Декларація Dominus Iesus – «Господь Ісус»

Dominus Iesus – «Господь Ісус»

Декларація про єдину спасительну місію Ісуса Христа і Церкви

Вступ

1. Господь Ісус перед Вознесінням на Небеса заповів Своїм учням послання – проповідувати Благу Звістку всьому світові та хрестити народи: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню. Хто увірує й охриститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений» (Мк. 16, 15–16); «Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав. Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 18–20; Пор: Лк. 24, 46–48; Ів. 17, 20, 21; Ді. 1, 8).

Вселенська місія Церкви народилася з цього наказу Ісуса Христа і протягом століть здійснюється сповіщенням Таїнства Бога Отця, Сина і Святого Духа і Таїнства Воплочення Сина заради спасіння всього людства. Ось фундаментальний зміст християнського Вірую: «Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого Єдинородного, від Отця народженого перед усіма віками, Бога від Бога, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, несотвореного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося. Він ради нас, людей, і нашого ради спасіння зійшов з небес, і воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і стався Чоловіком; і був розп'ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і був похований, і воскрес у третій день згідно з Писанням, і вознісся на небо і сидить праворуч Отця. І знову прийде зі славою судити живих і мертвих, а Його Царству не буде кінця. І в Духа Святого, Господа Животворящого, що від Отця і Сина ісходить; що з Отцем і Сином рівнопоклоняємий і рівнославимий; що говорив через пророків. І в Єдину, Святу, Вселенську й Апостольську Церкву. Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів. Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку»[1].

2. Упродовж століть Церква вірно проповідувала і свідчила Ісусову Євангелію. А все ж наприкінці другого тисячоліття ця місія ще далека від свого завершення[2]. Тому слова святого Павла про місіонерське служіння кожного християнина у наші дні є актуальними більше, аніж коли-небудь дотепер: «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави, бо це мій обов'язок, і горе мені, коли б я не проповідував Євангелії!» (1 Кор. 9, 16). Цим пояснюється пильна увага Вчительського Уряду Церкви до заохочення і підтримки євангелізаційної місії Церкви, особливо стосовно різних релігійних традицій світу[3].

Щодо цінностей, про які свідчать ці традиції і які вони пропонують людству, йдеться в Декларації Другого Ватиканського Собору про ставлення Церкви до нехристиянських релігій: «Католицька Церква не відкидає нічого з того, що є істинним і святим у цих релігіях. Вона з щирою повагою розглядає ті способи дій і життя, ті правила і вчення, які, хоча і значно відрізняються від того, чого Вона дотримується і чого навчає, все ж таки нерідко кидають промінь істини, який просвітлює усіх людей»[4]. Згідно з цим, у своєму служінні сповіщення Ісуса Христа, Який є «Дорога, Істина і Життя» (Ів. 14, 6), Церква дбає, щоб міжрелігійний діалог відбувався не замість «missio ad gentes» (послання народам), а йшов паралельно заради «таїнства єдності», з якого зрозуміло, що «усі чоловіки і жінки, які є спасенні, беруть участь в тому самому Таїнстві спасіння в Ісусі Христі через Його Духа, хоча й у інакший спосіб»[5]. Міжрелігійний діалог, який є частиною євангелізаційної місії Церкви[6], потребує розуміння, взаємопізнання та взаємозбагачення у послусі Істині та повазі до свободи[7].

3. У здійсненні та теоретичному поглибленні християнської віри з іншими релігійними переданнями виникають нові запитання, відповіді на які потрібно дати, йдучи новими шляхами дослідження, подаючи пропозиції і сміливіші способи дії, а все це вимагає клопіткої діяльності та здатності до розрізнення. У цьому дослідженні ця Декларація прагне нагадати єпископам, теологам і всім вірним деякі обов’язкові доктринальні речі, які покликані допомогти богословським пошукам знайти рішення, які би були узгоджені з правдами віри і відповідали потребам сучасної культури.

Стиль цієї Декларації відповідає її призначенню, яке полягає не в тому, щоб методично витлумачити проблематику, що стосується унікальності та універсальності спасенного Таїнства Ісуса Христа і Церкви; Декларація також не покликана вирішити богословські питання, про які ведеться дискусія. Мета цього документу – пригадати католицьке віровчення з цих проблем, одночасно вказуючи на щораз глибші фундаментальні труднощі та рішуче викриваючи помилкові та двозначні погляди. Тому ця Декларація є продовженням попередніх документів, які належать до Вчення Церкви, щоби з її допомогою явити істину, яка становить частину віровчення Церкви.

4. Місіонерському благовіщенню Церкви, властивому Їй від початку, сьогодні протидіють релятивістські теорії, які виправдовують релігійний плюралізм не тільки «de facto», але й «de iure». Як наслідок, подібні теорії прагнуть спростувати Істину: остаточний і повний характер Об’явлення Ісуса Христа, природу християнської віри порівняно до вірувань, властивих іншим релігіям, богонатхнення Книг Святого Письма, унікальність і універсальність спасенного Таїнства Ісуса Христа, універсальність спасительного посередництва Церкви, нероздільність, хоча і з певним розрізненням, між Царством Божим, Царством Христовим і Церквою, присутність у Католицькій Церкві єдиної Церкви Христової.

Коріння подібних поглядів слід шукати в певних філософських і богословських припущеннях, що перешкоджають пізнанню та прийняттю відкритої нам Істини. Слід вказати на деякі з них: переконання в тому, що Божественна Істина непізнавана і не може бути явлена навіть Християнським Одкровенням; релятивістське ставлення до Істини, яке виражається в погляді, що те, що істинно для одних людей, не є таким для інших; радикальне протиставлення західного менталітету, заснованого на логіці, і східного мислення, яке надихається символізмом; суб'єктивізм тих, хто, вважаючи розум єдиним джерелом пізнання, «поступово позбавляється здатності сходити до вищої реальності та вже не намагається шукати істинний сенс існування»[8]; труднощі у розумінні та прийнятті остаточного характеру есхатологічних подій в людській історії; метафізичне позбавлення значення історичного Воплочення Предвічного Слова, яке зводиться, в ліпшому випадку, до трактування втручання Бога в історію; еклектизм мислення тих, хто у своїх богословських пошуках приймає різні погляди, не звертаючи уваги на філософський і релігійний контекст і не зважаючи на те, наскільки можливо їх узгодити і систематизувати, ні на те, наскільки вони сумісні з християнською істиною; і нарешті, тенденція читати і тлумачити Святе Письмо, не беручи до уваги ні Передання, ні Вчення Церкви.

На ґрунті перерахованих припущень, які висувають і як безапеляційні твердження, і як гіпотези, виникають різні псевдобогословські вчення, в яких християнське Об’явлення, а також Таїнство Ісуса Христа і Церкви втрачають характер абсолютної спасенної універсальної істини, або на них кидають тінь сумніву і проголошують їх непевними.

I. Повнота і остаточність Об’явлення Ісуса Христа

5. Як відповідь на цей релятивістський менталітет, який набуває щораз більшого поширення, насамперед треба ще раз підтвердити остаточний і повний характер Об’явлення Ісуса Христа. Дійсно, потрібно твердо вірити в те, що в Таїнстві Ісуса Христа, Воплоченого Сина Божого, Який є «Дорога, Істина і Життя» (Ів. 14, 6) явлена повнота Божественної Істини: «Ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» (Мт. 11, 27); «Ніхто й ніколи  Бога не бачив. Єдинородний Син, що в лоні Отця, Той об’явив» (Ів. 1, 18); «У Ньому бо враз з людською природою живе вся повнота Божества, і ви причасні в тій Його повноті» (Кол. 2, 9–10).

Вірний Слову Божому II Ватиканський Собор вчить: «Але внутрішня істина як про Бога, так і про спасіння людини, сяє нам через Об’явлення у Христі, Який одночасно і Посередник, і Повнота всього Об’явлення»[9]. І далі наголошує: «Отже, Ісус Христос, Воплочене Слово, посланий як «Людина людям» «говорить слова Божі» (Пор. Ів. 3, 34) і звершує діло спасіння, яке Отець дав Йому виконати (Пор. Ів. 5, 36; 17, 4). Тому Він, в Якому кожен бачить Отця (Пор. Ів. 14, 9), всією Своєю присутністю, всім, чим Він являє Себе, словами і ділами, знаменнями і чудесами, особливо ж смертю Своєю і славним Своїм Воскресінням з мертвих; і нарешті, засланням Духа Істини, завершує в усій повноті Об’явлення і підтверджує його Божественним свідченням <...>. Отак християнське доморядництво, як новий і остаточний завіт, ніколи не перейде, і вже не можна очікувати нового загального об’явлення до появи в славі Господа нашого Ісуса Христа (Пор. 1 Тим. 6, 14; Тит 2, 13)»[10].

Енцикліка Redemptoris missio пригадує Церкві службу проповідування Євангелії як повноти Істини: «В остаточному характері Слова Свого Об’явлення, Бог найбільш повно дав нам пізнати Себе: Він відкрив людству істину про Себе, і це Об’явлення Бога – основна причина, через яку Церква за своєю природою є місіонерською. Вона не може не проповідувати Євангелію – повноту Істини, в якій Бог дарував нам дізнатися про Себе Самого»[11]. Тому тільки Об’явлення Ісуса Христа «вносить в нашу історію універсальну і досконалу істину, яка спонукає людський дух ніколи не зупинятися»[12].

6. Вірі Церкви суперечать тези про обмежений, неповний і недосконалий характер Об’явлення Ісуса Христа, яке нібито є лише доповненням до інших релігій. Вважають, що причиною виникнення подібних висновків є твердження, що Істина про Бога не може бути явлена з усією притаманною їй повнотою жодній з відомих історії релігій, а також християнству, і навіть Самим Ісусом Христом.

Така позиція рішуче суперечить переліченим постулатам Віри, згідно з якими в Ісусі Христі дароване повне та інтегральне Об’явлення Божого спасенного Таїнства. Тому слова, діла й уся історична подія Ісуса, хоча означені обмеженістю, яка притаманна людській реальності, але вони мають своїм суб’єктом Божественну Особу Утіловленого Слова «правдивого Бога і правдивого чоловіка»[13]. Тому вони у собі мають кінцевість і повноту Об’явлення Божих шляхів спасіння, хоча глибина Божого Таїнства залишається у собі трансцендентною і невичерпною. Істина про Бога, виражена людською мовою, не втрачає своєї суті та не піддається обмеженню. Тому віра вимагає визнання, що Слово, яке Утіловилося, у повноті Свого Таїнства від Утіловлення до Прославлення, партиципуюче, але реальне джерело і повнота усякого Божого спасенного Об’явлення людському родові[14]; і що Святий Дух, який є Христовим Духом, водитиме апостолів, а через них і всю Церкву «у повноту істини» (Ів. 16, 13).

7. Достойною відповіддю на Божественне Об’явлення є «послух вірі» (Рим. 16, 26; Пор. Рим. 1, 5; 2 Кор. 10, 5–6), яким людина вільно віддає себе повністю Богові, виявляючи «повне підпорядкування розуму і волі Богові, що відкриває Себе, і добровільно приймаючи дане Ним Об’явлення»[15]. Віра – дар благодаті: «А щоб могти повірити, нам потрібна Божа милість, яка випереджає і допомагає, та внутрішня допомога Святого Духа, щоб серце зрушити і навернути до Бога, відкриваючи очі душі, і дати всім приємність згоди і віри в істині»[16].

Послух вірі передбачає прийняття істини Об’явлення Христового, яка гарантована Богом, який Сам є Істина[17]: «Віра означає, перш за все, що людина особисто пристає до Бога; одночасно і невіддільно вона є добровільною згодою з усією богооткровенною Істиною»[18]. Тому віра – «дар Божий» і «Ним дарована надприродна чеснота»[19], що дарує взаємне «приставання»: до Бога, Який відкриває Істину, і до відкриваючої Ним Істини, з переконанням погоджуючись з Тим, Хто її відкриває. Тому «ми не повинні вірити ні в кого іншого, крім Бога Отця, Сина і Святого Духа»[20].

Отже, треба чітко розрізняти віру, як богословську чесноту, і вірування інших релігій. Віра – це прийняття за допомогою благодаті об’явленої істини, яка «дозволяє увійти всередину таїнства і зробити її доступною для розуму»[21]. А вірування в інших релігіях – це увесь досвід і все розуміння, які складають скарбницю людської мудрості та людського релігійного натхнення, які людина у своєму пошуку істини винайшла і здійснила щодо Божественного і Абсолютного[22].

У роздумах наших сучасників цю відмінність не завжди враховують і з богословською вірою, що означає прийняття Істини, відкритої Богом, Єдиним в Трьох Особах, нерідко ототожнюють вірування інших релігій, які представляють духовний досвід, набутий під час пошуку абсолютної істини, однак, позбавлений згоди з Богом, Який Себе об’являє. Це – одна з причин тенденції применшити і практично скасувати відмінності між християнством та іншими релігіями.

8. Треба також розглянути гіпотези про богонатхнення сакральних текстів, які вшановують в інших релігіях. Безумовно, необхідно визнати, що завдяки деяким присутнім у них елементам вони дійсно можуть бути знаряддям, за допомогою якого безліч людей упродовж століть живили і зберігали духовний досвід Божественного. Тому Другий Ватиканський Собор, говорячи про звичаї, обряди та вчення інших релігій, зазначає, що вони, «хоча і значно відрізняються від того, чого Вона (Церква) дотримується і чого навчає, кидають, все ж таки, нерідко, промінь Істини, який просвітлює усіх людей»[23].

Передання Церкви вважає богонатхненними текстами тільки канонічні книги Старого та Нового Завіту, оскільки вони натхненні Святим Духом[24]. Услід за Переданням Догматична конституція Другого Ватиканського Собору Про Божественне Одкровення стверджує: «Бо всі книги як Старого, так і Нового Завіту, з усіма їхніми частинами, Свята Мати Церква по вірі апостолів вважає священними і канонічними, оскільки, написані під натхненням Святого Духа (Пор. Ів. 20, 31; 2 Тим. 3, 16; 2 Пт. 1, 19–21; 3, 15–16), вони мають за автора Самого Бога і як такі були передані Церкві»[25]. Ці книги «твердо, вірно і безпомилково навчають істині, яку Бог заради нашого спасіння побажав зберегти через Святе Письмо»[26].

Однак, Бог, Який бажає у Христі прикликати до Себе всі народи і відкрити їм повноту Свого Об’явлення і Любові, «у різні способи появляє свою присутність не тільки окремим особам, але і народам через їхні духовні багатства, які найперше виражаються через їхні релігійні вірування, хоча ці вірування і мають у собі прогалини, недоліки й помилки»[27]. Тому сакральні книги інших релігій, які спрямовують і живлять існування своїх адептів, отримують у Христовому Таїнстві насінини добра і благодаті.

II. Воплочене Слово і Святий Дух у ділі Спасіння

9. У сучасній богословській думці Ісуса з Назарeту часто показують як особливу, цільну історичну особистість, Божественного Об’явителя, але не як такого, Який доповнює інших об’явителів і спасителів. Згідно з цим переконанням, безконечне, абсолютне найбільше Таїнство Бога було об’явлене людству в різні способи і в багатьох історичних особистостях, а Ісус з Назарету був би лише одним із них. Тобто Він би для деяких був тільки одним із облич Слова, яке Він набув у часі, щоб об’явити Своє спасіння людству.

Для того, щоб, з одного боку, виправдати універсальність християнського спасіння, а з іншого – факт релігійного плюралізму, запропоновано дві ікономії спасіння: ікономія Предвічного Слова, яка має силу також поза Церквою і не співвідноситься з Нею, та ікономія  Воплоченого Слова. Перша повинна була б мати більшу універсальність у порівнянні з другою, обмеженою тільки християнами, хоча в ній присутність Бога мала би бути повнішою.

10. Ці твердження глибоко суперечать християнському віровченню. Слід твердо вірити у твердження, що Ісус Назарянин, Син Марії, – Єдинородний Син Божий, Слово Отця. Слово, яке «було спочатку у Бога» (Ів. 1, 2), воно ж «стало плоттю» (Ів. 1, 14). В Ісусі Христі, Синові Бога Живого (Пор. Мт. 16, 16) «живе вся повнота Божества» (Кол. 2, 9). Він – «Єдинородний Син, що в лоні Отця» (Ів. 1, 18), Улюблений Син, «в Якому ми маємо відкуплення: Уся повнота перебувала в Ньому і щоб через Нього примирити з собою все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кров’ю Його хреста» (Кол. 1, 13–14; 19–20).

Вірний Святому Письму, Перший Нікейський Собор, відкидаючи обмежуючі помилкові тлумачення, урочисто проголосив віру в «Ісуса Христа, Сина Божого Єдинородного, від Отця народженого перед усіма віками, Бога від Бога, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, нествореного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося. Він ради нас, людей, і нашого ради спасіння, зійшов з небес, і воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і стався Чоловіком; <...> і страждав, воскрес у третій день; вознісся на небо <...> Знову прийде зі славою судити живих і мертвих»[28]. Слідом за вченням Отців Церкви, Халкедонський Собор проголосив «Одного і Того ж Сина, Господа нашого Ісуса Христа, Його ж досконалого в Божественному і досконалого в Людському. Його ж воістину Бога і воістину Чоловіка, єдиносущного Отцю за Божеством, єдиносущного нам за людськістю, родженого від Отця перед усіма віками як Бог і в ці останні дні заради нас і нашого спасіння від Марії Діви, Матері Божої як людина»[29].

Тому Другий Ватиканський Собор наголошує, що Христос «новий Адам», «образ Бога невидимого» (Кол. 1, 15), Він же – і досконала людина, що повернув синам Адама подобу Божу, спотворену первородним гріхом. <...> Агнець невинний, котрий добровільно пролив Свою кров, чим заслужив нам життя, і в Ньому Бог примирив нас із Собою і один з одним і визволив нас від рабства диявола і гріха, так що кожен з нас може сказати разом з апостолом: Син Божий полюбив мене і віддав Себе за мене» (див. Гал. 2, 20)[30].

У зв’язку з цим Іван Павло II виразно заявив: «Суперечить християнській вірі думка, що існує якась розбіжність між Словом і Ісусом Христом: Ісус – Воплочене Слово – єдина і неподільна особистість: Христос – не хто інший як Ісус Назарянин, Він – Слово Боже, що стало людиною заради спасіння всіх. Відкриваючи для себе і цінуючи внесок кожного народу – головним чином, в скарбницю духовності, яку Бог дарував кожному народові, – ми не можемо відокремити ці дари від Ісуса Христа, Який стоїть в центрі Божого плану спасіння»[31].

Католицькій вірі суперечить і спроба внести розділення між спасенною дією Слова як такого і Слова Воплоченого. Через Воплочення всі спасенні діяння Слова Божого завжди творяться в єдності з Його людською природою, яка Ним прийнята в ім'я спасіння людства. Єдиним, хто діє в двох природах, – людській та Божественній, – є та єдина Особа Слова[32].

Також несумісними з католицьким віровченням є теорії, які вважають, що після Воплочення спасенна дія Слова як така, як і в Його Божественності, виявляється «на додаток до ...» або «крім» людськості Христа. Отже, у такий спосіб ці теорії противляться науці Церкви, яка Слову як такому в Його Божественності, приписує спасенну діяльність, яка би здійснювалась без участі Христової людської природи і без Утіловлення[33].

11. Треба також твердо вірити у віровчення про єдність ікономії спасіння, яку хотів Бог, в Трійці Єдиний; її джерелом і центром є Воплочене Слово, посередник божественної благодаті у створенні світу і ділі відкуплення (пор. Кол. 1, 15–20). Він у Собі все рекапітулює (пор. Еф. 1, 10), Він «став для нас мудрістю від Бога, і оправданням, і освяченням, і відкупленням» (1 Кор. 1, 30). Дійсно, таємниця Христа має особливу внутрішню єдність, яка простягається від одвічного вибору в Бозі аж до парузії: «Він (Отець) вибрав нас у Ньому перед заснуванням світу, щоб ми були святі та непорочні перед Ним в любові» (Еф. 1, 11); «Бо яких Він передбачив, тих наперед призначив, щоби були подібні до образу Сина Його, щоб Він був первородний між багатьма братами; яких же наперед призначив, тих і покликав, а яких покликав, тих оправдав, яких же оправдав, тих і прославив» (Рим. 8, 29–30).

Учительський Уряд Церкви, вірний Божественному Об’явленню, з усією твердістю черговий раз заявляє, що Ісус Христос – Універсальний Посередник і Відкупитель: «Слово Боже, через Яке все сталося, Само стало плоттю, щоб Христос, як Досконала Людина, всіх спас і все очолив Собою. Господь <...> – Той, Кого Отець воскресив з мертвих, підніс і посадив праворуч Себе, поставивши Його Суддею над живими і мертвими»[34]. Це спасительне посередництво включає також унікальність відкупительної жертви Христа, Вічного Первосвященика (пор. Євр. 6, 20; 9, 11; 10, 12–14).

12. Деякі висувають гіпотезу, що характер ікономії спасіння Святого Духа універсальніший, ніж характер ікономії Воплоченого, Розп'ятого і Воскреслого Слова. Цей погляд суперечить католицькій вірі, згідно з якою спасительне Воплочення Слова є тринітарною подією. У Новому Завіті показано, що таїнство Ісуса, Воплоченого Слова – простір присутності Святого Духа, і є началом вилиття Духа на людство, як в епоху Месії (пор. Ді. 2, 32–36; Ів. 7, 39; 20, 22; 1 Кор. 15, 45), так і в часах, які передують Його входженню в історію (1 Кор. 10, 4; 1 Пт. 1, 10–12).

Другий Ватиканський Собор пригадав вірі Церкви цю фундаментальну істину. Роз'яснюючи  Задум Отця стосовно спасіння роду людського, Собор вказує на тісну пов'язаність таїнства Христа з таїнством Святого Духа вже від самих початків[35]. Усе діло вибудовування Церкви Її Главою, Ісусом Христом, упродовж століть розглядають як діяння, яке Він чинить у єдності зі Святим Духом[36].

Також спасенна дія Ісуса Христа, в єдності і за посередництвом Святого Духа, простягається за видимі межі Церкви до всього людства. Говорячи про Пасхальне Таїнство, в якому Христос вже зараз у життєвий спосіб в Дусі з’єднує віруючого зі Собою і дарує йому надію воскресіння, Собор твердить: «Це залишається в силі не тільки для вірних Христові, а й для всіх людей доброї волі, в серцях яких незримо діє благодать. Оскільки Христос помер за всіх, і так як вище покликання людини в дійсності одне, тобто Боже, ми повинні твердо вірити, що Святий Дух дає всім можливість долучитися до цієї пасхальної таємниці у відомий Богові спосіб»[37].

Виразна, отже, пов’язаність спасительного Таїнства Утіловленого Слова і Духа, Який здійснює спасительний вплив Утіловленого Сина у житті усіх людей, яких Бог покликав до однієї єдиної цілі, без огляду на те, чи вони жили до історичного моменту Утіловлення Слова, чи після Його сходження в історію – в усіх них Дух Отця, Якого Син Чоловічий дає в повноті (див. Ів. 3, 34).

Тому сьогоднішній Учительський Уряд Церкви постійно і чітко підтверджує істину про одну-єдину божественну ікономію спасіння: «Присутність і дія Духа впливає не тільки на окремих людей, але і на суспільство, історію, народи, культури і релігії. <...> Воскреслий Христос «силою Свого Духа вже діє у серцях людей». <...> Цей самий Дух сіє «насінини Слова», які можна знайти в різних обрядах і культурах, вирощуючи їх, щоб вони дозріли у Христі»[38]. Визнаючи роль Духа в історії спасіння у всьому Всесвіті та у всій історії людського роду[39], Учительський Уряд Церкви наголошує: «Один і Той самий Дух діяв у Воплоченні, людському житті, смерті й воскресінні Ісуса і тепер діє в історії Церкви. Тому Він – не «замінник» Христа і не можна вважати, що Дух заповнює деяку надуману порожнечу між Христом і Словом. У чому б Святий Дух не переконував людські серця, історії народів, культури, релігії, – все це готує їх до Євангелії і не може не стосуватися Христа. Слово воплотилося завдяки дії Святого Духа, «щоб, володіючи досконалою людськістю, Воно змогло спасти людей і вмістити все в Собі»«[40].

На закінчення треба сказати, що дія Святого Духа відбувається не поза дією Христа і не паралельно до неї. Існує єдина Божа ікономія спасіння Бога, в Трійці Святій Єдиного, яка реалізована у таїнстві Воплочення, смерті та Воскресінні Сина Божого за сприяння Святого Духа, яка у своїй спасенній вартості поширюється на все людство і Всесвіт: «Люди можуть увійти в спілкування з Богом тільки через Христа під дією Святого Духа»[41].

III. Єдиність і вселенськість спасаючої таємниці Ісуса Христа

13. Поширеною є також теза, яка заперечує спасительну унікальність і універсальність Таїнства Ісуса Христа. Ця теза не має жодного біблійного підґрунтя. Треба твердо вірити в те, що невід'ємною частиною віри Церкви є істина про Ісуса Христа, Сина Божого, Господа і Єдиного Спасителя, Який Своїм Воплоченням, Смертю і Воскресінням здійснив історію спасіння, яка в Ньому має своє осердя і свою повноту .

Це чітко підтверджується свідченням Нового Завіту: Отець послав сина – Спасителя світу» (1 Ів. 4, 14); «Ось Агнець Божий, який бере гріх світу» (Ів. 1, 29). У промові перед синедріоном Петро, підтверджуючи, що зцілення кульгавого від народження чоловіка відбулося в Ім'я Христове (Пор. Ді. 3, 1–8), урочисто заявляє: «Бо й імени немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися» (Ді. 4, 12). Святий Павло додає до цього, що Ісус Христос – «Господь усіх», «суддя живих і мертвих» і тому «кожен, хто вірує в Нього, через Його ім’я одержує відпущення гріхів» (Ді. 10, 36; 42; 43).

Апостол Павло, звертаючись до спільноти в Коринті, пише: «Бо хоч і є так звані боги, чи то на небі, чи на землі, – їх бо і справді є чимало, отих богів, та чимало тих панів, – для нас, однак, є лиш один Бог, Отець, від якого все і для якого – ми; і один Господь Ісус Христос, через якого – усе, і ми через Нього «(1 Кор. 8, 5–6). Апостол Іван твердить: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише Ним – світ спасти» (Ів. 3, 16–17). У Новому Завіті Божа воля, щоб усі люди спаслися, тісно пов'язується тільки з Посередництвом Христа: «Який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди. Один бо Бог, один також і Посередник між Богом та людьми – Чоловік Ісус Христос, що дав Себе Самого як викуп за всіх: свідоцтво свого часу». (1 Тим. 2, 4–6).

На цій свідомості про унікальність і універсальність дару спасіння, яке Бог дав тільки через Ісуса Христа в Святому Дусі (Пор. Еф. 1, 3–14), засноване свідчення перших християн юдеям, доводячи їм, що здійснення спасіння – вище Закону. З тією ж упевненістю вони протистояли поганському світу, який сподівався на спасіння через численних богів – «спасителів». Цю спадщину віри знову сьогодні пропонує Учительський Уряд Церкви: «Церква ж вірує в те, що Христос, який помер і воскрес за всіх (див. 2 Кор. 5, 15), через Духа Свого подає людині світло і силу, щоб вона змогла відповісти на своє верховне покликання. Нема іншого імені під небом, даного людям, що ним би мали вони спастися (див. Ді. 4, 12). Подібно вірує Вона в те, що ключ, осередок і ціль всієї людської історії міститься у Її Господі та Вчителі»[42].

14. Також потрібно твердо вірити в істину Католицької віри, – що універсальний спасительний задум Бога, в Тройці Святій Єдиного, дарований раз і назавжди і здійснений в Таїнстві Воплочення, Смерті та Воскресінні Сина Божого.

Пам'ятаючи про цю правду віри, сучасне богослов’я, розмірковуючи про існування інших релігій і про їхню роль в Божому Замислі спасіння, покликане дослідити, як діячі та позитивні елементи інших релігій включені в Божий Задум спасіння. У цьому завданні богословське дослідження має широке поле діяльності під проводом Учительського Уряду Церкви. Другий Ватиканський Собор постановив, що «унікальне посередництво Спасителя не виключає, але провокує створіння до різноманітної співдії, що черпає з одного джерела»[43]. Треба глибше дослідити зміст співдії посередництву Христа, але ці дослідження завжди мусять узгоджуватися з принципом унікальності Христа як єдиного посередника: хоча не виключені різні форми і ступені участі в посередництві, вони набувають значення і цінності тільки з Христового посередництва, тому їх не можна розуміти як паралельні або додаткові до нього»[44].

Отже, припущення про те, що існує спасенна Божа дія поза єдиним посередництвом Христа, суперечить Католицькій вірі та християнству в цілому.

15. Нерідко пропонують, щоб богослів’я уникало використання виразів «унікальність», «універсальність» і «абсолютність», які створюють враження зайвого перебільшення значення і цінності події спасіння в Ісусі Христі щодо інших релігій. Насправді цей термінологічний ряд точно передає зміст Об’явлення, тому що відображає розвиток джерел віри. Від самого початку спільнота віруючих розпізнала в Ісусі таку спасенну силу, яку лише Він, Син Божий, що став людиною, Розп'ятий і Воскреслий, отримав як послання від Отця і у силі Духа Святого явив Об’явлення (Пор. Мт. 11, 27) і Божественне життя (Пор. Ів. 1, 12; 5, 25–26; 17, 2) для всього людства і кожної людини.

У цьому смислі можна і треба сказати, що Ісус Христос має унікальне, видатне, притаманне тільки Йому Одному значення і цінність, виняткове й абсолютне для всього роду людського і його історії. Ісус воістину Слово Боже, що стало людиною заради спасіння всіх людей. Сповідуючи віру в це, Другий Ватиканський Собор вчить: «Слово Боже, через Яке все сталося, Само стало плоттю, щоб Христос, як Досконала Людина, всіх спас і все очолив Собою. Господь – це ціль людської історії, кінцева точка, до якої спрямовуються сподівання історії та цивілізації, осередок роду людського, радість всіх сердець і повнота їхніх бажань. Він – Той, Кого Отець воскресив з мертвих, підніс і посадив праворуч Себе, поставивши Його Суддею над живими і мертвими»[45].

«Саме ця винятковість Христа дарує Йому досконалу і вселенську значимість, завдяки якій, належачи до людської історії, Він є її центром і сенсом: «Я – Альфа і Омега, початок і кінець, перший і останній» (Одк. 22, 13)»[46].

ІV. Унікальність і єдність Церкви

16. Господь Ісус, єдиний Спаситель, заснував не просто спільноту учнів, а встановив Церкву як Таїнство спасіння: Він Сам в Церкві та Церква – в Ньому (Пор. Ів. 15, 1; Гал. 3, 28; Еф. 4, 15–16; Ді. 9, 5). Тому повнота Христового Таїнства спасіння також належить Церкві, невіддільній від Її Господа. Ісус Христос постійно присутній в Церкві та продовжує діло спасіння в Ній і через Неї (Пор. Кол. 1, 24–27)[47], бо Вона – Його Тіло (Пор. 1 Кор. 12, 12–13; 27; Кол. 1, 18)[48]. Подібно до того, як голова і члени живого тіла не схожі, але й невіддільні один від одного, Христос і Церква не можуть бути змішані або розділені, являючи світові у всій своїй повноті єдиного Христа[49]. Те ж саме виражено в Новому Завіті – за допомогою ототожнення Церкви з Нареченою Христовою (Пор. 2 Кор. 11, 2; Еф 5, 25–29; Одк. 21, 29)[50].

Виходячи з унікальності і універсальності спасенного посередництва Ісуса Христа, треба твердо вірити в правду католицької віри про унікальність заснованої Ним Церкви. Оскільки є один Христос, то існує одне Тіло Христове і одна Наречена Господня: «Єдина Католицька і Апостольська Церква»[51]. Окрім цього, обітниця Господа ніколи не залишати Свою Церкву (Пор. Мт. 16, 18; 28, 20) і провадити Її Своїм Духом (Пор. Ів. 16, 13) згідно з Католицькою вірою значить, що унікальність та єдність Церкви, а також всього, що стосується Її цілісності, ніколи не зникне[52].

Католики мусять вірити, що існує історична безперервність, вкорінена в апостольській спадкоємності[53], Церкви, заснованої Христом, і Католицької Церкви: «Це і є єдина Церква Христова <...>, яку Спаситель наш після Свого Воскресіння доручив пасти Петрові (Пор. Ів. 21, 17) і йому ж, як і іншим апостолам, довірив Її поширення і управління (Пор. Мт. 28, 18) і назавжди поставив її як «стовп і утвердження істини» (1 Тим. 3, 15). Ця Церква, встановлена і влаштована в цім світі як спільнота, перебуває («subsistet in») в Католицькій Церкві, якою керує наступник Петра і єпископи, які перебувають у єдності з ним»[54]. Виразом «subsistet in» («перебуває в») Другий Ватиканський Собор прагнув врівноважити два доктринальних висловлювання: з одного боку, що Церква Христова, незважаючи на розділення, які існують між християнами, перебуває в повноті лише в Католицькій Церкві, з іншого боку – те, що «поза її огорожею також можна зустріти безліч крупинок святості та правди»[55], тобто в Церквах і церковних спільнотах, які не перебувають у досконалій єдності з Католицькою Церквою[56]. Однак, беручи це до уваги, потрібно стверджувати, що «сила їхня виходить від тієї повноти благодаті та правди, яка довірена Католицькій Церкві»[57].

17. Тобто існує одна-єдина Церква Христова, яка перебуває в Католицькій Церкві, якою керує Наступник св. Петра і єпископи, які перебувають у єдності з ним[58]. Церкви, які не перебувають у досконалій єдності з Католицькою Церквою, залишаючись об'єднаними з нею міцними зв'язками – апостольською сукцесією і дійсним Таїнством Євхаристії – є справжніми помісними Церквами[59]. Тому Церква Христова перебуває і діє також і в цих Церквах, навіть якщо їм не вистачає повного сопричастя з Католицькою Церквою, оскільки вони не приймають католицького Вчення про примат, який, з волі Божої, Єпископ Риму об’єктивно має і вершить у всій Церкві[60].

З іншого боку, церковні спільноти, які не зберегли справжнього Єпископату, а також істинної та досконалої сутності Таїнства Євхаристії[61], не є Церквами в істинному значенні цього слова, а все ж люди, хрещені в таких спільнотах, є притіловлені Христу через хрещення і перебувають у певному, хоча й недосконалому, спілкуванні з Церквою[62]. Хрещення само собою спрямовує до інтегрального зростання в Христі через повне ісповідування віри, Євхаристію і повну єдність з Церквою[63].

«Тому християни не можуть собі уявляти, що Церква Христа є ніщо інше, як якийсь збір – розділений, але все-таки в якийсь спосіб єдиний – Церков і церковних спільнот; також у жодному разі не можна вважати, що в наш час Церква Христова правдиво більше ніде не існує, а що Вона є лише ціллю, до якої мусять стриміти усі церкви і спільноти»[64]. Властиво «елементи цієї вже встановленої Церкви існують у повноті в Католицькій Церкві, а фрагментами в інших спільнотах»[65]. «Отже, хоча ми і віримо, що ці Церкви і відокремлені від нас спільноти мають певний брак, проте вони не без значення і ваги в Таїнстві спасіння. Бо Дух Христа не відмовляється користуватися ними як засобами для спасіння, сила яких виходить від тієї повноти благодаті та правди, яка ввірена Католицькій Церкві»[66].

Брак єдності християн, безумовно, ранить Церкву; не в тому сенсі, що Вона була позбавленою своєї єдності, але «в тому, що поділ перешкоджає досконалій реалізації Її універсальності в історії»[67].

V. Церква, Царство Боже і Царство Христове

18. Посланням Церкви є, щоб Вона «звіщала і будувала Христове і Боже Царство, його встановила у всіх народах і поставила паросток і початок цього Царства на землі»[68]. З одного боку, Церква є «таїнством або знаком і знаряддям найтіснішого з’єднання з Богом і єдності усього людського роду.[69] Вона, отже, знак і знаряддя Царства і покликана звістити й встановити його. З іншого боку, Церква є «народ, зібраний у єдності Отця і Сина і Святого Духа».[70] Вона є « Христовим Царством, вже присутнім у таїнстві»[71] і є його насінням і початком. Боже Царство, направду, має есхатологічний вимір; воно є реальністю, яка присутня в часі, але його повне здійснення настане щойно після завершення або сповнення історії[72].

Значення словосполучень «Царство Небесне», «Царство Боже» і «Царство Христа» та їхній зв'язок з Церквою в Святому Письмі і в творах Отців Церкви, а також у документах Учительського Уряду Церкви, не завжди однозначне, оскільки Церква – таємниця, і не може бути повністю охоплена людським розумом. Можуть існувати різні богословські тлумачення цих термінів. Однак жодне з можливих пояснень не може заперечувати або якось скасовувати тісний зв'язок між Христом, Царством і Церквою. Направду, «Царство Боже, про яке ми знаємо з Об'явлення, «не може бути відокремлене від Христа або від Церкви… Якщо Царство відокремлене від Ісуса, то воно вже не є Царством Божим, яке Він об’явив. Результат цього – спотворення значення «Царства», яке так є під ризиком бути перетвореним в суто людське або ідеологічне творіння чи спотворення особистості Христа – Господа, Який в такому випадку не є Той, кому все є підпорядковане (1 Кор. 15, 27). Відповідно, не може відокремлюватися Царство від Церкви. Воістину, Церква не є сама собі ціллю, бо служить дорогою до Царства Божого – насінням, знаменням і знаряддям якого Вона є. І якщо Церква й різниться від Христа і Царства, Вона з ними нерозривно пов’язана.[73]

19. Стверджувати, що існує нерозривний зв'язок між Христом і Царством – не означає знехтувати тим, що Царство Боже – а також, якщо його розглядати в якомусь історичному аспекті, – не ототожнюється з видимою і соціальною реальністю Церкви. Не можна виключати «дію Христа і Святого Духа поза видимими межами Церкви»[74]. Тому потрібно пам'ятати, що «Царство досягає до усіх: окремих осіб, суспільства і світу. Працювати заради Царства – значить осягати і розвивати божественний динамізм, присутній в людській історії, який її преображує. Словом, Царство Боже – вияв і втілення у всій повноті Божого Плану спасіння людського роду»[75].

Розглядаючи зв'язок між Царством Божим, Царством Христа і Церквою, потрібно уникати односторонніх перенаголошень, таких, як у випадку з «теоріями, в яких роблять особливий акцент на Царство, – тобто, їх можна назвати «зосередженими на Царстві». Вони наголошують на образі Церкви, що піклується не про себе, а зосереджена тільки на свідченні про Царство і служінні на його благо… Це – «Церква для інших», подібно до того, як Христос – «Людина для інших»... Такі погляди, поряд з позитивними аспектами, мають у собі негативні риси. По-перше, в них не йдеться про Христа: Царство, яке вони описують, засноване на «теоцентризмі», згідно з яким нехристияни не можуть пізнати Христа, хоча народи, культури і релігії знаходять щось спільне в єдиній Божественній реальності, як би вона не називалася. З цієї ж причини вони зосереджують чималу увагу на таїнство сотворення, осмислюючи його в різних релігіях і культурних традиціях, але нічого не говорять про таїнство Відкуплення. До того ж, «Царство» у їхньому розумінні зрештою або витісняє Церкву, або применшує її значення на противагу значно розповсюдженої в минулому теорії «екклезіоцентризму», позаяк вони вважають, що Церква є всього лише знаком, а це не позбавлено неоднозначності»[76]. Подібні твердження суперечать католицькій вірі, тому що вони заперечують єдиність зв'язку Христа і Церкви з Царством Божим.

VI. Церкви та релігії щодо спасіння

20. З усього до тепер сказаного виникають також і певні дороговкази, потрібні для поглиблення богословської оцінки ставлення Церкви і релігій до спасіння.

По-найперше, потрібно твердо вірити в те, що «ця подорожуюча Церква потребує спасіння. Єдиний Христос – Посередник і шляхом спасіння, присутній між нами у Своєму Тілі, тобто в Церкві, а Він, виразно наголошуючи потребу віри і хрещення (див. Мт.16, 16; Ів 3, 5), тим потвердив і потребу Церкви, в яку люди входять через Хрищення, як через двері»[77]. Ця правда віри не може протиставлятися волі Бога, Який прагне, щоб усі люди спаслися (див. 1 Тим 2, 4); на це «треба зважати, пов'язуючи дві істини: реальну можливість спасіння у Христі усіх людей і потребу Церкви у цьому спасінні»[78].

Церква – «загальне таїнство спасіння»[79], тому Вона в таїнственний спосіб постійно з'єднана зі Своїм Главою – Спасителем – Ісусом Христом, і підкоряючись Йому, Вона, згідно Божого провидіння, нерозривно пов'язана з спасінням кожної людини[80]. Для тих, хто не формально і видимо входить в Церкву, «спасіння у Христі можливе завдяки благодаті, яка, будучи таінственно пов'язаною з Церквою, формально не вводить в Церкву, але просвічує згідно з їхнім духовним і дочасним станом. Ця благодать походить від Христа і є результатом Його жертви і повідомляється Святим Духом»[81]; вона пов'язана з Церквою, яка бере свій початок в посланні Сина і в посланні Святого Духа згідно з волею Бога Отця»[82].

21. З огляду на те те, як спасаюча благодать Божа, яка завжди виливається Христом в Дусі й таїнственно пов'язана з Церквою, може сходити і на нехристиян, Другий Ватиканський Собор обмежився твердженням, що Бог дарує її «відомими Йому шляхами»[83]. Богослови прагнуть глибше розглянути це питання. Їхня праця гідна заохочення, тому що вона, безумовно, корисна для кращого розуміння Божого Плану спасіння людського роду і того, як воно втілюється. Проте зі сказаного про посередництво Ісуса Христа та «виключного зв'язку»[84] Церкви з Царством Божим серед людей, – по суті, Царством Христа, універсального Спасителя, не слід вважати, що Церква – це лише один із шляхів спасіння серед тих, які вказують різні релігії, які нібито доповнюють Церкву або рівнозначні з нею, навіть якщо вважається, що вони схожі з Церквою щодо есхатології Царства Божого. Такий погляд противиться католицькій вірі.

Безумовно, різні релігійні традиції містять і несуть в собі крихти релігійності, які походять від Бога[85], і є частиною того, що «Святий Дух виливає в людські серця, – історію народів, культури і релігії»[86]. Направду, деякі молитви і обряди, які відомі іншим релігіям, можуть мати роль підготовки до прийняття Благої Звістки, тому що це можливість відкрити людські серця для Божої дії[87]. Однак не можна приписувати їм Божественного походження, спасенної сили і дієвості вже через сам факт їхнього здійснення (ех ореre operato), які належать таїнствам християнської Церкви[88]. Не можна забувати, що обряди, які диктують забобони і помилки (1 Кор 10, 20–21), перешкоджають спасінню»[89].

22. Бог хотів, щоб з пришестям Ісуса Христа Церква, Яку Він заснував, була знаряддям спасіння всього людства (Ді. 17, 30–31)[90]. Ця істина віри не послаблює щирої поваги Церкви до інших світових релігій, але водночас абсолютно виключає менталітет байдужості, якому «притаманний релігійний релятивізм, що базується на думці – «одна релігія має ту ж вартість, що й інша»[91]. Послідовники інших релігій можуть здобути Божественну благодать, але все ж справедливим є і те, що вони перебувають у незмірного браку становищі порівняно з тими, хто має повноту середників спасіння в Церкві[92]. Однак «нехай всі члени Церкви пам'ятають про те, що вони не повинні приписувати своє виняткове положення своїм власним заслугам, а особливій Христовій благодаті. Якщо вони не відповідають їй думками, словом і ділом, вони не тільки не спасуться, але й приймуть Божий засуд»[93]. Тому слід усвідомлювати, що виконуючи заповіт Господа (Мт. 28, 19–20) і керуючись любов'ю до всіх людей, Церква «звіщає і зобов'язана невпинно звіщати Христа, Який є «Дорога, Правда і Життя» (Ів. 14, 6), в Якому люди знаходять повноту релігійного життя та в Якому Бог примирив у Собі все»[94]. Місія «ad gentes» (до народів) в міжрелігійному діалозі «нині, як і завжди, зберігає свою потребу і нагальність»[95]. Воістину, Бог «хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1 Тим. 2, 4); саме Бог бажає спасіння кожному через пізнання істини. Спасіння міститься в істині. Той, хто слухає голосу Духа Істини, вже йде шляхом спасіння. Але Церква, Якій була довірена Істина, повинна йти назустріч їхнім прагненням, щоб принести їм Істину. Церква повинна бути місіонерською, тому що Вона вірить в універсальний Божий План спасіння людського роду»[96]. Діалог, як частина Її евангелізаційної місії – одна з діяльностей Церкви у розвитку місії «ad gentes»[97]. Паритет, що є умовою міжрелігійного діалогу, відноситься до рівної свободи сторін, які ведуть діалог, а не до доктринального контексту і тим паче не до їхнього відношення до Ісуса Христа – Бога, який став Людиною, – порівнюючи Його зі засновниками інших релігій. Безумовно, Церква, керуючись милосердям, поважаючи свободу віросповідання[98], повинна, насамперед прагнути проповідувати всім Істину, об'явлену Господом, а також проголошувати конечність навернення до Ісуса Христа і приступання Церкви через хрещення та інші таїнства, щоб могти перебувати з Богом Отцем, Сином і Святим Духом. Тому безумовність універсального спасенного Божественного Задуму не скасовує, але навпаки, підкреслює необхідність і нагальність проголошення спасіння і навернення до Господа Ісуса Христа.

Висновок

23. Мета цієї Декларації – нагадати і прояснити деякі правди віри, наслідуючи приклад апостола Павла, котрий звернувся до вірних коринтян зі словами: «Я передав вам, що й сам прийняв» (1 Кор. 15, 3). Стикаючись з певними спірними і помилковими поглядами, богословська думка покликана зміцнити віру Церкви, а також переконливо і дієво обґрунтувати свою позицію.

Розглядаючи питання про правдиву релігію, Отці Другого Ватиканського Собору навчають: «Ми віримо, що ця єдина істинна релігія присутня в Католицькій і Апостольській Церкві, Якій Господь Ісус доручив завдання поширювати її серед всіх людей, кажучи апостолам: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» (Мт. 28, 19–20). Всі ж люди зобов'язані шукати істину, особливо в тому, що стосується Бога і Його Церкви, і пізнавши її, прийняти і зберігати»[99].

Одкровення Христа – «дороговказ» всієї людської історії[100]: «Істина, якою є Христос, своїм універсальним авторитетом проникає всюди»[101]. Християнське таїнство долає будь-які бар'єри часу і простору і здійснює єдність людської родини: «Незважаючи на відмінності в місцях життя і традиції, всі покликані у Христі розділити єдність сім'ї дітей Божих. <...> Ісус творить єдність новим і незвіданим чином, роблячи нас учасниками Свого Таїнства. Ця єдність настільки глибока, що Церква разом зі святим апостолом Павлом може сказати: «Отже, ви більше не чужі й не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі» (Еф. 2, 19)[102].

Цю Декларацію, затверджену на загальних зборах Конгрегації Віровчення, Папа Іван Павло II на аудієнції, яку він дав кардиналові префекту Конгрегації Віровчення, який підписався нижче, 16 червня 2000 р., своєю Апостольською владою схвалив, затвердив і звелів оприлюднити.

Префект Конгрегації Віровчення

кардинал Йозеф Ратцінгер,

секретар Конгрегації

Архиєпископ Тарчизіо Бертоне.

6 серпня 2000 р. Б.,

на свято Преображення Господнього

Слово Святішого Отця

«Декларацією Dominus Iesus, – «Господь Ісус», – особливо схваленою мною на вершині Ювілейного Року, я хотів запросити всіх християн до оновлення їхньої вірності Йому в радості віри і до одностайного свідчення, що Син і сьогодні, і завтра – «шлях, істина і життя». Наше визнання Христа як єдиного Сина, через Якого ми самі бачимо обличчя Отця, не є зарозумілою зневагою до інших релігій, але радісною вдячністю за те, що Христос відкрив нам Себе без будь-яких заслуг з нашого боку. Водночас Він зобов'язав нас продовжувати давати те, що ми отримали, і проповідувати іншим те, що дано було нам, оскільки Істина, яка дана, і Любов, якою є Бог, належать усім людям.

Разом з апостолом Петром ми визнаємо, що немає спасіння в жодному іншому імені. Декларація Dominus Iesus, услід за Другим Ватиканським Собором, показує нам, що це визнання не заперечує спасіння нехристиян, але вказує на його найвище джерело у Христі, в Якому з'єднані Бог і людина. Бог дає світло кожному в той спосіб, який відповідає його духовним і матеріальним ситуаціям, даруючи спасенну благодать знаними лише Йому шляхами. Документ пояснює істотні християнські елементи, які не перешкоджають діалогу, але показують його основи, тому що діалог без основ приречений на переродження в пусту балаканину.

Те ж саме стосується і екуменічного діалогу. Якщо документ, як і Другий Ватиканський Собор, заявляє, що «єдина Церква Христова присутня в Католицькій Церкві», то цим він не прагне принизити інші Церкви та церковні громади. Католицька Церква страждає, як сказано в документі, від того факту, що правдиві окремі Церкви та церковні громади з дорогоцінними елементами спасіння відокремлені від неї. Я сподіваюся, що ця Декларація, дорога моєму серцю, нарешті зможе після дуже багатьох помилкових тлумачень виконати свою роль у справі досягнення зрозумілості та водночас відкритості».

Іван Павло II,

1 жовтня 2000 року Божого

Український переклад         © Львівська Архиєпархія УГКЦ 2012
                                               © «Католицький Оглядач» 2012
                                               © Видавництво «Місіонер» 2012


ПРИМІТКИ

[1] І Царгородський Собор, Symbolum Constantinopolitanum, D 150.

[2] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 1: AAS 83 (1991), 249–340.

[3] Див. Другий Ватиканський Собор, Декрет Ad gentes, Декларація Nostra aetate; Павло VI, Апостольський лист Evangelii nuntiandi: AAS 68(1975), 5–76: Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio.

[4] Другий Ватиканський Собор, Декларація Nostra aetate, 2.

[5] Папська Рада з питань міжрелігійного діалогу і Конгрегація у справі євангелізації народів, Інструкція Діалог і Благовістування, 29: AAS 84(1992), 414–446; див. Другий Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et spes, 22.

[6] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 55.

[7] Папська Рада з питань міжрелігійного діалогу і Конгрегація у справі євангелізації народів, Інструкція Діалог і Благовістування, 9.

[8] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Fides et racio, 5: AAS 91 (1999), 5–88.

[9] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Dei Verbum, 2.

[10] Там само, 4.

[11] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 5.

[12] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Fides et ratio, 14.

[13] Халкедонський Собор; Symbolum Chalcedonense: Denz, 301; пор. св. Атанасій Александрійський, De Incarnatione, 54, 3: SC 199, 458.

[14] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Dei Verbum, 4.

[15] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Dei Verbum, 5.

[16] Там само, 5.

[17] Див. Катехизм Католицької Церкви, 144.

[18] Там само, 150.

[19] Там само, 153.

[20] Там само, 178.

[21] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Fides et racio, 13.

[22] Там само, 31–32.

[23] Другий Ватиканський Собор, Декларація Nostra aetate, 2.

[24] Див. Тридентський Собор, Декларація De libris sacris et de traditionibus recipiendis. DENZ, 1501.

[25] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Dei Verbum, 11.

[26] Там само, 11.

[27] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 55.

[28] Перший Нікейський Собор, Symbolum Nicaenum: DENZ, 125.

[29] Халкедонський Собор, Symbolum Chalcedonense: DENZ, 301.

[30] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Gaudium et spes, 22.

[31] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 6.

[32] Див. Лев Великий, Totus ad Flavianum: DENZ, 294.

[33] Див. Лев Великий, Promisisse me memini: DENZ, 318.

[34] Другий Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et spes, 45. Див. також Тридентський Собор, Декларація. De peccato originali, 3: DENZ, 1513.

[35] Див. Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, 3–4.

[36] Див. Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, 7.

[37] Див. Другий Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et spes, 22.

[38] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 28. Про «насінини Слова» див. також св. Юстин Філософ, 2 Apologia, 8, 1–2; 10; 13, 3–6.

[39] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 28–29.

[40] Там само, 29.

[41] Там само, 5.

[42] Другий Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція Gaudium et spes, 10.

[43] Другий Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, 62.

[44] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 5.

[45] Другий Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція Gaudium et spes, 45.

[46] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 6.

[47] Другий Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, 14.

[48] Там само, 7.

[49] Див. Св.Августин, Enaratio in Psalmos, Ps90, Sermo 2,1: CCL 39, 1266 .

[50] Див. Другий Ватиканський Собор., Догматична Конституція Lumen gentium, 14.

[51] Symbolum fidei: DENZ 48.

[52] Див. Другий Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio, 4; Енцикліка Ut unum sint, 11: AAS 87 (1995), 921–982.

[53] Див. Другий Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, 20; також Св. Іреней Ліонський, Adversus haereses, III, 3, 1–3: SC 211, 20–44.

[54] Другий Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, 8.

[55] Другий Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, 15, і Декрет Unitatis redintegratio, 3; див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Ut unum sint, 13.

[56] Тому противиться правдивому значенню соборового тексту тлумачення, яке з виразу «subsistet in» будує тезу, згідно з якою Христова Церква могла б також існувати у некатолицьких церквах і спільнотах. «Собор обрав вираз «subsistet» властиво для того, щоб пояснити, що існує тільки одне «існування» правдивої Церкви, а поза Її видимим організмом існують всього-на всього тільки «елементи Церкви», які – оскільки це елементи цієї ж Церкви – скеровують і провадять до Католицької Церкви» (Конгрегація у справах віри, Комюніке щодо книги «Церква: харизма і влада» о. Леонарда Боффа: AAS 77(1985), 756–762).

[57] Другий Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio, 3.

[58] Див. Конгрегація у справах віри, заява Mysterium ecclesiae, 1: AAS 65 (1973), 396–408.

[59] Див. Другий Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio, 14 і 15; Конгрегація у справах віри, Лист Communionis notio, 17: AAS 85(1993), 838–850.

[60] Див. Перший Ватиканський Собор, Догматична Конституція Pastor aeternus: DENZ 3053–3064; Другий Ватиканський Собор., Догматична Конституція Lumen gentium, 22.

[61] Див. Другий Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio, 22.

[62] Там само, 3.

[63] Там само, 22.

[64] Конгрегація у справах віри, Заява Mysterium ecclesiae, 1.

[65] Іван Павло ІІ, Енцикліка Ut unum sint, 14.

[66] Другий Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio, 3.

[67] Конгрегація у справах віри, Лист Communionis notio, 17.

[68] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, 5.

[69] Там само, 1.

[70] Там само, 4; Див. св. Кипріян, De Dominica oratione, 23: ССL 3/A, 105.

[71] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, 5.

[72] Там само, 9.

[73] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 18.

[74] Там само.

[75] Там само, 15.

[76] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 17.

[77] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, 14.

[78] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 9.

[79] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, 48.

[80] Див. св. Кипріян, De catholicae ecclesiae unitate, 6: ССL 3, 253–254.

[81] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 10.

[82] Другий Ватиканський Собор, Декрет Аd gentes, 2.

[83] Другий Ватиканський Собор, Декрет Аd gentes, 3.

[84] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 18.

[85] Це насінини слова Божого (semina verbi, які Церква з повагою і любов’ю визнає (див. Другий Ватиканський Собор, Декрет Аd gentes, 11, Декларація Nostra aetete, 2).

[86] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio,29.

[87] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio,29; Катехизм Католицької Церкви, 843.

[88] Див. Тридентський Собор, Декларація De sacramentis, кан. 8: DENC, 1608.

[89] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 55.

[90] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, 17.

[91] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 36.

[92] Див. Пій ХІІ, Енцикліка Mystici corporis: DENC, 3821.

[93] Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, 14.

[94] Другий Ватиканський Собор, Декларація Nostra aetetе, 2.

[95] Другий Ватиканський Собор, Декрет Аd gentes, 7.

[96] Катехизм Католицької Церкви, 851.

[97] Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio, 55.

[98] Другий Ватиканський Собор, Декларація Dignitatis humanae, 1.

[99] Там само.

[100] Див. Іван Павло ІІ, Енцикліка Fides et ratio, 15.

[101] Там само, 92.

[102] Там само, 70.

ЗАВАНТАЖИТИ тест в  (pdf+ocr,23st.,ukr,0,56Mb)

Джерело:   Воїни Христа Царя

MISERICORDIAE VULTUS — «ОБЛИЧЧЯ МИЛОСЕРДЯ» Франциска (2015)

MISERICORDIAE VULTUS

Булла

«ОБЛИЧЧЯ МИЛОСЕРДЯ»

Франциск

Єпископ Рима

Слуга слуг Божих

До всіх, хто читатиме цей лист, —
Благодать вам, милосердя і мир!

Ісус Христос є обличчям милосердя Отця. На моє переконання, таємниця християнської віри знаходить у цьому слові свій синтез. Воно стало живим, видимим і осягнуло свою повноту в Ісусі з Назарета. Отець, «багатий милосердям» (пор. Еф 2, 4), коли об’явив Мойсеєві своє ім’я: «Бог милосердний і ласкавий, нескорий на гнів, многомилостивий, вірний» (Вих 34, 6), — вчинив так, що людина могла безперервно пізнавати Його божественну природу в різні способи та в численних моментах історії. У «повноту часів» (пор. Гал 4, 4), коли все було готове згідно з Його планом спасіння, Він зіслав свого Сина, народженого з Діви Марії, аби остаточним чином об’явити нам свою любов. Хто бачить Сина, той бачить і Отця (пор. Йн 14, 9). Ісус із Назарета своїми словами, жестами та цілою своєю особою об’явив нам милосердя Бога.

Нам треба невпинно споглядати цю таємницю милосердя. Вона для нас становить джерело радості, потіхи і миру. Вона — умова нашого спасіння. Милосердя: ось слово, яке об’являє Пресвяту Трійцю. Милосердя: це найвищий і остаточний акт, у якому Бог виходить нам назустріч. Милосердя: основоположний закон, що мешкає у серці кожної людини, коли вона щирими очима дивиться на свого брата, якого зустрічає на життєвому шляху. Милосердя: ось шлях, що єднає Бога з людиною, оскільки відкриває серце на надію бути любленим навічно, попри обмеження нашого гріха.

Існують моменти, коли нас сильніше закликають вдивлятися в милосердя, щоб ми самі стали плідним знаком діянь Отця. Саме через це я проголосив Надзвичайний Ювілей Милосердя як сповнений благодаті час для Церкви, аби зробити свідчення вірних ще сильнішим та дієвішим.

Святий Рік буде розпочатий 8 грудня, в урочистість Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії. Ця літургійна урочистість показує спосіб, у який Бог діє вже від початків нашої історії. Після гріха Адама і Єви Бог не бажав покинути людство самотнім, полишеним на сили зла. Тому Він у своєму задумі побажав, аби Марія, свята і непорочна в любові (пор. Еф 1, 4), стала Матір’ю Відкупителя людини. На безмір гріха Бог відповідає повнотою прощення. Милосердя завжди буде більшим за будь-який гріх, і ніхто не може обмежити любові Бога, який прощає. Саме в цю урочистість Непорочного Зачаття я з радістю відчиню Святі Двері. За такої нагоди вони стануть Брамою Милосердя, де кожен, хто входить, зможе пізнати любов Бога, який утішає, прощає і дає надію.

Наступної неділі, тобто у ІІІ Неділю Адвенту, буде відчинено Святі Двері у катедрі Рима, в базиліці св. Йоана на Латерані, а потім — у Папських базиліках. Також я постановляю, щоб саме у ці неділі в кожній помісній Церкві, у катедрі, яка є Церквою-Матір’ю для всіх вірних, або також у конкатедрах чи в інших храмах особливого значення, було на цілий рік відчинено таку само Браму Милосердя. Згідно з рішенням єпископа-ординарія, таку Браму можна буде відчинити також у санктуаріях, місцях, куди приходять багато паломників, які саме там часто пізнають у серці благодать і знаходять шлях до навернення. Тому кожна помісна Церква буде безпосередньо залучена у переживання цього Святого Року як особливого моменту благодаті та духовної віднови. Ювілей, таким чином, святкуватиметься в Римі, як і в усіх помісних Церквах, як видимий знак єдності всієї Церкви.

Я вибрав дату 8 грудня, оскільки вона багата на значення з огляду на сучасну історію Церкви. Я бо відчиню Святі Двері у 50?ту річницю завершення ІІ Ватиканського Собору. Церква відчуває потребу живого спогаду про цю мить, оскільки саме тоді розпочався новий хід її історії. Отці, згромаджені на Соборі, відчували потребу — сильну як істинний повів Святого Духа — говорити про Бога до людей їхнього часу так, щоб бути більше зрозумілими. Після розвалення мурів, які надто довго тримали Церкву в ув’язненні, немов в упривілейованій цитаделі, настав час проголошувати Євангеліє в новий спосіб. Новий етап євангелізації, яка триває споконвічно. Нове залучення для всіх християн, аби з більшим ентузіазмом і переконливістю свідчити про свою віру. Церква відчувала відповідальність за буття у світі живим знаком любові Отця.

У пам’яті зринають промовисті слова, що їх св. Йоан ХХІІІ сказав на відкритті Собору, аби вказати шлях, яким належить рухатися: «Сьогодні, однак, Наречена Христа воліє краще послуговуватися ліками милосердя, аніж суворістю. (…) Католицька Церква прагне бути матір’ю, що любить усіх, матір’ю ласкавою, терпеливою, повною милосердя й доброти щодо синів відлучених, підносячи через цей Вселенський Собор смолоскип католицької істини». У цьому ж горизонті рухався і блаж. Павло VI, який так висловився на завершення Собору: «Прагнемо насамперед звернути увагу на те, що релігією нашого Собору була насамперед любов; (…) Біблійна історія про самарянина стала парадигмою духовності Собору. (…) Струмінь любові й прославлення вилився з Собору на сучасний людський світ. Загалом беручи, відкинуто те, що насправді було помилковим; оскільки це вимагає любові не менше, ніж правди; але для людей залишились тільки виклик, повага і любов. Замість гнітючих діагнозів — обнадійливі ліки; замість зловорожих віщувань, ми вислали від Собору до нинішнього світу послання, сповнене довіри: його цінності не тільки було вшановано, але їм було віддано честь, його зусилля підтримано, його наміри очищено і поблагословлено. (…) І ще іншу річ ми повинні зауважити: все це доктринальне багатство звернене в одному напрямку: служити людині. Людині, можемо так сказати, в будь-якому її становищі, в кожній хворобі та в кожній потребі».

З почуттям вдячності за те, що Церква отримала, і з відповідальністю за завдання, яке на нас чекає, увійдімо в Святі Двері, маючи повноту уповання, що нас супроводжує міць Воскреслого Господа, який неустанно підтримує наше паломництво. Святий Дух, який керує кроками вірних, аби співпрацювали у ділі спасіння, звершеному Христом, нехай буде провідником і підтримкою Божого народу, допомагаючи йому споглядати обличчя милосердя.

Ювілейний Рік завершиться в літургійну урочистість Ісуса Христа, Царя Всесвіту, 20 листопада 2016 року. Цього дня, замикаючи Святі Двері, ми скеруємо наші думки із вдячністю та подякою до Пресвятої Трійці, за те, що вділила нам цей спільний час благодаті. Ввірмо Христу Господу життя Церкви, усього людства й величезного космосу, просячи вилити Його милосердя, як вранішню росу, аби стала плідною історія, яку ми маємо творити у найближчому майбутньому, з залученням усіх. О, як же я прагну, аби прийдешні роки були позначені милосердям так, щоб ми вийшли назустріч кожній людині, несучи доброту й ніжність Бога! До всіх — як віруючих, так і тих, хто далеко, — нехай дістанеться бальзам милосердя як знак Божого Царства, що вже присутнє посеред нас.

«Для Бога характерне застосування милосердя, і в цьому найчіткіше виражається Його всемогутність». Слова св. Томи Аквінського показують, що милосердя Бога не становить ознаки слабкості, а є проявом Божої всемогутності. Тому-то літургія в одній зі своїх найстарших Колект наводить такі слова молитви: «Боже, Ти через прощення й милість найповніше виявляєш свою всемогутність». Бог завжди буде в людській історії як Той, хто присутній, близький, провіденційний, святий і милосердний.

«Терпеливий і милосердний» — це подвійне визначення ми часто зустрічаємо у Старому Завіті як опис натури Бога. То Його буття милосердним знаходить своє підтвердження у різноманітних ділах історії спасіння, де доброта Бога долає прагнення покарати і знищити. Псалми в особливий спосіб показують цю велич Божественного діяння: «Він прощає усі твої провини, зціляє всі твої недуги. Він визволяє твоє життя від ями, вінчає тебе ласкою та милосердям» (Пс 103, 3?4). Ще виразнішим чином подальший Псалом перелічує конкретні ознаки милосердя: «Господь визволяє в’язнів, Господь відкриває сліпим очі, Господь випростовує похилих, Господь праведників любить. Господь захожих захищає, підтримує сироту й удову, — дорогу ж нечестивих відвертає» (Пт 146, 7с?9). І на завершення ще інший вираз Псалмоспівця: «Розбитих серцем Він ізціляє і перев’язує їх рани. Господь принижених підносит, а нечестивих понижує додолу» (Пс 147, 3.6). Отже, милосердя Бога не становить якоїсь абстрактної ідеї, воно — конкретний факт, завдяки якому Він об’являє свою батьківську і материнську любов, яка випливає із Його нутра і звертається до сина. Це воістину той випадок, коли можна говорити про любов, що випливає з нутра. Вона походить  із нутра як глибоке почуття, природне, акт ніжності та співчуття, відпущення і прощення.

«Бо Його милосердя навіки» (Пс 136). Це рефрен, який повторюється в кожному вірші Псалма, що оповідає історію Божого об’явлення. У силі милосердя вся історія стародавнього люду сповнена глибокого спасительного сенсу. Милосердя робить так, що історія Бога й Ізраїля стає історією спасіння. Здається, що через це постійне повторювання «бо Його милосердя навіки» Псалом ламає замкнене коло простору й часу, аби все вмістити у вічну таємницю любові. Це так, якби він хотів нам сказати, що Бог дивитиметься на людину не тільки в історії, але й у вічності, поглядом милосердного Отця. Це не випадковість, що люд Ізраїля запрагнув включити цей Псалом — «Великий халлель», як його ще називають, — у найважливіші літургійні тексти.

Перед своїми Страстями Ісус молився саме цим Псалмом милосердя. Про це свідчить євангеліст Матей, пишучи, що, «відспівавши гімн» (Мтк 26, 30), Ісус разом з учнями пішов у бік Оливної гори. Тоді, коли Ісус уперше відправляв Євхаристію як Вічну Пам’ятку своєї реальної присутності поміж нами, Він символічно вмістив цей найвищий акт Об’явлення у світлі милосердя. В тому ж само горизонті милосердя Ісус переживав своє страждання і смерть, розуміючи велику таємницю любові, що сповнилася на хресті. Усвідомлення, що сам Ісус молився цим Псалмом, робить його для нас, християн, ще важливішим, і чинить так, що він має стати нашою молитвою прославлення: «Бо милосердя Його повіки».

З поглядом, утвердженим в Ісусі та на Його милосердному обличчі, ми можемо заглибитися в любов Пресвятої Трійці. Місією, яку Ісус отримав від Отця, було об’явлення таємниці Божої любові у її повноті. «Бог є Любов» (1 Йн 4, 8.16), проголошує — перший і єдиний на сторінках Святого Письма — євангеліст Йоан. Ця любов уже тоді була можливою, очевидною, відчутною в усьому житті Ісуса. Його особа — ніщо інше як тільки любов. То любов, яка дає себе задарма. Стосунки Ісуса з тими, хто Його оточував, показують щось виняткове і неповторне. Знаки, які Він чинить насамперед стосовно грішників, бідних, виключених, хворих і стражденних, характеризуються милосердям. Все в Ньому говорить про милосердя. Немає в Ньому чогось, що було би позбавлене співчуття.

Ісус, перед численним людом, що йшов за Ним, бачачи, які вони були змучені та втомлені, дезорієнтовані й позбавлені провідника, відчув у глибині серця сильне співчуття до них (пор. Мт 9, 36). Міццю саме цієї співчутливої любові Він зцілив хворих, яких до Нього приносили (пор. М 14, 14), а також кількома хлібами й рибами нагодував натовп досита (пор. Мт 15, 37). Тим, що зворушувало Ісуса за різних обставин, було не що інше як милосердя, завдяки якому Він читав у серцях своїх співрозмовників, даючи їм відповіді, які торкалися їхніх найістинніших потреб. Таким само чином, коли Ісус зустрів удову з Наїна, чийого сина несли до гробу, — відчув велике співчуття через щемний біль заплаканої матері, й повернув їй сина, воскрешаючи його з мертвих (пор. Лк 7, 15). Після звільнення біснуватого в Геразинському краю Він довіряє йому таку місію: «Іди до свого дому, до своїх, і повідай їм, що Господь зробив для тебе і як змилосердивсь над тобою» (Мк 5, 19). Також і покликання Матея вписується в цей горизонт милосердя. Коли Ісус проходив повз митницю, Його погляд зустрівся з поглядом Матея. Це був погляд, повний милосердя, яке прощало гріхи цього чоловіка, а також, долаючи опір інших учнів, вибрало його, грішника й митаря, аби став одним із Дванадцятьох. Святий Беда Шановний, коментуючи цю євангельську сцену, написав, що Ісус поглянув на Матея з «почуттям любові і вибрав його»: miserando atque eligendo. Ці слова завжди мене вражають, тому я вибрав їх своїм єпископським девізом.

У притчах, присвячених милосердю, Ісус об’являє Божу природу як природу Отця, який ніколи не вважає себе переможеним, доки не зробить так, що завдяки співчуттю й милосердю зникне гріх і буде подолана відкинутість. Ми знаємо ці притчі, а особливо три з них: про загублену вівцю, загублену драхму та про марнотратного сина (пор. Лк 15, 1?32). У цих притчах Бог завжди представлений як сповнений радості, насамперед коли прощає. В них ми знаходимо суть Євангелія і нашої віри, оскільки милосердя показане як сила, що перемагає все, сповнює серце любов’ю і втішає прощенням.

Натомість в іншій притчі дістаємо науку стосовно нашого християнського стилю життя. Спровокований запитанням Петра, скільки разів потрібно би пробачати, Ісус відповів: «Не кажу тобі: до сімох разів, але — до сімдесяти разів по сім» (Мт 18, 22) і розповів притчу про немилосердного боржника. Той боржник, викликаний перед лице царя, аби повернув йому свій величезний борг, благає його навколішках, і цар прощає йому винне. Одразу ж, вийшовши, той боржник зустрічає іншого слугу, рівного собі, який був йому винен незрівнянно менше. Той слуга благає його навколішках про змилування, якого, однак, не отримує, і потрапляє до в’язниці. Цар, щойно почувши про те, що сталося, вельми розгнівався, викликав немилосердного боржника до себе і сказав: «Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою?» (Мт 18, 33). Ісус завершує цю притчу словами: «Отак і Отець мій Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не простить братові своєму з серця свого» (Мт 18, 35).

Ця притча містить глибоку науку для кожного з нас. Ісус стверджує, що милосердя — це не тільки діяння Отця, але що воно стає потрібним, аби зрозуміти, хто Його істинні сини. Отже, ми покликані жити милосердям, оскільки то нам було насамперед уділене милосердя. Прощення образ стає найбільш очевидним вираженням милосердної любові, а для нас, християн, воно є велінням, якого ми не можемо забувати. Яким же тяжким не раз здається це прощення! Однак саме воно — знаряддя, вкладене у наші руки, аби ми були спроможні осягнути спокій серця. Покинути жалі, злість, насильство і помсту — це умови, необхідні для того, щоби жити щасливо. Тому приймаємо заохочення Апостола: «Нехай сонце не заходить над вашим гнівом» (Еф 4, 26). Слухаймо насамперед слова Христа, який представив милосердя як ідеал життя і як критерій достовірності нашої віри. «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт 5, 7). Це блаженство, яке має стати для нас натхненням у цьому Святому Році.

Як можна помітити, милосердя у Святому Письмі — це слово-ключ, яке вказує на діяння Бога щодо нас. Він не обмежується підтвердженням своєї любові, але робить її видимою і відчутною. Любов же не може бути тільки абстрактним словом. За самою своєю природою вона становить конкретне життя: це наміри, поведінка, позиції, які ми займаємо у щоденності. Милосердя Бога це Його відповідальність за нас. Він почувається відповідальним, тобто прагне нашого блага і хоче бачити нас щасливими, сповненими радості й миру. Саме на цій довжині хвилі має перебувати допасована і зорієнтована милосердна любов християн. Так, як любить Отець, так само повинні любити й сини. Як Він є милосердний, так і ми покликані, щоб бути милосердними: одні щодо інших.

Опорна балка, на яку спирається Церква, це милосердя. У душпастирській діяльності Церкви все має бути огорнене ласкавістю, з якою звертаються до вірних; також і ніщо з її проповідування та її свідчення, наданого світові, не може бути позбавлене милосердя. Достовірність Церкви перевіряється на шляху любові милосердної та співчутливої. Церква «живе невичерпним прагненням давати милосердя». Можливо, ми надто довго забували показувати цей шлях милосердя і жити ним. З одного боку, спокуса, яка підшіптує завжди й виключно брати до уваги справедливість, зробила так, що ми забули: це тільки перший крок, хоч і обов’язковий і неминучий; але Церква потребує стати вищою за це, аби осягнути мету вищу й набагато більше значущу. З іншого боку, ми з сумом спостерігаємо, як досвід прощення у нашій культурі стає дедалі рідшим [явищем]. У деяких випадках навіть здається, що зникає вже й саме слово «прощення». Однак без досвіду прощення нам залишається шлях безплідний і стерильний, якби ми жили у якійсь пустельній відлюдній місцевості. Настав знову час для Церкви — прийняти на себе радісне проголошення прощення. Це час повернення до того, що суттєве, аби взяти на себе слабкості й труднощі наших братів. Прощення — це сила, яка повертає до нового життя й додає відваги, аби дивитися в майбутнє з надією.

Ми не можемо забути про велике вчення, яке св. Йоан Павло ІІ представив у своїй другій енцикліці «Dives in misericordia», і яке в тодішню епоху прийшло так несподівано і стількох здивувало порушеною темою. Особливо я б хотів послатися на два аспекти цього вчення. Насамперед, святий Папа підкреслював забуття теми милосердя у культурі наших днів: «Здається, сучасне розумування — може, більше, ніж людина минулого — противиться Богу милосердя, а також прагне того, щоби саму ідею милосердя відсунути на узбіччя й відтяти від людського серця. Саме слово і поняття “милосердя” немовби перешкоджає людині, яка через небачений раніше розвиток науки й техніки більше, ніж будь-коли в історії, стала паном і вчинила землю підвладною собі (пор. Бут 1, 28). Оце “панування над землею”, не раз витлумачене однобічно й поверхово, немовби не залишає місця для милосердя. (…) Також і тому чимало людей і чимало середовищ, керуючись живим чуттям віри, немовби спонтанно звертається до Божого милосердя у нинішньому становищі Церкви та світу».

Ба більше, св. Йоан Павло ІІ так мотивував пильну потребу проголошення і свідчення про милосердя у сучасному світі: «[воно продиктоване] любов’ю до людини й усього, що людське, і що у відчуттях так багатьох наших сучасників наражене на велику небезпеку. Та сама таємниця Христа (…) велить водночас проголошувати милосердя як милосердну любов Бога, об’явлену в таємниці Христа. І велить до цього милосердя покликатися, прикликати його на нашому тяжкому й переламному етапі історії Церкви та світу…» Це вчення св. Йоана Павла ІІ сьогодні ще більше актуальне і заслуговує на те, щоб за нього заново взятися цього Святого Року. Приймімо ж заново його слова: «Церква живе своїм автентичним життям, коли сповідує і проголошує милосердя — найпрекраснішу рису Творця й Відкупителя, і коли наближає людей до джерел милосердя Спасителя, яких вона є депозитарієм і служителем».

Церква має місію проголошувати милосердя Бога, живого серця Євангелія, аби таким чином торкнутися серця й думки кожної людини. Наречена Христова робить своєю поведінку Сина Божого, який усім виходив назустріч, не обминаючи нікого. В наш час, коли Церква залучена в нову євангелізацію, тема милосердя вимагає, щоб її наново представили з новим ентузіазмом і з відновленою душпастирською діяльністю. Це — ключове для Церкви і для достовірності її проповідування, аби вона жила і свідчила від першої особи про милосердя. Мова Церкви та її жести мають переказувати милосердя так, щоб увійти в глибину сердець людей і підштовхнути їх відшукати шлях повернення до Отця.

Перша істина Церкви — це любов Христа. І цієї любові, яка посувається аж до прощення й віддання себе самої, Церква робить себе слугою та посередником поміж людьми. Відповідно, там, де Церква присутня, має також проявитися милосердя Отця. У наших парафіях, у наших спільнотах, рухах, будь-де, де є християни, — кожен повинен знайти там оазу милосердя.

Хочемо жити цим Ювілейним Роком у світлі слова Господнього: милосердні як Отець. Євангеліст нагадує вчення Ісуса, який каже: «Будьте милосердні, як Отець ваш милосердний» (Лк 6, 36). Це життєва програма, вона важка, але водночас багата на радість і мир. Наказ Ісуса звернений до тих, хто слухає Його голос (пор. Лк 6, 27). Аби бути здатними до милосердя, ми повинні насамперед налаштуватися на слухання слова Божого. Це означає поновне відкриття цінності тиші, аби могти медитувати над словом, що звернене до нас. У цей спосіб буде можливою контемпляція [молитовне споглядання] Божого милосердя і прийняття його як власного стилю життя.

Паломництво — це особливий знак Святого Року, оскільки воно є іконою шляху, що його кожна людська особа долає за час свого існування. Життя це паломництво, а людська істота — viator, прочанин, який долає шлях аж до досягнення омріяної мети. Також і для того, щоби дістатися Святих Дверей у Римі та в кожному іншому місці, ми будемо змушені вирушити у паломництво, кожен мірою власних сил. Воно стане знаком, що також і милосердя — це мета, яку ми маємо осягнути, і яка вимагає дієвої участі й жертовності. Тому нехай паломництво стане заохотою до навернення: входячи у Святі Двері, дозвольмо охопити себе Божому милосердю, і даймо дієву відповідь, аби й ми самі були милосердні до інших, так як Отець милосердний до нас.

Господь Ісус показує нам етапи паломництва, завдяки яким ми можемо осягнути цю мету: «Не судіть, і не будете суджені; не засуджуйте, й не будете засуджені; простіть, і вам проститься. Дайте, то й вас дасться: міру добру, натоптану, потрясену, переповнену дадуть вам. Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють» (Лк 6, 37-38). Він говорить насамперед, аби не судити й не засуджувати. Якщо не хочеш, щоб тебе засудив Бог, то ти не повинен ставати суддею твого брата. Тому що люди, з їхнім засудженням, часто спиняються на тому, що зовнішнє, тоді як Бог дивиться на те, що всередині. Яке ж зло чинять слова, викликані почуттями ревнощів і заздрості! Говорити зле про брата, коли він неприсутній, рівнозначне представленню його у поганому світлі, шкоді його репутації та полишенню його на ласку й неласку пліток. Не судити й не засуджувати — це також означає, позитивно підходячи до справи, уміти помітити добро, яке є в кожній людині, й не дозволити, аби вона страждала через наше часткове засудження й наше зарозуміле всезнайство. Але й цього ще не досить для вираження милосердя. Ісус закликає також прощати й давати. Ми маємо бути знаряддями милосердя, оскільки першими отримали його від Бога. Ми повинні бути щедрими до всіх, знаючи, що також і Бог великодушно вділяє нам свою доброту.

Милосердні як Отець — таким чином, це «мотто» Святого Року. В милосерді ми маємо доказ того, як Бог любить. Він дає все своє, завжди, задарма і ні про що не просячи взамін. Приходить до нас із допомогою, коли ми Його взиваємо. Прекрасно, що щоденна молитва Церкви розпочинається словами: «Боже, прийди мені на допомогу. Поспіши, Господи, на мій порятунок» (пор. Пс 70, 2). Допомога, якої взиваємо, вже становить перший крок Божого милосердя, зроблений у наш бік. Він приходить, аби визволити нас від слабкостей, у яких ми живемо. Його допомога робить так, що ми стаємо спроможні помітити Його присутність та відчути Його близькість. День за днем, діткнуті Його співчуттям, також і ми можемо бути співчутливими до всіх.

Цього Святого Року ми зможемо пізнати відкриття сердець до всіх тих, хто живе у найбільш безнадійних життєвих периферіях, що їх так часто світ створює драматичним чином. Скільки ж ситуацій невпевненості й страждання у нинішньому світі! Скільки ж ран на тілі багатьох, які вже не мають більше голосу, бо їхній крик ослаб і згас через байдужість багатих народів. У цей Ювілей Церква стане ще сильніше покликана лікувати ці рани, обмивати їх оливою потішення, перев’язувати милосердям і лікувати їх солідарністю й належною увагою. Не впадаймо в байдужість, яка принижує, у звичку, яка присипляє духа й не дозволяє відкрити новизну, в цинізм, який нищить. Розплющмо наші очі, аби побачити біду світу, рани так багатьох братів і сестер, позбавлених гідності. Відчуймо себе провокованими, чуючи їхнє волання про допомогу. Наші руки нехай потиснуть їхні руки, притягнімо їх до себе, аби вони відчули тепло нашої присутності, приязні й братерства. Нехай їхній крик стане нашим, так щоб ми разом зламали бар’єр байдужості, яка часто царює владним чином, аби приховати лицемірство та егоїзм.

Моє гаряче побажання — щоб християни продумали за час Ювілейного Року учинки милосердя щодо тіла і щодо духа. Це буде спосіб обудити наше сумління, часто приспане перед лицем драми убогості, а також уможливить нам щораз глибше входження у серце Євангелія, де вбогі привілейовані для Божого милосердя. Проповідь Ісуса представляє ці вчинки милосердя, аби ми могли пізнати, чи живемо як Його учні, чи ні. Відкриймо наново учинки милосердя щодо тіла: нагодувати голодних, напоїти спраглих, одягнути нагих, подорожніх у дім прийняти, в’язнів утішати, хворих відвідувати, померлих ховати. І не забуваймо про вчинки милосердя щодо духа: у сумнівах давати добру пораду, невмілих навчати, грішних напоумлювати, пригнічених утішати, кривди терпеливо зносити, образи охоче прощати, молитися за живих і померлих.

Ми не можемо втекти від слів Господа, бо ж то на їх підставі ми будемо суджені: чи дали їсти тому, хто голодний, чи дали напитися тому, хто спраглий, чи прийняли подорожнього в дім і чи вдягнули нагого, чи мали час, аби бути з хворим і в’язнем (пор. Мт 25, 31-45). Подібно також із нас спитають, чи ми допомогли вийти з сумнівів, які роблять так, що людина починає боятися, і стають джерелом самотності; чи були ми здатні подолати неосвіченість, у якій живуть мільйони осіб, а насамперед діти, позбавлені доконечної допомоги, аби вийти з бідності; чи були ми близько біля того, хто самотній і пригнічений; чи прощали тому, хто нас образив, і чи відкинули кожну форму образ і ненависті, яка провадить до насильства; чи були ми терпеливі, як Бог, який так сильно терпеливий щодо нас; і, зрештою, чи ми ввіряли Господу в молитві наших братів і сестер. У кожному з цих «найменших» присутній сам Христос. Його тіло стає знову видимим як замучене, зранене, бичоване, зголодніле, гнане,… аби ми могли його розпізнати, торкнутися й турботливо допомогти. Не забуваймо про слова св. Йоана від Хреста: «Надвечір тебе судитимуть з любові».

У Євангелії від св. Луки ми знаходимо ще один важливий аспект переживання Ювілею з вірою. Євангеліст оповідає, що Ісус у шабат повернувся до Назарета і, за своїм звичаєм, подався до синагоги. Там Його попросили прочитати уривок зі Святого Письма та прокоментувати його. Вибраний фрагмент походив із Книги пророка Ісаї, де було написано: «Дух Господа Бога на мені, бо Господь мене помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління» (Іс 61, 1?2а). «Рік благовоління» — рік милосердя: саме це оголошене нам Господом, і цим прагнемо жити. Цей Святий Рік несе з собою багатство місії Ісуса, яке відлунює в словах Пророка: занесли слово і жест потіхи бідним, оголосити свободу тим, хто став в’язнем нових форм невільництва новочасного суспільства, повернути гідність тим, хто був її позбавлений. Провіщення Ісуса стає знову видимим у відповідях віри, що їх християни повинні давати через особисте свідчення. Нехай нас супроводжують слова Апостола: «Хто чинить діла милосердя, нехай чинить це з радістю» (Рим 12, 8).

Нехай час Великого Посту в Ювілейний Рік буде пережитий ще інтенсивніше, як суттєвий момент в урочистому служенні та переживанні милосердя Бога. Скільки ж сторінок Святого Письма можна промедитувати під час тих тижнів Великого Посту, аби наново відкрити милосердне обличчя Отця! Використовуючи слова пророка Міхея, також і ми можемо повторити: «Хто Бог, як ти, що провину прощаєш і даруєш переступи останкові твого спадкоємства? Він не затримає гнів свій повіки, бо любить милосердя. Він знову змилосердиться над нами, розтопче наші беззаконня. Ти кинеш у глибінь моря всі гріхи їхні» (Міх 7, 18?19).

У цей час молитви, посту й учинків любові сторінки Книги пророка Ісаї можуть бути промедитовані у спосіб ще більш конкретний: «Ось піст, який я люблю:кайдани несправедливості розбити, пута кормиги розв’язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитися, увести до хати бідних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись. Тоді світло твоє засяє, як зірниця, загоїться негайно твоя рана, спасіння твоє буде йти поперед тебе, Господня слава — слідом за тобою. Тоді візвеш, і Господь відповість, ти крикнеш, і він скаже: Ось я! Коли ти викинеш із-посеред себе утиск, перестанеш погрожувати пальцем і безбожно говорити, коли голодному ти віддаси хліб твій, наситиш пригніченого душу, тоді засяє твоє світло в пітьмі, тьма твоя буде, немов південь. Господь завжди буде тебе водити, наситить твою душу за посухи, зробить міцними твої кості. Ти станеш, мов сад зрошений, мов джерело, води якого не висихають» (Іс 58, 6?11).

Ініціатива «24 години для Господа», яку ми переживатимемо у п’ятницю і суботу перед IV неділею Великого Посту, повинна бути ширена по дієцезіях. Багато людей повертаються до Таїнства Примирення, а серед них чимало людей молодих, які в цьому досвіді часто знаходять шлях повернення до Господа, аби жити миттю інтенсивної молитви і надати сенсу власному життю. Ми упевнено ставимо заново у центр Таїнство Примирення, оскільки воно дозволяє нам торкнутися величі милосердя. Це буде для кожного пенітента джерелом істинного внутрішнього миру.

Я ніколи не втомлюся повторювати, щоби сповідники стали справжнім знаком милосердя Отця. Буття сповідником — це не імпровізація. Сповідниками ми стаємо насамперед тоді, коли спершу самі як пенітенти шукаємо прощення. Ніколи не забуваймо, що бути сповідником означає мати частку в місії самого Ісуса і бути конкретним знаком неперервності Божої любові, яка прощає і спасає. Кожен з нас отримав дар Святого Духа для прощення гріхів, і ми за це відповідаємо. Ніхто з нас не є паном таїнства, а тільки вірним слугою Божого прощення. Кожний сповідник повинен приймати вірних, як батько з притчі про марнотратного сина: це батько, який вибігає назустріч синові, попри те, що той розтринькав його майно. Сповідники покликані обійняти скрушеного сина, який повертається додому, і виразити радість від того, що син знайшовся. Нехай сповідників також не втомлює те, що вони муситимуть вийти до другого сина, який залишився назовні й нездатний радіти; вийти, аби пояснити йому, що його гострий осуд — несправедливий і не має сенсу перед лицем милосердя Отця, яке не знає меж. Нехай сповідники не ставлять непотрібних запитань, але, як батько з притчі, нехай перервуть зізнання, підготовлене марнотратним сином, аби зуміли відчути в серці кожного пенітента заклик до допомоги та прохання про прощення. Сповідники покликані до того, щоб бути завжди і всюди, у кожній ситуації та попри все, знаком примату милосердя.

Під час Великого Посту в цей Святий Рік я маю намір вислати Місіонерів Милосердя. Вони будуть знаком материнської турботи Церкви про Божий люд, аби він увійшов у глибину багатства цієї таємниці, фундаментальної для нашої віри. Це будуть священики, яким я вділю владу прощати гріхи, зарезервовані для Апостольського Престолу, аби підкреслити велич їхнього послання. Вони будуть насамперед живим знаком того, як Отець пригортає тих, хто шукає Його прощення. Вони будуть Місіонерами Милосердя, оскільки творитимуть разом з усіма зустріч, повну людяності, джерело звільнення, багате на відповідальність за подолання труднощів та вступ у нове життя, отримане у Святому Хрещенні. У своїй місії вони дозволять себе попровадити словам Апостола: «Бо Бог замкнув усіх у непослух, щоб усіх помилувати» (Рим 11, 32). Тому що всі, не виключаючи нікого, покликані прийняти цей заклик милосердя. Нехай місіонери живуть цим закликом, знаючи, що можуть затримати свій погляд на Ісусі, «милосердному і вірному первосвященикові» (пор. Євр 2, 17).

Прошу співбратів Єпископів запросити і прийняти цих місіонерів, аби вони були насамперед переконливими проповідниками милосердя. Нехай по дієцезіях будуть організовані «народні місії», так щоби ці місіонери стали вісниками радості й прощення. Їх просити, аби звершували Таїнство Примирення для люду, щоби час благодаті, дарований у цьому Ювілейному році, дозволив багатьом синам, які далеко, віднайти шлях до отцівського дому. Нехай Пастирі, насамперед у цей інтенсивний час Великого Посту, з турботою заохочують вірних повернутися «до престолу благодаті, щоб отримати милість і знайди благодать» (Євр 4, 16).

Слово прощення нехай дістанеться всіх, а заклик пережити милосердя нехай нікого не залишить байдужим. Своє запрошення навернутися я зі ще більшою інтенсивністю скеровую до тих, хто перебуває далеко від Божої благодаті з огляду на спосіб, у який живе. Особливим чином я думаю про тих чоловіків і жінок, які належать до злочинних груп, хоч би які вони були. Заради вашого блага прошу вас змінити життя. Прошу вас в ім’я Сина Божого, який хоч і боровся з гріхом, та ніколи не відкинув грішника. Не впадайте у страхітливу пастку думати, що життя залежить від грошей, і що перед ними усе стає позбавлене цінності й гідності. Це лиш ілюзія. Ми не заберемо грошей із собою по смерті. Гроші не дадуть нам справжньої радості. Насильство, вжите для здобуття грошей, з яких капає кров, не зробить людину ні сильною, ні безсмертною. Для всіх, раніше чи пізніше, настане суд Божий, від якого ніхто не зможе втекти.

Цей самий заклик нехай дістанеться людей, які підтримують корупцію чи беруть у ній участь. Ця гнила рана суспільства — тяжкий гріх, що волає до неба, оскільки вціляє у самі основи особистого та суспільного життя. Корупція не дозволяє дивитись у майбуття з надією, оскільки у своїй нещадності й жадобі нищить задуми слабких і розчавлює найбідніших. Корупція — це зло, яке вкорінюється у повсякденних жестах задля того, аби потім розростися в публічні скандали. Корупція — це уперте тривання в гріху, який прагне замінити Бога на ілюзію грошей як форми влади. Це діло тьми, підтримуване підозріливістю й інтригами. Corruptio optimi pessima (коли найкраще розтлівається, воно стає найгіршим), слушно казав св. Григорій Великий, аби показати, що ніхто не може почуватися стійким щодо цієї спокуси. Аби відсунути її з особистого на суспільного життя, обов’язково потрібні розсудливість, вірність, прозорість, поєднані з відвагою відкритості. Якщо відкрито не борються з корупцією, то раніше чи пізніше стають її спільником, і вона нищить того, з ким це стається.

Власне, це відповідний час для зміни життя! Це час, аби дозволити торкнутися свого серця. Перед лицем скоєного зла, навіть у разі тяжких злочинів, настає мить вислухати плач людей неповинних, у яких украли майно, гідність, почуття, саме життя. Залишатися на шляху зла — це тільки шлях обману й суму. Істинне життя — принципово інакше. Бог не втомлюється, тримаючи руку простягненою. Він завжди готовий вислухати, і я також готовий, як і мої брати Єпископи і Священики. Достатньо лиш прийняти запрошення навернутися і підкоритися справедливості, коли Церква пропонує милосердя.

Не буде зайвим у цьому контексті описати відносини поміж справедливістю й милосердям. Це не два супротивні аспекти, а два виміри однієї дійсності, яка розвивається поступово, аж до осягнення своєї вершини у повноті любові. Справедливість — основоположна концепція для громадянського суспільства, оскільки вона природним чином стосується юридичного порядку, через який звершується закон. Під справедливістю розуміють також те, що кожному потрібно дати те, що йому належить. Біблія багато разів згадує справедливість Божу і Бога як Суддю. В біблійному розумінні, справедливість це інтегральне збереження Закону і позиція кожного доброго ізраїльтянина, згідна з заповідями, що їх дав Бог. Однак таке бачення привело, причому багато разів, до легалізму, заступаючи первісний сенс і затемнюючи глибоку цінність, яку має справедливість. Аби подолати цю легалістичну перспективу, слід пам’ятати, що у Святому Письмі справедливість фактично розуміється як повне уповання підкорення волі Божій.

Зі свого боку, Ісус частіше говорить про важливість віри, ніж про дотримання Закону. Саме таким чином ми повинні розуміти Його слова, коли, перебуваючи за столом із Матеєм та іншими митарями й грішниками, Він говорить до фарисеїв, які точили з Ним суперечку: «Ідіть, отже, і навчіться, що значить: Я милосердя хочу, а не жертви. Бо я прийшов кликати не праведних [справедливих], а грішних» (Мк 9,  13). Перед лицем такого бачення справедливості, яке є нічим більше, як тільки звичайним дотриманням Закону, що ділить людей на праведних і грішних, — Ісус хоче показати великий дар милосердя, яке шукає грішників, аби запропонувати їм прощення і спасіння. Звідси стає зрозумілим, чому через таке бачення, що звільняє і стає джерелом віднови, Ісус був відкинутий фарисеями та вченими у Писанні. Вони бо, аби бути вірними Закону, клали тягарі на плечі людей, при цьому зводячи на ніщо милосердя Отця. Заклик зберігати Закон не може заважати зверненню уваги на речі необхідні, які стосуються гідності людей.

Заклик Ісуса стосується тексту пророка Осії: «Я бажаю милості, а не [кривавої] жертви» (6, 6) — і він вельми значущий у цьому контексті. Ісус підтверджує, що віднині правилом життя Його учнів буде примат милосердя, як Він сам про це свідчить, розділяючи трапезу з грішниками. Милосердя ще раз об’явлене як основоположний вимір місії Ісуса. Це справжній виклик для Його співрозмовників, які зупиняються виключно на формальному аспекті Закону. Ісус натомість виходить поза Закон; Його ділення з тими, кого Закон вважав грішниками, дозволяє зрозуміти, куди доходить Його милосердя.

Також і Апостол Павло пройшов подібний шлях. Перш ніж він зустрів Ісуса по дорозі до Дамаска, його життя було повністю присвячене осягненню справедливості за Законом (пор. Флм 3, 6). Навернення, звершене Христом, привело Павла повної зміни перспективи, аж до тієї міри, до в Посланні до Галатів він написав: «Ми увірували в Христа Ісуса, щоб оправдатися нам вірою в Христа, а не ділами Закону» (Гал 2, 16). Його розуміння справедливості змінилося радикально. Павло тепер на перше місце ставить віру, а не Закон. То не дотримання Закону спасає, але віра в Ісуса Христа, який разом зі своїми Страстями і Воскресінням несе спасіння разом із милосердям, що виправдовує. Справедливість Бога стає тепер звільненням для тих, хто пригнічений неволею гріха та всіх його наслідків. Справедливість Божа — це Його прощення (пор. Пс 51, 11?16).

Милосердя не суперечить справедливості, а виражає поведінку Бога стосовно грішника, якому Він пропонує чергову можливість виразити сокрушення, навернутися й увірувати. Досвід пророка Осії допомагає нам зрозуміти перевищення справедливості у напрямку милосердя. Епоха, в яку жив цей пророк, — одна з найбільш драматичних в історії Вибраного народу. Царство близьке до знищення; народ не вірний Завітові, віддалився від Бога і втратив віру батьків. Згідно з людською логікою, слушно було би, щоб Бог думав відкинути невірний люд: той бо не дотримав укладеного союзу, а отже, заслуговує на відповідне покарання, тобто на вигнання. Це підтверджують слова пророка: «Повернуться в Єгипет, і Ашшур царем їхнім буде — за те, що не хотіли повернутися до мене» (Ос 11, 5). Однак після цієї реакції, яка покликається на справедливість, пророк радикально змінює мовлення і об’являє істинне обличчя Бога: «І як мені залишити тебе, Ефраїме? Як мені видати тебе на поталу, Ізраїлю? Як мені вчинити з тобою те, що в Адмі? Вчинити з тобою те, що з Цевоїмом? Мерце моє в мені обернулось, зворушився весь жаль мій. Не виконаю палаючого гніву мого, не буду нищити більш Ефраїма, бо я — Бог, не людина; Святий посеред тебе, я не вломлюся в місто [варіант перекладу: Я не йду, щоб нищити. — Прим. пер.] (Ос 11, 8?9). Святий Августин, як ніби коментуючи слова пророка, каже: «Богові легше стримати гнів, аніж милосердя». Саме так. Гнів Бога триває тільки мить, тоді як Його милосердя триває повіки.

Якби Бог зупинився на справедливості, Він перестав би бути Богом і став би, як усі люди, які посилаються на повагу до Закону. Самої по собі справедливості замало, а досвід вчить, що посилатися тільки на неї несе з собою ризик нищення.

Саме через це Бог переступає справедливість милосердям і прощенням. Це не означає применшення справедливості або ж учинення її непотрібною; зовсім навпаки. Той, хто помиляється, буде змушений понести кару. Тільки що це не кінець, а початок навернення, оскільки він пізнає ніжність прощення. Бог не відкидає справедливості. Він її включає і перевищує у ще більшій події, в якій людина пізнає любов, що становить фундамент істинної справедливості. Ми мажмо присвятити багато уваги тому, що пише Павло, аби не впасти в ту саму помилку, за яку Апостол дорікав тодішнім юдеям: «Не розуміючи Божої справедливості й шукаючи установити свою власну, вони не покорилися справедливості Божій. Бо мета Закону — Христос, на оправдання кожного, хто вірує» (Гал 10, 3?4). Ця Божа справедливість — то милосердя, вділене усім як благодать на підставі смерті й воскресіння Ісуса Христа. Тому хрест Христа — це справедливість Божа над нами всіма і над світом, оскільки він пропонує нам упевненість в любові та новому житті.

Ювілей також несе у собі посилання на відпуст. У Святий Рік Милосердя відпуст набирає особливого значення. Прощення Богом наших гріхів не має меж. У смерті й воскресінні Ісуса Христа Бог робить видимою свою любов, яка провадить аж до знищення людського гріха. Примирення з Богом стає можливим завдяки Пасхальній Тайні й через посередництво Церкви. Тобто Бог завжди готовий до прощення й ніколи не втомлюється, пропонуючи його щоразу в спосіб новий і неочікуваний. Натомість ми всі зазнаємо гріха. Знаємо, що покликані до досконалості (пор. Мт 5, 48), але водночас відчуваємо сильний тягар гріха. Тоді, коли відчуваємо міць благодаті, що нас перемінює, зазнаємо водночас і сили гріха, яка має на нас свій вплив. Попри пробачення, у своєму житті ми несемо невідповідності, наслідки гріхів. У Таїнстві Примирення Бог прощає гріхи, які насправді стають знищеними; однак негативний слід, залишений гріхами у нашій поведінці та в наших думках, ще триває. Однак Боже милосердя так само сильніше й за цей слід. Воно стає відпустом Отця, що через Церкву — Наречену Христа — досягає грішника, якому вже вділив прощення і звільняє його від усієї решти наслідків гріха, роблячи для нього можливим радше діяння з любові і зростання в любові, ніж нове впадіння у гріх.

Церква живе сопричастям Святих. У Євхаристії це сопричастя, яке є даром Бога, актуалізується як духовна єдність, що єднає нас, віруючих, зі Святими і Блаженними, чиє число неможливо порахувати (пор. Одкр 7, 4). Їхня святість приходить на допомогу нашій слабкості, й таким чином Матір-Церква спроможна, разом зі своєю молитвою і своїм життям, вийти назустріч слабкості одних у святості інших. Тому жити відпустом Святого Року означає наближатися до милосердя Отця, маючи певність, що Його прощення поширюється на все життя віруючої людини. Відлпуст — це переживання, досвід святості Церкви, яка має частку в усіх благах, що плинуть із Відкуплення Христового, аби прощення розширилося аж на остаточні наслідки, до яких сягає любов Бога. Інтенсивно живімо Ювілеєм, просячи Отця простити гріхи та вділити свій милосердний відпуст.

Милосердя має цінність, яка перевищує межі Церкви. Воно дозволяє нам увійти в стосунки з юдаїзмом та ісламом, які вважають милосердя одним із найбільш суттєвих атрибутів Бога. Ізраїль перший тримав це об’явлення, що триває в історії як початок невимірного багатства, запропонованого людству. Як ми вже зазначили, сторінки Старого Завіту насичені милосердям, оскільки оповідають те, що Господь звершив для свого люду в найважчі моменти його історії. Іслам, зі свого боку, серед імен, приписаних Творцеві, прикликає особливо два слова: Милосердний і Милостивий. Цей заклик часто є на вустах вірних мусульман, які відчувають близькість і підтримку милосердя у їхніх щоденних слабкостях. Також і вони вірять, що ніхто не може обмежити милосердя Божого, бо його брами завжди залишаються відкритими.

Нехай би цей Ювілейний Рік, прожитий у милосерді, уможливив зустріч із цими релігіями та з іншими шляхетними релігійними традиціями; нехай він зробить так, що ми станемо відкритіші до діалогу, аби краще одне одного пізнати і взаємно зрозуміти; нехай видалить кожну форму замкненості й гордування, і нехай відкине кожен вид насильства і дискримінації.

Думка моя біжить тепер до Матері Милосердя. Солодкість Її погляду нехай супроводжує нас у цей Святий Рік, аби ми всі зуміли відкрити радість від ласкавості Бога. Ніхто так, як Марія, не пізнав глибини таємниці Бога, Який став людиною. Все в Її житті було сформоване завдяки присутності милосердя, що стало тілом. Мати Розп’ятого і Воскреслого увійшла до санктуарію милосердя Божого, оскільки Вона внутрішньо брала участь у таємниці Його любові.

Вибрана на Матір Божого Сина, Марія від початку була підготовлена любов’ю Отця до того, щоби стати Ковчегом Завіту поміж Богом і людьми. Вона зберегла у своєму серці Боже милосердя у досконалій синтонії зі своїм Сином, Ісусом. Її після прослави, заспівана на порозі дому св. Єлизавети, була присвячена милосердю, яке триває «з покоління в покоління» (Лк 1, 50). Також і ми включені у ці пророчі слова Діви Марії. Нехай це буде для нас потіхою та опорою, коли ми переступатимемо пороги Святих Дверей, аби пізнати плоди Божого милосердя.

Під хрестом Марія разом із Йоаном, учнем любові, стала свідком слів прощення, які пролунали з вуст Ісуса. Найвищий акт прощення для того, хто Його розіп’яв, показує нам, як далеко може сягати Боже милосердя. Марія підтвердила, що милосердя Сина Божого не знає меж і дістається всіх, не виключаючи нікого. Ми звертаємося до Неї словами стародавньої, а водночас завжди нової молитви, що починається словами Salve Regina (Вітай, Царице), просячи, аби Вона ніколи не переставала звертати на нас свої милосердні очі і зробила нас гідними споглядати обличчя милосердя Її Сина Ісуса.

Наша молитва охоплює також численних Святих і Блаженних, які зробили милосердя своєю життєвою місією.

Особливим чином я скеровую свою думку до великої апостолки милосердя, св. Фаустини Ковальської. Та, яка була покликала увійти в глибину Божого милосердя, нехай заступається за нас і випросить для нас благодать жити й завжди ходити у світлі Божого прощення та в непорушному упованні на Його любов.

Святий Надзвичайний Рік, таким чином, проголошений для того, аби на щодень жити милосердям, яке Отець віддавна простирає над нами. У цей Ювілей даймо Богові здивувати нас. Він ніколи не перестає відчиняти двері свого серця, аби повторювати, о любить нам і що хоче ділити з нами своє життя. Церква дуже сильно відчуває пильну потребу проголошувати милосердя Бога. Життя Церкви стає істинним і достовірним, коли вона робить із милосердя своє повне переконаності послання. Церква знає, що її найперше завдання, і насамперед у такі моменти, як нинішній, сповнений великої надії та сильних небезпек, це впровадження усіх у велику таємницю милосердя Бога, споглядаючи обличчя Христа. Церква сама першою покликана до того, щоби стати вірним свідком милосердя, визнаючи його і живучи ним як центром об’явлення Ісуса Христа. Із серця Пресвятої Трійці, з незвіданих глибин Божої тайни, б’є і безперервно плине велика ріка милосердя. Це джерело ніколи не може вичерпатися, без огляду на те, як багато людей до нього прийдуть. Щоразу, коли хтось потребуватиме його, він зможе до нього приступити, оскільки милосердя Бога не має кінця. Як незвідані глибини таємниці, яку воно в собі містить, так невичерпне й багатство, що від неї походить.

Цього Ювілейного Року нехай Церква стане відлунням Божого Слова, що лунає сильно й переконливо як слово і як жест прощення, підтримки, допомоги, любові. Нехай вона ніколи не втомиться пропонувати милосердя, і нехай завжди буде терпелива у зміцнюванні та прощенні. Нехай Церква стане голосом кожного чоловіка й кожної жінки, нехай повторює з упованням і безупинно: «Згадай про своє милосердя, Господи, і про твою милість, бо вона споконвіку» (Пс 25, 6).

В Римі, у св.Петра,
дня 11 квітня, у вігілію ІІ неділі Великодня,
Свята Божого Милосердя Року Божого 2015,
на третій рік мого Понтифікату.

+Франциск

(Неофіційний переклад CREDO)

Джерело:    Воїни Христа Царя

ЗАВАНТАЖИТИ текст в (pdf+ocr,20st.+il,ukr,0,82Mb)