб вони брали участь або допомагали в різних інститутах апостоляту мирян, передусім у “Католицькій акції” (Actіо Саthоlicа”).
Слід також сприяти розвиткові спільнот, які прямо чи опосередковано переслідують надприродну мету: чи то плекати досконаліше життя, чи то проповідувати всім Євангеліє Христа, чи то поширювати християнське віровчення, утверджуючи публічний культ, чи то досягати соціальних цілей, здійснюючи справи благочестя і милосердя.
Форми апостоляту мають бути належно пристосовані до сучасних потреб суспільства, з урахуванням не лише духовних і моральних обставин життя людей, а й соціальних, демографічних та економічних. Успішному і плідному досягненню поставлених цілей дуже сприяють соціальні та релігійні дослідження, що їх проводять служби пастирської соціології; їх і слід наполегливо рекомендувати.
(Особлива опіка над деякими групами вірних)
18. Особливим піклуванням треба огорнути тих вірних, які через обставини свого життя не можуть достатньою мірою отримувати звичайну спільну душпастирську опіку парохів або позбавлені її зовсім: численних емігрантів, вигнанців та біженців, моряків і льотчиків, кочівників і подібних до них. Нехай розвиваються відповідні душпастирські методи для плекання духовного життя тих, хто тимчасово від'їздить до інших регіонів на відпочинок.
Єпископські Конференції, передусім національні, мають ретельно дослідити нагальні питання, що стосуються цих груп вірних, та, послуговуючись відповідними засобами й інституціями, спільними зусиллями сприяти духовній опіці над ними, пам'ятаючи передусім про норми, що їх установив[25] або має встановити Апостольський Престол, та узгоджуючи ці норми з обставинами часу, місця й конкретними особами.
(Свобода єпископів і іхні взаємини з державною владою)
19. При виконанні свого апостольського служіння, метою якого є спасіння душ, єпископи засадничо користуються повною й досконалою свободою і є незалежними від будь-якої цивільної влади. Тому неприпустимо, щоб їм прямо чи опосередковано створювали перешкоди для здійснення церковного служіння або забороняли вільне спілкування з Апостольським Престолом та іншою церковною владою, а також зі своїми підлеглими.
Без сумніву, ці Священні Пастирі, здійснюючи духовну опіку над своєю паствою, насправді дбають також і про їхній соціальний та громадянський розвиток і добробут. Для досягнення цієї мети єпископи, відповідно до свого уряду і як личить єпископам, об'єднують свої зусилля з державною владою, навчаючи послуху щодо справедливих законів та пошани до законно встановленої влади.
(Свобода у призначенні єпископів)
20. Оскільки апостольське служіння єпископів було встановлене Христом Господом і має духовну та надприродну мету, цей Священний Вселенський Собор проголошує, що право номінувати і настановляти єпископів належить повноважній церковній владі і є її питомим, особливим та ексклюзивним правом.
Тому задля належного збереження свободи Церкви та успішного й безперешкодного сприяння благові вірних Священний Собор бажає, щоб у майбутньому більше не надавати державній владі жодних прав чи привілеїв у справі обрання, призначення, представлення чи висунення кандидатури на посаду єпископа. А державну владу, шанобливу прихильність якої до Церкви Священний Собор вдячно визнає і високо цінує, він переконливо просить, щоб вона за власним бажанням відмовилася від таких прав чиї привілеїв, якими нині володіє за домовленістю чи за звичаєм, - погодивши це з Апостольським Престолом.
(Зречення єпископів з урядування)
21. Оскільки душпастирське служіння єпископів дуже важливе й відповідальне, єпархіяльних єпископів та інших осіб, прирівняних до них у правах, переконливо просять подавати у відставку - за власним бажанням чи на пропозицію повноважної влади, - якщо через похилий вік або іншу поважну причину вони вже мало спроможні виконувати свої обов'язки. Повноважна влада, якщо задовольнить прохання про відставку, повинна подбати про відповідне матеріяльне забезпечення згаданих осіб і про збереження за ними окремих прав.
ІІ. Розмежування єпархій
(Потреба перегляду меж єпархій)
22. Для досягнення властивої кожній єпархії мети треба, щоб ясно проявилась природа Церкви в тому народові Божому, який належить до єпархії; щоб єпископи могли успішно виконувати в ній свої пастирські обов'язки; нарешті, щоб вони могли якнайкраще служити спасінню народу Божого.
Все це вимагає точного визначення територіяльних меж єпархій, розумного розподілу клиру та ресурсів відповідно до потреб апостоляту. І це сприяє благові не лише клиру та вірних, до яких це прямо стосується, а й навіть усієї католицької Церкви.
Тому щодо розмежування єпархій Священний Собор постановляє: для блага душ якнайшвидше приступити до розсудливого перегляду кордонів - розділяючи, розчленовуючи чи з'єднуючи єпархії, або змінюючи їхні кордони, або переносячи єпископські престоли у більш відповідні місця, або ж, якщо до єпархії належать великі міста, встановлюючи там новий порядок внутрішнього підпорядкування.
(Правила перегляду кордонів)
23. При перегляді кордонів єпархій треба передусім забезпечити органічну єдність кожної єпархії у тому, що стосується осіб, посад та інститутів, - на зразок живого організму. У кожному окремому випадку, ретельно проаналізувавши всі обставини, належить врахувати такі загальні критерії:
1) При визначенні кордонів єпархій треба мати на увазі, наскільки це можливо, різнорідний склад народу Божого, що може принести немалу користь для належної опіки над душами. Також слід по можливості пильнувати, щоб демографічні конгломерати залишалися в цілості зі своїми державними службами та соціальними інститутами, які формують їхню органічну структуру. З цієї причини територія кожної єпархії неодмінно має бути цілісною.
При потребі необхідно враховувати державні кордони, а також особливі обставини осіб та місць, наприклад психологічні, економічні, географічні чи історичні.
2) Розміри території єпархії та кількість її мешканців загалом мають бути такими, щоб, з одного боку, єпископ особисто, хоч і з допомогою інших осіб, міг належним чином проводити архиєрейські богослужіння, здійснювати пастирські візитації, успішно керувати всіма справами апостоляту у своїй єпархії й координувати їх, знати передусім своїх священиків, а також ченців та мирян, які беруть участь у єпархіяльних справах. А з другого боку, в єпархії має бути достатньо широке й відповідне поле для діяльності єпископа і його клиру, де вони могли б із користю задіяти всі свої сили у служінні, не забуваючи й про потреби вселенської Церкви.
3) Нарешті, для того щоб спасительне служіння в єпархії здійснювалось успішніше, треба дотримуватися правила, що вона повинна мати достатню кількість відповідного клиру для належної пастирської опіки народу Божого, а також достатню кількість служб, інститутів та організацій, які властиві кожній партикулярній Церкві й необхідність яких для успішного управління нею і для справи апостоляту доведена досвідом; і нарешті, повинні бути в розпорядженні або принаймні розсудливо передбачені необхідні матеріяльні ресурси для утримання осіб та єпархіяльних установ.
З тією ж метою там, де є вірні різних Обрядів, треба, щоб єпархіяльний єпископ подбав про їхні духовні потреби або через священиків, або через парохії того Обряду, або через єпископського вікарія з відповідними повноваженнями чи навіть, при потребі, в єпископському сані, або особисто, виконуючи обов'язки ординарія для різних Обрядів. Якщо все це через особливі причини, за рішенням Апостольського Престолу, не може відбутися, то слід установити для кожного Обряду власну єрархію[26].
В подібних обставинах треба подбати про вірних, які розмовляють іншою мовою, або через священиків, або через парохії, де використовується ця мова, або через єпископського вікарія, який добре володіє цією мовою і за необхідності висвячений у єпископський сан, або, нарешті, будь-яким іншим відповідним способом.
(Позиція Єпископської Конференції)
24. Для того щоб ввести зміни та нововведення в єпархіях згідно з викладеними в пп. 22-23 нормами, зберігаючи при цьому недоторканним правопорядок Східних Церков, доцільно, щоб кожна Єпископська Конференція розглядала ці справи для своєї території, створивши, при потребі, особливу єпископську комісію, але передусім обов'язково вислухала єпископів тих провінцій чи регіонів, до яких це стосується, а потім свої думки та побажання повідомила Апостольському Престолові.
ІІІ. Співробітники єпархіяльного єпископа в пастирському служінні
1) Єпископи-коад'ютори та вікарні єпископи
(Норми призначення співробітників)
25. При управлінні єпархіями треба так дбати про пастирське служіння єпископів, щоб благо Господньої пастви було найвищою метою. А щоб належно забезпечити це благо, часто буває необхідним призначення вікарних єпископів (єпископів-помічників), якщо єпархіяльний єпископ - або через надто великий розмір території єпархії, або через надмірну кількість її жителів, або через особливі умови апостоляту, або й через інші різні причини, - не буде спроможним особисто виконувати всі єпископські обов'язки, як того потребує добро душ. Мало того, інколи існує особлива необхідність призначення єпархіяльному єпископові на допомогу єпископа-коад'ютора. Ці єпископи-коад'ютори та вікарні єпископи мають отримати відповідні повноваження, щоб при неодмінному збереженні єдності управління єпархією й авторитету єпархіяльного єпископа їхня діяльність була успішнішою, а властива єпископам гідність була гарантована.
Оскільки єпископи-коад'ютори та вікарні єпископи покликані розділити турботи єпархіяльного єпископа, нехай вони виконують свої обов'язки так, щоб у всіх справах діяти заодно з ним. До того ж вони повинні завжди слухатися й шанобливо ставитися до єпархіяльного єпископа, а він також нехай по-братньому любить і пошановує своїх єпископів-коад'юторів та вікарних єпископів.
(Повноваження вікарних єпископів і єпископів-коад'юторів)
26. Якщо добро душ цього потребує, єпархіяльному єпископові слід просити у повноважної влади одного або кількох вікарних єпископів, які призначаються в єпархію без права наступництва.
Якщо в номінаційній грамоті цього не передбачено, то єпархіяльний єпископ нехай сам призначить свого вікарного єпископа (або вікарних єпископів) генеральним вікарієм чи принаймні єпископським вікарієм, який залежатиме лише від його влади, й радиться з ним у найважливіших нагальних питаннях, зокрема душпастирського характеру.
Якщо компетентна влада не постановить цього окремо, то з припиненням служіння єпархіяльного єпископа влада й повноваження, якими наділені вікарні єпископи згідно з правом, не припиняються. Бажано також, щоб за вакантного престолу обов'язок управління єпархією, якщо важливі причини не зумовлять іншого, був доручений вікарному єпископові або одному з вікарних єпископів, якщо їх кілька.
Єпископа-коад'ютора, тобто того, який призначений з правом наступництва, єпархіяльний єпископ завжди має ставити своїм генеральним вікарієм. В особливих випадках останній може також отримати від компетентної влади значно більші повноваження.
Щоб якнайбільше подбати про сучасне та майбутнє благо єпархії, хай не занедбують єпархіяльний єпископ та єпископ-коад'ютор консультування одне з одним у найбільш важливих справах.
2) Єпархіяльна Курія та єпархіяльні ради
(Уклад Курії та встановлення душпастирської Ради)
27. Головною в єпархіяльній Курії є посада генерального вікарія. Однак кожного разу, коли цього потребує управління єпархією, єпископ може призначити одного або кількох єпископських вікаріїв, які, згідно з правом, у певній частині єпархії, або у певного роду справах, або щодо вірних певного Обряду мають ту саму владу, яку загальне право дає генеральному вікарієві.
До співробітників єпископа в управлінні єпархією слід зарахувати також тих пресвітерів, які належать до складу його сенату або ради, наприклад до катедральної капітули, групи консультантів або до інших рад, згідно з обставинами чи умовами різних місцевостей. Ці установи, передусім катедральну капітулу, якщо є така потреба, слід реорганізувати відповідно до сучасних вимог.
Священики і миряни, які належать до складу єпархіяльної Курії, нехай усвідомлюють, що вони надають допомогу єпископові в душпастирському служінні.
Єпархіяльну Курію треба організувати таким чином, щоб вона була належним інструментом у руках єпископа не лише для управління єпархією, а й для здійснення справ апостоляту.
Дуже бажано, щоб у кожній єпархії була заснована душпастирська Рада на чолі з єпархіяльним єпископом, де співпрацювали б клир, ченці та спеціально обрані миряни. Завданням такої Ради буде досліджувати й аналізувати все, що стосується душпастирської діяльності, й робити практичні висновки.
3) Єпархіяльне духовенство
(Єпархіяльні священики)
28. Усі пресвітери - чи то єпархіяльні, чи ченці - разом з єпископом мають участь у єдиному священстві Христовому і спільно його виконують, а тому є відданими співробітниками єпископського чину. Однак у душпастирській праці головну роль відіграють єпархіяльні священики, оскільки вони, приєднані до окремої Церкви й зараховані до її складу, цілковито присвячують себе служінню їй, щоб пасти одну частину Господнього стада. Тому вони складають єдиний пресвітерат і єдину сім'ю, батьком якої є єпископ. А щоб відповідніше і справедливіше розподілити священні обов'язки між своїми священиками, єпископ мусить мати необхідну свободу у наданні посад та бенефіцій (матеріяльної підтримки). Тому всі права та привілеї, які обмежували цю свободу, відтепер скасовано.
Стосунки між єпископом та єпархіяльними священиками мають ґрунтуватися передусім на підвалинах надприродної любові, щоб духовна злука священиків з єпископом робила пліднішою їхню душпастирську діяльність. Тому для щораз кращого розгортання служіння душам нехай єпископ викликає священиків на розмови, іноді спільні, передусім про душпастирські справи, - і то не лише з якоїсь нагоди, а також, якщо це можливо, з установленою періодичністю.
Крім того, всі єпархіяльні священики повинні бути з'єднані одне з одним та спільно піклуватися про духовне благо всієї єпархії. При цьому нехай вони пам'ятають, що матеріяльні блага, які вони отримують під час перебування на церковній посаді, тісно пов'язані з їхнім священнослужінням. Тому вони повинні в міру своїх сил щедро приходити на допомогу єпархії в її матеріяльних потребах, згідно з розпорядженням єпископа.
(Священики для позапарохіяльних і позаєпархіяльних справ)
29. Близькими співробітниками єпископа є також ті священики, яким він доручає душпастирське служіння або справи апостоляту, що виходять за межі парохії, тобто поширюються на певну частину території єпархії, чи на особливі верстви вірних, чи передбачають особливу діяльність.
Виняткову допомогу надають також ті священики, яким єпископ доручає різні апостольські обов'язки чи то у школах, чи то в інших навчальних закладах або в асоціаціах.
А тих священиків, діяльність яких простягається за межі єпархії, нехай огортає особливою турботою той єпископ, у єпархії якого вони проживають, бо вони виконують цінні справи апостоляту.
(Парохи)
30. Однак у першу чергу співробітниками єпископа є парохи, яким у визначеній частині єпархії як справжнім пастирям доручається опіка над душами під його керівництвом.
1) У здійсненні цього душпастирства парохи разом зі своїми помічниками так повинні виконувати свій обов'язок навчання, освячення та управління, щоб вірні й загалом парохіяльні громади справді відчували себе членами і єпархії, і всієї вселенської Церкви. Щоб душпастирська опіка в єпархії була справою єдиною та успішною, їм треба співпрацювати з іншими парохами, а також зі священиками, які здійснюють душпастирське служіння на цій території (як, наприклад, окружні вікарії, декани) чи приписані до певних позапарохіяльних організацій.
Крім того, душпастирство нехай буде завжди перейняте місіонерським духом, щоб належним чином торкатися всіх жителів парохії. Якщо якісь групи осіб недоступні для парохів, то їм слід залучати інших, навіть мирян, до співпраці у справах апостоляту.
Щоб опіка над душами була успішнішою, наполегливо рекомендується спільне проживання священиків, зокрема належних до однієї парохії, оскільки це сприяє апостольській діяльності й водночас подає вірним приклад любові та єдності.
2) При здійсненні завдання навчати парохам належить: проповідувати слово Боже всім вірним, щоб вони, утверджуючись у вірі, надії й любові, зростали у Христі, а християнська спільнота щоб давала те свідчення любові, яке заповідав Господь (пор. Йо. 13:35); катехитичним навчанням провадити вірних до повного пізнання таїнства спасіння, відповідно до віку кожного. До такого навчання треба залучати не лише ченців, а й мирян, засновуючи також “Братство християнського вчення”. При виконанні освячувального завдання нехай парохи стараються про те, щоб звершення Євхаристійної Жертви було центром і вершиною всього життя християнської громади. Нехай вони також працюють над тим, щоб вірні отримували духовне окормлення частим і побожним прийманням святих Таїнств та свідомою й діяльною участю в літургії Церкви. Парохи мають пам'ятати, що таїнство Покаяння дуже сприяє плеканню християнського життя, тому нехай вони охоче вислуховують сповіді вірних, при потребі запрошуючи й інших священиків, які володіють іноземними мовами.
Звершуючи душпастирське служіння, парохи найперше мусять постаратися пізнати власну паству. Оскільки вони є слугами для всіх своїх овечок, то нехай дбають про підтримку християнського життя як кожного окремого вірного, так і в сім'ях, а також у різних асоціаціях, особливо призначених для апостоляту, а то й у всій парохіяльній громаді. Тому їм слід відвідувати доми та школи, як цього вимагає їхній душпастирський обов'язок; старанно піклуватися про підлітків і молодь; огортати любов,ю бідних та хворих; і нарешті, особливо дбати про тих, хто працює. Нехай парохи трудяться для того, щоб вірні допомагали у справах апостоляту.
3) Парохіяльні вікарії, як співробітники пароха, нехай щоденно надають значну та діяльну допомогу у звершенні душпастирського служіння під керівництвом пароха. Тому між парохом та його вікаріями мають бути братерські стосунки й повсякчас панувати взаємні любов і повага. Отож їм слід допомагати одне одному порадою, підтримкою та прикладом, одностайно і спільними зусиллями здійснюючи опіку над парохією.
(Призначення, переміщення і звільнення парохів)
31. Щоб сформувати уявлення про здатність священика управляти певною парохією, єпископ має зважати не лише на його знання віри, а й на благочестя, апостольську ревність та інші таланти і здібності, необхідні для належного душпастирства.
Крім того, оскільки вся суть парохіяльного служіння полягає в тому, щоб дбати про благо душ, то щоб єпископ легше й успішніше міг призначати на парохіяльні посади, зберігаючи недоторканним право ченців, треба скасувати чиїсь інші права подання на вакантну посаду, призначення на неї чи збереження цієї посади за якоюсь певною особою. Слід також скасувати права конкурсу - загального чи місцевого - там, де він існує. Кожен парох у своїй парохії нехай втішається стабільністю свого урядування, чого вимагає добро душ. Тому, ліквідувавши різницю між тими парохами, які можуть бути переміщені в іншу парохію, і тими, які не можуть, треба переглянути і спростити процедуру переміщення та звільнення парохів, щоб єпископ, дотримуючись природної й канонічної справедливості, міг більш успішно піклуватися про добро душ.
Парохів, які через похилий вік або з іншої серйозної причини не можуть плідно і належним чином виконувати свої обов'язки, переконливо просять, щоб вони або за власним бажанням, або на прохання єпископа зреклися свого уряду. Єпископ, зі свого боку, повинен подбати про матеріяльне забезпечення тих, хто пішов у відставку.
(Створення і закриття парохій)
32. Нарешті, саме спасіння душ має бути тим критерієм, згідно з яким слід визначати або переглядати створення чи закриття парохій та всі інші нововведення, що їх єпископ зможе впроваджувати своєю владою.
4) Ченці
(Ченці й апостолят)
33. На всіх ченців, до яких прирівнюються у всьому, що нижче згадано, члени інших інститутів євангельських рад, згідно з покликанням кожного, покладається обов'язок невпинно і старанно працювати для побудови та зростання усього таїнственного Тіла Христового і для блага партикулярних Церков.
Цієї мети вони зобов'язані досягати передусім молитвою, ділами покути і прикладом власного життя, тому цей Священний Собор дуже заохочує їх постійно зростати в цінуванні цих речей та плеканні їх. Але їм також треба з більшою ревністю займатися зовнішніми справами апостоляту, з урахуванням характеру діяльності кожного Згромадження.
(Ченці як співробітники єпископа в апостоляті)
34. Ченці-священики, висвячені на пресвітерське служіння, щоб і вони були дбайливими співробітниками єпископського чину, можуть нині, при зрослих потребах душ, надавати ще більшу допомогу єпископові. Тому треба визнати, що вони справді належать до духовенства єпархії, оскільки беруть участь у душпастирстві та у справах апостоляту під керівництвом священних Предстоятелів.
Також інші члени - і чоловіки, й жінки, - які з певних причин належать до єпархіяльної родини, надають велику допомогу священній Єрархїї, а в часи зростання потреб апостоляту вони можуть і повинні надавати в більшому обсязі.
(Засади апостоляту ченців у єпархіях)
35. Щоб справи апостоляту у кожній єпархії виконувались одностайно і щоб єдність єпархіяльного правопорядку завжди зберігалася недоторканною, встановлено такі основні засади:
1) До єпископів, як наступників апостолів, усі ченці нехай ставляться із шанобливим послухом та повагою. Крім того, щоразу, коли на законних підставах їх закликають до справ апостоляту, вони повинні виконувати свої обов'язки так, щоб стати діяльними та слухняними помічниками єпископів[27]. Мало того, нехай ченці охоче й вірно підкоряються вимогам і побажанням єпископів, щоб брати більшу участь у справі спасіння людей, зберігаючи характер свого інституту та діючи згідно з його конституцією, яка при потребі може бути пристосована до цієї мети з урахуванням засад цього соборового Декрету. Зваживши на нагальні потреби душ, а також на недостатню кількість єпархіяльного клиру, єпископи можуть залучати чернечі інститути - ті, що не присвятили себе лише контемплятивному життю, - до співпраці в різних пастирських служіннях, беручи при цьому до уваги характер кожного інституту. Чернечі настоятелі нехай по можливості заохочують своїх підлеглих до такої допомоги, яка може полягати навіть у душпастирській опіці над парохіями, хоча б протягом певного часу.
2) Ченці, послані на зовнішній апостолят, мають бути перейняті духом свого інституту, зберігати вірність своєму уставу та послух своїм настоятелям, а єпископи нехай не забувають пильнувати, чи не занедбують вони ці обов'язки.
3) Вийняття ченців з-під юрисдикції єпископів і перехід у розпорядження Верховного Архиєрея або іншої церковної влади здійснюється передусім для покращення внутрішнього ладу інститутів, щоб у них усе було узгоджено найкращим чином і сприяло духовному зростанню та вдосконаленню на шляху чернечого життя[28.] Ця процедура також дає можливість Верховному Архиєреєві розпоряджатися ченцями для блага всієї Церкви[29], а іншій повноважній владі - для блага Церков, які перебувають під їхньою юрисдикцією. Однак це не перешкоджає тому, щоб ченці в окремих єпархіях були підпорядковані юрисдикції єпископів, відповідно до приписів права, як цього вимагає виконання їхнього пастирського служіння і належно впорядковане душпастирювання[30].
4) Усі ченці, вийняті чи не вийняті з-під юрисдикції єпископів, підпорядковуються владі місцевих єпархіяльних єпископів у таких справах: звершення публічного культу, зі збереженням різноманітності обрядів; душпастирювання; священне проповідування народові; релігійне та моральне виховання вірних, а особливо дітей; катехитичний вишкіл і літургійна підготовка; гідний статус клиру; а також різні справи, що стосуються здійснення священного апостоляту. Католицькі школи чернечих інститутів також підпорядковуються місцевим єпархіяльним єпископам у тому, що стосується їхнього загального розпорядку та контролю над ними, при збереженні за ченцями права керувати цими школами. Також ченцям слід виконувати все те, що Єпископські Собори або Конференції на законних підставах постановлять для виконання.
5) Треба плекати злагоджену співпрацю між різними чернечими інститутами, а також між ними та єпархіяльним духовенством. Крім того, має бути чітка координація між усіма справами і діями апостоляту, а вона дуже залежить від надприродного наставлення сердець і умів, яке ґрунтується на любові й закорінене в ній. Апостольський Престол має дбати про таку координацію в усій Церкві, священні Пастирі - у своїх єпархіях, Патріарші Синоди і Єпископські Конференції - на своїх територіях.
Що стосується до справ апостоляту, що їх звершують ченці, то нехай єпископи або Єпископські Конференції та настоятелі чернечих інститутів або Конференції старших настоятелів діють після попереднього узгодження своїх дій між собою.
6) Для злагодженого і плідного плекання взаємин між єпископами та ченцями нехай єпископи та чернечі настоятелі збираються разом - з визначеною періодичністю чи коли виникне потреба, - щоб вирішувати загальні питання щодо справ апостоляту на їхній території.
- Глава ІІІ -
Про співпрацю єпископів
задля спільного блага багатьох Церков
І. Синоди, Собори, а передусім Єпископські Конференції
(Синоди й Собори)
36. З перших століть існування Церкви єпископи, які стоять на чолі окремих Церков, дбаючи про вселенську місію, передану через апостолів, у спільності братньої любові об'єднували свої зусилля й наміри, щоб сприяти спільному благові як усієї Церкви, так і окремих Церков. З цієї причини були утворені Синоди, провінційні Собори і пленарні Собори, на яких єпископи встановлювали єдиний порядок для всіх Церков - як у навчанні правд віри, так і у встановленні церковного правопорядку.
Цей Священний Вселенський Собор бажає, щоб гідний шани інститут Синодів і Соборів розвивався з новою силою, щоб відповідно до сучасних обставин упорядкованіше й успішніше дбати про зростання віри та збереження правопорядку в різних Церквах.
(Значення Єпископських Конференцій)
37. У наші часи єпископи часто не можуть як слід успішно здійснювати своє служіння, якщо не встановлять щораз тіснішої та гармонійнішої співпраці з іншими єпископами. Оскільки Єпископські Конференції, засновані вже в багатьох країнах, дали чудові докази більш плідного апостоляту, цей Священний Собор вважає дуже корисним, щоб єпископи з однієї країни чи регіону складали єдину групу, яка збиралася б у визначений термін, щоб завдяки взаємному обмінові думками і досвідом, порадившись, налагоджувати святу співпрацю задля спільного блага Церков. Тому Собор ухвалює щодо Єпископських Конференцій таке:
(Поняття, уклад і побудова Конференцій)
38. 1) Єпископська Конференція - це певна група, у якій священні Предстоятелі якоїсь країни чи території спільно здійснюють своє пастирське служіння для якнайбільшого сприяння тому благові, що його Церква дає людям, зокрема через відповідно об'єднані форми і способи апостоляту, узгоджені з обставинами сьогодення.
2) До Єпископської Конференції належать усі місцеві єпархіяльні єпископи будь-якого обряду, за винятком генеральних вікаріїв, єпископи-коад'ютори, вікарні єпископи та інші титулярні єпископи, які виконують окремі завдання, доручені їм або Апостольським Престолом, або Єпископською Конференцією. Інші титулярні єпископи, а також легати Римського Архиєрея, які виконують окреме завдання на певній території, не є, згідно з правом, членами Конференції.
Місцевим єпархіяльним єпископам та єпископам-коад'юторам належить вирішальний голос. Для вікарних єпископів та інших єпископів, які мають право брати участь у роботі Конференції, вирішальний або дорадчий голос буде передбачено статутом Конференції.
3) Кожна Єпископська Конференція нехай виробить свій статут, який має бути перевірений Апостольським Престолом і в якому, крім інших засобів, треба передбачити деякі підрозділи для найбільш успішного досягнення мети, наприклад Постійну раду єпископів, єпископські комісії, Генеральний секретаріат.
4) Якщо рішення Єпископської Конференції були прийняті на законних підставах - хоча б двома третинами голосів Предстоятелів, які є членами Конференції з правом вирішального голосу, - і якщо ці рішення були затверджені Апостольським Престолом, то вони мають юридично зобов'язувальну силу, але тільки у випадках, передбачених загальним правом або визначених окремим мандатом Апостольського Престолу, що його він видає з власної ініціативи або на прохання самої Конференції.
5) Де особливі обставини цього вимагали б, єпископи з кількох країн можуть утворити єдину Конференцію за умови схвалення цих дій Апостольським
Престолом.
Крім того, треба плекати зв'язки між Єпископськими Конференціями різних країн для розвитку і забезпечення більшого блага.
6) Священний Собор наполегливо радить, щоб Предстоятелі Східних Церков, розвиваючи на Синодах правопорядок своїх Церков для успішнішого сприяння починам на благо релігії, мали на увазі також спільне благо всієї території, де існує кілька Церков різних обрядів. Для цього їм слід обмінюватися думками на зустрічах представників різних обрядів, за нормами, які мають бути ухвалені повноважною владою.
ІІ. Розмежування церковних провінцій та встановлення церковних регіонів
(Засади перегляду кордонів)
39. Добро душ вимагає належного розмежування кордонів не лише єпархій, а й церковних провінцій, а інколи диктує встановлення церковних регіонів, щоб краще задовольняти потреби апостоляту відповідно до соціальних та місцевих обставин і щоб єпископи могли легше й успішніше налагоджувати стосунки між собою, з митрополитами, з єпископами інших Церков у тій країні, а також взаємини з державною владою.
40. Для досягнення згаданої мети Священний Собор ухвалює таке:
1) Кордони церковних провінцій слід належним чином переглянути, права та привілеї митрополитів визначити за новими й відповідними нормами.
2) Треба вважати правилом, що всі єпархії та інші територіяльні округи, які згідно з правом прирівнюються до єпархій, мають бути приписані до якоїсь церковної провінції. Тому єпархії, які зараз підпорядковані безпосередньо Апостольському Престолові й не об'єднані з жодною іншою єпархією, нехай утворять нову церковну провінцію або приєднаються до найближчої чи найбільш відповідної; їх треба підпорядковувати митрополичому праву архиєпископа, згідно з нормами загального права.
3) Де це буде корисно, нехай церковні провінції об'єднаються в церковні регіони, устрій яких має бути розроблений на основі права.
(Позиція Єпископських Конференцій)
41. Доцільно, щоб повноважні Єпископські Конференції розглянули питання про таке розмежування провінцій чи встановлення регіонів згідно з правовими нормами, встановленими у пп. 23 та 24 щодо визначення кордонів єпархій, і повідомили свої рішення та побажання Апостольському Престолові.
ІІІ. Єпископи, які здійснюють міжєпархіяльне служіння
(Встановлення окремих посад і співпраця з іншими єпископами)
42. Оскільки душпастирські потреби щораз більше вимагають, щоб деякі пастирські обов'язки виконувати спільними зусиллями і під єдиним керівництвом, доцільно затвердити нові посади для служіння всім або кільком єпархіям певного регіону чи країни; зайняти ці посади і виконувати згадані обов'язки може бути доручене єпископам.
Священний Собор рекомендує, щоб між прелатами або єпископами, які виконують це служіння, і єпархіяльними єпископами та Єпископськими Конференціями завжди панували братерська спільність і одностайність у пастирській турботі. Норми взаємин також мають бути чітко окреслені згідно з загальним правом.
(Військове капеланство)
43. Духовна опіка військовослужбовців через особливі умови їхнього життя потребує виняткової уваги, тому в кожній країні по можливості треба заснувати вікаріят для військовослужбовців. І військовий вікарій, і капелани у співпраці з єпархіяльними єпископами нехай цілковито присвятять себе цій нелегкій справі[31].
Тому єпархіяльні єпископи мають надати в розпорядження військового вікарія достатню кількістю священиків, здатних до цього важкого служіння, а крім того, сприяти ініціативам для плекання духовного блага воїнів[32].
Загальне доручення
44. Священний Собор ухвалює, щоб при перегляді Кодексу канонічного права були визначені відповідні закони, узгоджені з засадами, викладеними в цьому Декреті, з урахуванням також зауважень, зроблених Комісіями чи Отцями Собору.
Крім того, Священний Собор ухвалює, щоб були укладені загальні Правильники про душпастирство для вжитку як єпископів, так і парохів, щоб мали вони певні способи, які допоможуть їм здійснювати своє душпастирське служіння легше й ефективніше.
Нехай буде також укладено спеціальний Правильник про душпастирську опіку над особливими групами вірних, відповідно до різних обставин певних країн чи регіонів, і Правильник про катехитичне навчання християнського народу, де треба викласти основні засади і порядок такого навчання, а також згадати про підготовку відповідних для цього книг. При укладенні таких Правильників треба також враховувати зауваження, подані Комісіями та Отцями Собору.
***
Все викладене в цьому Декреті й кожне з викладеного зокрема було до вподоби Отцям Священного Собору. І Ми апостольською владою, даною Нам Христом, разом із Високодостойними Отцями у Святому Духові це схвалюємо, вирішуємо і постановляємо; і те, що було соборно постановлено, наказуємо для Божої слави оприлюднити.
Рим, при соборі св. Петра,
28 жовтня 1965 року.
Я, Павло, Єпископ Католицької Церкви
(Далі йдуть підписи Отців Собору)
ПРИМІТКИ
(1/145) [1] Пор. Перший Ватиканський Собор, сесія ІV Догм. конст. про Церкву Христову Раѕtоr аеtеrnuѕ, гл. 3 // Denz. 1828 (3061).
[2] Пор. там само, вступ // Denz. 1821 (3050).
(2/146) [3] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. ІІІ, пп. 21,24,25.
[4] Пор. там само, гл. ІІІ, п. 21.
[5] Пор. Іван ХХІІІ. Апост. конст. Humanае ѕаlutіѕ, 25 грудня 1961 // ААЅ 54 (1962) 6.
[6] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. ІІІ, п. 22.
[7] Там само.
[8] Там само.
(3/147) [9] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. ІІІ, п. 22.
[10] Пор. Павло VІ. Моту пропріо Ароѕtоlіса ѕоllісіtudо, 15 січня 1965 // ААЅ 57 (1965) 775-780.
[11] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. ІІІ, п. 23.
[12] Пор. Пій ХІІ. Енц. Fidеі donum, 21 квітня 1957 // ААЅ 49 (1957) 237; пор. також: Бенедикт ХV Апост. лист Махіmum іllud, 30 листопада 1919 // ААЅ 11 (1919) 440; Пій ХІ. Енц. Rerum Ессlеѕіае, 28 лютого 1926 // ААЅ 18 (1926) 68н.
(4/148) [13] Пор. Павло VІ. Промова до Високопреосвященних Отців Кардиналів, Преосвященних Предстоятелів, Преподобних Прелатів та інших посадовців Римської курії, 21 вересня 1963 // ААЅ 55 (1963) 793н.
(5/149) [14] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про Східні Католицькі Церкви Оrientalium Ессlеѕіаrum, пп. 7-11.
(6/150) [15] Пор. Тридентський Собор, сесія V Декрет про реформу, гл. 2 // Маnѕі 33, 30; сесія ХХІV Декрет про реформу, гл. 4 // Маnѕі 33, 159; Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. ІІІ, п. 25.
[16] Пор. там само.
[17] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Расеm іn tеrrіѕ, 11 квітня 1963 // ААЅ 55 (1963) 257-304, у різних місцях.
[18] Пор. Павло VІ. Енц. Ессlеѕіаm ѕиаm, 6 серпня 1964 // ААЅ 56 (1964) 639.
(7/151) [19] Пор. Павло VІ. Енц. Ессlеѕіаm ѕиаm, 6 серпня 1964 // ААЅ 56 (1964) 644-645.
[20] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про засоби суспільної комунікації Іnter mirifiса.
[21] Пор. Другий Ватиканський Собор. Конст. про святу літургію Ѕасrоѕаnсtum Соnсіlіum; Павло VІ. Моту пропріо Ѕасram Lіturgiam, 25 січня 1964 // ААЅ 56 (1964) 139н.
(8/152) [22] Пор. Пій ХІІ. Енц. Меdіаtor Dеі, 20 листопада 1947 // ААЅ 39 (1947) 521н; Павло VІ. Енц. Муѕtеrіum Fіdеі, 3 вересня 1965 // ААЅ 57 (1965) 753-774.
[23] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. VІ, пп. 44-45.
(9/153) [24] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про екуменізм Unitatіѕ rеdіntеgratіо.
(10/154) [25] Пор. Пій Х. Моту пропріо Lampridem, 19 березня 1914 // ААЅ 6 (1914) 173н; Пій ХІІ. Апост. конст. Ехѕul Familіа, 1 серпня 1952 // ААЅ 44 (1952) 649н; Закони апостоляту серед моряків, видані владою Пія ХІІ, 21 листопада 1957 // ААЅ 50 (1958) 375-383.
(12/156) [26] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про Східні Католицькі Церкви Оrіеntаlіum Ессlеѕіаrum, п. 4.
(18/162) [27] Пор. Пій ХІІ. Промова 8 грудня 1950 // ААЅ 43 (1951) 28; Павло VІ. Промова 23 травня 1964 // ААЅ 56 (1964) 571.
(19/163) [28] Пор. Лев ХІІІ. Апост. конст. Romanоѕ Роntifiсеѕ, 8 травня 1881 // Асtа Leonіѕ ХІІІ, т. ІІ (1882), с. 234н.
[29] Пор. Павло VІ. Промова 23 травня 1964 // ААЅ 56 (1964) 570-571.
[30] Пор. Пій ХІІ. Промова 8 грудня 1950 // ААЅ 43 (1951) 28.
(23/167) [31] Пор. Священна Консисторіяльна Конгрегація. Іnѕtruсtіо dе Vісаrііѕ Саѕtrеnѕіbuѕ (“Інструкція про військових вікаріїв”), 23 квітня 1951 // ААЅ 43 (1951) 562-565; Formulа ѕеrvandа іn rеlаtіоnе dе ѕtаtu Viсаrіаtus Саѕtrеnѕіѕ соnfісіеndа (“Формула звіту про стан справ у військовому вікаріаті”), 20 жовтня 1956 // ААЅ 49 (1957) 150-163; Декрет Dе Ѕасrоrum Liminum Visitationе а Vicarііѕ Саѕtrеnѕіbuѕ реrаgendа (“Про відвідини Священних Порогів військовими вікаріями”), 28 лютого 1959 // ААЅ 51 (1959) 272-274; Декрет Fасultаѕ аudіеndі соnfеѕѕіоnеѕ mіlіtum Сарреllаnіѕ ехtеndіtur (“Про розширення повноважень капеланів приймати сповіді у військовослужбовців”), 27 листопада 1960 // ААЅ 53 (1961), 49-50. Пор. також: Священна конгрегація у справах чернецтва. Іnѕtrисtіо dе Сарреllаnіѕ militum rеlіgіоѕіѕ (“Інструкція про військових капеланів-ченців”), 2 лютого 1955 // ААЅ 47 (1955) 93-97.
[32] Пор. Священна Консисторіяльна Конгрегація. Еріѕtulа аd Еm.mоѕ. РP DD 131). Саrdіnаlеѕ atqие Ехс.тоѕ РН 1313. Аrсhіеріѕсороѕ, Еріѕсороѕ сеtеrоѕquе Оrdіnаrіоѕ Ніѕрапісае Ditіоnіѕ (“Лист до Високопреосвященних Отців Кардиналів, Преосвященних Отців Архиєпископів, Єпископів та інших Ординаріїв Іспанії”), 21 червня 1951 // ААЅ 43 (1951) 566.
(УВАГА! Текст майже не редаговано, а лише перенесено ПРИМІТКИ в кінець документу для зручнішого читання. Примітки, подібно як і весь текст, було перебрано вручну, то ж перепрошую читача за, можливо, десь пропущену літеру)
Немає коментарів:
Дописати коментар